"Iма нека тайна веза"... Iснує якийсь таємний зв’язок мiж усiма людьми... Ця пiсня легендарної групи "Бiєло дуґме", тобто Бiлий ґудзик, минулого тижня знову прозвучала на масових концертах в Сараєвi та Заґребi, а сьогоднi ввечерi, Ґоран Бреґович й друзi виступили в Белградi.
....В першiй половинi сiмдесятих рокiв минулого столiття в колишнiй Югославiї точилася цiкава iдейна боротьба мiж комунiстичним режимом та тими, кому було тiсно в його шинелi. Важливу роль в цiй боротьбi вiдiграла рок-музика та рок-культура взагалi. Центром нового музичного руху стало Сараєво, а провiдною музичною групою – "Бiєло дуґме" Ґорана Бреґовича. На їхнiх концертах спершу збиралися сотнi, вiдтак тисячi, нарештi десятки тисяч молодих людей. Офiцiйнi iдеологи били на сполох, а популярнiсть „Ґудзикiв” зростала.
Критикам заважала так звана безiдейнiсть. Вони чудово зрозумiли, що йшлося про нову iдеологiю, яка на перше мiсце кладе свободу й права малої людини: право спiвати що хочеш, право одягатися як хочеш, право не кланятися загальновизнаним iдолам. А музична критика, зокрема сербська, Бреґовича називала недовченим плагiатором. Ба навiть найбiльшим плагiатором мiж композиторами. Горан дотепно вiдповiдав: "ОК, якщо це так, то я найбiльший композитор мiж плагiаторами."
Пiснi „Ґудзикiв” називали "балканським", дехто навiть – "пастушим" роком. Була це сумiш розпачливого боснiйського севдаху, гарячих циганських ритмiв та медитеранського оптимiзму. А коли Желько Бебек своїм хриплим голосом спiвав „Селма, Селма”, то маси впадали в транс. Нiхто не вмiв сказати, звiдки взявся такий голос в його п’ятдесятьох кiлограмах. Щодо Селми, то це пiсенька про хлопця, який проводжає свою дiвчину "на факУльтет" й попереджає її, щоби не нахилялася через вiкно поїзда. Так просто, а таке багатство чуттiв і звукiв...
Коли розiйшлося "Бiєло дуґме" – був це початок кiнця Югославiї. Славу групи рознесло по свiтi поколiння, яке втiкало вiд вiйни. Щонайменше пiвмiльйона боснiйцiв, хорватiв та сербiв, молодших вiд тридцяти рокiв, покинуло свою батькiвщину. У вбогих валiзках утiкачiв обов’язково були касети з пiснями „Ґудзикiв” та воєводинського барда Дьордя Балашевича.
Нинi їхню музику з таким самим захопленням слухають дiти тих, кому 1975 було двадцять рокiв. З приводу концертiв у Сараєвi, Заґребi та Белградi знову було чути полiтичнi обвинувачення. Деяким колам в Боснiї не сподобалося, що Бреґович на початку вiйни покинув Сараєво й не осудив сербську агресiю на країну. В Заґребi стверджують, що "Бiєло дуґме" нiбито виступає з позицiй тих, хто хотiв би вiдновити колишню Югославiю. В Белградi ж можна почути, що йдеться про застарiлу музику для розваги.
Колишнi й новi вболiвальники не звертають уваги на критику. Для них i „Липи цвiтуть” i „Коли б я був пекарем” i „Калашнiков” або „Мiсячна нiч” – це не полiтика, а право на власнi почуття, право на розвагу, право не визнавати офiцiйних iдолiв й мати своїх.
"Так воно є, маленька моя, коли кохає боснiєць!"
Насправдi, iснує якийсь таємний зв’язок, якась "Тайна веза" мiж добрими людьми. Iснує й зв’язок мiж народами, незважаючи на державнi й iдеологiчнi кордони. Iснує й якась споконвiчна балканська туга, актуальна i в посткомунiстичнi часи: сумно бути так близько до Європи, а так далеко вiд неї. Цей смуток чудово вiдображають пiснi ностальгійного гурту „Бiєло дуґме”, котрий пiсля п’ятнадцятирiчної перерви влаштував три незабутнi концерти i знову розходиться свiтом.
