Слухати:
Надія Степула Кіно називають “Великим Сліпим”. – Воно й справді ніби не знає, на що саме слід наводити об’єктив, на яку краплю життя, щоб у тій краплі відбити саме життя. Може, тому сьогодні, коли епоха “німого кіно” давно минула, на екрани продовжують виходити “німі” фільми – німі, бо нічого, ні про що
нікому не говорять, хоч і сповнені звуками. Та є й ті, котрі продовжують велику історію кіно. Не таку вже й тривалу в часі, бо “найважливіше із мистецтв” - порівняно молоде. І – незрівнянно перспективне.
Про виміри українського кіно – новий випуск “Вимірів життя”. Вітаю вас, дорогі слухачі, на хвилі Свободи! З вами автор і ведуча – Надія Степула.
В Україні святкують День кіно, проводять різні кінофестивалі, зокрема – “Молодість”. Об’єднавшись, “Кінофорум України” і фестиваль “Молодість” створили “Кіноринок “Молодості”, і цього року показали 12 повнометражних українських фільмів.
Кіно – це нині і право власництво на фільми, і дистрибуторство, і проблеми перекладу та прокату, і багато іншого.
Про деякі проблеми українського кіно – в розмові колеги Павла Вольвача з кінорежисером Олександром Муратовим, автором фільмів “Гонки по вертикалі”, “Танго смерті”, “Вальдшнепи” та багатьох інших.
Олександр МуратовУкраїнського кіно практично майже не має. Ну, не знаю, чи можна вважати “Мазепу” Ільєнка українським фільмом? Я не переконаний, що це фільм український. Який? Будь-який фільм. Це така сюрреалістична побудова. Так що нічого такого не має. У нас не знімається. Знімаються...
Ви праві такі блокбастери історичні знімаються ще, які, чесно кажучи, глядач апріорі не буде дивитися. Екранного успіху воно не може мати. Що американці кажуть? Американці кажуть, що в основі успіху? Це – стар, зірки, енд сторі, ну, може, ще спецефект.
Ви розумієте в чому вся справа? І якщо цих компонентів не має, то ніхто дивитися не буде апріорі. Це ж відомо. Ніхто не каже, що треба наслідувати взірцям, як у нас наївно роблять. Зробили фільм “Штольня”, де просто наївне наслідування, значить американським... Найгіршим групам навіть не “Б”, а “Ц” – це інша справа. Можна ж так не робити.
Треба розраховувати, щоб був сюжет. Колись в ЦК, ще в радянські часи, мене викликали і сказали: “Що Ви собі дозволяєте? У Вас фільмі не має пафосу ідейного, не має заклику до комуністичних ідеалів. Подивіться на вашого старшого колегу, у нас народний артист”. Я кажу: “Яка користь від нього?” “Як яка користь?” Я кажу: “А його фільми просто ніхто не дивиться”.
Павло ВольвачПане Олександре, а Ви зараз працюєте, знімаєте?
Олександр МуратовМинулим роком я закінчив фільм “Татарський триптих” – це за трьома новелами Коцюбинського. Це для кримських татар фільм. Вони мають право мати свій фільм. Глядачі б дивилися, якби був прокат нормальний. Ну, наприклад, система “долбі”. Москвичі хотіли купити, але нема “долбі”, не купують.
Павло ВольвачСаме цей фільм хотіли купити?
Олександр МуратовСаме цей фільм. Був російський варіант. А тепер я знімаю детектив, який називається “Вбивство у зимовій Ялті” – це пригодницький такий. Ну, не пригодницький... пригод якраз не має. Це розслідування, вбивство по всіх законах. Але я пішов не по законах гри: шахової, чи якоїсь, а по законах психології.
Павло ВольвачА де знімаєте, на якій кіностудії?
Олександр МуратовНа студії імені Довженка. У нас зараз гарна дирекція, яка дуже допомагає. Вперше у нас нема боргів на студії. Це величезне значення. Вони хочуть їх розігнати. А чому? Раніше це не було цікаво, бо в боргах була студія і кому вона потрібна була. А тепер це таке підприємство.
Павло ВольвачГлядач побачить Ваш фільм?
Олександр МуратовЦей фільм, я переконаний, що побачить. У всякому разі, я зробив все, щоб його побачив глядач.
Павло ВольвачВін ще в роботі, так?
Олександр МуратовТак. Якраз це “долбі” робимо зараз, починаємо з понеділка.
Павло ВольвачА хто актори? Можете назвати?
Олександр МуратовАктори? Можна. Олег Савків з театру Лесі Українки, потім татарський актор Мустафа Куртмуллаєв. Він у мене і в “Татарському триптиху” знімався. І ще кілька дуже хороших акторів.
Павло ВольвачРозумію, що це шаблон, але все ж таки, що далі?
Олександр МуратовДрама ж не в тому, драма у відсутності гарних сценаріїв, гарних режисерів. В цьому драма. А потім вже драма у відсутності грошей і в усьому іншому, організаційних всіх. Нема практично кому знімати. Бо всі ці експерименти, які б поставили значить з новими іменами, так званими, вони закінчилися дуже сумно.
Нема сценарію, а коли нема сторі, нема кінодраматургії, то що можна, коли не можна розказати сюжет цієї історії. Такі сюрреалістичні закидони з претензіями що завгодно. Поки це вдавалося в однієї людини – це мало успіх, це у Кіри Муратової. У всіх інших це нічого не виходило з цього.
Надія СтепулаУкраїнське кінознавство може похвалитися книгою, яких донедавна не існувало. – “Кіно в Україні. 1896-1921”. Автор, кінознавець Володимир Мисливський, понад два десятки літ збирав матеріали, перш, ніж написати цю книгу. В історії українського кіно уже був час, коли йому аплодував цілий світ – це була епоха Олександра Довженка.
Сьогодні окремі кінострічки українських авторів теж завойовують світові терени. Про складнощі говорити можна дуже довго, їх – достатньо. Але тенденції все ж оптимістичні. Про вітчизняні та міжнародні кіно проекти розповідає професор Національного театрального університету імені Карпенка-Карого – Ганна Чміль.
Ганна Чміль“До плану кіновиробництва 2007 року включена велика кількість робіт молодих кінематографістів, які на сьогоднішній день є лауреатами найпрестижніших міжнародних кінофестивалів. Це проект Олеся Саніна “Поводир, або Квіти мають очі”: це великомасштабний проект, до реалізації якого залучаються інвестори – маємо надію, що укладемо угоду на ко-продукцію з американцями.
Оскільки у стрічці є головним героєм американський журналіст, який приїхав у 1930-ті роки сюди, на Україну, і який з дитиною, і ця дитина, власне, стала свідком всієї трагедії українського народу, яка відбулася за час Голодомору і після тих усіх подій.
Дуже цікавий проект Тараса Томенка, це його перша повнометражна картина, називається “Зона”, у ко-продукції з Польщею. Це цікава історія про трагедію українського народу, пов’язану з Чорнобильською катастрофою.
Але – через долі двох людей: жінки, яка була відселена, але захворіла і повернулася на свою малу батьківщину, і в‘язня тюрми, який утік звідти і теж там оселився. І далі – історія духовного зцілення цих двох людей.
Марина Кондрат’єва – це наша молода кінодокументалістка, яка з цієї каґорти має, мабуть, найбільше нагород. М. Кондрат’єва приступає до реалізації проекту з умовною назвою “Моє місто”. Проект дуже цікавий: це сучасний Київ.
Це сучасні історії людей Києва, тлом усіх історій є саме місто: місто, яке дихає; місто, яке наповнене; місто, яке є носієм і духовного досвіду, яке є носієм того, що можна назвати будинком, оселею, рідною, привабливою, стіни якої допомагають виживати за будь-яких обставин.
До реалізації проекту ми запросили Юрія Андруховича та Андрія Жолдака – “Перверзії”, спільно з німцями. Дуже цікавий мистецький продукт, безумовно, що він буде арт-хайзним. І я тішуся з того, оскільки ми маємо турбуватися не тільки про те, щоб фільм був глядацьким, але і про те, щоби держава підтримувала тих, хто розсуває межі розвитку самого мистецтва. І для кіно це дуже важливо!
У планах кіновиробництва і Роман Балаян, це також ко-продукція українського інвестора і міністерства культури. “Обранець” сценарій називається, це теж доля художника – письменника.
“Че Гевара” – сучасна мелодрама, молодіжна мелодрама, реалізовувати цей проект буде Андрій Дончик. Це ко-продукція зі Студією “1+1”. Ми хочемо разом з Асоціацією дистриб’юторів запустити український кіножурнал у кінопрокат з тим, щоби перед показом великих фільмів, щоб було 10 – 15 – 20 хвилин цього кіножурналу. Цей кіножурнал складатиметься з робіт тільки молодих. І таким чином, ми призвичаємо нашого глядача до того, що – ось, підростає молоде покоління”.
Надія СтепулаЩе напередодні незалежності України, в останні часи пресловутої “перестройки” святкувався ювілей - 95-ліття від Дня народження Олександра Довженка – вершителя кіно шедеврів та основоположника українського кіно. Вже тоді робилися спроби звільнити образ та ім’я майстра від ідеологічних пут.
Знані довженкознавці прибули тоді до столиці України з усіх усюд. Проте відтоді мало що змінилося. Нині, коли минає п’ятдесят літ від смерті Олександра Довженка, знову точаться дискусії навколо його імені. Зокрема, про перепоховання праху кіномайстра – перевезення його з московського Новодєвічьєго цвинтаря в Україну. Досліджував це питання колега Тарас Марусик.
Тарас МарусикІсторія Довженкового життя і творчости – це драма, яка має початок, але поки що немає кінця. І через 50 років по смерті неодноразово висловлене ним бажання не виконане. Ще в 1945 році в щоденниках він пророкував свою трагічну долю: “Я вмру в Москві, так і не побачивши України.
Перед смертю я попрошу Сталіна, аби перед тим, як спалити мене в у крематорії, з грудей моїх вийняли серце і закопали його в рідну землю...” Це лише один з його численних розпачливих закликів, які так і залишилися без відгуку.
Особисте життя кінорежисера досі до кінця не вивчене, не опубліковані всі його щоденники, деякі втрачені назавжди. Деяке світло пролив на цю сторону його життя у праці “Про затемнені місця в біографії Олександра Довженка” Іван Кошелівець. Читаючи щоденники Олександра Довженка, не полишає відчуття, що писав їх дисидент.
На моє запитання, чи на Заході бачать сьогодні ту національну трагедію, яка розривала душу Довженкові, і чи знають там, що він був передовсім українським митцем, німецький кінознавець і дослідник невідомих сторінок взаємозв’язків українського та німецького кіно, відповів.
Ганс-Йоахім ШлеґельЯ думаю, що все-таки він завжди залишався українцем. Він стояв на цьому: “Я – український режисер”. І під час війни в листівці, яку він у 1942 році адресував до німецького офіцера, написав: “Я – український митець. Я побував у Берліні, дружив з німцями. Ми показали українські фільми, наприклад, “Землю”. А зараз німці та українці стоять одне проти одного. Одначе важливе інше питання: чи загине Німеччина? Ні, не загине. Загине Гітлер, але Німеччина Лютера, Кранаха та інших буде жити”.
Тарас МарусикВ питанні місця перепоховання єдности поки що немає. Одні воліли б перепоховати прах великого українця в майбутній Пантеон біля Аскольдової могили в Києві, інші прагнуть зробити це в Сосниці, де народився Довженко.
Цього домагається і Довженків небіж, доктор медичних наук, заступник голови Товариства української культури “Славутич” у Москві Тарас Дудко.
Тарас ДудкоПерш за все, я не знаю, що буде являти собою Пантеон. Я не маю інформації, щоб мати повну уяву, що це буде за Пантеон. Я бачив Пантеон, скажемо, в Римі. Це зовсім інше, бо на Аскольдовій Могилі не можливо заробити такий Пантеон.
Якщо це буде таке щось плюгавеньке, то я не хочу цього. Треба, що це був проект, щоби його обговорили, щоби люди знали, що там буде робитись. Я не знаю. Кажуть: “Ми вашого родича перенесемо в Пантеон”. А я не уявляю собі, що це буде за Пантеон? Який це буде масштаб? Яка це буде культура?
Тарас МарусикКрім того, Тарас Дудко вважає, що перепоховати Довженка недостатньо для виконання його заповіту. Треба виконати і “другу складову заповіту, яка полягає в розбудові справді незалежної, могутньої Української Держави. Саме за цю ідею і гуманістичний розвиток суспільства страждав і загинув Олександр Довженко”.
Очевидно, до 50-річчя з дня смерти влада не встигне перепоховати прах Довженка. Тепер питання в іншому: чи чекатиме вона до якогось наступного ювілею, чи займеться цим вже найближчим часом.
Надія СтепулаСвіт кіно сьогодні кольоровий, сповнений музики та спец ефектів. У ньому відбиваються всі людські виміри – і війна, і мир, і любов, і ненависть.
Кіно – це і мистецтво, і бізнес, і пізнання, і просто розвага, і пристрасті на екранах, - як пристрасті у житті - від закоханостей до вбивств, від показів до перепоховань…
Кіно відбиває людське життя, може, саме тому це мистецтво нині – одне із найправдивіших та водночас – найфантастичніших жанрів. Але кіно творить свою нову історію, вишукуючи ті істини, котрі необхідні людям у їхньому справдешньому житті. В усіх вимірах.
Надія Степула Кіно називають “Великим Сліпим”. – Воно й справді ніби не знає, на що саме слід наводити об’єктив, на яку краплю життя, щоб у тій краплі відбити саме життя. Може, тому сьогодні, коли епоха “німого кіно” давно минула, на екрани продовжують виходити “німі” фільми – німі, бо нічого, ні про що
Про виміри українського кіно – новий випуск “Вимірів життя”. Вітаю вас, дорогі слухачі, на хвилі Свободи! З вами автор і ведуча – Надія Степула.
В Україні святкують День кіно, проводять різні кінофестивалі, зокрема – “Молодість”. Об’єднавшись, “Кінофорум України” і фестиваль “Молодість” створили “Кіноринок “Молодості”, і цього року показали 12 повнометражних українських фільмів.
Кіно – це нині і право власництво на фільми, і дистрибуторство, і проблеми перекладу та прокату, і багато іншого.
Про деякі проблеми українського кіно – в розмові колеги Павла Вольвача з кінорежисером Олександром Муратовим, автором фільмів “Гонки по вертикалі”, “Танго смерті”, “Вальдшнепи” та багатьох інших.
Олександр МуратовУкраїнського кіно практично майже не має. Ну, не знаю, чи можна вважати “Мазепу” Ільєнка українським фільмом? Я не переконаний, що це фільм український. Який? Будь-який фільм. Це така сюрреалістична побудова. Так що нічого такого не має. У нас не знімається. Знімаються...
Ви праві такі блокбастери історичні знімаються ще, які, чесно кажучи, глядач апріорі не буде дивитися. Екранного успіху воно не може мати. Що американці кажуть? Американці кажуть, що в основі успіху? Це – стар, зірки, енд сторі, ну, може, ще спецефект.
Ви розумієте в чому вся справа? І якщо цих компонентів не має, то ніхто дивитися не буде апріорі. Це ж відомо. Ніхто не каже, що треба наслідувати взірцям, як у нас наївно роблять. Зробили фільм “Штольня”, де просто наївне наслідування, значить американським... Найгіршим групам навіть не “Б”, а “Ц” – це інша справа. Можна ж так не робити.
Треба розраховувати, щоб був сюжет. Колись в ЦК, ще в радянські часи, мене викликали і сказали: “Що Ви собі дозволяєте? У Вас фільмі не має пафосу ідейного, не має заклику до комуністичних ідеалів. Подивіться на вашого старшого колегу, у нас народний артист”. Я кажу: “Яка користь від нього?” “Як яка користь?” Я кажу: “А його фільми просто ніхто не дивиться”.
Павло ВольвачПане Олександре, а Ви зараз працюєте, знімаєте?
Олександр МуратовМинулим роком я закінчив фільм “Татарський триптих” – це за трьома новелами Коцюбинського. Це для кримських татар фільм. Вони мають право мати свій фільм. Глядачі б дивилися, якби був прокат нормальний. Ну, наприклад, система “долбі”. Москвичі хотіли купити, але нема “долбі”, не купують.
Павло ВольвачСаме цей фільм хотіли купити?
Олександр МуратовСаме цей фільм. Був російський варіант. А тепер я знімаю детектив, який називається “Вбивство у зимовій Ялті” – це пригодницький такий. Ну, не пригодницький... пригод якраз не має. Це розслідування, вбивство по всіх законах. Але я пішов не по законах гри: шахової, чи якоїсь, а по законах психології.
Павло ВольвачА де знімаєте, на якій кіностудії?
Олександр МуратовНа студії імені Довженка. У нас зараз гарна дирекція, яка дуже допомагає. Вперше у нас нема боргів на студії. Це величезне значення. Вони хочуть їх розігнати. А чому? Раніше це не було цікаво, бо в боргах була студія і кому вона потрібна була. А тепер це таке підприємство.
Павло ВольвачГлядач побачить Ваш фільм?
Олександр МуратовЦей фільм, я переконаний, що побачить. У всякому разі, я зробив все, щоб його побачив глядач.
Павло ВольвачВін ще в роботі, так?
Олександр МуратовТак. Якраз це “долбі” робимо зараз, починаємо з понеділка.
Павло ВольвачА хто актори? Можете назвати?
Олександр МуратовАктори? Можна. Олег Савків з театру Лесі Українки, потім татарський актор Мустафа Куртмуллаєв. Він у мене і в “Татарському триптиху” знімався. І ще кілька дуже хороших акторів.
Павло ВольвачРозумію, що це шаблон, але все ж таки, що далі?
Олександр МуратовДрама ж не в тому, драма у відсутності гарних сценаріїв, гарних режисерів. В цьому драма. А потім вже драма у відсутності грошей і в усьому іншому, організаційних всіх. Нема практично кому знімати. Бо всі ці експерименти, які б поставили значить з новими іменами, так званими, вони закінчилися дуже сумно.
Нема сценарію, а коли нема сторі, нема кінодраматургії, то що можна, коли не можна розказати сюжет цієї історії. Такі сюрреалістичні закидони з претензіями що завгодно. Поки це вдавалося в однієї людини – це мало успіх, це у Кіри Муратової. У всіх інших це нічого не виходило з цього.
Надія СтепулаУкраїнське кінознавство може похвалитися книгою, яких донедавна не існувало. – “Кіно в Україні. 1896-1921”. Автор, кінознавець Володимир Мисливський, понад два десятки літ збирав матеріали, перш, ніж написати цю книгу. В історії українського кіно уже був час, коли йому аплодував цілий світ – це була епоха Олександра Довженка.
Сьогодні окремі кінострічки українських авторів теж завойовують світові терени. Про складнощі говорити можна дуже довго, їх – достатньо. Але тенденції все ж оптимістичні. Про вітчизняні та міжнародні кіно проекти розповідає професор Національного театрального університету імені Карпенка-Карого – Ганна Чміль.
Ганна Чміль“До плану кіновиробництва 2007 року включена велика кількість робіт молодих кінематографістів, які на сьогоднішній день є лауреатами найпрестижніших міжнародних кінофестивалів. Це проект Олеся Саніна “Поводир, або Квіти мають очі”: це великомасштабний проект, до реалізації якого залучаються інвестори – маємо надію, що укладемо угоду на ко-продукцію з американцями.
Оскільки у стрічці є головним героєм американський журналіст, який приїхав у 1930-ті роки сюди, на Україну, і який з дитиною, і ця дитина, власне, стала свідком всієї трагедії українського народу, яка відбулася за час Голодомору і після тих усіх подій.
Дуже цікавий проект Тараса Томенка, це його перша повнометражна картина, називається “Зона”, у ко-продукції з Польщею. Це цікава історія про трагедію українського народу, пов’язану з Чорнобильською катастрофою.
Але – через долі двох людей: жінки, яка була відселена, але захворіла і повернулася на свою малу батьківщину, і в‘язня тюрми, який утік звідти і теж там оселився. І далі – історія духовного зцілення цих двох людей.
Марина Кондрат’єва – це наша молода кінодокументалістка, яка з цієї каґорти має, мабуть, найбільше нагород. М. Кондрат’єва приступає до реалізації проекту з умовною назвою “Моє місто”. Проект дуже цікавий: це сучасний Київ.
Це сучасні історії людей Києва, тлом усіх історій є саме місто: місто, яке дихає; місто, яке наповнене; місто, яке є носієм і духовного досвіду, яке є носієм того, що можна назвати будинком, оселею, рідною, привабливою, стіни якої допомагають виживати за будь-яких обставин.
До реалізації проекту ми запросили Юрія Андруховича та Андрія Жолдака – “Перверзії”, спільно з німцями. Дуже цікавий мистецький продукт, безумовно, що він буде арт-хайзним. І я тішуся з того, оскільки ми маємо турбуватися не тільки про те, щоб фільм був глядацьким, але і про те, щоби держава підтримувала тих, хто розсуває межі розвитку самого мистецтва. І для кіно це дуже важливо!
У планах кіновиробництва і Роман Балаян, це також ко-продукція українського інвестора і міністерства культури. “Обранець” сценарій називається, це теж доля художника – письменника.
“Че Гевара” – сучасна мелодрама, молодіжна мелодрама, реалізовувати цей проект буде Андрій Дончик. Це ко-продукція зі Студією “1+1”. Ми хочемо разом з Асоціацією дистриб’юторів запустити український кіножурнал у кінопрокат з тим, щоби перед показом великих фільмів, щоб було 10 – 15 – 20 хвилин цього кіножурналу. Цей кіножурнал складатиметься з робіт тільки молодих. І таким чином, ми призвичаємо нашого глядача до того, що – ось, підростає молоде покоління”.
Надія СтепулаЩе напередодні незалежності України, в останні часи пресловутої “перестройки” святкувався ювілей - 95-ліття від Дня народження Олександра Довженка – вершителя кіно шедеврів та основоположника українського кіно. Вже тоді робилися спроби звільнити образ та ім’я майстра від ідеологічних пут.
Знані довженкознавці прибули тоді до столиці України з усіх усюд. Проте відтоді мало що змінилося. Нині, коли минає п’ятдесят літ від смерті Олександра Довженка, знову точаться дискусії навколо його імені. Зокрема, про перепоховання праху кіномайстра – перевезення його з московського Новодєвічьєго цвинтаря в Україну. Досліджував це питання колега Тарас Марусик.
Тарас МарусикІсторія Довженкового життя і творчости – це драма, яка має початок, але поки що немає кінця. І через 50 років по смерті неодноразово висловлене ним бажання не виконане. Ще в 1945 році в щоденниках він пророкував свою трагічну долю: “Я вмру в Москві, так і не побачивши України.
Перед смертю я попрошу Сталіна, аби перед тим, як спалити мене в у крематорії, з грудей моїх вийняли серце і закопали його в рідну землю...” Це лише один з його численних розпачливих закликів, які так і залишилися без відгуку.
Особисте життя кінорежисера досі до кінця не вивчене, не опубліковані всі його щоденники, деякі втрачені назавжди. Деяке світло пролив на цю сторону його життя у праці “Про затемнені місця в біографії Олександра Довженка” Іван Кошелівець. Читаючи щоденники Олександра Довженка, не полишає відчуття, що писав їх дисидент.
На моє запитання, чи на Заході бачать сьогодні ту національну трагедію, яка розривала душу Довженкові, і чи знають там, що він був передовсім українським митцем, німецький кінознавець і дослідник невідомих сторінок взаємозв’язків українського та німецького кіно, відповів.
Ганс-Йоахім ШлеґельЯ думаю, що все-таки він завжди залишався українцем. Він стояв на цьому: “Я – український режисер”. І під час війни в листівці, яку він у 1942 році адресував до німецького офіцера, написав: “Я – український митець. Я побував у Берліні, дружив з німцями. Ми показали українські фільми, наприклад, “Землю”. А зараз німці та українці стоять одне проти одного. Одначе важливе інше питання: чи загине Німеччина? Ні, не загине. Загине Гітлер, але Німеччина Лютера, Кранаха та інших буде жити”.
Тарас МарусикВ питанні місця перепоховання єдности поки що немає. Одні воліли б перепоховати прах великого українця в майбутній Пантеон біля Аскольдової могили в Києві, інші прагнуть зробити це в Сосниці, де народився Довженко.
Цього домагається і Довженків небіж, доктор медичних наук, заступник голови Товариства української культури “Славутич” у Москві Тарас Дудко.
Тарас ДудкоПерш за все, я не знаю, що буде являти собою Пантеон. Я не маю інформації, щоб мати повну уяву, що це буде за Пантеон. Я бачив Пантеон, скажемо, в Римі. Це зовсім інше, бо на Аскольдовій Могилі не можливо заробити такий Пантеон.
Якщо це буде таке щось плюгавеньке, то я не хочу цього. Треба, що це був проект, щоби його обговорили, щоби люди знали, що там буде робитись. Я не знаю. Кажуть: “Ми вашого родича перенесемо в Пантеон”. А я не уявляю собі, що це буде за Пантеон? Який це буде масштаб? Яка це буде культура?
Тарас МарусикКрім того, Тарас Дудко вважає, що перепоховати Довженка недостатньо для виконання його заповіту. Треба виконати і “другу складову заповіту, яка полягає в розбудові справді незалежної, могутньої Української Держави. Саме за цю ідею і гуманістичний розвиток суспільства страждав і загинув Олександр Довженко”.
Очевидно, до 50-річчя з дня смерти влада не встигне перепоховати прах Довженка. Тепер питання в іншому: чи чекатиме вона до якогось наступного ювілею, чи займеться цим вже найближчим часом.
Надія СтепулаСвіт кіно сьогодні кольоровий, сповнений музики та спец ефектів. У ньому відбиваються всі людські виміри – і війна, і мир, і любов, і ненависть.
Кіно – це і мистецтво, і бізнес, і пізнання, і просто розвага, і пристрасті на екранах, - як пристрасті у житті - від закоханостей до вбивств, від показів до перепоховань…
Кіно відбиває людське життя, може, саме тому це мистецтво нині – одне із найправдивіших та водночас – найфантастичніших жанрів. Але кіно творить свою нову історію, вишукуючи ті істини, котрі необхідні людям у їхньому справдешньому житті. В усіх вимірах.
