Доступність посилання

logo-print
08 грудня 2016, Київ 06:19

“Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Символіка свят у національно-культурному житті і реалії культурного процесу.


Олекса Боярко

Аудіозапис програми:

Київ-Прага, 7 квітня 2004 року.

Олекса Боярко

Добрий вечір, шановні слухачі. Говорить радіо “Свобода”. В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”.

Перед мікрофоном Олекса Боярко. Символіка свят у національно-культурному житті і реалії культурного процесу – цим темам присвячена наша передача.

Євреї України, як і євреї всього світу, відзначають у ці дні свято Песах. Про витоки і значення цього свята говорить член виконкому Всесвітнього Єврейського Конгресу, голова Асоціації єврейських організацій та громад України, у минулому – член Української Гельсінської групи та багаторічний політв‘язень Йосип Зісельс.

Йосип Зісельс

Вже 2 дні, як ми розпочали святкувати одне з найважливіших свят в історії єврейській – це свято Песах або Пасха. Це свято пов’язане з такою важливою подією для єврейського народу, як визволення з рабства, яке здійснилося більше, ніж 3 тисячі років тому, після двохсот років рабства в єгипетському полоні.

З цим визволенням, з цим святом, з цією традицією пов’язано в євреїв дуже багато асоціацій, дуже багато легенд. Я не буду розповідати про те, що всі знають: про вихід з рабства, про 40-річний шлях до землі своєї, до свободи.

Але є дуже важливі уроки історії, які для нас це свято символізує. По-перше, то це те, що дуже важкий шлях до свободи від рабства. І не всі люди здатні витримати цей шлях, бо коли народ знаходиться посередині шляху є багато людей, які ремствують, кажуть, що краще б ми залишилися у рабстві, все ж таки там було спокійніше, там нас годували. Було тяжко, але можна було витримати. А шлях до свободи дуже тяжкий.

І як Мойсей тоді казав, більш, ніж 3 тисячі років, що не бійтеся, стійте і ви побачите спасіння Боже. Ці слова для нас актуальні завжди були і тепер. Я думаю, що і в Україні і інших країнах ідуть дорогою від рабства до свободи.

І головне на цій дорозі, це не тільки фізичне звільнення від рабства, але й духовне звільнення. Бо рабство ми несемо в своїй душі. Тільки тоді, коли кожен з нас вичавить раба свого від душі, то тільки тоді ми зможемо сказати, що ми всі вільні.

І ще один урок, який ми виносимо з тої стародавньої історії, це те що не всі люди тоді погодились з Мойсеєм і вийшли з Єгипту. Я не пам’ятаю вже точно, але десь 20% знайшли в собі мужність, щоб піти з ним через пустелю, а решта лишилась і асимілювалась. Їх тепер немає, як євреїв, як представників своєї релігії, традиції, свого народу.

Це також дуже важливий урок для всі нас, що тільки зберігаючи свої народні традиції, релігію, свою пам’ять історичну, ми тільки тоді можемо залишатися вільним незалежним народом.

Ми кажемо в цей день всім своїм рідним, близьким, друзям поздоровляємо, коли зі святом Песах, то ми бажаємо щасливого і каширного Песаху і кажемо, що наступного року в Єрусалимі. Бо Єрусалим для єврейського народу – це якраз символ свободи, символ своєї землі.

Олекса Боярко

До слів Йосипа Зісельса додамо, що з-поміж числа провідних українських політиків першим привітав євреїв України зі святом Песах Віктор Ющенко. У цьому привітанні, зокрема, сказано (цитую): “Історія євреїв багато чого вчить нас усіх. Боротися за звільнення до останнього подиху, іти до нього десятиліттями безмежною пустелею, долати розпач, вичавлювати рабів з себе самих. Свобода здобувається лише тоді, коли визволена й очищена душа, яка несла в собі рабство. Лише тоді ніяка земна сила, ніхто з рабів, що називають себе господарями цього світу, не зможуть відібрати у цієї душі свободу. Саме тому тирани всіх часів так ненавидять, переслідують волелюбних людей”.

Говорить Радіо “Свобода”. А тепер – до ІСТОРИЧНОГО КАЛЕНДАРЯ. На початку квітня виповнилося 206 років від народження українського філософа Василя Карпова. Розповідає Віталій Пономарьов.

Віталій Пономарьов

Син священика Воронезької єпархії Василь Карпов народився 2 квітня 1798 року. Він навчався у Воронезькій семінарії, а після закінчення Київської духовної академії був залишений у ній викладати філософію. Тридцяти п’яти років Карпов переїхав до Санкт-Петербурґа і там у Духовній академії викладав філософські науки. Він помер у Петербурзі 8 грудня 1867 року.

Василь Карпов належав до Київської школи істориків думки, до якої входили такі київські філософи, як Орест Новицький, Сильвестр Гогоцький, Памфило Юркевич. Сам Карпов уславився як один із перших в усій Російській імперії перекладачів Платона. 1842 року він видав два томи перекладів, а через чверть століття вийшло шеститомне зібрання, до якого входили майже всі приписувані Платону твори. Сучасники, однак, закидали Карпову надмірну сухість перекладу, який (цитата) “не передає і тіні поетичних красот ориґіналу”.

У власних працях: “Вступ до філософії”, “Філософський раціоналізм новійшого часу” та інших, – філософ виявив себе послідовником ідей Платона, Канта і Геґеля. Він вбачав завдання філософії у тому, щоб знайти закон гармонії буття Всесвіту і показати в ньому місце і значення людини. Саме дослідження буття як цілісності підносить нас над чуттєвим досвідом і вводить до сфери метафізичного.

Сутність людини, писав Карпов, перебуває між фізичним та духовним світами і є результатом обмеження їх обох. Відтак, людська свідомість намагається узгодити притаманні природі інстинктивне життя та сліпу необхідність із властивими Духу необмеженим знанням та чистою свободою.

Початком пізнання і підставою філософії для Карпова була свідомість. Одночасно він розмежовував знання та віру, вважаючи Дух неприступним для метафізики. Як зауважив інший київський філософ – Густав Шпет, – “Карпов не боявся жодних компрометуючих філософських висновків, тільки б вони не суперечили істинам Святого Письма”.

Олекса Боярко

Телебачення. Ця важлива складова сучасної культури українського народу має низку гострих та нагальних проблем. Яких саме? Перед мікрофоном знаний культуролог, професор Вадим Скуратівський.

Вадим Скуратівський

Отож, телебачення. Що можна про нього сказати? Особисто мені, говорячи про телебачення, хочеться заговорити про радіо, як про нього колись до ІІ Світової війни заговорив Тувім: “Радіо – то геніальний винахід, один поворот регулятора і нічого не чути”.

Йдеться про те, що сучасне телебачення буквально на всіх географічних широтах, сказати б, у всіх ідеологічних напрямах, на превеликий жаль, працює не стільки на культуру, скільки проти культури.

Якось так склалося історично, що десь в останні роки “наше” телебачення на повну агресивну силу почало працювати, сказати б, швидше всього, на фізіологію людини, а не на інтелект, на якісь елементарні, агресивні, соціологічні моделі, а не на необхідність співдії поміж людьми.

Зовсім недавно російський міністр внутрішніх справ виступив перед російськими ж письменниками, авторами детективів, і попрохав їх, щоб у їхніх детективах трохи менше вбивали.

І виявилося, що російський телеглядач щороку бачать на екрані 35 тисяч вбивств. Запам’ятайте цю цифру. Один видатний педагог сказав, що педагог кладе своє життя для того, щоб маленьку людину, а вслід за тим – підлітка, посвятити у ті, чи ті гуманістичні моделі. Скажімо, у поле граничної поваги до людського життя.

Для цього треба витратити 10 років, умовно кажучи, класичної гімназії, але вистачить буквально кільканадцять телевізійних секунд для того, щоб оця сама гуманістична модель у дитячій і підлітковій свідомості, вона вслід за тим поруйнувалася.

То що ж таке відбувається? Йдеться про те, що само по собі телебачення виникло, як інструмент культури в найкращому розумінні цього слова, задля поліпшення комунікації поміж людьми.

Серед іншого, задля цієї самої комунікації у режимі інтенсивного теперішнього часу. От цієї хвилини я бачу те, що відбувається на іншій ділянці світу. І відповідним чином, від цього глядач, принаймні, має стати, якщо не кращим, то все ж таки, залишатися постійно при якихось гуманістичних моделях поведінки, свідомості, загальних уявлень про світ, конкретних зв’язків телеглядача з навколишнім світом.

Замість цього ми бачимо оту саму російську бридотну “Бригаду”, де розповідається про молодих людей, які вправно убивають один одного і інших людей. Чомусь це вважається навіть великим “художнім” успіхом тамтешнього телебачення.

Ми бачимо, як з російських і з українських каналів поступово зникають справді гуманістичні сюжети і ці канали, сказати б, заповнені “канальською” інформацією, західними фільмами дуже невеликого класу, більше того, страхітливого класу, де герої переважно убивають одне одного, де герої принижують одне одного.

При цьому, різного роду телеолігархи, телефункціонери починають говорити, що це подобається масовому глядачеві. А, власне, що трапилося? От після того, як зникла радянська цензура і поступово почала мінятися спочатку радянське, а потім стрімко порадянське телебачення, необхідним чином нашу масову людину, а, власне, масового телеглядача (це по суті одне і теж) посадили на оту саму наркотичну голку з усіма тими страхітливими сюжетами, про які дуже своєчасно сказав російський міністр внутрішніх справ. 35 тисяч вбивств продовж одного року на екрані бачить російський глядач, а що наш глядач бачить менше?

Відповідним чином, оцей самий наркотизований телеглядач дає ніби рейтингове добро цим самим передачам, тому що нічого іншого він не бачить.

Приміром, деякі українські канали зважуються показувати високоякісне гуманістичне кіно, але показуються фільми десь о 1:30 ночі. Та хто ж їх буде дивитися?

Інші авторитетні канали показували Тарновського. Знов таки опівночі фільми, які вимагають від глядача великих інтелектуальних і спеціально естетичних рецептивних зусиль.

Словом, сучасне телебачення у системі сучасної цивілізації перебуває у якомусь катастрофальному для нас з Вами режимі. Воно наближає нас до абсолютного панування негативних моделей людського перебування у світі. Я вже не кажу про те, що час від часу телебачення входить в якусь брудну і важку політику.

В мене таке враження, що українське телебачення і всі його функціонери, і вслід за тим ті урядовці, від яких залежить функціонування цього телебачення, мають замислитися над його естетикою і етикою.

Йдеться, в жодному разі, не про цензуру, йдеться про те, що якусь агресивну бридоту, якої так багато на екрані треба відкласти від нашого глядача, особливо, від дитини, підлітка, молодого глядача.

Якщо якимось патологічним персонажам хочеться все це дивитися, що ж, хай вони купують талони на кабельне телебачення і відповідним чином дивляться оцю бридоту.

Ми маємо захистити нашу цивілізацію од нецивілізованого телебачення. А поки що цивілізованого телебачення, за винятками не те що деяких каналів, а деяких рубрик на цих самих каналах, я, на превеликий жаль, не бачу.

Олекса Боярко

Це була думка професора Вадима Скуратівського щодо проблем українського телебачення у загальнокультурному контексті. На все добре, шановні слухачі. Ви слухали програму “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Вів передачу Олекса Боярко. Говорить радіо “Свобода”.

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG