Доступність посилання

04 грудня 2016, Київ 00:01

“Країна Інкогніта”: Євген Маланюк про малоросійство.


Сергій Грабовський

Аудіозапис програми:

Київ, 4 лютого 2006 року.

Сергій Грабовський

І знову з вами ми – журналіст Радіо “Свобода” Сергій Грабовський і доктор фізико-математичних наук, член Асоціації українських письменників Максим Стріха.

Максим Стріха

Вітаємо вас, шановні слухачі!

Сергій Грабовський

Служіння Україні потребує не стільки постійних запевнень у любові до неї, скільки нещадної національної самокритики. У цьому були впевнені непересічні достойники української культури.

За добою — доба. За ерою — ера. Кремінь. Бронза. Залізо. Радіо. Сталь. Тільки ти — похітлива скітська ґетеро — Простягаєш сарматських вишень уста.

Тільки ти, перекохана мандрівниками, Всім даруєш розтерзане тіло для втіх, І кусають, і душать брудними руками, І з плачем твоїм злиті харчання і сміх.

На узбіччі дороги — з Європи в Азію, Головою на захід і лоном на схід — Розпростерла солодкі смагляві м''язи На поталу, на ганьбу земних огид.

Під тобою килимом — парча пшениці, Над тобою — єдвабного неба синь,— Ти ж подряпана вся, божевільна блуднице, В дикій слині коханців, - розпусто краси!


Максим Стріха

Іванові Дзюбі в одній його статей доби перебудови належить слушне спостереження: той, хто в Україні вдавався до самокритики, завжди наражався на небезпеку звинувачень в зрадництві від своїх же. І причиною цього був завжди загрожений статус української культури і самої української ідентичності.

І, однак, провідні діячі українства весь час вдавалися до нещадної національної самокритики, яка тільки й може бути передумовою поступу. Згадаймо Франка з його: “Не кохам русинов”, і “Я не люблю її з надмірної любові”. Згадаймо Cамійленка з його: “Хоч пролежав я цілий свій вік на печі, але завжди я був патріотом”. Згадаймо Лесю Українку з її: “Хоч пан NN говорить по-українському, але краще б він уже говорив по-китайському”.

Але найнещаднішій у своїй критиці, і, водночас, може, і найпалкішій у своїй любові до України був Євген Маланюк – визначний український поет, філософ, вояк. І одним з його найбільших ворогів були не лишень ті російські армади наступ, яких він відбивав за доби УНР, а незнищенне малоросійство, яке підточувало українство з середини.

Коротку біографію Євгена Маланюка за хвилину розповість наш колега Віталій Пономарьов. А зараз критично безжальний погляд Маланюка на Україну.

***

У примітивній свідомості спростачених та “згоголізованих” поколінь ім`я “Україна” стало віддавна синонімом якоїсь бездержавної, безієрархічної, безструктурної і, остаточно, безформенної Аркадії, - де тихі води і ясні зорі, де вічно співає соловейко, без перерви квітнуть вишневі садки, а в них у холодку людність перманентно відпочиває по борщах і варениках, і в затишку мальовничі козаченьки невтомно кохають так само мальовничих дівчат...


Віталій Пономарьов

Євген Маланюк народився 20-го січня 1887-го року у селі Архангороді (нині – Кіровоградська область). Він навчався у реальному училищі в Єлисаветграді та у Політехнічному інституті у Петрограді. Під час Першої світової війни Маланюк закінчив військову школу у Києві і командував кулеметною сотнею Другого Туркестанського стрілецького полку російської армії.

Від листопада 1917-го року він служив в армії Української Народної Республіки, а після поразки Української революції перебував у таборах для інтернованих вояків у Польщі. У таборі біля міста Каліша Маланюк разом з поетом Юрієм Дараганом заснував літературний журнал “Веселка”, в якому вперше опублікував свої вірші.

1922-го року поет поступив на гідротехнічний відділ інженерного факультету Української господарської академії у місті Подєбрадах у Чехо-Словаччині. Після закінчення навчання він працював інженером у Варшаві.

Свою першу збірку віршів під назвою “Стилет і стилос” Маланюк видав 1925-го року. Маланюк входив до літературної групи “Вісниківська квадрига”, яка гуртувалася навколо редагованого Дмитром Донцовим журналу “Вісник”.

Ніяк не виберуть тему поети, А критики для них ім''я... Вітчизно ж моя, Вітчизно, де ти?! Де ж ти, Вітчизно моя?

Ніяк не вгляджу тебе в обличчя За криком, за свистом, за слізьми, за лайкою... Пророки твої - то не розум сторіччя, А якийсь “Мартин з балалайкою”.


Віталій Пономарьов

У своїх численних публіцистичних статтях та історіософських есеях, згодом зібраних у двотомній “Книзі спостережень”, Маланюк досліджував властивий багатьом українцям так званий “комплекс малоросійства”. Його прояви поет вбачав у переважанні у своїх спів- вітчизників чуттєвості над інтелектом, в їхній байдужості до свободи, у браку відповідальності і дисципліни та у відсутності в них національної гідності і самоповаги.

***

“Малоросійство – це не політика і навіть не тактика, лише завжди апріорна і тотальна капітуляція. Капітуляція ще перед боєм. Москвофільство (як всяке інше фільство), передпокладає власну, контрольовану волю, отже, теоретично кажучи, може міститися в границях національної чи, тим більше, державної політики, але малоросійство, яко яскравий прояв паралічу політичної волі і думки, завжди є поза межами якої-будь раціональної політики – взагалі”.


Віталій Пономарьов

Наприкінці Другої світової війни Маланюк оселився у Празі, потім у місті Регенсбурзі у Німеччині, де викладав математику в українській гімназії. У червні 1949-го року він переїхав до Сполучених Штатів Америки, працював там спочатку робітником, а потім інженером. Євген Маланюк помер у Нью-Йорку 16-го лютого 1968-го року.

Необорима соняшна заглада — Віки, віки — одна блакитна мить! Куди ж поділа, степова Елладо, Варязьку сталь і візантійську мідь?

Отак лежиш — замріяно-безсила, А сходить ніч — і відьмою вночі Ти розгортаєш кажанові крила... І, поки по гаях кричать сичі,

По болотах скрегочуть млосні жаби, Шепоче тьма і стогне в снах Дніпро — Летиш, страшна й розхристана, на шабаш — Своїх дітей байстрючу пити кров...


Максим Стріха

Малоросійство в Російській імперії було одним із цілком природних складників триєдиної російської нації, яку намагалася виплекати офіційна імперська ідеологія. Підданцям імперії зовсім не заборонялося співати своїх народних пісень чи плекати спогади про власну старовину. Але все це мусило бути в річищі ідеї єдиної держави Романових.

Як тільки йшлося про піднесення регіональних відмінностей до статусу окремішньої нації, малоросійство ставало українством і відтак нещадно каралося. Століття чужоземного панування наклало великий відбиток на українців.

Євген Маланюк, офіцер, точніше, старшина української армії, інтернований згодом в Польщі, він бився до кінця. Людина високої освіченості, один з небагатьох українських поетів він мав ступінь інженера, який тоді цінувався не менше, ніж ступінь доктора, і мав право на свою нещадну оцінку. Бо для нього головним питанням було те, що сформульоване у вірші, який щойно прозвучав:

Коли ж, коли ж знайдеш державну бронзу, Проклятий край, Елладо степова?!

***

А може, й не Еллада степова, Лиш відьма й сотниківна мертва й гарна, Що чорним ядом серце напува І опівночі воскресає марно.

В безбожній церкві — шабаш, шум і шал. Кувінька кнур. Хтось бреше песім писком. В живуче тіло мертвая душа Вступає знов. І — ось вона! Так близько!

Труна свистить, колуючи. А Вій Залізні вже розплющує зіниці. Півнів не чуть. І в мутній голові Горить одне, що все це — ні! — не сниться.


Сергій Грабовський

Малоросійство у сучасній українській політиці – про деякі його прояви веде мову політолог Ігор Лосєв.

Ігор Лосєв

Перший президент Леонід Кравчук, маючи чудові шанси в боротьбі за Чорноморський флот, програв геть усе. Як стверджує колишній командувач Військо-Морських Сил України віце-адмірал Володимир Безкоровайний, якби не героїчні зусилля окремих ентузіастів поміж українських військовиків і політиків, то фактично країна мала б втратити Крим і Севастополь, а також можливість мати свій військовий флот на Чорному морі.

Кравчук не виявивши бажання поборотися за національні інтереси, роззброїв Україну під тиском великих держав. Хоча шанси зберегти третій за потугою в світі ядерний український потенціал були.

Зокрема, занепокоєння США викликало лише стратегічна компонента через її підпорядкування Москві, а тактично ядерна зброя могла б і нині перебувати у складі Збройних Сил України змушуючи інші держави розмовляти з Україною тактовніше.

Кравчук та його оточення не наважувалися поставити руба питання перед Москвою за вилучення нею десятки мільярдів доларів у сучасному вимірі заощаджень українських громадян у 1991-му році.

Політику Кравчука успадкував і Леонід Кучма. За його дорученням тодішній прем’єр Павло Лазаренко підписав шкідливу для України угоду 1997-го року про 20-ти річне перебування російських військових баз на українській території в Севастополі, Феодосії, селищі Гвардійському, фактично, легітимізувавши іноземну окупацію.

З того часу до 2005-го року було підписано дуже багато конфіденційних протоколів, що давало російським військовим необмежені пільги й привілеї максимально звузивши український контроль над ними.

Кучма та його оточення капітулювали приставши на російські пропозиції з режиму Керченської протоки в край не вигідної для України. Після 2002-го року Кучма став максимально поступливим щодо російських вимог, намагаючись погодитись з ними ще до того, як Росія їх висуне.

Це стосується так званого міжнародного газового консорціуму, що на практиці означало би втрату Україною контролю над власною газотранспортною системою.

Однак малоросійство не зникло з української політики. Маючи величезний кредит народної довіри, нечувану підтримку нації Віктор Ющенко в стилі Кравчука й Кучми, себто, в малоросійському стилі, програв боротьбу за збереження власного помаранчевого електорату підписавши політично-абсурдний і самогубний меморандум з лідером синьо-білих Януковичем.

Президент не скористався можливістю розгромити кримінально-політичні угруповання, що стояли за фальсифікацією виборів 2004-го року, чим надав їм друге дихання. Не було покарання фальсифікаторів, сепаратистів, найодіозніших діячів режиму Кучми.

Максим Стріха

Ігор Лосєв переповів відомі всім політичні факти. За тим всім є інша складова модель української ідентичності. Символом нинішньої України для мене значною мірою залишається табличка побачена в Криму на синьо-жовтій штильді охайно червоними літерами російською мовою намальовано “ул. Лєніна”.

На жаль, комплекс малоросійства, який так палко таврував великий український поет, великий український історіософ - Євген Маланюк загрожуватиме нам і надалі.

Лежиш, розпусто, на розпутті, Не знати – мертва чи жива. Де ж ті байки про пута куті Та інші жалісні слова?

Хто ґвалтував тебе? Безсила, Безвладна, п‘яна і німа, Неплодну плоть, убоге тіло Давала кожному сама.

Мізерія чужих історій Та сльози п‘яних кобзарів – Всією тучністю просторів Повія ханів і царів. […]

Невже ж калюжею Росії Завмре твоя широчина? ...А над степами вітер віє! А в небі гуркотить весна![…]

Повстань, як древле! Панцир з міді Замінить лахи й ганчірки, – І знов дівоча стать Обиди Звитяжно гляне у віки.


Сергій Грабовський

Вели радіожурнал “Країна Інкоґніта” Максим Стріха і Сергій Грабовський.

Тексти Євгена Маланюка читав Олекса Починок.

Говорить Радіо “Свобода”!

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG