Доступність посилання

09 грудня 2016, Київ 21:27

Національна традиція і сучасна мода в українській музичній культурі: боротьба чи взаємодоповнення?


Кирило Булкін Гості: Кирило Стеценко - заслужений артист України, завідувач кафедрою менеджменту шоу-бізнесу Національного Інституту культури й мистецтв; Анатолій Калениченко - кандидат мистецтвознавства, колишній художній керівник фестивалю “Червона рута”.


Аудіозапис програми. Перша частина: Аудіозапис програми. Друга частина:

Київ, 4 листопада 2005 року.

Кирило Булкін

Ви слухаєте “Вечірню Свободу”, у студії ведучий Кирило Булкін, вітаю вас.

Сьогодні ми пропонуємо вам відпочити від гострих політичних проблем і зануритися в проблему культурологічну, хоча й не менш гостру.

Національна традиція і сучасна мода в українській музичній культурі: боротьба чи взаємодоповнення? Така тема нашої розмови в прямому ефірі.

Гості програми – заслужений артист України, завідувач кафедрою менеджменту шоу-бізнесу Національного університету культури й мистецтв Кирило Стеценко та кандидат мистецтвознавства, колишній художній керівник фестивалю “Червона рута” Анатолій Калениченко.

Наш телефон 490-29-05, чекаємо на ваші дзвінки, шановні слухачі, після 20.30 год.

Отже, національне та сучасне. Можливо, в цьому дуалізмі ми сьогодні вийдемо й за рамки суто музичних тем, але почнемо все ж таки саме з музики.

Я не маю сумнівів, що жоден з шановних гостей не стане заперечувати необхідність для культури, зокрема й музичної, йти в ногу з часом та відгукуватися на нові тенденції, бути модною, в хорошому сенсі цього слова; і водночас так само не маю сумнівів, що шановні гості віддані національній ідеї й готові її усіляко підтримувати, зокрема і в музиці.

Тому перше моє запитання не про те, що важливе, що менш важливе, а про вашу оцінку сучасних тенденцій, які є на сьогодні. До чого більше тяжіють сучасні українські групи: до того, щоб крокувати в ногу з часом чи все ж таки до пошуків якоїсь ідентичності, національного коріння, культурних витоків тощо?

Кирило Стеценко

Знаєте, наша позиція з Анатолієм дуже якраз близька до того, що Ви говорили про саме національну позицію, оскільки обидва ми колись розпочинали фестиваль перший в Україні, який ставив завдання - поєднати традиційне наше з найсучаснішими тенденціями.

Фестиваль, як ви знаєте, називається, тобто я вам скажу, фестиваль “Червона рута, вперше відбувся в 1989 році в Чернівцях. Власне кажучи, тоді на фестивалі була надана дуже потужна тенденція для нашого музичного суспільства, для сучасної популярної музики.

Ця ідея була в концепції фестивалю, ми хотіли так сприяти молодим, щоб вони зацікавилися і нашим глибинним фольклором, і водночас, щоб вони дивилися в світ широко розплющеними очима всотуючи в себе.

Кирило Булкін

Він того часу 16 років пройшло. Як воно на сьогодні є? Групи в більшості своїй українські все-таки намагаються далі розвивати цю тенденцію заглиблення в якесь національне коріння, не втрачаючи сучасності? Чи групи шукають, в першу чергу, якихось модних течій?

Анатолій Калениченко

Я думаю, ми можемо говорити про те, що існує і те, і те. Взагалі, наша, якщо говорити про рок-музику, тому що зараз звучав рок-гурт “ДАТ”, вона настільки різноманітна, що в ній є абсолютно різні течії, різні напрямки.

І один з напрямків – це ідея поєднати національне і сучасне. От щойно, коли Ви говорили, якраз фоном проходив гурт “ДАТ”, це співала коломийку Люда Орленко, солістка “ДАТ”.

Кирило Стеценко

Вона, до речі, є поетеса, це її слова...

Анатолій Калениченко

Вона і композиторка є. Що цікаво, в 97 році, а “ДАТ” є лауреатом першої премії “Рути-97” в Харкові, вони продовжують цю лінію. І тоді її настільки зацікавило, не тільки її, а весь гурт, зацікавила взагалі ця ідея поєднання національного та сучасного, що в школу майстерні рути, де тоді вчили співали і в народній манері, і в сучасних різних гостромодних манерах, репетитори - вокалісти, працювали з ними і хореографи, і композитори... І вона почала ходити на ці лекції. Настільки це було цікаво. Результат ми чули.

Існують зараз і інші гурти, які пробують поєднати національне і сучасне. Я думаю, що це найбільш прогресивна лінія, тому що те, що Кирило говорив, ідея поєднання національного, сучасного, молодіжного, своєрідного, неповторного, регіонального, самобутнього – це головна ідея не тільки рути, а, мені здається, що це головна ідея взагалі будь-якої творчої особистості.

Чому? Тому що, якщо ти хочеш бути цікавим комусь, то мало того, щоб наслідувати когось, мало того, навіть якщо ти не наслідуєш, пробуєш робити власний стиль, обов’язково повинно бути щось в ньому. І це стосується не тільки поп, рок-музики, а це стосується всього мистецтва, всієї культури.

Кирило Булкін

Який відсоток груп українських, я розумію, що грубо казати про якийсь відсоток чи взагалі про цифри, співвідношення в питанні мистецькому, але ви говорите все ж таки, що це найпрогресивніше поєднання одного з іншим, водночас зрозуміло, що це далеко не для всіх, хто займається музикою в Україні, настільки є актуальним, настільки вони саме цим переймаються.

Як на вашу думку, наскільки потужна ця течія в музиці, яка намагається це поєднати? Який відсоток музикантів саме автентикою цікавиться? Це, я думаю, може не такий великий, більше цікавляться... Який взагалі до національних проблем більш байдужий, кому не важливо, якою мовою співати і так далі?

Кирило Стеценко

Я вам скажу, що рок-музика має більш експериментальний характер, і тут ми бачимо більший відсоток зразків поєднання з фольклором. Скажімо, “Кому вниз” - старійшина, легенда української музики, вони постійно експериментують не просто з українським фольклором, вони беруть від Індії до Ірландії, індоарійський весь, намагаються брати глибоко в нашу історію назад.

Але в поп-музиці, наприклад, кон’юнктура діє, діють більше такі короткі цілі, тут поп-співаки і їх продюсери більше залежать від тих спонсорів чи інвесторів, які з ними працюють, і вони намагаються якомога швидше підіграти під пануючу тенденцію.

На жаль, поки що в Україні, особливо в поп-музиці, українська мова і українська музична інтонація не є пануючою. І ті, хто дуже виявилися економічно успішними, вони часто взагалі це роблять або пародію на українську мову, як Сердючка, і вони, до речі, мають величезний успіх саме в Росії, тому що цей образ такого дурного хохла – це улюблений такий, для душі пересічного, не дуже розвиненого росіянина, а таких, на жаль, є багато, тим касовим ключиком для комерційного успіху.

Але знаєте, ще на початку 20 ст. писали наші корифеї, був такий термін “дражнити хохла”, це теж було тоді популярно.

А інший успішний проект – “Віагра”, тобто “ВІА Гра”, вокально-інструментальний ансамбль “Гра”. Троє дівчат з великим потенціалом сексі, власне кажучи, вони є дуже успішним комерційним проектом, який вже навіть в останній рік досить високоякісні композиції може показувати.

Але все це йде російською мовою, це все є продукт для Росії, для Москви, для України також. Так що у нас тут ситуація різна дуже.

Кирило Булкін

Пане Анатолію, як щодо комерційної заангажованості поп-музики, особливо те, про що говорив пан Кирило щойно? Чи дійсно вона настільки є заперечуючою цю національну складову?

Ми, в принципі, знаємо, що національна складова завдяки Руслані останнім часом теж якимось чином ввійшла в поп-музику і стала популярною. Як вони сполучаються в цьому жанрі?

Анатолій Калениченко

Річ у тім, вони думають, що це заперечує одне другого. Те, про які казав Кирило, які співають. А насправді воно не заперечують одне другого, тому що от Ви сказали, бо є вже приклад Руслани, є приклад, скажімо, наприклад, сестрички Віки, я пригадую. Наприклад, коломийки і так далі.

Кирило Стеценко

Початок 90-х.

Анатолій Калениченко

І це була вже комерційна лінія.

Кирило Стеценко

На жаль, вона все ж таки...

Кирило Булкін

Ну чи все ж таки можна її до поп-музики віднести?

Кирило Стеценко

Це більше рок, панк був тоді, правда. Віка тому й від нас поїхала, бо не бачила комерційного продовження на той час в нашій країні.

Анатолій Калениченко

Я вам назву ще одне прізвище, таке як Росава. От вона пробує сполучити це. І у неї може вийти це, я не знаю, чи виходить, але цілком можу сказати, що може вийти комерційно. Тобто можемо мати комерційний успіх. Одне не заперечує іншому, в принципі.

Більше того, я скажу навіть, що національний момент підсилює комерційний момент. Якщо орієнтуватися на Москву, я розумію, що там на порядок більше грошей, ніж у Києві, ми все це розуміємо, це ясно. Вся московська попса виросла з “блатняка” і одеського фольклору.

Кирило Стеценко

Або з радянської пісні такої веселої.

Анатолій Калениченко

Ви розумієте, а на Заході вона приречена на неуспіх, в принципі. Якщо ж орієнтуватися більше на Захід, ну ніби ми хочемо більше інтегруватися в Європу, тоді ми повинні давати національне. Тому що дуже сильно лінія “World music” світової музики, яка орієнтується на глибині національних джерел.

Кирило Булкін

А зараз я зауважу, що, можливо, тема, на яку ми сьогодні дискутуємо, належить до тих, де ілюстрація може дати ґрунтовнішу відповідь за якісь детальні теоретичні викладки.

Тож зараз до вашої уваги – матеріал мого колеги Сергія Грабовського, який я б назвав ілюстративним. Він стосується однієї знакової постаті української музичної культури, а саме йдеться про Володимира Івасюка.

Водночас він є певною спробою відповіді на запитання, винесене в заголовок нашої сьогоднішньої програми: національна традиція і сучасна мода в українській музичній культурі: боротьба чи взаємодоповнення? Отже, разом із Сергієм Грабовським на якусь мить повернемося подумки в 70-ті роки минулого століття.

Сергій Грабовський

Що таке початок 1970-х років у сприйнятті молодої людини з київської інтелігентної сім’ї? Це, з одного боку, офіціоз, головним утіленням якого є мудра політика комуністичної партії, очолюваної невтомним борцем за мир Леонідом Іллічем Брежнєвим.

З іншого боку, це напівпідпільна молодіжна субкультура, це пісні Висоцького та “Білтз”, це джинси, які коштують безумні гроші, але які виступають обов’язковим атрибутом життя для будь-якого хлопця, котрий орієнтується не тільки на радянські стандарти.

А ще початок 1970-х – це арешти української інтелігенції, це переслідування інакодумців за стандартними звинуваченнями в українському буржуазному націоналізмі. І це цілеспрямована робота ідеологічних служб з виховання радянського патріотизму, засобом чого стає навіть адаптована і полегшена у звучанні рок-музика.

І от у тій ситуації, коли навіть у столиці Радянської України все українське в очах масової молодої людини починає виглядати чимось суто фольклорно-етнографічним, вторинним, несучасним, раптом з’являються пісні Володимира Івасюка.

З’являються ще до погрому української інтелігенції, але продовжують лунати всупереч усім старанням секретаря ЦК КПУ з ідеології Маланчука, призначеного Москвою на посаду головного борця з українським націоналізмом.

Ці пісні слухають. Їх включають у репертуар професійні співаки, їх співає молодь під гітару.

Можливо, естетичні вартості частини цих пісень під оглядом дня сьогоднішнього комусь здадуться не такими вже й беззаперечними. Але у тій ситуації вони були ковтком свіжого повітря. А ще – живим доказом модерності і конкурентоспроможності української культури навіть у складних умовах радянської доби.

Володимир Івасюк довів, що українець – це не тільки сільський дядько і не тільки лояльний до будь-якої влади вусатий письменник у вишиванці, котрий оспівує партію, Леніна та високі врожаї. Івасюк довів, що українцем можна бути – і треба бути! – у джинсах та з електрогітарою в руках.

Кирило Булкін

Чи дійсно можна провести таку лінію від тих часів до наших? Ви говорили про “Червону руту” як своєрідний поштовх. Але вона теж на певному ґрунті зросла, коли це поєднання національного і сучасного для кожного часу своє, то кожне покоління шукає цього для себе.

Кирило Стеценко

Сама назва говорить про те, що ми переймали від Івасюка естафету. Вона вже була не тільки в назві, але з самого початку вона мала дуже чітку концепцію. Це був одночасно і естетичний і культурологічний фестиваль. Разом з тим він намагався змінювати суспільство.

Тобто можна говорити, що це був культурологічно-політичний фестиваль, хоча ніде нікого ми не просили, самі того спеціально не робили, щоб якісь політичні гасла. Але йшлося про те, що ми хотіли утвердити в цьому фестивалі гідність українця, який має перспективи.

Вже в брежнєвські часи говорили, що Україна не перспективна, вона має бути через деякий час розчинена, має бути один єдиний Радянський Союз. Багато хто з молоді вірили, що українцем бути в минулому, а майбутнє – це модерне, сучасне, але без України.

Для нас екстраполювати наше українське на майбутнє і на сучасне було завдання не просто якесь естетичне, а це було політичне завдання.

Кирило Булкін

Водночас ми пам’ятаємо, водночас це були не брежнєвські часи, але на першій “Червоній Руті”, які були сутички з міліцією, з спробами не допустити молодь туди, хтось пісню там співав про ці гумові кийки, якими намагалися ...

Кирило Стеценко

Василь Жданкін, який потім отримав гран-прі. Насправді влада відчувала, що щось діється позаконтрольне, поза межове, надзвичайний ентузіазм, надзвичайна духовна єдність людей. Вперше в історії України в д.п. ХХ ст.. заспівали на стадіоні “Ще не вмерла Україна”, де було 20 тисяч.

Кирило Булкін

Це було найвищою оцінкою отой опір влади.

Анатолій Калениченко

Василь Жданкін, який заспівав “Ще не вмерла Україна”, заспівав не на той мотив від переляку.

Кирило Стеценко

Він настільки був схвильований, до нього приєднався Іван Драч, вони вдвох співали на інший мотив, прислуховуючись один до одного. Але цей мотив все одно був українським.

Анатолій Калениченко

Я хотів би сказати на коротку рефлексію Сергія Грабовського. Ми з ним приблизно ровесники були.

Перше, що я хотів сказати на його слова, що поєднання національного і сучасного в музиці Івасюка практично відбулося в одній-двох піснях. От “Водограй”, наприклад, там був ритм гуцульський, зворотній пунктир. Сама пісня “Червона рута”, то там в музиці українського майже нічого нема. Ідея була головна яка – показати що українське може бути сучасним. Оце ця ідея.

Я, коли почув, пам’ятаю як це було, вперше по радіо “Червону руту”, не пам’ятаю, який це рік був, то я настільки був захоплений і окрилений тим, що я вже потім зрозумів, що мені хотілося крикнути. На кухні я у себе почув з брехунця. Мені хотілося крикнути те, що крикнув Іван Малкович на першій “Червоній руті” 1989 року: “Українці, ми врятовані!” В мене таке бажання було. Я не міг висловити тоді словами. Сам факт був той.

Кирило Булкін

А зараз музична цитата, яка допоможе нам у міркуваннях довкола теми програми.

Звучить уривок з пісні

Це був уривок з пісні гурту “Fuckсамі”, пісня називається “Жінка, сокира, рубає”.

Кирило Стеценко

Так, назва дуже провокативна, тому що вони фактично і пишуть себе, як фактично самі. Перша половина пишеться англійською мовою, друга по-українськи. Композиція називається дійсно “Жінка, сокира, рубає”. Це є зразок надзвичайно сміливого і надзвичайно цікавого поєднання української коломийки і альтернативного стилю.

До речі, ця група була засвічена в 1997 році в Харкові. Пісня їм дала змогу отримати першу премію в категорії рок-музика. Але потім вони на 7 років зникли. Їх ніхто не хотів слухати, тому що вони випередили час аж на 7 років. Нещодавно вони отримали контракт на 1 млн. дол. на те, щоб працювати переважно на європейську публіку і на альтернативну музику. Їх там вже називають “Карпа”.

Кирило Булкін

Добре, що у нас діють нові гурти, виникають.

Як на вашу думку – чи може (і чи має) щось робити держава для пропагування національного складника культури, бо зазвичай все, що виростає, то виростає саме, часто всупереч, а не завдяки тому, що іде згори. Все ж таки, з іншого боку, ми знаємо в яких умовах зростала і пробивала собі шлях українська культура, зокрема, і музична в попередні роки, то начебто має бути якесь сприяння тому, щоб шукати ці коріння, витоки, національні джерела. І як це робити, щоб не викликати зворотного ефекту, адже нав’язуване молодь часто відкидає, тільки через те, що воно нав’язане?

Кирило Стеценко

Дуже доречне питання. Дехто в Україні говорить, що навіщо нам Міністерство культури, навіщо держава мусить втручатися в культурні процеси. Я нагадаю, що Україна не так давно позбулася свого колоніального статусу. Фактично ми маємо таку ж проблему, як і кожна постколоніальна країна, яка повинна в собі вичистити оці джерела власні і зробити так, щоб люди, які живуть в Україні, то повірили в свою самобутність, в своє особливе призначення.

Тут навіть приклади світові. Наприклад, Франція не є пост колонією, але дуже активно захищає свою національну самобутність, оскільки домінування культури в поп-музиці, скажімо так, американської, англійської, мови, культури, напрямів, то вона призводить до того, що з одного боку це культура, а з іншого це гроші.

Кирило Булкін

Я чув, що якщо у Франції запитати “Кока-колу”, то вам не дадуть, поки ви не скажете “Кока-коля”.

Кирило Стеценко

Кіно теж. В першу чергу ті види масової культури, які є комерційними, то наша держава мала би виробити дуже чітку власну політику, яка була б протекціоністською до власної культури, і яка би посприяла тому, щоб не просили гроші музиканти, а щоб створилася така ситуація на нашому ринку, щоб ті, хто займаються масовою культурою самі заробляли.

Кирило Булкін

Тобто це не нав’язування, а сприяння має бути?

Кирило Стеценко

Це фактично захист національного виробника і сприяння поширенню національних культур і цінностей не тільки в Україні, до речі, а також і по світу. Оскільки як можуть люди, які не знали України, її пізнати. Тут якраз матеріальні різні чинники, скільки є нафти, заліза, чи є атомна бомба, то вони не настільки сильно впливають як саме культура.

Добре, що з наших спортсменів знають Андрія Шевченка і братів Кличків. Але найбільше, що може передати душу народу і через що можна полюбити цей народ, то це саме мистецтво.

Кирило Булкін

У нас на зв’язку пан Володимир з Полтави.

Слухач

Добрий вечір!

Я з великим задоволенням слухаю пісні УПА повстанські, козацькі і т.п. Але ось в регіоні, наприклад, тому ж західному немає сьогодні розвитку тієї культури, яка б була. Люди порозбігалися по світах розносити горшки. Чи є сьогодні ось ці пісні заробітчан, оцих нещасних, які не хочуть будувати Україну?

Кирило Булкін

Дякую за запитання, дуже цікаве. Я знаю, що у Едуарда Драча були рефлексії на цю тему. Але думаю, що гості знають більше про це.

Кирило Стеценко

Ви знаєте, мій дід зробив на початку ХХ століття обробку пісні “Чуєш, брате мій”. Це якраз була його рефлексія на тих заробітчан, на те покоління емігрантів, які були на початку ХХ століття.

Я можу сказати, що є такі твори. Наприклад, Тарас Курчик, лауреат першого фестивалю “Червона рута”. Він живе в Італії, випускає компакт-диски. До речі, він заручився навіть підтримкою Папи Римського Павла Іоанна ІІ і випустив компакт-диск. Я його слухав.

Але більшість наших заробітчан з нетерпінням чекають артистів з України. Я знаю, який надзвичайний фурор в Португалії, Італії зчиняють наші артисти, чи це буде Тарас Чубай, чи Руслана, чи Тарас Петриненко.

Анатолій Калениченко

Я думаю, що такі пісні ще не могли виникнути, адже народні пісні, заробітчанські пісні виникають шляхом десятиліть, як пісні нашої еміграції в Канаді, в Америці, там виникають нові пісні. Але треба було прожити значну частину життя.

Наскільки пан Володимир пам’ятає, то еміграція масова заробітчанська з України почалася всередині 90-тих років. Пройшло 10 років, практично ще неможливо витворити. Але, якщо далі буде така економічна ситуація тут, люди змушені будуть працювати закордоном, то в мене немає сумніву, що такі пісні виникнуть.

Кирило Булкін

Чи добре це буде?

Анатолій Калениченко

Недобре.

Кирило Стеценко

Я не коментую добре чи не добре, але скажу, що кожен емігрант намагається зберегти пам’ять проб Батьківщину, тому він намагається скоріше консервувати. До речі, наші фольклористи десь в Канаді до сих пір збирають фольклор, який у нас вже не побутує, але ще в провінції Манітоба чи Альберта є ще залишки. Ці давні переселенці все ще зберігають пам’ять про гуцулів чи Західну Україну.

Анатолій Калениченко

Я ще хотів єдине додати. Пан Володимир з Полтави дзвонив. На Полтавщині, мені пригадується, він каже, що любить пісні УПА. Я теж люблю, хоча мені більше подобаються стрілецькі пісні. Там, наприклад, була абсолютно унікальне село Клячківка. Воно десь було записано. Вони приїжджали до Києва. Якийсь куток села співав унікальне народне багатоголосся. При чому ті пісні, які вони співали, багатоголосся я можу порівняти з найвищими шедеврами світової музики.

Це требу було б записати. І це треба було б зафіксувати, і це треба, щоб почув пан Володимир. Тоді, мені здається, що до свого, власного, буде зовсім інше ставлення, тому що є патріотизм місцевий, і він повинен бути.

Полтавський так само. Це епіцентр українського національного багатоголосся, а його за багатством можна порівняти хіба що з грузинами. Правда, у нас більш жіноче багатоголосся, а там більш чоловіче, як мені колись говорив один хлопець з Канади, з якимось племенем з Африки - там теж велике багатоголосся. Більше у світі прецедентів немає.

Зараз дуже успішно гастролює традиційно хор-баян український у Великобританії. В Лондоні, не знаю, в яких і ще містах, вони співають українську церковну музику. Там величезна кількість людей, я чув про це в репортажі, при чому переважно це не українці, це місцева публіка.

Кирило Булкін

Я хотів повернути нашу розмову у трохи інше русло і ще один розріз представити у ній, для цього буде ще одна музична цитата, можливо, досить несподівана у контексті нашої розмови, але спробуємо піти від зворотного і поговорити про теж певну традицію, вже традицію денаціоналізації в музичній культурі, чи є це несвідомим впливом моди, чи це є тенденція, за якою хтось стоїть, і якою хтось керує.

Отже, я сподіваюся за хвилинку почути ваші думки щодо денаціоналізації як альтернативи національному початку у музичній культурі.

Звучить пісня Вєрки Сердючки

Кирило Булкін

Отже, що ж це таке? Тенденція чи вплив моди, яка іде сама по собі? Чи все-таки за цим хтось стоїть, і такими тенденціями також хтось керує? як ви вважаєте, пане Анатолію

Анатолій Калениченко

Я не думаю, що хтось стоїть, просто існують якісь об’єктивні моменти, які пов’язані з глобалізацією. Тут вплив держави повинен бути, інакше ми розчинимося, враховуючи, що в Україні не так уже багато людей говорять українською мовою, знають свою народну творчість, користуються нею.

Кирило Булкін

Тобто, крім глобалізації, в Україні ще й своя специфіка постколоніальна?

Анатолій Калениченко

Звичайно, а крім того ще є така, якщо брати академічну культуру, то є таке поняття, як постмодернізм. Я думаю, що ця хвиля тимчасова, яка потім пройде, як мода на постмодернізм, як мода на будь-що. Так, як і мода була на Івасюка. Це абсолютно нормальне явище, тому що поп-культура модна, і вона скороплинна, і вона не може бути вічною.

Кирило Булкін

Але все ж таки хтось формує цю моду, чи вона сама собою формується? Мені важко уявити, щоб один і той самий сегмент людей захоплювався, бодай через моду, Івасюком і Вєркою Сердючкою, навіть якщо ближче в часі взяти, то все одно.

Анатолій Калениченко

Наприклад стилі, які були у 70-х, 80-х, а потім у 90-х роках, вони значною мірою були пов’язані з кіномистецтвом, з музикою до кіно, з образністю в кінематографі. Сказати, що це одна людина чи там група якась людей, що стоїть і формує це, то це було б занадто сміливо.

Культура, як живий організм, вона сама по собі розвивається, вона живе, як дитина: росте, розвивається і так далі.

Кирило Булкін

Але, як дитину, хтось мусить її доглядати?

Анатолій Калениченко

Повинні доглядати держави. Кожна свою.

Кирило Стеценко

З одного боку, це абсолютно спонтанний процес, з іншого боку, існують певні групи впливів, певні і бізнесові інтереси, і національні інтереси, існують групи, які намагаються вплинути на цей спонтанний процес.

Наприклад, свого часу панк-музика. Колись Малко Макларен опікувався тим, щоб вона стала комерційним жанром. На цій музиці виросло ціле покоління людей, які уже потребували іншої музики, ніж, наприклад, фьюжн, який був до середини 70-х років. Це було таке масове, щоби охопити якомога більше людей.

В Україні стилістика так званого “Шансону”... Назва взагалі спекулятивна, тому що це вкрадене у французів, тому що “шансон” – це французька пісня. Ця назва, яка була впроваджена в пострадянський простір, вона хотіла зробити шляхетною пенітенціарну лірику, тобто пісні “блатних”, пісні злочинного світу, пісні зрештою нещасних, люди зі зламаною долею, але які створювали свій фольклор, музичний матеріал яких базувався на єврейській фольклорній традиції, тобто тій, яка на півдні України сформувалася.

Сама поетика і образна система музики були поєднанням єврейської, російської культури і радянської.

Нам в Україні таке певний час насаджували через те, що вся мережа маршрутних таксі була промоутером цього стилю музики. Можливо, що вони мали за це підплату. Я так здогадуюся. Чому раптом вся мережа українська для пасажирів транслює цю музикою? Пасажири змушені були слухати. Правда, раніше були протести, а зараз цього вже немає.

Так само були створені “Шансон”, “Взрослоє радіо”. До речі, ця мода спочатку була насаджена в Росії, а потім вже сюди потрапила.

Тут є якісь і політичні наслідки, тому що це знову повернення до проблематики СРСР і до єдності з колишньою метрополією.

Якщо говорити про Вєрку Сердючку – це, з одного боку, денаціоналізація, з іншого боку, - це теж фольклор. Музика переважно єврейської традиції, а слова російські. Вєрка – це український хохол. В інструментовці є традиції Бреговіча – там цимбали грають. Так що тут вільна гра з ринком, але чомусь одні люди підтримують один напрямок стилістичний, а інші інший.

Кирило Булкін

Пане Стеценко, Ви якимсь чином намагаєтеся формувати напрямки, які будуть впроваджувати Ваші майбутні менеджери, студенти, чи просто Ви даєте загальні знання про всі напрямки музичні, про те, як займатися менеджментом у шоу-бізнесі?

Кирило Стеценко

Я намагаюся сприяти зростанню їхньої свідомості, тому що робота продюсера – це робота особистості, яка сама складає свою систему цінностей, але вони повинні розуміти, що саме ця їхня справжня свідомість полягає в тому, що вони розуміють, що вони є діти України, в тому, що до них була певна традиція, і те, що їхній успіх – ці скарби, які у них є під ногами з минулого, показати світові.

Тобто, я їх готую до роботи на міжнародному ринку, і я їх намагався переконати, що їхній успіх гарантується саме опорою на дуже глибоку українську традицію. Але треба знати всі нові тенденції і технології, які існують у світі. Але вибір кожен робить сам.

Кирило Булкін

Де, на Вашу думку, є те джерело, яке дозволяє українцям залишатися українцями, зокрема в музиці? Чи можна казати, що та культура традиційна, витоки певні перемістилися сьогодні з села в місто? Чи у селі все-таки лишилися ті не лише архаїчні цінності, а й вітальні сили, які постійно живлять культуру?

Анатолій Калениченко

Зараз відбуваються якісь певні процеси, які пов’язані з урбанізацією. У Києві зараз приблизно мешкає 80% вихідців з села українського. Народна музика, так само як і народна культура, і ширша, як і мова. Це є становий хребет української нації.

Українська народна культура формує і систему цінностей, її ідеали, спосіб життя, якусь перспективу розвитку, але вона незібрана. Я наведу такий приклад. Років 30 тому О.Гончар писав, що існує мільйон українських народних пісень. Я нещодавно говорив із своїм колегою з відділу фольклору, професором Іваницьким, і ми пробували порахувати, скільки зафіксовано пісень, а зафіксовано десь 130-140 тисяч. В кращому разі. Мені одна жінка говорила, що вона десь чула, що 500 тисяч.

Я вам скажу, на що ми можемо орієнтуватися. В Болгарії надруковано приблизно 200 тисяч болгарських народних пісень. Болгар приблизно у п’ять разів менше, ніж українців, мешкає в Болгарії. В даному разі ми можемо говорити, що так воно і є, враховуючи те, наскільки музично обдарований український народ. Якщо цього поки що не сталося.

Ви запитуєте яка функція держави? Функція держави, в першу чергу, організувати для того, аби зафіксувати ті рештки, які збереглися. Адже молодь практично в селі не переймає народну музику, народні творчість. А люди старші відходять, а це все зникає, і практично у нас нічого не залишається. Не буде що відроджувати.

Щодо міста, то у місті зараз відбуваються дуже цікаві процеси, вони десь почалися з другої половини 80-их років в Україні, коли почали з’являтися так звані фольклористичні ансамблі.

Що це таке? Я можу назвати “Древо”, “Гілка”, “Дай Боже” і так далі.

У чому полягає їх особливість? У тому, що це високі фахівці, кожен з яких практично закінчив консерваторію як композитор чи музикознавець, вони їдуть у село і переймають один до одного те, що співають там, і вони це відтворюють.

Зараз існують вторинні форми побудування фольклору. У нас ці вторинні форми, ми чули, у рок-музиці, у джазовій музиці і так далі існують.

Я хотів згадати, що позавчора якраз було 40 днів, як загинула одна із співачок автентичного життя Ярослава Мельник...

Тобто, воно вже починає переходити у місто. Я, наприклад, одному своєму аспіранту дав тему “Українська масова музична культура і українська народна музика”. Тобто, ми вже це можемо узагальнити. Ви питали, а скільки ж? Вже назбиралася така критична маса, що про це можна писати.

Кирило Стеценко

В середині 20-го століття існувала ще така думка, щоб не сталося з українцями у містах, нас врятує село, тому що це невичерпний резервуар нашої традиції і нашої українськості. Хоча голодомор в 30-их роках і винищення інтелігенції сильно підточили той потенціал.

Зараз на початку 21-го століття я стверджую, що, на жаль, в інформаційному суспільстві, коли ТБ і радіо проникає майже в кожен куточок найглухішого села, вже це дуже сильно деформує процеси побутування народної культури. І ця естафета виживання... Тобто, йдеться про автентичність, про тотожність самому собі через культуру, звичаї і через фольклор, вона великою мірою залежить від інтелігенції.

Те, що фольклористичні ансамблі йдуть по селах, і свідчить про те, що інтелігенція вже переймає цю естафету, оскільки село знесилене цими ударами, які воно перенесло. Зараз радіо і ТБ, на жаль, виключають ці процеси.

Кирило Булкін

Мені лишається нагадати, що тему сьогоднішньої “Вечірньої Свободи” обговорювали ведучий К.Булкін та гості передачі: К.Стеценко та А.Калениченко.

Дякую вам за участь в програмі!

До нових зустрічей!

Говорить радіо “Свобода”!

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG