Доступність посилання

08 грудня 2016, Київ 10:14

“VITA NOVA”


Павло Вольвач “VITA NOVA”

Київ, 17 березня 2004 року.

Павло Вольвач

Доброго дня, шановні радіослухачі! В ефірі радіожурнал “Віта Нова”.

Перші повіви весняного вітру заставляють ближче підійти до такої, здавалося б, мінливої і дивної теми, як погода. Але це лише на переший погляд - дивної. Бо якщо підійти на серйозній основі...

Вперше в історії столиці цього року побачив світ “Екологічний атлас Києва”. Це, як історія життя і хвороб людини. В атласі відображені середньомісячні температури, кількість опадів, стан повітря і вод, котрі споживає тримільйонне місто. Як і людина, воно дихає, п’є, страждає від морозів і спеки.

Тему продовжує Володимир Ляшко.

Володимир Ляшко

Більшість даних для атласу представила Центральна геофізична обсерваторія Мінекоресурсів, в якій зібрано кліматичні характеристики Києва з 1855-го року. Для порівняння температур за різні роки спостережень метеорологи за кожен місяць і рік виводять середні температури. І ось яка вийшла картина. За перший період спостережень з 1881-го по 1960 рік середньорічна температура склала по Києву плюс 7,2 градуса за Цельсієм.

За другий період, з 1961-го по 1990 роки, середньорічна температура зросла на півградуса і склала плюс 7,7 градуса. Це дуже значне потепління, котре спричиняє стрімке танення льодовиків у горах, піднімає рівень вод світового океану, розбалансовує сталі математичні моделі метеопрогнозів.

Директор Центральної геофізичної обсерваторії Олександр Косовець аналізує цей феномен, який утворився за тридцятиріччя: з 1961-го по 1990 роки.

Олександр Косовець

За рахунок чого це відбулося?

Перш за все, стали набагато тепліші зими.

Якщо взяти температуру грудня попереднього періоду, яка складала мінус 3,5 градуси, то за період з 1961-го по 1990 рік, вона склала мінус 3,2 градуси. Тобто піднялася на 1, 2 градуси. У січні – менш помітні зміни, але теж на 0,3 градуси стало тепліше. В лютому на цілий градус стало тепліше.

А в березні раніше була середньодобова температура мінус 0,4 градуси, а зараз вона складає плюс 0,7 градуси. Тобто березень за цей період став вже плюсовим місяцем. Раніше він був перехідним місяцем, а зараз він вже має позитивне значення.

Володимир Ляшко

Та потепління клімату не припиняється. І впродовж наступних 10-ти років з 1991-го по 2000 роки середньорічна температура в Києві знову піднялася на півградуси. Тобто потепління відбувалося втричі швидше, ніж в попереднє тридцятиріччя.

Тепер середньорічний показник температура складає плюс 8,2 градуси, проти 7,2 градусів в 60-х роках минулого століття.

Ось такий результат “парникового ефекту”, створеного господарською діяльністю людини.

Отож, зими в Києві стали теплішими з частими відлигами і нестійким сніговим покровом.

Натомість весни відзначаються небаченим норовом, з частими заморозками, навіть у травні.

Літо на широті Києва тепер вирізняється африканською спекою. А в цілому ж, клімат в столиці став сухішим. Значно зменшилася і кількість річних опадів.

Атлас зафіксував і велику загазованість повітря в центрі міста автомобілями. Тому серед найнагальніших завдань - будівництво сучасних транспортних розв’язок і боротьба з пробками автотранспорту, а також спорудження додаткових шляхопроводів через Дніпро.

Павло Вольвач

Як би там не було, а надворі таки весна. Душа просить чогось такого, що й не зформулювати. Відпочинку душа просить. А, як писав колись відомий сатирик, деякі несвідомі персонажі, замість того, щоб відпочити, убивають час аби як. В музей, знаєте, йдуть, іншими нісенітницями пробавляються.

Втім, це жарт, звісно. В українських музеях є що подивитися, адже там зібрано понад сімсот тисяч історичних раритетів. І серед них скіфська пектораль, ікони доби Київської Русі, унікальні ювелірні та культові речі.

Науковці стверджують, що подібні речі можуть принести славу українській державі на світовій арені. Але вивозити історичні раритети закордон Україна не поспішає - немає необхідного обладнання, охорони тощо. Але деякий вихід все ж знайдено.

1980-го року при Національному музеї історії України почала працювати перша у світі лабораторія музейної голографії, яка незабаром відзначить чвертьвіковий ювілей.

Наша київська кореспондентка Богдана Костюк ділиться враженнями від відвідин лабораторії.

Богдана Костюк

Голографія – це об’ємне зображення предмету, специфічна фотографія, зроблена завдяки лазерній технології.

Перший виріб української лабораторії музейної голографії – зображення скіфської пекторалі – викликало захоплення учасників Бєлградського самміту ЮНЕСКО 1980-го року.

Розповідає засновник лабораторії, віце-директор Національного музею історії України Іван Явтушенко.

Іван Явтушенко

Почалося з того, що ми ще за радянських часів не мали змоги вивозити реальні експонати. А є такі експонати, які несуть першоджерельні історії, і заново їх не відновиш. Тому зробити хоча б об’ємні оптичні копії в тих реальних просторах, в тому реальному об’ємі, в якому вони є, - це було б дуже важливо для наших нащадків. Це перше, що нас наштовхнуло на ідею зайнятися голографією.

Денисюк, вчений, дав змогу технічно обґрунтувати, як можна виконати такі об’ємні оптичні кола. Вони спершу використовувалися суто в технічному плані, а в музейному плані – це наша ініціатива.

Десь з 1976-го року ми створили перші голографічні лабораторії. Уряд тоді пішов на зустріч: в1980-му році була перша постанова уряду, за якою були створені перші голографічні лабораторії. Далі вона розвивалася своєю чергою.

На сьогоднішній день ми маємо в Україні Міжнародну школу прикладної голографії. Наші голограми подані для постійного експонування в штаб-квартиру ЮНЕСКО в Парижі.

Ми маємо змогу експонувати наші об’єкти (ті, що не можна вивозити, ті, що руйнуються), роблячи їх об’ємні копії. Можемо робити сувенір голографічний, можемо робити виставки голографічні. Тобто, це дає змогу поширити діапазон показу наших об’єктів, які несуть в собі широку першоджерельну інформацію.

Богдана Костюк

Іване Григоровичу, мене цікавлять якісь оригінальні випадки з життя ваших голографічних об’єктів, пов’язані з вашою діяльністю?

Іван Явтушенко

Бувають оригінальні і курйозні, особливо з митниками. Питають: “Що ви везете?” Що ми веземо? Бог його знає, що ми веземо. Ви бачили, що голограми викроєні на склі, а сама емульсія має товщину 8 мікрон. Але об’єм можна створювати метр і більше.

І от, коли митник запитав тебе, що ти везеш, і ти йому скажеш, що ти везеш золото, то він повірить. Коли ти йому скажеш, що ти везеш скло, поміняєш ракурс, щоб не висвітлювалась голограма належним чином, то він побачить скло.

А взагалі, коли проходиш ці їхні контрольні прилади, то там пусто.

І от задається питання, що ми веземо? Я сам собі це питання задаю і досі однозначну не можу дати відповідь.

Не маючи змоги реальної і об’єктивної вивозити всі наші раритетні речі, ми можемо вивозити їхні об’ємні оптичні копії і давати світу знати в любому найвіддаленішому куточку.

Богдана Костюк

І побували голографії історичних раритетів України у багатьох державах, і, за словами професора Явтушенка, “відбою” від бажаючих ними помилуватись немає.

А значить, не зникнуть матеріальні сліди української цивілізації, залишаться для прийдешніх поколінь.

Павло Вольвач

На відміну від історичних раритетів постать і творчість Тараса Шевченка не потребують жодних голограм. Вони по сьогодні об’ємні, живі і вогнисті. А от на інші виміри, зокрема, музичні, Кобзар здобувається і в наш час.

Наразі йдеться про прем’єру, що відбулася нещодавно в Національній філармонії. Київський глядач вперше мав змогу побачити оперу Левка Колодуба під лаконічною і промовистою назвою “Поет”.

На прем’єрі побувала музикознавець Леся Олійник.

Леся Олійник

Під час виконання заключного хору “Заповіт” публіка, яка переповнила на київській прем’єрі зал Національної філармонії, піднялася і слухала стоячи.

Як розповідає автор Левко Колодуб, у Харківському оперному театрі, де твір іде вже третій рік, щоразу відбувається те ж саме.

Між тим, як вважає композитор, доля його “Поета” досить драматична. Написаний майже 20 років тому, твір Левка Колодуба одразу ж був прийнятий до постановки Київським оперним театром.

Диригентом опери мав стати Стефан Турчак. Але життя видатного українського диригента обірвалося, і партитура залишилася в шухляді композитора. І лише 10 років потому до твору Колодуба звернувся Харківський оперний театр.

Кошти на постановку “Поета” збирали кілька років, влаштовуючи для цього концерти естрадних співаків.

На запитання радіо “Свобода”, чому твір не поставлений на столичній оперній сцені, Левко Колодуб пояснив:

Левко Колодуб

Завдяки людям, які безвідповідально керують театром Київським оперним. Це головний режисер Гнатюк, це головний диригент Кожухар. Фактично це їх заслуга.

В свій час він мені сказав, що в Києві немає такого співака, який би міг проспівати. Звичайно, складно це все. Але я сказав: а куди ж ділися ті співаки, яких планував Турчак?

Леся Олійник

До речі, головну партію “Поета” на сцені столичної філармонії блискуче виконав лауреат міжнародних конкурсів Геннадій Ващенко, який зовні неймовірно подібний на молодого Тараса Григоровича.

Симфонічну партитуру довелося аранжувати для духового оркестру, який розмістився, наче в оркестровій ямі, в перших рядах партеру.

Національна філармонія України, яка серйозно займається пропагуванням сучасної української опери, адаптувала, так би мовити, твір до своїх можливостей.

Левко Колодуб

Зараз українська опера в цілому в досить скрутному становищі, оскільки підтримки великої немає, постановочні гроші потрібно великі для опери. Держава не дуже підтримує, тому що оперний театр в усьому світі існує на спонсорських коштах: так, як і симфонічні оркестри).

Цієї традиції у нас не було. Зараз вона потрошку з’являється, бо є люди, які розуміють, що культура народу починається з симфонічної музики, з оперного мистецтва.

Музика – найголовніша, тому що вона виховує душу. І якщо музичне мистецтво має національно-патріотичну спрямованість, то не всім це подобається.

Леся Олійник

Чи дочекаємося побачити оперу про Тараса Шевченка в театрі, названому його іменем, час покаже.

Павло Вольвач

“Стою на асфальті У лижі узута. Чи лижі не їдуть, Чи я шизонута...”

Цим симпатичним київським вуличним віршиком ми знову тонко натякаємо слухачам, що весна таки прийшла, а на лижах краще кататися взимку у Карпатах.

У київському клубі “Сильвер” цієї п’ятниці відбудеться вечірка, присвячена закінченню сезону зимового екстріму в краї верхів і полонин.

Ця справа, здавалося б, молода, але насправді перші гірськолижні курорти виникли в Карпатах ще у другій половині 19-го століття.

На жаль, сталося так, що останнім часом кожне покоління практично самотужки відкриває для себе цей дивовижний світ, і це стосується не лише спортивного екстріму.

Докладніше – наш колега Віктор Недоступ.

Віктор Недоступ

Поки офіційні кола України міркують: бути зеленому туризму чи не бути, купатися чи не купатися, іншими словами, кататися чи не кататися, гроші, яких можна було б очікувати, гуляють Карловими Варами, Швейцарськими Альпами, та іншими чудовими місцями, геть не підозрюючи про існування пречудових Карпат.

Молодь, тим часом, не дуже то зациклюється на грошових потоках, як би того не хотів істеблішмент новоукраїнський та еліта того ж виробництва. Вона просто хапає лижі та сноуборди і рве у Карпати. А по тому, ковтнувши необхідного живій та здоровій людині екстріму, відчуває необхідність поділитися пережитим досвідом із собі подібними.

Цієї п’ятниці у київському клубі “Сильвер” відбудеться вечірка на честь закриття сезону катання на гірських лижах та сноубордах.

Група київських ентузіастів, а це: Антон Балецький, керівник та фотограф, Павло Коваленко (оператор), сноубордисти Тетяна Погодецька, Олесь Лупич та лижники Cамійленко Віктор, Дмитро Христаль, Максим Гончарук і Бажен Легковець (останній за сумісництвом кінооператор) вирішили показати відео та кіноматеріали про своє екстрімне перебування на карпатських снігових трасах, а також розповісти про історію гірськолижного спорту у Карпатах.

У більшості людей в жилах тече кров, а не вода, тож перегляд відео підбурює гарячі серця наступної вже зими: обов’язково стати на лижі або придбати дошку і... рвонути з гори вниз, переживаючи момент істини.

Життя набуває сенсу, а отже, стає цікавішим, ніж нам задавалося.

Павло Вольвач

Підписуюсь під словами Віктора Недоступа і закликаю ставати не на граблі, а таки на дошку, щоб зухвало й іскристо мчати чи то гірськими схилами, чи гребнями хвиль. Мчати життям!

Наразі відкланююсь. Це була “Віта Нова”, я, Павло Вольвач, і мій незмінний колега, саунд-інженер Майкл Петренко.

Зустрінемось!

Говорить радіо “Свобода”!

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG