Слухати:
Київ, 3 жовтня 2006 року.
Віктор Єленський: Коли є свобода вибору – обирають свободу!
На хвилях Радіо Свобода щотижнева програма “Свобода совісті” та я, її ведучий Віктор Єленський.
Чи пам’ятаєте Ви, слухачу, з чого саме починається православна літургія? З першого прохання Великої ектенії, тобто молитвослов’я “За вишній світ і спасінні душ наших, Господу помолимося”. І одразу ж по цій молитві йде друге за важливістю прохання: Про мир у всьому світі, благоустрій Святих Божих Церков і поєднання всіх, Господу помолимося.
В історії України чимало сторінок міжхристиянського непорозуміння і ворожнечі. Але і спроби з’єднати християнські пагони, не дати їм розірвати цілий стовбур українська історія теж знає.
Історик Віталій Пономарьов пригадує одну з таких яскравих, але, підкреслимо, не єдиних епізодів, пов’язаних з ім’ям великого церковного діяча 17 століття Петра Могили.
Віталій Пономарьов: Активність католицьких і протестантських богословів спонукала Петра Могилу до переосмислення православної догматики та уніфікації богослужіння. Він почав звіряти богослужбові книги з грецькими оригіналами та усувати різночитання і в результаті видав «Служебник» з догматичним та обрядовим поясненням літургії.
1646 року у друкарні Києво-Печерської лаври вперше в історії православ’я був надрукований звід літургійних правил під назвою «Требник Могили». До нього автор включив і власні переклади деяких текстів з католицької літургії.
Через 77 років після видання католицького катехізису Могила підготував і видав перший православний катехізис під назвою «Православне сповідання віри».
За західним зразком він запровадив у церковну практику і виховні проповіді по неділях та святах.
З реформами у католицькій церкві перегукуються і намагання Могили надати православ’ю місцевого забарвлення. Він канонізував усіх Печерських угодників та ініціював видання збірки житій печерських святих під назвою «Патерикон». Переважно власним коштом Могила відновив у Києві Софійський собор, Видубицький монастир, храм Спаса на Берестові, Десятинну і Трисвятительську церкви.
Проте чи не найвідомішою з реформ Могили стало оновлення системи освіти за західними зразками. Він запровадив у Києво-Могилянському колегіумі викладання «семи вільних мистецтв», латинської та польської мов, а також проповіді, диспути і так звані «дійства», тобто вистави на сюжети священної історії.
Православні фундаменталісти навіть застерігали, що вихованці Могили, «західної схизми опившись, до римлян схиляться».
Наприкінці свого життя Могила виступив з проектом об’єднання православної та уніатської церков в єдиному Київському патріархаті під зверхністю одночасно Римського папи та Константинопольського патріарха.
Віктор Єленський: Поєднання всіх... Про це підносять молитви мільйони християн по всьому світі і лишаються роз’єднаними.
На початку минулого століття гостре відчуття “першохристиянськості” породжує серед мислячих християн розуміння гріховності розділення. Створюються організації, які ставлять своєю метою його подолання. Цей рух зветься екуменічним – від грецького слова ойкумена, тобто населена земля.
1948 року постає найбільша з-поміж екуменічних організацій Всесвітня Рада Церков.
Після ІІ Ватиканського собору Римо-Католицька церква, яка лишається поза інституційними рамками Ради, бере в екуменічному русі дедалі більш активну участь.
1965 року папа Римський Павло VI та Вселенський патріарх Афінагор І оголошують про обопільне зняття анафем 1054 р. Ці викляття православними католиків і католиків православними ятрили сумління християн понад 9 століть. Їхнє уневажнення стало важливим кроком якщо не до єдності всіх християн, то принаймні до православно-католицького порозуміння.
Здавалося б, після падіння комунізму рух за єднання християн мав би отримати нового, набагато більш потужного дихання. Але виявилося, що саме слово “екуменізм” для деяких християн стало абсолютно неприйнятним.
Відомий правозахисник і громадський діяч, віце-ректор Українського католицького університету Мирослав Маринович вважає, що причина у багаторічному маніпулюванні благородним потягом до єдності з боку Кремля; прагненні радянських лідерів використати екуменічний рух у своїх зовнішньополітичних цілях.
Мирослав Маринович: Політика справді викривила сутнісне значення слова “екуменізм”, надала йому характеру якоїсь політичної інтриги.
Пригадується ще час моєї молодості, коли за словом “екуменізм” мені вижалася політика Кремля, така облудна спроба Кремля використати християнський дух Європи, його прагнення зберегти мир для того, щоб через цей християнський рух Європи боротися з своїм одвічним антиподом США.
Радянський Союз доволі ефективно використовував нехристиянські рухи Європи. Екуменічні моменти були там присутні також. Чи, вірніше, лукавство довкола екуменічних моментів.
Я довгий час вживався у слово “екуменізм”. Воно для мене пахло політикою.
Віктор Єленський: Власне, потужними інтервенціями “світу цього”, буденності і політичної кон’юнктури пояснює проблеми екуменічного руху і глава Української греко-католицької церкви кардинал Любомир Гузар.
Кардинал Любомир Гузар: Багато світських елементів впроваджується в цей екуменічний рух, різних політичних інтересів. Ми ще від цього терпимо, ми ще від цього не звільнилися. Це дуже нам перешкоджає по цілому світі.
Віктор Єленський: Отже, екуменічний рух переживає серйозну кризу. Щоби переконатися в цьому достатньо погортати православні видання, котрі виходять в Україні. “Екуменізм” в них дуже часто слово просто лайливе.
Всесвітню Раду Церков уже полишили Болгарська і Грузинська православні церкви, Російська, Сербська та інші засвоїли у відносинах з нею мову ультиматуму.
Православних не влаштовує жіноче священство, в деяких церквах-членах Ради, терпимість до гомосексуалізму, лібералізм різних протестантських деномінацій, котрі становлять більшість Ради Церков, а також те, в якій спосіб приймаються тут рішення.
Вони пропонують “сімейний підхід”, тобто у ВРЦ мають бути представленими не окремі релігійні організації, а християнські родини: православна, католицька, протестантська і так звані вільні церкви.
Жодне з питань, окрім організаційних та фінансових, говорять православні, не повинні вирішуватися голосуванням, а тільки консенсусом.
І, нарешті, серйозні богословські питання взагалі не повинні ставитися на голосування.
Поки що проти цього категорично виступають нечисленні протестантські церкви, які піклуються про збереження своєї тотожності та демократичних принципів в управлінні.
Дедалі більш помітне розчарування в можливості досягнення християнської єдності “на цій землі і під цим небом”, розчарування, особливо очевидно в посткомуністичному світі і, далеко не в останню чергу, в Україні, зумовлює концентрацію уваги міжхристиянських організацій на суспільно-політичних проблемах.
Звичайно, спільно боротися з бідністю, допомагати народам позбутися протипіхотних мін – це дуже важливо. Але це тільки передмова до розмови про християнську єдність, а не сама розмова.
Що спричинилося до нинішнього стану екуменічного руху? Говорить декан факультету католицької теології Мюнстерського університету професор Томас Брьомер.
Томас Брьомер: Якщо говорити про справу єдності християн, то треба мати на увазі кілька аспектів. Перше - це розвал Радянського Союзу, релігійна свобода і відновлення діяльності греко-католицьких, так званих уніатських церков, які були заборонені. Православні церкви в Росії, Україні, в Румунії дуже критично поставилися до цього явища.
Далі, церкви в Європі стали краще розуміти свою ідентичність, і вони почали розмежовуватися з іншими церквами.
І третє - це те, що протестантські, точніше, так звані вільні церкви почали дискусії з тем, котрі католикам і православним видавалися неприйнятними, навіть неприпустимими, як жіноче священство чи одностатеві союзи.
Тобто, є різні причини кризи екуменічного руху.
Але впродовж останнього року, можна навіть сказати, що від часу обрання папи Бенедикта XVI відносини між православними і католиками покращилися. Папа має великий інтерес і велику повагу до православної традиції. Водночас я сумніваюсь, що папа буде шукати порозуміння з православними, зокрема з Російською православною церквою коштом Української греко-католицької церкви. Ця церква винесла дуже багато страждань від радянського режиму, і папа не діятиме проти її інтересів.
Віктор Єленський: Багато хто сьогодні сумнівається: чи варто в принципі говорити про християнську єдність? Не організаційну звісно, а єдність в головному, “одному й тому самому”.
На жаль, українські Церкви не дуже відчутно зосереджуються над винайденням відповідей на ці питання. І це здатне дуже відчутно позначитися на їхньому майбутньому. Йдеться не про престиж і славу, просто змагання за справедливість, активне включення у переустрій світу згідно з євангельським вченням, багаторазово зміцнює видиму історичну Церкву. Всі її складові: від богословського комплексу до мирянських згромаджень, від архієрейського корпусу до новонавернених дістають величезний соціальний динамізм. Церква стає більш адекватною своїй місії і задуму того, Хто створив її.
Екуменізм – це рух любові, яка огортає цілий світ. Говорить Мирослав Маринович.
Мирослав Маринович: Бог є любов. Якщо в результаті наших екуменічних конструкцій зникає любов, то зникає щось абсолютно визначальне в екуменізмі.
Екуменізм має сприяти, вивільняти любов з людських душ, а не робити їх настороженими щодо іншого християнина, тому що він там не розуміє якихось доктринальних положень.
Доктринальні положення є важливі. Але Ісус Христос вчив любові, а не доктринальних положень. Це є визначальне, це є первинне.
Я не супроти канонічних, доктринальних рамок – я сам працюю в інституції, яка вчить людей цих доктринальних рамок. Але при тому всьому, якщо ми не вчимо любові, то, за Апостолом Павлом, все це не має значення.
Віктор Єленський: Знаєте, сучасний православний богослов, митрополит Пергамський Константинопольського патріархату Іван Зізіулас якось сказав: “Жодна християнська церква більше не може говорити або діяти, або навіть мислити і дискутувати в ізоляції від інших”.
А визначний православний мислитель ХХ століття, отець Сергій Булгаков писав: “Як би розв’язала історія питання про шляхи до єднання Церков, само єднання у таїнствах вже існує і не повинно нами забуватися і применшуватися зараз, при розділенні.
Проблеми руху за єдність християн не лише в світській політиці, але й у прагненні Церков не просто відстояти свою тотожність, але й піднести власну виключність.
Православні церкви, наприклад, не можуть сприйняти ідею рівності різних християнських спільнот. Бо, як було підкреслено православними церквами у Заяві вже 45 років тому, Православна церква не одна з багатьох і не одна серед багатьох конфесій. Православна церква – це, власне, Церква....
З іншого боку, Католицька церква теж підкреслює, що тільки у Католицькій церкві існує закорінений в апостольській наступності неперервний зв’язок із Церквою, заснованою самим Ісусом Христом.
Між тим, Ісусова заповідь, Щоб були всі одно, стосується і православних, і католиків, і протестантів. А відсутність цієї єдності є, за словами покійного папи Івана Павла ІІ, скандалом, який стосується кожного з християн.
Мені доводилося зустрічати християн, які відчувають тягар цього скандалу особисто, хоча і не займають високих церковних посад. Вони кажуть, що кожного разу відчувають майже фізичну муку, коли нехристияни розпитують їх про причини, що заважають послідовникам Ісуса причащатися біля однієї чаші.
Київ, 3 жовтня 2006 року.
Віктор Єленський: Коли є свобода вибору – обирають свободу!
На хвилях Радіо Свобода щотижнева програма “Свобода совісті” та я, її ведучий Віктор Єленський.
Чи пам’ятаєте Ви, слухачу, з чого саме починається православна літургія? З першого прохання Великої ектенії, тобто молитвослов’я “За вишній світ і спасінні душ наших, Господу помолимося”. І одразу ж по цій молитві йде друге за важливістю прохання: Про мир у всьому світі, благоустрій Святих Божих Церков і поєднання всіх, Господу помолимося.
В історії України чимало сторінок міжхристиянського непорозуміння і ворожнечі. Але і спроби з’єднати християнські пагони, не дати їм розірвати цілий стовбур українська історія теж знає.
Історик Віталій Пономарьов пригадує одну з таких яскравих, але, підкреслимо, не єдиних епізодів, пов’язаних з ім’ям великого церковного діяча 17 століття Петра Могили.
Віталій Пономарьов: Активність католицьких і протестантських богословів спонукала Петра Могилу до переосмислення православної догматики та уніфікації богослужіння. Він почав звіряти богослужбові книги з грецькими оригіналами та усувати різночитання і в результаті видав «Служебник» з догматичним та обрядовим поясненням літургії.
1646 року у друкарні Києво-Печерської лаври вперше в історії православ’я був надрукований звід літургійних правил під назвою «Требник Могили». До нього автор включив і власні переклади деяких текстів з католицької літургії.
Через 77 років після видання католицького катехізису Могила підготував і видав перший православний катехізис під назвою «Православне сповідання віри».
За західним зразком він запровадив у церковну практику і виховні проповіді по неділях та святах.
З реформами у католицькій церкві перегукуються і намагання Могили надати православ’ю місцевого забарвлення. Він канонізував усіх Печерських угодників та ініціював видання збірки житій печерських святих під назвою «Патерикон». Переважно власним коштом Могила відновив у Києві Софійський собор, Видубицький монастир, храм Спаса на Берестові, Десятинну і Трисвятительську церкви.
Проте чи не найвідомішою з реформ Могили стало оновлення системи освіти за західними зразками. Він запровадив у Києво-Могилянському колегіумі викладання «семи вільних мистецтв», латинської та польської мов, а також проповіді, диспути і так звані «дійства», тобто вистави на сюжети священної історії.
Православні фундаменталісти навіть застерігали, що вихованці Могили, «західної схизми опившись, до римлян схиляться».
Наприкінці свого життя Могила виступив з проектом об’єднання православної та уніатської церков в єдиному Київському патріархаті під зверхністю одночасно Римського папи та Константинопольського патріарха.
Віктор Єленський: Поєднання всіх... Про це підносять молитви мільйони християн по всьому світі і лишаються роз’єднаними.
На початку минулого століття гостре відчуття “першохристиянськості” породжує серед мислячих християн розуміння гріховності розділення. Створюються організації, які ставлять своєю метою його подолання. Цей рух зветься екуменічним – від грецького слова ойкумена, тобто населена земля.
1948 року постає найбільша з-поміж екуменічних організацій Всесвітня Рада Церков.
Після ІІ Ватиканського собору Римо-Католицька церква, яка лишається поза інституційними рамками Ради, бере в екуменічному русі дедалі більш активну участь.
1965 року папа Римський Павло VI та Вселенський патріарх Афінагор І оголошують про обопільне зняття анафем 1054 р. Ці викляття православними католиків і католиків православними ятрили сумління християн понад 9 століть. Їхнє уневажнення стало важливим кроком якщо не до єдності всіх християн, то принаймні до православно-католицького порозуміння.
Здавалося б, після падіння комунізму рух за єднання християн мав би отримати нового, набагато більш потужного дихання. Але виявилося, що саме слово “екуменізм” для деяких християн стало абсолютно неприйнятним.
Відомий правозахисник і громадський діяч, віце-ректор Українського католицького університету Мирослав Маринович вважає, що причина у багаторічному маніпулюванні благородним потягом до єдності з боку Кремля; прагненні радянських лідерів використати екуменічний рух у своїх зовнішньополітичних цілях.
Мирослав Маринович: Політика справді викривила сутнісне значення слова “екуменізм”, надала йому характеру якоїсь політичної інтриги.
Пригадується ще час моєї молодості, коли за словом “екуменізм” мені вижалася політика Кремля, така облудна спроба Кремля використати християнський дух Європи, його прагнення зберегти мир для того, щоб через цей християнський рух Європи боротися з своїм одвічним антиподом США.
Радянський Союз доволі ефективно використовував нехристиянські рухи Європи. Екуменічні моменти були там присутні також. Чи, вірніше, лукавство довкола екуменічних моментів.
Я довгий час вживався у слово “екуменізм”. Воно для мене пахло політикою.
Віктор Єленський: Власне, потужними інтервенціями “світу цього”, буденності і політичної кон’юнктури пояснює проблеми екуменічного руху і глава Української греко-католицької церкви кардинал Любомир Гузар.
Кардинал Любомир Гузар: Багато світських елементів впроваджується в цей екуменічний рух, різних політичних інтересів. Ми ще від цього терпимо, ми ще від цього не звільнилися. Це дуже нам перешкоджає по цілому світі.
Віктор Єленський: Отже, екуменічний рух переживає серйозну кризу. Щоби переконатися в цьому достатньо погортати православні видання, котрі виходять в Україні. “Екуменізм” в них дуже часто слово просто лайливе.
Всесвітню Раду Церков уже полишили Болгарська і Грузинська православні церкви, Російська, Сербська та інші засвоїли у відносинах з нею мову ультиматуму.
Православних не влаштовує жіноче священство, в деяких церквах-членах Ради, терпимість до гомосексуалізму, лібералізм різних протестантських деномінацій, котрі становлять більшість Ради Церков, а також те, в якій спосіб приймаються тут рішення.
Вони пропонують “сімейний підхід”, тобто у ВРЦ мають бути представленими не окремі релігійні організації, а християнські родини: православна, католицька, протестантська і так звані вільні церкви.
Жодне з питань, окрім організаційних та фінансових, говорять православні, не повинні вирішуватися голосуванням, а тільки консенсусом.
І, нарешті, серйозні богословські питання взагалі не повинні ставитися на голосування.
Поки що проти цього категорично виступають нечисленні протестантські церкви, які піклуються про збереження своєї тотожності та демократичних принципів в управлінні.
Дедалі більш помітне розчарування в можливості досягнення християнської єдності “на цій землі і під цим небом”, розчарування, особливо очевидно в посткомуністичному світі і, далеко не в останню чергу, в Україні, зумовлює концентрацію уваги міжхристиянських організацій на суспільно-політичних проблемах.
Звичайно, спільно боротися з бідністю, допомагати народам позбутися протипіхотних мін – це дуже важливо. Але це тільки передмова до розмови про християнську єдність, а не сама розмова.
Що спричинилося до нинішнього стану екуменічного руху? Говорить декан факультету католицької теології Мюнстерського університету професор Томас Брьомер.
Томас Брьомер: Якщо говорити про справу єдності християн, то треба мати на увазі кілька аспектів. Перше - це розвал Радянського Союзу, релігійна свобода і відновлення діяльності греко-католицьких, так званих уніатських церков, які були заборонені. Православні церкви в Росії, Україні, в Румунії дуже критично поставилися до цього явища.
Далі, церкви в Європі стали краще розуміти свою ідентичність, і вони почали розмежовуватися з іншими церквами.
І третє - це те, що протестантські, точніше, так звані вільні церкви почали дискусії з тем, котрі католикам і православним видавалися неприйнятними, навіть неприпустимими, як жіноче священство чи одностатеві союзи.
Тобто, є різні причини кризи екуменічного руху.
Але впродовж останнього року, можна навіть сказати, що від часу обрання папи Бенедикта XVI відносини між православними і католиками покращилися. Папа має великий інтерес і велику повагу до православної традиції. Водночас я сумніваюсь, що папа буде шукати порозуміння з православними, зокрема з Російською православною церквою коштом Української греко-католицької церкви. Ця церква винесла дуже багато страждань від радянського режиму, і папа не діятиме проти її інтересів.
Віктор Єленський: Багато хто сьогодні сумнівається: чи варто в принципі говорити про християнську єдність? Не організаційну звісно, а єдність в головному, “одному й тому самому”.
На жаль, українські Церкви не дуже відчутно зосереджуються над винайденням відповідей на ці питання. І це здатне дуже відчутно позначитися на їхньому майбутньому. Йдеться не про престиж і славу, просто змагання за справедливість, активне включення у переустрій світу згідно з євангельським вченням, багаторазово зміцнює видиму історичну Церкву. Всі її складові: від богословського комплексу до мирянських згромаджень, від архієрейського корпусу до новонавернених дістають величезний соціальний динамізм. Церква стає більш адекватною своїй місії і задуму того, Хто створив її.
Екуменізм – це рух любові, яка огортає цілий світ. Говорить Мирослав Маринович.
Мирослав Маринович: Бог є любов. Якщо в результаті наших екуменічних конструкцій зникає любов, то зникає щось абсолютно визначальне в екуменізмі.
Екуменізм має сприяти, вивільняти любов з людських душ, а не робити їх настороженими щодо іншого християнина, тому що він там не розуміє якихось доктринальних положень.
Доктринальні положення є важливі. Але Ісус Христос вчив любові, а не доктринальних положень. Це є визначальне, це є первинне.
Я не супроти канонічних, доктринальних рамок – я сам працюю в інституції, яка вчить людей цих доктринальних рамок. Але при тому всьому, якщо ми не вчимо любові, то, за Апостолом Павлом, все це не має значення.
Віктор Єленський: Знаєте, сучасний православний богослов, митрополит Пергамський Константинопольського патріархату Іван Зізіулас якось сказав: “Жодна християнська церква більше не може говорити або діяти, або навіть мислити і дискутувати в ізоляції від інших”.
А визначний православний мислитель ХХ століття, отець Сергій Булгаков писав: “Як би розв’язала історія питання про шляхи до єднання Церков, само єднання у таїнствах вже існує і не повинно нами забуватися і применшуватися зараз, при розділенні.
Проблеми руху за єдність християн не лише в світській політиці, але й у прагненні Церков не просто відстояти свою тотожність, але й піднести власну виключність.
Православні церкви, наприклад, не можуть сприйняти ідею рівності різних християнських спільнот. Бо, як було підкреслено православними церквами у Заяві вже 45 років тому, Православна церква не одна з багатьох і не одна серед багатьох конфесій. Православна церква – це, власне, Церква....
З іншого боку, Католицька церква теж підкреслює, що тільки у Католицькій церкві існує закорінений в апостольській наступності неперервний зв’язок із Церквою, заснованою самим Ісусом Христом.
Між тим, Ісусова заповідь, Щоб були всі одно, стосується і православних, і католиків, і протестантів. А відсутність цієї єдності є, за словами покійного папи Івана Павла ІІ, скандалом, який стосується кожного з християн.
Мені доводилося зустрічати християн, які відчувають тягар цього скандалу особисто, хоча і не займають високих церковних посад. Вони кажуть, що кожного разу відчувають майже фізичну муку, коли нехристияни розпитують їх про причини, що заважають послідовникам Ісуса причащатися біля однієї чаші.
