Слухати:
Сергій Грабовський: Українські інтелектуали ХХ століття. Ті, кого у всьому світі знають як російських науковців, інженерів, літераторів. Ті, про кого забувають часом навіть українські довідкові видання. Про одного із них наше сьогоднішнє слово.
Максим Стріха: У Радянському Союзі професіональній психології було скрутно. Тим більше, коли ця професійна психологія робилася українцями. Адже до всіх можливих звинувачень щодо "відходу від принципів марксизму" автоматично додавалися при будь-якій нагоді ще й звинувачення в "українському буржуазному націоналізмі". Значно небезпечніше, як на ті умови.
Згадаємо лишень долю Івана Соколянського, педагога, дефектолога і психолога, друга Олександра Довженка, члена техно-мистецької групи А, котрий був заарештований за "український фашизм", і навіть після повернення з таборів не зміг уповні реалізувати свій талант.
Згадаємо Михайла Гориня, психолога з фаху, чи Євгена Сверстюка, який певний час працював у Київському інституті психології. Всі вони реалізувалися врешті-решт на зовсім інших суспільних ділянках, теж пройшовши радянські концтабори.
Отже, долю нашого сьогоднішнього героя можна в повні зрозуміти тільки в тому разі, коли ми насамперед осягнемо суспільний контекст, на тлі якого та доля мала нещастя реалізуватися.
Сергій Грабовський: Ким би був герой нашого сьогоднішнього радіожурналу у нормальній, так би мовити, європейській країні?
Він народився у головному місті цієї країни в родині інтелігентів, став спершу актором одного з провідних театрів, потім одержав фах психолога, працював у столиці цієї країни, у молоді роки одержав професійне визнання. Чого ще прагнути?
Але водночас, чи був наш герой бодай коли-небудь сам собою як у професійній діяльності, так і у всіх інших життєвих царинах? Він не міг не ставити такі запитання перед собою, бо був справжнім психологом.
Олександр Запорожець
Олександр Запорожець. Народився у Києві 1905 року, помер у Москві 1981 року.
Говорить київський психолог доцент Іван Данилюк.
Іван Данилюк: Його вчителями були такі видатні особистості, як Лесь Курбас, український режисер, та видатний психолог Лев Семенович Виготський.
Весною 1981 року український режисер Танюк знайшов Запорожця (він тоді хворів) і попросив написати спогади про своє навчання і роботу в театрі Леся Курбаса.
Олександр Володимирович написав нарис “Майстер: спогади про Леся Курбаса”. Саме в цьому нарисі він підтвердив, що Лесь Курбас підштовхнув його до наукового пізнання внутрішнього світу людини. Таким чином він після праці в театрі Леся Курбаса поступає на педагогічний факультет Другого Московського університету і успішно його закінчує, отримує фах психолога.
Сергій Грабовський: Статтю “Майстер” про Леся Курбаса Олександр Запорожець закінчив за три місяці до своєї смерті. Очевидно, це була надто важлива для нього тема, бо працював він над статтею уже тяжко хворим.
Лев Виготський
І друге. Почавши своє доросле життя саме в українському театрі “Березіль”, Запорожець змушений їхати до Москви отримувати фах психолога - у тодішній Радянській Україні це зробити було просто ніде, бо у середині 1920-х років поруйнована більшовиками система вищої освіти ще не відновилася.
Утім, з погляду історичної перспективи Олександру Запорожцю пощастило - він уник цілком реальної можливості разом із іншими молодими інтелігентами десь у 1930-му році потрапити у лапи чекістів за звинуваченням у причетності до Спілки визволення України, до якоїсь із молодіжних гілок цієї вигаданої ҐПУ організації.
Знову пощастило Запорожцеві, коли, вже здобувши освіту, він повернувся в Україну, але вже як “московський дослідник”.
Справа в тому, що на початку 1930-их, на розчищене від “українських буржуазних націоналістів” поле, до тодішньої столиці Радянської України Харкова був десантований великий загін науковців, в тому числі і психологи, з Москви та Ленінграду. Серед них були й українці, як Олександр Запорожець, але владою вони сприймалися як “росіяни”, тому були застраховані від обвинувачень в “українському націоналізмі”, за якими впродовж 1930-их були буквально викошені науковці-харків‘яни.
Максим Стріха: Олександрові Запорожцеві справді пощастило. Згадаймо, що на початку 1930-их, коли за “націоналізм” громили Миколу Зерова, водночас за “російський шовінізм” критикували і його друга, пристойного дуже філолога Михайла Калиновича.
Лесь Курбас
Проте далі доля цих дослідників склалася цілком по-інакшому. Зеров був розстріляний в урочищі Сандормох, а Михайло Калинович помер по війні в чині академіка Української академії. Хоч не хочу нічого закинути цьому безумовно заслуженому дослідникові.
Сергій Грабовський: Розповідь про Олександра Запорожця-науковця продовжує Іван Данилюк.
Іван Данилюк: Ключ до особистості дитини він шукав у її емоційній сфері, а точніше, у творчій здатності до емоційного передбачення подій дійсності, емоційної уяви тощо. Він стверджував, що уяву як таку у дитини треба розвивати, тому що помилкова думка, що уява дитини, наприклад, у первісного суспільства або у примітивних народів є багатшою. Це не так. Насправді уява як і емоції виникає із соціального досвіду.
У слід за Виготським Запорожець визнавав, що вищі психічні якості, такі як мислення, воля, уява, виникають із соціального досвіду.
Запорожець критично сприйняв перехід до шкільного навчання з 6-річного віку, вважаючи, що подовження дитинства є найбільшим завоюванням людської цивілізації.
Також він увів у дошкільну педагогіку поняття “ампліфікація”, тобто збагачення розвитку дитини за рахунок оптимального використання специфічно дитячих видів діяльності.
Особливу увагу він звертав на гру, яка у дитини, можна сказати, є провідною діяльністю. Він говорив, що гра задається дорослим дитині, а не створюється дитиною.
Знову ж таки, як і з таким психічним пізнавальним процесом, як уява, він говорить, що гру потрібно розвивати, уяву потрібно розвивати - просто так не буде відбуватися розвиток.
Також Олександр Володимирович виступав проти натуралістського ототожнення виразних рухів тварин та людини, говорячи про необхідність врахування символізму певних форм виразності людини, тому що не можна, як стверджував Дарвін, проводити чіткі паралелі, тому що людина все ж таки у свої рухи вкладає певний символізм.
Запорожець застосовував до вивчення емоцій центральний для культурно-історичної психології принципи інтеріоризації та опосередкування.
Особливу увагу Олександр Володимирович звертав на вивчення дитячих емоцій. Він любив згадувати афоризм Ланге, який порівнював емоції з Попелюшкою, яка начебто обділена на користь її старших сестер – мислення та волі. Так от, він прийшов до висновку, що в дитинстві емоція насправді є принцесою, оскільки вона відіграє значно більшу роль, аніж її старші сестри мислення та воля.
Головна праця, яку б я виділив, Олександра Володимировича – це “Розвиток довільних рухів”. Він говорив, що головне для дитини – це володіння діями, а не володіння предметами, за допомогою дій та діяльності.
Наприкінці 1970-их років, тобто вже наприкінці свого життя, він став наполягати на вивченні психічного розвитку як процесу саморозвитку. Тобто, він говорить, що входження у культуру або інкультурація та саморозвиток – це не різноспрямовані вектори дитячого розвитку і навіть не різні сторони одного цілого, а один вектор.
Таким чином він підтверджує знову ж таки точку зору Льва Семеновича Виготського про те, що культурне середовище та історія є визначальними для вищих психічних процесів, тобто уяви, мислення, фантазії тощо.
Сергій Грабовський: Це зараз деякі речі, пов‘язані з психологією і педагогікою, здаються нам самоочевидними, а на початку 1930-х слід було експериментально довести, що дитина починає пізнавати світ не з його споглядання, а з практичної дії, і перед тут веде не розвиток і засвоєння мови, а, навпаки, розвиток мовлення залежить від розв‘язання дитиною практичних завдань, від оволодівання під керівництвом дорослих способами дії з предметами.
Крім часів Другої Світової війни, коли Олександр Запорожець розробляє і втілює концепцію відновлення дієздатності людини після важких поранень, тобто концепцію психофізіологічних підвалин функціонально-рухової терапії, він до кінця життя займається дитячою психологією, ба більше, дошкільним віком.
Можливо, це була спроба втечі від брутальної радянської реальності, від марксистсько-ленінської методології, обов‘язкової для всіх гуманітарних наук, але, можливо, це був і своєрідний виклик системі: детально дослідити ранній вік і виробити практичні рекомендації з виховання дошкільнят, де можна було б у максимальній мірі керуватися вселюдськими цінностями.
Скажімо, детально досліджує Олександр Запорожець роль казок у розвитку дитини, її емоційному і практичному світі (цікава тематика, як на сталінські часи, чи не так?).
Він наполягає на тому, що головним видом діяльності у дошкільному віці є гра. Під її впливом відбувається розвиток загальної здібності до уяви (ще один ключовий пункт досліджень Запорожця, ще один засадничий чинник людського буття) та образного мислення.
Ще раз підкреслимо: Олександр Запорожець категорично заперечував спроби штучної акселерації, тобто прискорення розвитку дошкільників, намагання виховувати у них психічні якості, характерні для більш пізніх етапів розвитку, зокрема, для шкільного дитинства.
На противагу таким спробам він висунув ідею розширення і поглиблення тих сторін розвитку, які є специфічними саме для дошкільного віку, ідею самоцінності цього віку. Усе це було започатковано ще у Харкові.
Але більшість із всього цього було зроблено вже у Москві. До України Олександр Запорожець уже не повернувся, хіба що подумки, коли писав в останнє літо свого життя нарис про Леся Курбаса та згадував свою театральну і студентську юність.
Максим Стріха: Як відомо, підвалинами радянського ладу офіційно були не лишень Комуністична партія, а й робітничий клас і колгоспне селянство, інтереси яких ця партія висловлювала.
Існувала ще й трудова інтелігенція, адже імперія, цілком очевидно, потребувала добрих інженерів, військовиків, врешті-решт навіть медиків – бомби мусили вибухати там, де треба і коли треба, літаки і ракети мусили доставляти їх в потрібну точку за потрібний час, а лікарі мусили допомагати радянським воїнам, яких не вбило з першого разу, знову ставати в бойові лави.
Гуманітарній інтелігенції було складніше. Хоча і за радянських часів якимось чином виживали і працювали першорядні постаті, які жодною мірою, жодним своїм словом не ступали на шлях компромісу. Часом вони змушені були переховуватися на провінції. Провінції, звісно, за радянськими мірками, бо вже ніхто сьогодні не сприймає як провінційний Тартуський університет, з яким пов’язана діяльність Лотмана.
Наш герой прожив життя щасливіше. Він ніколи не мав наліпки “офіційно гнаного”. Більше того, він міг реалізовувати свої концепції і, справді, зміг зробити дуже багато корисного для дошкільного виховання, при чому того, що справді звучало тоді аж надто ризиковано, бо які там казки, коли діти потребують насамперед дохідливих оповідань про Леніна і Надію Костянтинівну Крупську!
Але, однак, на житті Олександра Запорожця лежить трагічний відбиток трагічної епохи, трагізм якої стає ані трохи не меншим від того, що сьогодні хтось намагається ту епоху підяскравити і виставити її мало не як золоту добу для науки й інтелігенції.
Сергій Грабовський: Українські інтелектуали ХХ століття. Ті, кого у всьому світі знають як російських науковців, інженерів, літераторів. Ті, про кого забувають часом навіть українські довідкові видання. Про одного із них наше сьогоднішнє слово.
Максим Стріха: У Радянському Союзі професіональній психології було скрутно. Тим більше, коли ця професійна психологія робилася українцями. Адже до всіх можливих звинувачень щодо "відходу від принципів марксизму" автоматично додавалися при будь-якій нагоді ще й звинувачення в "українському буржуазному націоналізмі". Значно небезпечніше, як на ті умови.
Згадаємо лишень долю Івана Соколянського, педагога, дефектолога і психолога, друга Олександра Довженка, члена техно-мистецької групи А, котрий був заарештований за "український фашизм", і навіть після повернення з таборів не зміг уповні реалізувати свій талант.
Згадаємо Михайла Гориня, психолога з фаху, чи Євгена Сверстюка, який певний час працював у Київському інституті психології. Всі вони реалізувалися врешті-решт на зовсім інших суспільних ділянках, теж пройшовши радянські концтабори.
Отже, долю нашого сьогоднішнього героя можна в повні зрозуміти тільки в тому разі, коли ми насамперед осягнемо суспільний контекст, на тлі якого та доля мала нещастя реалізуватися.
Сергій Грабовський: Ким би був герой нашого сьогоднішнього радіожурналу у нормальній, так би мовити, європейській країні?
Він народився у головному місті цієї країни в родині інтелігентів, став спершу актором одного з провідних театрів, потім одержав фах психолога, працював у столиці цієї країни, у молоді роки одержав професійне визнання. Чого ще прагнути?
Але водночас, чи був наш герой бодай коли-небудь сам собою як у професійній діяльності, так і у всіх інших життєвих царинах? Він не міг не ставити такі запитання перед собою, бо був справжнім психологом.
Олександр ЗапорожецьГоворить київський психолог доцент Іван Данилюк.
Іван Данилюк: Його вчителями були такі видатні особистості, як Лесь Курбас, український режисер, та видатний психолог Лев Семенович Виготський.
Весною 1981 року український режисер Танюк знайшов Запорожця (він тоді хворів) і попросив написати спогади про своє навчання і роботу в театрі Леся Курбаса.
Олександр Володимирович написав нарис “Майстер: спогади про Леся Курбаса”. Саме в цьому нарисі він підтвердив, що Лесь Курбас підштовхнув його до наукового пізнання внутрішнього світу людини. Таким чином він після праці в театрі Леся Курбаса поступає на педагогічний факультет Другого Московського університету і успішно його закінчує, отримує фах психолога.
Сергій Грабовський: Статтю “Майстер” про Леся Курбаса Олександр Запорожець закінчив за три місяці до своєї смерті. Очевидно, це була надто важлива для нього тема, бо працював він над статтею уже тяжко хворим.
Лев ВиготськийУтім, з погляду історичної перспективи Олександру Запорожцю пощастило - він уник цілком реальної можливості разом із іншими молодими інтелігентами десь у 1930-му році потрапити у лапи чекістів за звинуваченням у причетності до Спілки визволення України, до якоїсь із молодіжних гілок цієї вигаданої ҐПУ організації.
Знову пощастило Запорожцеві, коли, вже здобувши освіту, він повернувся в Україну, але вже як “московський дослідник”.
Справа в тому, що на початку 1930-их, на розчищене від “українських буржуазних націоналістів” поле, до тодішньої столиці Радянської України Харкова був десантований великий загін науковців, в тому числі і психологи, з Москви та Ленінграду. Серед них були й українці, як Олександр Запорожець, але владою вони сприймалися як “росіяни”, тому були застраховані від обвинувачень в “українському націоналізмі”, за якими впродовж 1930-их були буквально викошені науковці-харків‘яни.
Максим Стріха: Олександрові Запорожцеві справді пощастило. Згадаймо, що на початку 1930-их, коли за “націоналізм” громили Миколу Зерова, водночас за “російський шовінізм” критикували і його друга, пристойного дуже філолога Михайла Калиновича.
Лесь КурбасСергій Грабовський: Розповідь про Олександра Запорожця-науковця продовжує Іван Данилюк.
Іван Данилюк: Ключ до особистості дитини він шукав у її емоційній сфері, а точніше, у творчій здатності до емоційного передбачення подій дійсності, емоційної уяви тощо. Він стверджував, що уяву як таку у дитини треба розвивати, тому що помилкова думка, що уява дитини, наприклад, у первісного суспільства або у примітивних народів є багатшою. Це не так. Насправді уява як і емоції виникає із соціального досвіду.
У слід за Виготським Запорожець визнавав, що вищі психічні якості, такі як мислення, воля, уява, виникають із соціального досвіду.
Запорожець критично сприйняв перехід до шкільного навчання з 6-річного віку, вважаючи, що подовження дитинства є найбільшим завоюванням людської цивілізації.
Також він увів у дошкільну педагогіку поняття “ампліфікація”, тобто збагачення розвитку дитини за рахунок оптимального використання специфічно дитячих видів діяльності.
Особливу увагу він звертав на гру, яка у дитини, можна сказати, є провідною діяльністю. Він говорив, що гра задається дорослим дитині, а не створюється дитиною.
Знову ж таки, як і з таким психічним пізнавальним процесом, як уява, він говорить, що гру потрібно розвивати, уяву потрібно розвивати - просто так не буде відбуватися розвиток.
Також Олександр Володимирович виступав проти натуралістського ототожнення виразних рухів тварин та людини, говорячи про необхідність врахування символізму певних форм виразності людини, тому що не можна, як стверджував Дарвін, проводити чіткі паралелі, тому що людина все ж таки у свої рухи вкладає певний символізм.
Запорожець застосовував до вивчення емоцій центральний для культурно-історичної психології принципи інтеріоризації та опосередкування.
Особливу увагу Олександр Володимирович звертав на вивчення дитячих емоцій. Він любив згадувати афоризм Ланге, який порівнював емоції з Попелюшкою, яка начебто обділена на користь її старших сестер – мислення та волі. Так от, він прийшов до висновку, що в дитинстві емоція насправді є принцесою, оскільки вона відіграє значно більшу роль, аніж її старші сестри мислення та воля.
Головна праця, яку б я виділив, Олександра Володимировича – це “Розвиток довільних рухів”. Він говорив, що головне для дитини – це володіння діями, а не володіння предметами, за допомогою дій та діяльності.
Наприкінці 1970-их років, тобто вже наприкінці свого життя, він став наполягати на вивченні психічного розвитку як процесу саморозвитку. Тобто, він говорить, що входження у культуру або інкультурація та саморозвиток – це не різноспрямовані вектори дитячого розвитку і навіть не різні сторони одного цілого, а один вектор.
Таким чином він підтверджує знову ж таки точку зору Льва Семеновича Виготського про те, що культурне середовище та історія є визначальними для вищих психічних процесів, тобто уяви, мислення, фантазії тощо.
Сергій Грабовський: Це зараз деякі речі, пов‘язані з психологією і педагогікою, здаються нам самоочевидними, а на початку 1930-х слід було експериментально довести, що дитина починає пізнавати світ не з його споглядання, а з практичної дії, і перед тут веде не розвиток і засвоєння мови, а, навпаки, розвиток мовлення залежить від розв‘язання дитиною практичних завдань, від оволодівання під керівництвом дорослих способами дії з предметами.
Крім часів Другої Світової війни, коли Олександр Запорожець розробляє і втілює концепцію відновлення дієздатності людини після важких поранень, тобто концепцію психофізіологічних підвалин функціонально-рухової терапії, він до кінця життя займається дитячою психологією, ба більше, дошкільним віком.
Можливо, це була спроба втечі від брутальної радянської реальності, від марксистсько-ленінської методології, обов‘язкової для всіх гуманітарних наук, але, можливо, це був і своєрідний виклик системі: детально дослідити ранній вік і виробити практичні рекомендації з виховання дошкільнят, де можна було б у максимальній мірі керуватися вселюдськими цінностями.
Скажімо, детально досліджує Олександр Запорожець роль казок у розвитку дитини, її емоційному і практичному світі (цікава тематика, як на сталінські часи, чи не так?).
Він наполягає на тому, що головним видом діяльності у дошкільному віці є гра. Під її впливом відбувається розвиток загальної здібності до уяви (ще один ключовий пункт досліджень Запорожця, ще один засадничий чинник людського буття) та образного мислення.
Ще раз підкреслимо: Олександр Запорожець категорично заперечував спроби штучної акселерації, тобто прискорення розвитку дошкільників, намагання виховувати у них психічні якості, характерні для більш пізніх етапів розвитку, зокрема, для шкільного дитинства.
На противагу таким спробам він висунув ідею розширення і поглиблення тих сторін розвитку, які є специфічними саме для дошкільного віку, ідею самоцінності цього віку. Усе це було започатковано ще у Харкові.
Але більшість із всього цього було зроблено вже у Москві. До України Олександр Запорожець уже не повернувся, хіба що подумки, коли писав в останнє літо свого життя нарис про Леся Курбаса та згадував свою театральну і студентську юність.
Максим Стріха: Як відомо, підвалинами радянського ладу офіційно були не лишень Комуністична партія, а й робітничий клас і колгоспне селянство, інтереси яких ця партія висловлювала.
Існувала ще й трудова інтелігенція, адже імперія, цілком очевидно, потребувала добрих інженерів, військовиків, врешті-решт навіть медиків – бомби мусили вибухати там, де треба і коли треба, літаки і ракети мусили доставляти їх в потрібну точку за потрібний час, а лікарі мусили допомагати радянським воїнам, яких не вбило з першого разу, знову ставати в бойові лави.
Гуманітарній інтелігенції було складніше. Хоча і за радянських часів якимось чином виживали і працювали першорядні постаті, які жодною мірою, жодним своїм словом не ступали на шлях компромісу. Часом вони змушені були переховуватися на провінції. Провінції, звісно, за радянськими мірками, бо вже ніхто сьогодні не сприймає як провінційний Тартуський університет, з яким пов’язана діяльність Лотмана.
Наш герой прожив життя щасливіше. Він ніколи не мав наліпки “офіційно гнаного”. Більше того, він міг реалізовувати свої концепції і, справді, зміг зробити дуже багато корисного для дошкільного виховання, при чому того, що справді звучало тоді аж надто ризиковано, бо які там казки, коли діти потребують насамперед дохідливих оповідань про Леніна і Надію Костянтинівну Крупську!
Але, однак, на житті Олександра Запорожця лежить трагічний відбиток трагічної епохи, трагізм якої стає ані трохи не меншим від того, що сьогодні хтось намагається ту епоху підяскравити і виставити її мало не як золоту добу для науки й інтелігенції.
