Доступність посилання

03 грудня 2016, Київ 02:39

Буття пенсіонерське.


Надія Степула

Аудіозапис програми:

Київ, 16 червня 2006 року.


Надія Степула: Таємницю життя людина пізнає впродовж самого життя. “Вміти тішитися прожитим означає жити двічі,” - сказав епіграміст Марк Марціал у першому столітті нашої ери. Час на роздуми про власне життя існує завжди, але найчастіше збігається з виходом на пенсію. Коли починається “життя після життя”, мовлячи образно.

Про буття пенсіонерське у новому випуску “Вимірів життя”.

Вітаю вас, дорогі слухачі, на хвилі “Свободи”!

З вами автор і ведуча Надія Степула.

Найближчими роками, згідно прогнозів аналітиків, на 1000 працюючих в Україні буде 900 пенсіонерів. Зростання їх кількості пояснюється не тільки старінням населення країни. Значний відсоток виходить на пенсію за вислугою років і, згідно з відповідним законодавством, на це мають право й ті, хто пенсійного віку не сягнув.

“За вислугою літ” пенсіонерами стають і в 42 цілком ще працездатні люди, котрі намагаються знайти роботу і додатковий заробіток до пенсії.

Який збірний “портрет” українського пенсіонера? Виглядає він, мов дволикий Янус. З одного боку – це особа немічна (незважаючи на досить ранній, як на інші країни, вік виходу на пенсію), хвороблива, бідна або вкрай бідна, з іншого боку, ті, кому виплачується до 90% колишніх високих заробітків, забезпечені і хлібом насущним, і змогою лікуватися в дорогих клініках, і подорожувати чи відпочивати на рідних плесах.

Розбіжності почасти існують тому, що виплати у пенсійній сфері регулюються двома десятками різних правил і законів, кожна категорія пенсіонерів потрапляє під інше “регулювання”.

У травні цього року посеред замаєного розквітлими каштанами дня один пенсіонер на залізничній станції “Борщагівська” у Києві покінчив життя самогубством, поклавши голову на рейки. У записці, знайденій на місці трагедії, його рукою було написано, що зробив він це тому, що хворів, а оплачувати подальше лікування не мав змоги.

Про це повідомляли ЗМІ, зокрема “Магнолія –TV”.

Подібні факти непоодинокі. При цілком “безкоштовній” медицині навіть за найменший аналіз доводиться платити. При тому, що держава платить на медичне обслуговування “шалені” кошти. В областях це в середньому 60 гривень на кожного мешканця. На рік. У столиці трохи більше, завдяки владі міській.

Згідно досліджень, до 10 мільйонів українських пенсіонерів нині забезпечені харчуванням з калорійною цінністю до 2100 калорій. За оцінками Всесвітньої організації здоров’я, це є межею недоїдання.

Ці та подібні факти ставлять багато питань, відповіді на які неоднозначні. Чи може пенсіонер в Україні дозволити собі не тільки якісне щоденне буття, а й “забаганки”, типу подорожей по країні і за її межами, зміцнювання здоров’я на курортах тощо? Чи все ж основним алгоритмом “життя після життя” є алгоритм “трьох китів” українського пенсіонера: роздуми над минулим, скарги на дійсність і страх перед майбутнім?

У сучасному світі значна частина громадян пенсійного віку живе активним життям. Подорожує планетою, бере участь у громадських організаціях, займається наукою та мистецтвом, часом політикою, навіть одружується й розлучається.

“І це зрозуміло,” - вважає кандидат філософських наук Сергій Грабовський, який продовжує:

Сергій Грабовський: Адже середня людина, котра досягає пенсійного віку і здатна скористатися всіма можливостями, які надає їй пенсійна система конкретної розвиненої країни, - це людина, фізіологічно і психологічно здатна не лише копирсатися на дачі, а й на значно серйозніші речі.

Якщо в середньому у Західному світі на пенсію виходять у 65 років, то тривалість (так само середня) життя у Туреччині та Угорщині – 72 роки, на Ямайці – 76 років, у Сполучених Штатах – 77 років, на Мальті – 78 років, у Канаді, Швеції, Швейцарії та Ісландії – 80 років, у Японії – 81 рік.

Іншими словами, є час і є можливість подумати не тільки про вічне, а і про земне. Тим-то пенсійний вік стає часом не лише відпочинку від тривог життя, а й складовою цього життя.

Тим часом в Україні, за офіційними даними, середня тривалість життя становить 66 років. Навіть у Гондурасі, з яким Україну так часто порівнюють, вона на рік довша. А на додачу стан здоров‘я та психологічні настанови більшості пенсіонерів, особливо пенсіонерів-чоловіків, не йдуть у жодне порівняння з тим, що наявне у розвинених країнах. Бо ж в Україні один із найбільших у світі розривів у середній тривалості життя між чоловіками та жінками - понад 10 років.

Отож пересічний чоловік, вийшовши на пенсію, має шанс скористатися її благами лише кілька років. То навіщо накопичувати кошти, навіщо працювати у легальному секторі, коли ти все одно не матимеш нормальної старості? Живи сьогоденням, не зважай на майбутнє, ти не японець!

Останнім часом звучать пропозиції підняти планку пенсійного віку в Україні для жінок до 60 років, для чоловіків до 62-63. Мовляв, у європейських країнах так прийнято, мовляв, інакше економіка не витримає - надто великі відрахування потрібні Пенсійному фонду.

А чи стануть ці відрахування більшими, коли у чоловічої половини населення середня тривалість життя стане меншою за термін виходу на пенсію? Звідки з‘явиться мотивація працювати поза тіньовою економікою? Незрозуміло. Тільки схоже, що справа піде за старою доброю традицією: форма європейська, а от зміст зовсім інший.

Надія Степула: Пенсіонери США, Великобританії та інших країн, як свідчать експерти, мають змогу подорожувати по світу в середньому по 4-6 разів за час “життя після життя”.

Порівнювати ці цифри з українськими реаліями складно, тай усі порівняння, як відомо, “кульгають”... Але, зіставляючи факти, помітити різницю неважко.

Як маються французькі пенсіонери? Колезі Тарасу Марусику розповіла родина Жаке, яка мешкає на півдні Франції у Провансі.

Мішель Жаке:Знаєте, для мене бути на пенсії означає передовсім велику свободу. Більше не тисне розписаний по годинах розпорядок дня, немає примусу йти на роботу, доповідати начальникам. Це насамперед, насамперед свобода! Думаю, що це слово якнайкраще передає те, як я відчуваю пенсію. Свобода.

Тарас Марусик: Оскільки і Мішель, і Крістьян Жаке вийшли з бідних сімей і виростали у голодній і злиденній поствоєнній Франції, життя не було медом. Доводилося перешивати, а то й латати одяг для дітей. Тепер це все вже позаду.

Відповідаючи на моє запитання, що для нього означає свобода: можливість подорожувати, робити те, що заманеться, то Мішель Жаке каже, що свобода – це можливість жити в свій смак, у своєму ритмі.

Мішель Жаке:А на пенсії навпаки: свобода в плануванні свого розпорядку, свого дозвілля, подорожей, тощо.

Тарас Марусик: Причому подорожі не були мрією їхнього життя на пенсії, бо ще працюючи, подружжя Жаке досить багато подорожувало, але тільки під час відпусток. Звичайно, тепер вони мандрують більше. Цьому сприяє маса вільного часу і достатній рівень пенсійного забезпечення.

Щороку Мішель і Крістьян Жаке здійснюють дві планові подорожі: одну на весні, другу восени. Весняну, яка випадає на березень або на квітень, тривалістю тиждень вони називають малою поїздкою. Вона в одну з європейських країн. А в жовтні чи листопаді – це вже велика тритижнева подорож кудись далеко, наприклад, в Індію чи в Мексику.

Мішель Жаке:Крім цього, звичайно, є ще й поїздки по Франції, повернення час від часу у Франш-Конте.

Тарас Марусик: Франш-Конте – це область на сході Франції, недалеко від кордону з Німеччиною, де провела більшу частину життя родина Жаке.

Півтора року тому вони перебралися на південь Франції у Прованс. Вони продовжують відкривати Францію, особливо північну Францію, яку вони знають не дуже добре.

Крім подорожей, Крістьян і Мішель Жаке люблять домашню роботу. Їм подобається копатися в городі, доглядати сад.

Мішель Жаке постійно щось майструє, косить траву на подвір’ї, доглядає за басейном. Є ще й інші захоплення: телевізор, читання і трохи Інтернету.

Надія Степула: Ще інший вимір “життя після життя” в матеріалі колеги Галі Терещук.

Галина Терещук: Кілька років тому на Львівщину привезли із Сибіру мощі блаженного отця Вергуна. Його останки нарешті після 60 років повернули на рідну землю.

Мощі отця провозили галицькими селами від Стрия до Городка, власне, тими місцями, якими їздив і молився священик за свого життя.

У кожному селі до дороги, якою везли останки блаженного, виходили десятки старших селян, переважно жінки. Їх благословив і з ними спілкувався владика Стрийської єпархії УГКЦ Юліян Гбур.

Коли процесія зупинилась десь у третьому селі на очах у владики, вже літньої людини, з’явились сльози, і він сказав жінкам: «Які у Вас спрацьовані руки, а які ще гарні ще молоді очі».

Це були жінки по 60-75років. Їхні руки цілком були усіяні жилами і тріщинами від важкої праці. Це були руки, які не бачили у своєму житті ані крему, ані тим паче не побувала у руках у майстра жіночого салону. Їхнім «найдорожчим» кремом була земля, а «найкращим» масажем важкі, не під силу відра.

Одна із жінок, чиї руки були дуже худі і на них вийшли усі жили, впіймала мій погляд і пожартувала.

Жінка: Від фізкультури великої. Коса була найлегша робота, а ще пила, штангля. Масажем була і сокира. Старість бере своє.

Галина Терещук: Звісно, старість бере своє. І як казав колись маестро Станіслав Людкевич, «нема на то ради».

Але надто швидко якось старість береться до українських пенсіонерів. У селах люди дуже швидко старіють від важкої фізичної праці та хвороб. До лікарів пенсіонери, переважно, неспроможні звернутись. Так і у містах, де пенсіонер почувається самотнім у своїх чотирьох стінах, немов загнаний у клітку і лічить останню гривню до пенсії.

Якось значно повільніше старість береться до пенсіонерів на Заході. Щодня у теплу пору року можна побачити у Львові групи польських туристів, переважно літніх людей, які оглядають місто. Їм по 70-90 років.

Одна жіночка німкеня у свої 92 піднялась на львівську Ратушу швидше за свого 40-річного онука.

Іноземні туристи у Львові вирізняються з-поміж людей своєю безтурботністю, веселістю, дозволяють собі мандрівки якимись незвіданими куточками, аби надолужити не побачені місця у молодості.

На жаль, українські пенсіонери сьогодні можуть собі дозволити лише подорож у власній уяві, а найчастіше найбажанішою мандрівкою для хворої, самотньої, покинутої старої людини є мандрівка у незвідані простори небес.

Надія Степула: Письменник-сатирик Євген Дудар, лавреат багатьох літературних премій, заслужений діяч мистецтв України, в пенсійній темі знаходить привід для гумору. Не забуваючи і про серйозне..

З Євгеном Дударем розмовляв колега Павло Вольвач.

Євген Дудар: Я – це унікальний пенсіонер і по мені не можна рівнятись. Справа в тому, що я пенсіонер-письменник, але пенсію я отримую, як чиновник державний, тому що я працював в редакції журналу “Перець” довго і потім працював ще в редакції газети. Письменник то відчуває, бо він менше отримує...

Павло Вольвач: Ну, а хутір Мозамбік допомагає?

Євген Дудар: Хутір Мозамбік мені дуже допомагає. Я люблю дуже будувати. Я би в Італії заробив шалені гроші, аби вілли будував. Може б, криво трохи було б, але я будував би активно. То я як пенсіонер оце тягнув такого великого стовпа, і я його перетягнув і поставив, що сусіди мені казали: “Від вас пенсію треба забрати!” Розумієте?

Суть в тому, що людина йде на пенсію навіть в 30 років, коли вона не хоче бути життєво активною.

Павло Вольвач: А взагалі, якийсь позитив несе пенсія Вам як письменнику?

Євген Дудар: Дуже тягне до дівчат, але вони чогось від мене відвертаються. Мене перший раз дуже здивувало, як мені сказали: “Дядьку!” А потім другий раз мене дуже здивувало, як мені сказали: “Діду!” Правда, не дівчата, а хлопці. Але дівчата ще мені не казали: “Діду!”

Я вам скажу, що десь до 60-ти років я про дівчат постійно думав, десь від 60 до 65 думав вряди-годи, то тепер думаю тоді, лише коли побачу. Таки літа впливають і на любовні емоції.

А творчість? Хочеться писати. Хочеться працювати. Для сатирика такий вік, то, мабуть, найбільш зрілий, бо він має досвід. Сатирик мусить мати досвід. Коли поет мусить мати порив.

Я як бачу квіточку, метелика, бджілку, то я тоді не можу писати сатиру. Я от зараз приватизував солов’їв, вони в мене вже навколо хати співають на хуторі.

Я можу писати сатиру, коли встаю вранці, як я ще голодний або коли чимось трошки розсерджений. Оцей сатиричний дриг, знаєте.

Для пенсіонера добре, коли він десь сам.

Надія Степула: Життя не стоїть на місці. Нинішня молодь колись досягне пенсійного віку. Чи їх теж переслідуватиме “алгоритм”: “роздуми про минуле, скарги на дійсність та страх перед майбутнім“? Це питання поки що риторичне.

Звучить фрагмент пісні “Українське шоу на високому рівні” у виконанні Зенка Филипчука.

Надія Степула: Жартівлива пісня відомого поета і співака, барда Зенка Филипчука дарує трохи гумору.

“Рятівного кола на хвилях життя,” - як мовив про гумор німецький письменник Вільгельм Раабе.

Виміри життя відзвучали. Дорогі слухачі, дякуємо!

З вами були автор і ведуча Надія Степула та звукорежисер Наталя Антоненко.

Радійте життю і залишайтеся зі “Свободою”!

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG