Аудіозапис програми:
Київ, 11 березня 2005 року.
Олекса Боярко
Вітаю вас, шановні слухачі!
Ми продовжуємо тематичний цикл передач “Україна і Друга світова війна”.
В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”.
Перед мікрофоном Олекса Боярко.
61 рік тому у Миргороді, Пирятині і Полтаві розпочалася підготовка аеродромів до прибуття військових літаків Сполучених Штатів Америки в рамках операції “Френтік”. Розповідає Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов
1 листопада 1943 року міністри іноземних справ Радянського Союзу, Сполучених Штатів Америки та Великої Британії підписали у Москві цілком таємний протокол.
Ним передбачалося використання радянських авіабаз для “човникового” бомбардування американською авіацією об’єктів на території Німеччини. 4 лютого 44-го року Державний Комітет Оборони СРСР ухвалив рішення про підготовку до операції, яку американське командування назвало “Френтік” (тобто, шалений). У березні почалися роботи з підготовки аеродромів у Миргороді, Пирятині та Полтаві. Американський персонал і вантажі прибували до Полтави через Архангельськ і Мурманськ та через Іран.
Руками жінок на злітно-посадочні смуги були укладені сталеві плити, збудовані казарми, склади, їдальні, шпиталі, лазні, клуб. Американська сторона постачала Полтавську базу обладнанням, пальним, боєприпасами, запасними частинами та продовольством. 15 травня підготовчі роботи були завершені, і 24 травня у Полтаві приземлилися перші американські літаки з баз в Англії. 2 червня стратегічні бомбардувальники “Летюча фортеця” та винищувачі “Мустанґ” вилетіли з аеродромів в Італії. Вони завдали ударів по об’єктах в Угорщині, перетнули лінію фронту і здійснили посадку в Пирятині, Полтаві та Миргороді. Упродовж наступних трьох з половиною місяців 1300 американських літаків здійснили 18 рейдів з аеродромів Італії та Англії до Полтавської бази і назад. Вони бомбардували військові об’єкти на території Польщі, Німеччини, Румунії, Югославії і знищили 160 німецьких літаків. Натомість під час нальоту німецької авіації на Полтаву у ніч на 22 червня було знищено 44 “Летючі фортеці”. Восени фронт відсунувся від Полтавської бази на 800 км, тож її бойове використання стало недоцільним, і 19 вересня американські літаки здійснили звідти останній рейд. 5 жовтня перша група американських фахівців вилетіла з Полтави через Ростов, Баку, Каїр до Ліверпуля.
Взимку Полтавський аеродром служив американській транспортній авіації. Навесні звідти через Анкару та Каїр почалася загальна евакуація американського персоналу і найціннішого обладнання. Операція “Френтік” офіційно завершилася 22 червня 1945 року.
Олекса Боярко
Людські втрати України та українського народу у Другій світовій війні – цій темі була присвячена розмова, яку в київській студії із заступником директора Інституту історії професором Станіславом Кульчицьким провів мій колега Сергій Грабовський. Перша частина розмови прозвучала наприкінці лютого, а сьогодні ми пропонуємо слухачам її закінчення.
Сергій Грабовський
Отже, проблема людських втрат України у Другій світовій війні.
Станіслав Кульчицький
Ви знаєте, є “Книга пам’яті України”. Це видання, над яким працюють дуже довго, багато років, в кожній області великі колективи. Видаються по 2-4 книги на область. Статистика по цих, якщо взяти узагальнені дані звучить так. Було мобілізовано в Україні понад 6 млн., загинуло понад 3 млн., тобто половина, кожен другий з тих, хто залишився живий інвалід.
Цим даним не можна вірити, тому що вони робилися зараз, тобто через багато десятиліть після того, як війна закінчилась. Отже, вони щось промовляють, звичайно, ці дані. Але вони не можуть бути використані, як статистичні дані.
Тим більше, що тут на території України гинуло багато солдатів, офіцерів, які не українці. Просто Червона армія воювала, відступала, наступала. Так само, як українці гинули на всіх інших фронтах поза межами України.
Сергій Грабовський
Я думаю, що є теж один чинник, який дуже складно врахувати у статистиці. Йдеться про те, що була проведена в 1941-42 рр. з України радянською владою евакуація сотень тисяч людей. Потім частина евакуйованих була мобілізована до війська, частина з тих загинула. Знову таки це надзвичайно дуже складно врахувати в статистиці.
З іншого боку, кількість тих, хто загинув у складі допоміжних з’єднань німецьких військ, тих, хто загинув у складі німецької поліції. Я вже не кажу про тих, хто під час війни перебував у лавах збройних формувань український націоналістів.
Станіслав Кульчицький
І не тільки націоналістів. Є загальні такі цифри, які промовляють про загальний рівень втрат України, це якщо ми співставимо чисельність населення перед війною і потім дані на початок 1945 року.
От ці дані такі. Перед війною 41 млн. 657 тисяч, на початок 1945 року 27 млн. 382 тисячі осіб – це населення України за переписами. Ті за оцінками, яка базується теж на переписі. Виявляється дефіцит понад 14 млн. осіб.
Зрозуміло, в число цих 14 млн. багато повернулося з числа, наприклад, остарбайтерів, з числа евакуйованих у східні регіони Радянського Союзу, з числа мобілізованих в радянську армію. Це так, але все-таки такий був розрив між початком і кінцем війни 14 млн.
Сергій Грабовський
Це при тому, що треба оцінити народжуваність, бо люди не тільки гинули, але й народжувались.
Станіслав Кульчицький
Це так. На території України, яка була під окупацією 3 роки народженість існувала, хоча вона була надзвичайно низькою в силу різних причин. Я думаю, що головна з причин, що смертність була жахливою в окупації, бо гітлерівці не годували населення міст практично дуже часто, особливо на перших етапах.
Є оцінки кількості людських втрат саме на території України за всіма даними, тобто фронтові, тилові втрати, які були зроблені двома вченими, які спеціалісти з історії війни.
Один з цих вчених Володимир Косик, професор Сорбони, який працював завжди на Заході. Тепер він, хоча ветеран, цілком здоровий, досі працює. Причому його основна книга “Україна і Німеччина в добу Другої світової війни” двічі видавалася українською мовою у Львові 1992, 1993 рр. Перше видання було французькою мовою. Вона досить таки відома не тільки спеціалістам. Він каже 8 млн. це така узагальнююча цифра.
Є книги Михайла Коваля, покійного вченого, який працював в нашому інституті багато десятиліть, очолював відділ Історії Другої світової війни. Його оцінка теж 8 млн.
Це оцінки незалежні. Коваль не знав оцінки Косика. З другого боку, вони спираються на різні кола джерел, хоча деякі джерела співпадають. Що цікаво, ті дані у Коваля є применшені, то у Косика збільшені, і навпаки.
Отже, ця співпадаюча оцінка 8 млн. складається тільки тому, що різні цифри накладаються одна на одну. Якщо взяти по максимуму втрати, які досліджували ці обидва професори, то ми виходимо на цифру 9 млн.
Отже, загальна оцінка 8-9 млн. При чому ми все-таки співставляємо по цифрі 8 млн. втрати України з іншими державами, країнами, які брали участь у Другій світовій війні.
Ось тут, це цікава річ, хоча звичайно не точна, тому що якщо інші країни знають свої втрати з точністю дуже часто до однієї людини, то ми, бачите, можемо оперувати цифрою з різницею плюс-мінус мільйон.
Якщо взяти абсолютні втрати, то на першому місці Росія, на другому місці Україна 8 млн., на третьому Німеччина 6,5 млн., далі йде Польща 5 млн., нарешті, вже істотно менше, Японія 2,5 млн. і далі всі країни, які брали участь у Другій Світовій війні.
Якщо взяти відносні цифри, тобто втрати накладені на загальну чисельність населення, то тут на першому місці, звичайно Білорусь, тому що на її маленькій території загинуло понад 2 млн. цивільних і військовополонених. На другому місці іде Україна, далі Польща, Німеччина. Така ситуація.
Сергій Грабовський
Ця невизначеність, неврахованість втрат, очевидно, означає те, що для України Друга світова війна, власне, так і закінчилася, бо давно уже сказано, що війна закінчується тоді, коли похований останній солдат і віддана йому належна шана.
Станіслав Кульчицький
Це так. В усякому разі ми повинні пам’ятати велетенський розмах цих втрат. Не тільки ми повинні пам’ятати, а й світ. Тому що ось в минулому році сталася таки дуже прикра подія. Коли була кругла дата висадки союзників у Франції, і вперше запросили на це свято Росію. Росія представляла по суті Радянський Союз. Про Білорусію, Україну союзники забули. Це, звичайно, прикро. Це свідчить про те, що ми свою історію не доносимо до західної аудиторії.
Сергій Грабовський
Мабуть, не тільки до західної, а і до значної частини української аудиторії. Але це, я думаю, проблеми, з якими доведеться розбиратися новому урядові України разом з науковцями і громадськістю.
Олекса Боярко
Діяльність знаного українського письменника Уласа Самчука у роки Другої світової війни досі спонукає істориків та політиків до неоднозначних оцінок. Проблему досліджувала Валентина Одарченко.
Валентина Одарченко
Улас Самчук вперше покинув Україну на початку тридцятих, розпочавши навчання в Українському Вільному університеті у Празі, де написав більшість своїх найвідоміших творів. Після нападу Німеччини на Радянський Союз вирушив в Україну нелегально разом із письменницею Оленою Телігою.
Провідники національно свідомої інтелігенції, з якими Самчук зустрівся в окупованому Львові, поставилися до письменника з підозрою. Довго не затримуючись, вони вирушили на рідну Рівненщину, де вже 1 вересня 1941 року вийшов у світ перший номер “Волині”. Тут друкувалися Євген Маланюк, Олег Ольжич, відомий художник і графік Ніл Хасевич.
Проте з посиленням тиску окупантів Самчук був змушений все більше вдаватися до алегорій, що призвело спочатку до його арешту, а потім і до закриття самого видання. Саме факт видання “Волині” в Рівному, оголошеному Гітлером столицею окупованої України, опоненти Самчука навіть після його смерті використовують як причину його забуття.
Професор Рівненського гуманітарного та Ягеллонського університету Польщі Ярослав Поліщук вважає: ті, хто говорить про колаборантство Самчука, притягує за вуха тодішні обставини до сучасних.
Ярослав Поліщук
Ми намагаємось накласти нашу ситуацію на ту, про яку дуже мало знаємо. Час другої світової війни. Україна не має державності. Українці не мають своєї одної сторони в цьому військовому конфлікті – вони поділені як народ, як нація.
Тому абсолютно нормальним явищем є спротив проти обох воюючих сторін – сталінського режиму, з одного боку, особливо Західна Україна, яка вже зазнала репресій, і так само проти гітлерівців.
В цій ситуації боротьба українців за незалежність виглядає цілком легітимною, а в її рамках – також особиста діяльність Уласа Самчука, який був пов’язаний з середовищем ОУН Мельника, і який співпрацював з культурною референтурою. Тобто, здійснював програму культурного відродження. Яку поставила собі ОУН.
Валентина Одарченко
Зрозуміло, що подібну діяльність не можна було здійснювати лише нелегально, поза рамками тогочасних умов, отже, використовувався кожен легальний шанс – говорить Ярослав Поліщук.
Ярослав Поліщук
Зрозуміла річ, що видання, які по всій Україні запровадили гітлерівці, так звана окупаційна українська преса нічим не були кращі чи гірші радянських видань сталінського періоду – тобто, вони мали на меті пропаганду.
Проте Самчук, повторюю, пише там публіцистику – не пропаганду. У цьому відношенні він теж виділяється серед багатьох інших. Якщо подивитись цілеспрямовано на його публіцистику – це дуже гарна. Чіпка, точна позиція, як вижити, перетривати, зберегти себе українцям у цей час…
Валентина Одарченко
Упродовж неповних двох років Самчук давав таку програму людям – як, незважаючи на складні умови, пережити цей час, зберегти себе з тим, щоб будувати свою націю. В тих історичних реаліях це був єдиний шанс і єдиний засіб достукатись до багатьох українців. То ж чи існує поняття “Самчука – зрадника”? Доктор філології Ярослав Поліщук каже, що спеціально досліджував тему.
Ярослав Поліщук
Тут ситуація є досить прозорою, ми це можемо відстежити по документах: Самчук жодного діяча не обмовив, ні на кого не написав доносів, з його віини ніхто не загинув. Навпаки, він намагався якось своїм авторитетом відстоювати у тих своїх знайомих з німецької влади якісь позиції для українського руху.
Тому ці звинувачення в рамках тих категорій історичної науки, в яких ми сьогодні мислимо, виглядають недоречними – це, по-моєму, стереотипи тієї старої доби, коли люди звикли говорити “все, що радянське – то добре, що Червона армія і Сталін принесли, натомість все інше – негативне.
Валентина Одарченко
Верховна Рада не ухвалила рішення про відзначення на державному рівні 100-річчя з дня народження українця з відомим світові літературним іменем. Однак і новий уряд, і новий Президент днями привітали волинян із ювілеєм “літописця українського простору”.
А власники літературної спадщини Уласа Самчука Оксана і Ярослав Соколики заявили про бажання не тільки повернути в Україну усі його твори, а й перевезти прах геніального українця на прославлену ним Волинь.
Олекса Боярко
На все добре, шановні слухачі!
До наступної зустрічі у програмі “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”.
З вами був Олекса Боярко.
Говорить радіо “Свобода”!
Київ, 11 березня 2005 року.
Олекса Боярко
Вітаю вас, шановні слухачі!
Ми продовжуємо тематичний цикл передач “Україна і Друга світова війна”.
В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”.
Перед мікрофоном Олекса Боярко.
61 рік тому у Миргороді, Пирятині і Полтаві розпочалася підготовка аеродромів до прибуття військових літаків Сполучених Штатів Америки в рамках операції “Френтік”. Розповідає Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов
1 листопада 1943 року міністри іноземних справ Радянського Союзу, Сполучених Штатів Америки та Великої Британії підписали у Москві цілком таємний протокол.
Ним передбачалося використання радянських авіабаз для “човникового” бомбардування американською авіацією об’єктів на території Німеччини. 4 лютого 44-го року Державний Комітет Оборони СРСР ухвалив рішення про підготовку до операції, яку американське командування назвало “Френтік” (тобто, шалений). У березні почалися роботи з підготовки аеродромів у Миргороді, Пирятині та Полтаві. Американський персонал і вантажі прибували до Полтави через Архангельськ і Мурманськ та через Іран.
Руками жінок на злітно-посадочні смуги були укладені сталеві плити, збудовані казарми, склади, їдальні, шпиталі, лазні, клуб. Американська сторона постачала Полтавську базу обладнанням, пальним, боєприпасами, запасними частинами та продовольством. 15 травня підготовчі роботи були завершені, і 24 травня у Полтаві приземлилися перші американські літаки з баз в Англії. 2 червня стратегічні бомбардувальники “Летюча фортеця” та винищувачі “Мустанґ” вилетіли з аеродромів в Італії. Вони завдали ударів по об’єктах в Угорщині, перетнули лінію фронту і здійснили посадку в Пирятині, Полтаві та Миргороді. Упродовж наступних трьох з половиною місяців 1300 американських літаків здійснили 18 рейдів з аеродромів Італії та Англії до Полтавської бази і назад. Вони бомбардували військові об’єкти на території Польщі, Німеччини, Румунії, Югославії і знищили 160 німецьких літаків. Натомість під час нальоту німецької авіації на Полтаву у ніч на 22 червня було знищено 44 “Летючі фортеці”. Восени фронт відсунувся від Полтавської бази на 800 км, тож її бойове використання стало недоцільним, і 19 вересня американські літаки здійснили звідти останній рейд. 5 жовтня перша група американських фахівців вилетіла з Полтави через Ростов, Баку, Каїр до Ліверпуля.
Взимку Полтавський аеродром служив американській транспортній авіації. Навесні звідти через Анкару та Каїр почалася загальна евакуація американського персоналу і найціннішого обладнання. Операція “Френтік” офіційно завершилася 22 червня 1945 року.
Олекса Боярко
Людські втрати України та українського народу у Другій світовій війні – цій темі була присвячена розмова, яку в київській студії із заступником директора Інституту історії професором Станіславом Кульчицьким провів мій колега Сергій Грабовський. Перша частина розмови прозвучала наприкінці лютого, а сьогодні ми пропонуємо слухачам її закінчення.
Сергій Грабовський
Отже, проблема людських втрат України у Другій світовій війні.
Станіслав Кульчицький
Ви знаєте, є “Книга пам’яті України”. Це видання, над яким працюють дуже довго, багато років, в кожній області великі колективи. Видаються по 2-4 книги на область. Статистика по цих, якщо взяти узагальнені дані звучить так. Було мобілізовано в Україні понад 6 млн., загинуло понад 3 млн., тобто половина, кожен другий з тих, хто залишився живий інвалід.
Цим даним не можна вірити, тому що вони робилися зараз, тобто через багато десятиліть після того, як війна закінчилась. Отже, вони щось промовляють, звичайно, ці дані. Але вони не можуть бути використані, як статистичні дані.
Тим більше, що тут на території України гинуло багато солдатів, офіцерів, які не українці. Просто Червона армія воювала, відступала, наступала. Так само, як українці гинули на всіх інших фронтах поза межами України.
Сергій Грабовський
Я думаю, що є теж один чинник, який дуже складно врахувати у статистиці. Йдеться про те, що була проведена в 1941-42 рр. з України радянською владою евакуація сотень тисяч людей. Потім частина евакуйованих була мобілізована до війська, частина з тих загинула. Знову таки це надзвичайно дуже складно врахувати в статистиці.
З іншого боку, кількість тих, хто загинув у складі допоміжних з’єднань німецьких військ, тих, хто загинув у складі німецької поліції. Я вже не кажу про тих, хто під час війни перебував у лавах збройних формувань український націоналістів.
Станіслав Кульчицький
І не тільки націоналістів. Є загальні такі цифри, які промовляють про загальний рівень втрат України, це якщо ми співставимо чисельність населення перед війною і потім дані на початок 1945 року.
От ці дані такі. Перед війною 41 млн. 657 тисяч, на початок 1945 року 27 млн. 382 тисячі осіб – це населення України за переписами. Ті за оцінками, яка базується теж на переписі. Виявляється дефіцит понад 14 млн. осіб.
Зрозуміло, в число цих 14 млн. багато повернулося з числа, наприклад, остарбайтерів, з числа евакуйованих у східні регіони Радянського Союзу, з числа мобілізованих в радянську армію. Це так, але все-таки такий був розрив між початком і кінцем війни 14 млн.
Сергій Грабовський
Це при тому, що треба оцінити народжуваність, бо люди не тільки гинули, але й народжувались.
Станіслав Кульчицький
Це так. На території України, яка була під окупацією 3 роки народженість існувала, хоча вона була надзвичайно низькою в силу різних причин. Я думаю, що головна з причин, що смертність була жахливою в окупації, бо гітлерівці не годували населення міст практично дуже часто, особливо на перших етапах.
Є оцінки кількості людських втрат саме на території України за всіма даними, тобто фронтові, тилові втрати, які були зроблені двома вченими, які спеціалісти з історії війни.
Один з цих вчених Володимир Косик, професор Сорбони, який працював завжди на Заході. Тепер він, хоча ветеран, цілком здоровий, досі працює. Причому його основна книга “Україна і Німеччина в добу Другої світової війни” двічі видавалася українською мовою у Львові 1992, 1993 рр. Перше видання було французькою мовою. Вона досить таки відома не тільки спеціалістам. Він каже 8 млн. це така узагальнююча цифра.
Є книги Михайла Коваля, покійного вченого, який працював в нашому інституті багато десятиліть, очолював відділ Історії Другої світової війни. Його оцінка теж 8 млн.
Це оцінки незалежні. Коваль не знав оцінки Косика. З другого боку, вони спираються на різні кола джерел, хоча деякі джерела співпадають. Що цікаво, ті дані у Коваля є применшені, то у Косика збільшені, і навпаки.
Отже, ця співпадаюча оцінка 8 млн. складається тільки тому, що різні цифри накладаються одна на одну. Якщо взяти по максимуму втрати, які досліджували ці обидва професори, то ми виходимо на цифру 9 млн.
Отже, загальна оцінка 8-9 млн. При чому ми все-таки співставляємо по цифрі 8 млн. втрати України з іншими державами, країнами, які брали участь у Другій світовій війні.
Ось тут, це цікава річ, хоча звичайно не точна, тому що якщо інші країни знають свої втрати з точністю дуже часто до однієї людини, то ми, бачите, можемо оперувати цифрою з різницею плюс-мінус мільйон.
Якщо взяти абсолютні втрати, то на першому місці Росія, на другому місці Україна 8 млн., на третьому Німеччина 6,5 млн., далі йде Польща 5 млн., нарешті, вже істотно менше, Японія 2,5 млн. і далі всі країни, які брали участь у Другій Світовій війні.
Якщо взяти відносні цифри, тобто втрати накладені на загальну чисельність населення, то тут на першому місці, звичайно Білорусь, тому що на її маленькій території загинуло понад 2 млн. цивільних і військовополонених. На другому місці іде Україна, далі Польща, Німеччина. Така ситуація.
Сергій Грабовський
Ця невизначеність, неврахованість втрат, очевидно, означає те, що для України Друга світова війна, власне, так і закінчилася, бо давно уже сказано, що війна закінчується тоді, коли похований останній солдат і віддана йому належна шана.
Станіслав Кульчицький
Це так. В усякому разі ми повинні пам’ятати велетенський розмах цих втрат. Не тільки ми повинні пам’ятати, а й світ. Тому що ось в минулому році сталася таки дуже прикра подія. Коли була кругла дата висадки союзників у Франції, і вперше запросили на це свято Росію. Росія представляла по суті Радянський Союз. Про Білорусію, Україну союзники забули. Це, звичайно, прикро. Це свідчить про те, що ми свою історію не доносимо до західної аудиторії.
Сергій Грабовський
Мабуть, не тільки до західної, а і до значної частини української аудиторії. Але це, я думаю, проблеми, з якими доведеться розбиратися новому урядові України разом з науковцями і громадськістю.
Олекса Боярко
Діяльність знаного українського письменника Уласа Самчука у роки Другої світової війни досі спонукає істориків та політиків до неоднозначних оцінок. Проблему досліджувала Валентина Одарченко.
Валентина Одарченко
Улас Самчук вперше покинув Україну на початку тридцятих, розпочавши навчання в Українському Вільному університеті у Празі, де написав більшість своїх найвідоміших творів. Після нападу Німеччини на Радянський Союз вирушив в Україну нелегально разом із письменницею Оленою Телігою.
Провідники національно свідомої інтелігенції, з якими Самчук зустрівся в окупованому Львові, поставилися до письменника з підозрою. Довго не затримуючись, вони вирушили на рідну Рівненщину, де вже 1 вересня 1941 року вийшов у світ перший номер “Волині”. Тут друкувалися Євген Маланюк, Олег Ольжич, відомий художник і графік Ніл Хасевич.
Проте з посиленням тиску окупантів Самчук був змушений все більше вдаватися до алегорій, що призвело спочатку до його арешту, а потім і до закриття самого видання. Саме факт видання “Волині” в Рівному, оголошеному Гітлером столицею окупованої України, опоненти Самчука навіть після його смерті використовують як причину його забуття.
Професор Рівненського гуманітарного та Ягеллонського університету Польщі Ярослав Поліщук вважає: ті, хто говорить про колаборантство Самчука, притягує за вуха тодішні обставини до сучасних.
Ярослав Поліщук
Ми намагаємось накласти нашу ситуацію на ту, про яку дуже мало знаємо. Час другої світової війни. Україна не має державності. Українці не мають своєї одної сторони в цьому військовому конфлікті – вони поділені як народ, як нація.
Тому абсолютно нормальним явищем є спротив проти обох воюючих сторін – сталінського режиму, з одного боку, особливо Західна Україна, яка вже зазнала репресій, і так само проти гітлерівців.
В цій ситуації боротьба українців за незалежність виглядає цілком легітимною, а в її рамках – також особиста діяльність Уласа Самчука, який був пов’язаний з середовищем ОУН Мельника, і який співпрацював з культурною референтурою. Тобто, здійснював програму культурного відродження. Яку поставила собі ОУН.
Валентина Одарченко
Зрозуміло, що подібну діяльність не можна було здійснювати лише нелегально, поза рамками тогочасних умов, отже, використовувався кожен легальний шанс – говорить Ярослав Поліщук.
Ярослав Поліщук
Зрозуміла річ, що видання, які по всій Україні запровадили гітлерівці, так звана окупаційна українська преса нічим не були кращі чи гірші радянських видань сталінського періоду – тобто, вони мали на меті пропаганду.
Проте Самчук, повторюю, пише там публіцистику – не пропаганду. У цьому відношенні він теж виділяється серед багатьох інших. Якщо подивитись цілеспрямовано на його публіцистику – це дуже гарна. Чіпка, точна позиція, як вижити, перетривати, зберегти себе українцям у цей час…
Валентина Одарченко
Упродовж неповних двох років Самчук давав таку програму людям – як, незважаючи на складні умови, пережити цей час, зберегти себе з тим, щоб будувати свою націю. В тих історичних реаліях це був єдиний шанс і єдиний засіб достукатись до багатьох українців. То ж чи існує поняття “Самчука – зрадника”? Доктор філології Ярослав Поліщук каже, що спеціально досліджував тему.
Ярослав Поліщук
Тут ситуація є досить прозорою, ми це можемо відстежити по документах: Самчук жодного діяча не обмовив, ні на кого не написав доносів, з його віини ніхто не загинув. Навпаки, він намагався якось своїм авторитетом відстоювати у тих своїх знайомих з німецької влади якісь позиції для українського руху.
Тому ці звинувачення в рамках тих категорій історичної науки, в яких ми сьогодні мислимо, виглядають недоречними – це, по-моєму, стереотипи тієї старої доби, коли люди звикли говорити “все, що радянське – то добре, що Червона армія і Сталін принесли, натомість все інше – негативне.
Валентина Одарченко
Верховна Рада не ухвалила рішення про відзначення на державному рівні 100-річчя з дня народження українця з відомим світові літературним іменем. Однак і новий уряд, і новий Президент днями привітали волинян із ювілеєм “літописця українського простору”.
А власники літературної спадщини Уласа Самчука Оксана і Ярослав Соколики заявили про бажання не тільки повернути в Україну усі його твори, а й перевезти прах геніального українця на прославлену ним Волинь.
Олекса Боярко
На все добре, шановні слухачі!
До наступної зустрічі у програмі “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”.
З вами був Олекса Боярко.
Говорить радіо “Свобода”!
