Слухати:
Віктор Єленський: Коли є свобода вибору – обирають свободу!
Укладачі Всесвітньої енциклопедії християнства підрахували: від 33 року нашої ери майже 70 мільйонів християн вмерли насильницькою смертю за свою релігійну належність.
До цього мартирологу потрапили і поодинокі мученики за віру і цілі народи, котрі винищували за те, що вони сповідували християнство, а також жертви релігійних війн і конфліктів, коли одні християни винищували інших християн як єретиків.
При цьому, за підрахунками італійського журналіста А.Соцці, дві третини християнських мучеників за віру за всю історію християнства припадають на ХХ століття.
В Україні молитви за тих, хто ув’язнений, не припинялися ніколи. Пресвітерів, котрі оголошували “Молімося за в’язнів!” штрафували, викидали з молитовних будинків, виарештовували, зрештою, але благання до Бога про тих, хто страждає за слово Боже, і далі лунали до Неба.
У минулому столітті Україна дала світові чисельні приклади стійкості у вірі. ЧК-ОГПУ-НКВД замордували тисячі православних священиків, до початку Другої Світової війни жодного українського єпископа не залишилося на волі.
Після Другої Світової війни настав час греко-католицьких єпископів. Жоден з них не погодився полишити свою церкву і кожний з них обрав мучеництво, табори й заслання перед зрадою.
Українська греко-католицька церква ще від тих часів складає свій мартиролог, але й досі не можна точно визначити число вірних, священиків, ченців й черниць, які поклали життя або стали в’язнями Христа заради.
“Бути в неволі і на волі в’язнем Христа ради,” - закликав вірних митрополит Йосиф Сліпий. Він очолив Українську греко-католицьку церкву у найтяжчий для неї час. Андрей Шептицький обрав саме його, хоча були серед владик і більш досвідчені, і більш вчені. Чому? “Цей не зламається!” – сказав Андрей. І “цей” не зламався.
В’язні сумління Української греко-католицької церкви – розповідь львівської кореспондентки Радіо Свобода Галини Терещук.
Галина Терещук: У 1953 році, уже перебуваючи у тюрмі, патріарх Йосип Сліпий був вдруге позбавлений волі, а у 1962 втретє на невизначений термін.
Загалом кардинал Йосип у тюрмах та на каторзі пережив 18 років. Лише за стараннями Ватикану у 1963 році главу церкви відпустили.
Монахині зберегли листування з патріархом під час його заслання. Хоч фізично було справді важко, але сила Духа не покидала Ісповідника віри.
«Ув’язнення ніччю, тайні судилища, безконечні допити і підглядання, моральні і фізичні знущання й упокорення, катування, морення голодом, нечисті слідчі і судді, а перед ними я, безборонний в’язень-каторжник, німий свідок Церкви, що знеможений, фізично і психічно вичерпаний, дає свідчення своїй рідній мовчазній і на смерть приреченій Церкві…
Силу на оцьому моєму хресному шляху в’язня Христа ради давала мені свідомість, що за цим шляхом іде також за мною моє духовне стадо, мій рідний український народ, всі владики, священики,» - писав патріарх у своєму Заповіті.
Сотні греко-католицьких священиків, які хоч і не були заарештовані, але за ними пильно стежили і забороняли служити, попри все виступали на захист основних прав людини, зокрема права на віру.
В останні хвилини земного життя митрополит УГКЦ Андрей Шептицький, котрий помер 1 листопада 1944 року, сказав духовенству, яке було при ньому: “Наша Церква буде знищена, розгромлена большевиками, але ви держітеся, не відступайте від віри, від Святої Католицької Церкви. Тяжкий досвід, який паде на нашу Церкву, є хвилевий”.
Цей тяжкий досвід забрав життя тисячі людей, які берегли свою віру, мову і культуру. Як митрополит не намагався відвернути лихо від свого народу, йому це не вдалось.
Глава Церкви у 1942 році написав лист до Гітлера, аби той припинив винищення людей. Але голос слуги Божого не був почутий.
Документ, який засвідчує, що такий лист був написаний, знайдений нещодавно у Львівському історичному архіві.
Оксана Гайова, науковий співробітник архіву і Постуляційного бюро новомучеників УГКЦ розповіла:
Оксана Гайова: Чому митрополит Андрей був такий пасивний в часи Другої Світової війни? Це є неправда. Митрополит Андрей від самого початку і до кінця відважно обстоював інтереси церкви і інтереси народу, не зважаючи на національність і на віросповідання.
Загальновідомим є те, що митрополит Андрей, коли вбивство було нормальним, бо війна – це війна, пише послання “Не убий”.
Багато говорилося, але не було доказів, що митрополит Андрей навіть написав листа до Гітлера з протестом проти винищення вбивств євреїв. І ось нещодавно вдалося віднайти документ митрополита Андрея Шептицького, документ з 1942 року. Це є копія листа митрополита до Святішого отця, Папи римського.
Галина Терещук: У червні 2001 року Папа римський Іван Павло ІІ беатифікував 28 новомучеників УГКЦ. Сьогодні Постуляційний центр готує документи на 50 духовних осіб і мирян, які не відступили від віри і віддали за неї життя.
Серед них є й отець Андрій Бандера, батько провідника ОУН. Усі діти священика присвятили своє життя Україні і вірили у Бога, свій народ та свою державу. У числі кандидатів на беатифікацію також отець Августин Волошин, великий борець за віру.
Віктор Єленський: У брежнєвській державі “поліцейського благодєнствія” засуджені за релігійні переконання становили особливий, як казали самі в’язничні, контингент.
До речі, на Україну припадало чверть всіх випадків протесту радянських громадян на релігійному ґрунті, які мали місце впродовж 1965-1978 р.р. Фактично цілі церкви і релігійні рухи були оголошені поза законом. Молитовні збори розганялися, вчителів християнських недільних шкіл кидали за грати, у віруючих виносили холодильники за незаконну релігійну діяльність.
Член церкви євангельських християн-баптистів Олександр Ковальчук розповів кореспондентці Радіо Свобода в Рівному Валентині Одарченко свою історію. Історію, багато в чому типову для в’язнів совісті радянських часів.
Валентина Одарченко: Уродженець села Береги Млинівського району Сашко Ковальчук був напівсиротою в багатодітного батька, але тягнувся до наук. Читати навчився ще до школи по Біблії. Тож коли у 1939-му прийшла радянська влада, все його єство спротивилося войовничому атеїзмові.
Уперше його заарештували під час навчання у Львівському технікумі легкої промисловості. Саратовські слідчі, котрі примушували зректися Бога, влаштували йому «допит Карбишева» (у тридцятиградусний мороз закопували в сніг).
Олександру таки вдалося вижити. Пан Олександр повернувся додому, став працювати механіком на Дубенській трикотажній фабриці. За технічне вдосконалення верстатів отримав навіть премію з Москви, а в 1961-му підтримав клопотання про проведення Всесоюзного з’їзду євангельських християн-баптистів.
І знову арешт та в’язниця у Львові…
Олександр Ковальчук: Засаджували голову в туалет, щоб не крикнути, і мені роздавили жовчний міхур. Я стікаю жовчю і кров’ю. 17 діб у рота нічого не брав.
Вони мені викликали швидку допомогу. Сказали: “Йому терміново треба в госпіталь. Інакше він помре”. Вони мене не дозволили везти. Провірили рентгеном, бачать, що все чорне... Кажуть, що рак останньої стадії. Привезли в Рівне, виносять носилки, в присутності наглядача кажуть, що я вже жити не буду.
Валентина Одарченко: На прохання дружини, яка дала телеграму Хрущову і Брежнєву, йому дозволили… померти поза в’язницею.
У Рівненському госпіталі, а потім в Одеському санаторії, здавалося б, безнадійний хворий одужав. А згодом написав відкритого листа керівництву Радянського Союзу з описами своїх тортур і вимогою припинити переслідування віруючих усіх конфесій.
Олександр Ковальчук: Я писав правителям своїм, а воно потрапило в ООН. Знаєте, вони хотіли мене за те, що я писав про фізичні розправи, що «стали убивати, саджати в тюрми, зі шкіл виганяти тих, хто вірить у Бога», адже такий період був, і я все там описав, що « всією цією фізичною розправою керує ЦК КПСС, бо вони вважають нас своїми ворогами й намітили найближчим часом з нами покінчити…»
Я все це описую, а вони називають мене американським шпигуном. Який я шпигун, коли я тільки в Бога вірив і трудився?! І це все потрапляє за кордон. На 600 станціях прочитано було. Потім приїжджає до мене 21 людина з Москви і кажуть: «Відмовтеся від цього листа, що не ви писали, то завтра вам свобода…”
Валентина Одарченко: Але він не відмовився. За Олександром Ковальчуком встановили стеження і ще кілька разів арештовували, але за долею дисидента вже стежив світ.
Поспілкуватися з ним прибули журналісти, астронавти слали вітальні телеграми... Усе ж згодом КДБ намагалося запроторити його до психлікарні.
У 1970 він утік прямо з кабінету лікаря й опинився у Сухумі. Зажив там слави одного з кращих майстрів трикотажної справи, лагодив нові японські машини, з якими не могли вправитися інженери.
А коли у 1988 дав телеграми Горбачову і Бушеві, то йому дозволили разом з дружиною відправитися до США на побачення з сестрою, котра опинилася там після визволення з німецьких таборів. Там вдалося побачитися і з американським президентом. Але його життя і там підстерігала небезпека, про що постійно попереджали охоронці з поліції.
Олександр Ковальчук: Пробув місяць. Як їхати додому? Не беруть нас на радянський літак, а відправляють на Франкфурт-на-Майні, а звідти вже на Москву. Вони просто не думали, що я повернуся на батьківщину…
То такі були завдання, щоб убити не в Радянському Союзі, а в Америці. Аж тут приходять папери: «Вам відкрита дорога в США, безкоштовно…” Боже, диво!
Валентина Одарченко: Тільки у 1994 році Олександр Ковальчук отримав посвідчення реабілітованого. Уже 10 років мешкає в Лос-Анджелесі. Побачившись із земляками, він не приховував задоволення і здивування - нині у рідному краї без засторог можна говорити про свою віру і навіть проповідувати.
Віктор Єленський: Криваві переслідування зовсім ще не стали сторінкою в історії християнства. Достатньо згадати хоча б геноциди у Судані і Руанді. З крижаною регулярністю надходять вістки про замордованих ченців і черниць, місіонерів, священиків і навіть єпископів. Хоча, звісно, переслідувані християни сьогодні частіше стають не жертвами фізичного насильства, а більш або менш брутальних утисків й обмежень їхньої совісті.
На Близькому Сході і в Південній Америці, в Китаї, у В’єтнамі і в Північній Кореї християни піддаються нагінкам, репресіям, нерідко тортурам.
В’язні сумління не лишилися в добі ГУЛАГу та брежнєвських психушок. Вони - наші сучасники.
Туркменський муфтій Насрулла ібн Ібадулла, засуджений до 22 років тюремного ув’язнення, - це наш сучасник, ув’язнені за звинуваченнями у релігійному екстремізмі узбецькі мусульмани, північнокорейський місіонер Кім Донг Шік, якого викрали з його будинку – все це наші сучасники.
Голос переслідуваних чути і в Україні, хоча сама країна по праву пишається доволі пристойними досягненнями у сфері свободи совісті. Віруючі в Україні свідчать про страждання своїх одновірців закордоном. Про вірних Багаї, мирної релігії, яка прагне об’єднати прибічників різних духовних традицій.
Скільки їх переслідуваних? Достеменно невідомо, каже голова Національних Духовних зборів Багаї України Тетяна Кузіна.
Тетяна Кузіна: Їх дуже багато. 20 тисяч перших послідовників Багаї були вбиті в Ірані ще на початку, коли віра тільки утверджувалася.
Зараз ми можемо сказати, що по тих даних, які ми маємо, 129 чоловік були заарештовані і або випущені під заставу, або до цього часу знаходяться під слідством, і ми не знаємо, яка доля очікує їх.
Віктор Єленський: Фалуньгун – це ще одна релігійна течія, становище прихильників якої на своїй Батьківщині викликає серйозну стурбованість правозахисних організацій в цілому світі.
Чим завинила перед Китайською народною республікою цей духовний рух, чия практика радше нагадує оздоровчу гімнастику, ніж культові дії? Прес-аташе Посольства Китаю пан Джи Чан небагатослівний.
Джи Чан: Ця організація була створена у Китаї приблизно сім років тому і має антиурядове спрямування. І тому 1999-го року уряд Китаю заборонив діяльність у КНР цієї організації.
Віктор Єленський: Ганна Варавва з київського “Об‘єднання послідовників Фалуньгун”, яке нараховує в Україні понад двісті членів, має свою версію заборони руху в Китаї.
Ганна Варавва: Фалуньгун в Україну прийшов з Китаю. На той час у Китаї ця практика була широко розповсюджена, там він почав розповсюджуватись з 1992 року і став дуже популярним. І влада, до речі, на той час підтримувала і навіть видавала нагороди Фалуньгун, у державних ЗМІ все висвітлювалось, багато людей почало ним займатись.
Десь у 1998 році підрахували через соціологічні опитування, що у Китаї понад сто мільйонів людей займаються Фалуньгуном. Порівняли з кількістю членів КПК, їх було 60 мільйонів... Різниця була великою. Це не сподобалося генсекретареві КПК тодішньому Дзян Дзя Міню: така величезна кількість людей займаються Фалуньгун!
Це означає, що ці люди духовно і морально вільні, тому що основна ідея Фалуньгун полягає у тому, що людина удосконалює свій внутрішній світ і підвищує свою мораль за принципами: істина, доброта, терпіння.
Фалуньгун жодним чином не виступав проти уряду, ні проти будь-якої системи політичної, тому що серед практикуючих були і політики, і люди абсолютно з різних верств населення, взагалі жодних політичних цілей у послідовників Фалуньгун не було. Це робота над собою у повсякденному житті. Тобто, чи то на роботі, чи у сім‘ї, чи будь-де людина просто ще виконувала 5 комплексів вправ Фалуньгун для очищення організму.
Трошки схоже на йогу або на тайші, або на ушу. Це такі енергетичні вправи для покращення фізичного стану і для того, щоб людина у повсякденному житті постійно підвищувала себе, вона слідувала цим принципам, читала основну книгу Фалуньгун.
Це викликало заздрість Дзян Дзя Міня, тому що Фалуньгун розповсюджувався вільно, не за гроші, абсолютно безкоштовно і таку велику кількість прихильників здобув.
Якось приїхав до нас (в Україну) професор з Росії, китаєць, який був учнем засновника Фалуньгун. Він просто їздив і в Україну, у країни Прибалтики, зв‘язувався з різними китайськими центрами чи з центрами східних бойових вправ і пропонував їм презентувати, якщо є цікавість, Фалуньгун. Вони його запрошували. Таким чином люди, які його чули і спілкувались з ним, вони взяли книги, літературу, відео для вправ... Так все це почалось розповсюджуватись.
І вже в Україні, у багатьох містах займаються Фалуньгун.
Віктор Єленський: Ганна розповідає про двох своїх одновірців – студентів з Китаю, які не можуть повернутися на Батьківщину через репресії, які на них очікують. Китай і Іран далеко не єдині країни, де люди свідчать про віру в ув’язненні. Зрештою, більшість населення Землі живе в країнах, де їхнє право вірити і поширювати віру так чи інакше порушується.
Тож, як писав апостол Павло у посланні до євреїв: “Пам’ятаймо про в’язнів, немов із ними були б ви пов’язаними, про тих, хто страждає, пам’ятаймо”.
Віктор Єленський: Коли є свобода вибору – обирають свободу!
Укладачі Всесвітньої енциклопедії християнства підрахували: від 33 року нашої ери майже 70 мільйонів християн вмерли насильницькою смертю за свою релігійну належність.
До цього мартирологу потрапили і поодинокі мученики за віру і цілі народи, котрі винищували за те, що вони сповідували християнство, а також жертви релігійних війн і конфліктів, коли одні християни винищували інших християн як єретиків.
При цьому, за підрахунками італійського журналіста А.Соцці, дві третини християнських мучеників за віру за всю історію християнства припадають на ХХ століття.
В Україні молитви за тих, хто ув’язнений, не припинялися ніколи. Пресвітерів, котрі оголошували “Молімося за в’язнів!” штрафували, викидали з молитовних будинків, виарештовували, зрештою, але благання до Бога про тих, хто страждає за слово Боже, і далі лунали до Неба.
У минулому столітті Україна дала світові чисельні приклади стійкості у вірі. ЧК-ОГПУ-НКВД замордували тисячі православних священиків, до початку Другої Світової війни жодного українського єпископа не залишилося на волі.
Після Другої Світової війни настав час греко-католицьких єпископів. Жоден з них не погодився полишити свою церкву і кожний з них обрав мучеництво, табори й заслання перед зрадою.
Українська греко-католицька церква ще від тих часів складає свій мартиролог, але й досі не можна точно визначити число вірних, священиків, ченців й черниць, які поклали життя або стали в’язнями Христа заради.
“Бути в неволі і на волі в’язнем Христа ради,” - закликав вірних митрополит Йосиф Сліпий. Він очолив Українську греко-католицьку церкву у найтяжчий для неї час. Андрей Шептицький обрав саме його, хоча були серед владик і більш досвідчені, і більш вчені. Чому? “Цей не зламається!” – сказав Андрей. І “цей” не зламався.
В’язні сумління Української греко-католицької церкви – розповідь львівської кореспондентки Радіо Свобода Галини Терещук.
Галина Терещук: У 1953 році, уже перебуваючи у тюрмі, патріарх Йосип Сліпий був вдруге позбавлений волі, а у 1962 втретє на невизначений термін.
Загалом кардинал Йосип у тюрмах та на каторзі пережив 18 років. Лише за стараннями Ватикану у 1963 році главу церкви відпустили.
Монахині зберегли листування з патріархом під час його заслання. Хоч фізично було справді важко, але сила Духа не покидала Ісповідника віри.
«Ув’язнення ніччю, тайні судилища, безконечні допити і підглядання, моральні і фізичні знущання й упокорення, катування, морення голодом, нечисті слідчі і судді, а перед ними я, безборонний в’язень-каторжник, німий свідок Церкви, що знеможений, фізично і психічно вичерпаний, дає свідчення своїй рідній мовчазній і на смерть приреченій Церкві…
Силу на оцьому моєму хресному шляху в’язня Христа ради давала мені свідомість, що за цим шляхом іде також за мною моє духовне стадо, мій рідний український народ, всі владики, священики,» - писав патріарх у своєму Заповіті.
Сотні греко-католицьких священиків, які хоч і не були заарештовані, але за ними пильно стежили і забороняли служити, попри все виступали на захист основних прав людини, зокрема права на віру.
В останні хвилини земного життя митрополит УГКЦ Андрей Шептицький, котрий помер 1 листопада 1944 року, сказав духовенству, яке було при ньому: “Наша Церква буде знищена, розгромлена большевиками, але ви держітеся, не відступайте від віри, від Святої Католицької Церкви. Тяжкий досвід, який паде на нашу Церкву, є хвилевий”.
Цей тяжкий досвід забрав життя тисячі людей, які берегли свою віру, мову і культуру. Як митрополит не намагався відвернути лихо від свого народу, йому це не вдалось.
Глава Церкви у 1942 році написав лист до Гітлера, аби той припинив винищення людей. Але голос слуги Божого не був почутий.
Документ, який засвідчує, що такий лист був написаний, знайдений нещодавно у Львівському історичному архіві.
Оксана Гайова, науковий співробітник архіву і Постуляційного бюро новомучеників УГКЦ розповіла:
Оксана Гайова: Чому митрополит Андрей був такий пасивний в часи Другої Світової війни? Це є неправда. Митрополит Андрей від самого початку і до кінця відважно обстоював інтереси церкви і інтереси народу, не зважаючи на національність і на віросповідання.
Загальновідомим є те, що митрополит Андрей, коли вбивство було нормальним, бо війна – це війна, пише послання “Не убий”.
Багато говорилося, але не було доказів, що митрополит Андрей навіть написав листа до Гітлера з протестом проти винищення вбивств євреїв. І ось нещодавно вдалося віднайти документ митрополита Андрея Шептицького, документ з 1942 року. Це є копія листа митрополита до Святішого отця, Папи римського.
Галина Терещук: У червні 2001 року Папа римський Іван Павло ІІ беатифікував 28 новомучеників УГКЦ. Сьогодні Постуляційний центр готує документи на 50 духовних осіб і мирян, які не відступили від віри і віддали за неї життя.
Серед них є й отець Андрій Бандера, батько провідника ОУН. Усі діти священика присвятили своє життя Україні і вірили у Бога, свій народ та свою державу. У числі кандидатів на беатифікацію також отець Августин Волошин, великий борець за віру.
Віктор Єленський: У брежнєвській державі “поліцейського благодєнствія” засуджені за релігійні переконання становили особливий, як казали самі в’язничні, контингент.
До речі, на Україну припадало чверть всіх випадків протесту радянських громадян на релігійному ґрунті, які мали місце впродовж 1965-1978 р.р. Фактично цілі церкви і релігійні рухи були оголошені поза законом. Молитовні збори розганялися, вчителів християнських недільних шкіл кидали за грати, у віруючих виносили холодильники за незаконну релігійну діяльність.
Член церкви євангельських християн-баптистів Олександр Ковальчук розповів кореспондентці Радіо Свобода в Рівному Валентині Одарченко свою історію. Історію, багато в чому типову для в’язнів совісті радянських часів.
Валентина Одарченко: Уродженець села Береги Млинівського району Сашко Ковальчук був напівсиротою в багатодітного батька, але тягнувся до наук. Читати навчився ще до школи по Біблії. Тож коли у 1939-му прийшла радянська влада, все його єство спротивилося войовничому атеїзмові.
Уперше його заарештували під час навчання у Львівському технікумі легкої промисловості. Саратовські слідчі, котрі примушували зректися Бога, влаштували йому «допит Карбишева» (у тридцятиградусний мороз закопували в сніг).
Олександру таки вдалося вижити. Пан Олександр повернувся додому, став працювати механіком на Дубенській трикотажній фабриці. За технічне вдосконалення верстатів отримав навіть премію з Москви, а в 1961-му підтримав клопотання про проведення Всесоюзного з’їзду євангельських християн-баптистів.
І знову арешт та в’язниця у Львові…
Олександр Ковальчук: Засаджували голову в туалет, щоб не крикнути, і мені роздавили жовчний міхур. Я стікаю жовчю і кров’ю. 17 діб у рота нічого не брав.
Вони мені викликали швидку допомогу. Сказали: “Йому терміново треба в госпіталь. Інакше він помре”. Вони мене не дозволили везти. Провірили рентгеном, бачать, що все чорне... Кажуть, що рак останньої стадії. Привезли в Рівне, виносять носилки, в присутності наглядача кажуть, що я вже жити не буду.
Валентина Одарченко: На прохання дружини, яка дала телеграму Хрущову і Брежнєву, йому дозволили… померти поза в’язницею.
У Рівненському госпіталі, а потім в Одеському санаторії, здавалося б, безнадійний хворий одужав. А згодом написав відкритого листа керівництву Радянського Союзу з описами своїх тортур і вимогою припинити переслідування віруючих усіх конфесій.
Олександр Ковальчук: Я писав правителям своїм, а воно потрапило в ООН. Знаєте, вони хотіли мене за те, що я писав про фізичні розправи, що «стали убивати, саджати в тюрми, зі шкіл виганяти тих, хто вірить у Бога», адже такий період був, і я все там описав, що « всією цією фізичною розправою керує ЦК КПСС, бо вони вважають нас своїми ворогами й намітили найближчим часом з нами покінчити…»
Я все це описую, а вони називають мене американським шпигуном. Який я шпигун, коли я тільки в Бога вірив і трудився?! І це все потрапляє за кордон. На 600 станціях прочитано було. Потім приїжджає до мене 21 людина з Москви і кажуть: «Відмовтеся від цього листа, що не ви писали, то завтра вам свобода…”
Валентина Одарченко: Але він не відмовився. За Олександром Ковальчуком встановили стеження і ще кілька разів арештовували, але за долею дисидента вже стежив світ.
Поспілкуватися з ним прибули журналісти, астронавти слали вітальні телеграми... Усе ж згодом КДБ намагалося запроторити його до психлікарні.
У 1970 він утік прямо з кабінету лікаря й опинився у Сухумі. Зажив там слави одного з кращих майстрів трикотажної справи, лагодив нові японські машини, з якими не могли вправитися інженери.
А коли у 1988 дав телеграми Горбачову і Бушеві, то йому дозволили разом з дружиною відправитися до США на побачення з сестрою, котра опинилася там після визволення з німецьких таборів. Там вдалося побачитися і з американським президентом. Але його життя і там підстерігала небезпека, про що постійно попереджали охоронці з поліції.
Олександр Ковальчук: Пробув місяць. Як їхати додому? Не беруть нас на радянський літак, а відправляють на Франкфурт-на-Майні, а звідти вже на Москву. Вони просто не думали, що я повернуся на батьківщину…
То такі були завдання, щоб убити не в Радянському Союзі, а в Америці. Аж тут приходять папери: «Вам відкрита дорога в США, безкоштовно…” Боже, диво!
Валентина Одарченко: Тільки у 1994 році Олександр Ковальчук отримав посвідчення реабілітованого. Уже 10 років мешкає в Лос-Анджелесі. Побачившись із земляками, він не приховував задоволення і здивування - нині у рідному краї без засторог можна говорити про свою віру і навіть проповідувати.
Віктор Єленський: Криваві переслідування зовсім ще не стали сторінкою в історії християнства. Достатньо згадати хоча б геноциди у Судані і Руанді. З крижаною регулярністю надходять вістки про замордованих ченців і черниць, місіонерів, священиків і навіть єпископів. Хоча, звісно, переслідувані християни сьогодні частіше стають не жертвами фізичного насильства, а більш або менш брутальних утисків й обмежень їхньої совісті.
На Близькому Сході і в Південній Америці, в Китаї, у В’єтнамі і в Північній Кореї християни піддаються нагінкам, репресіям, нерідко тортурам.
В’язні сумління не лишилися в добі ГУЛАГу та брежнєвських психушок. Вони - наші сучасники.
Туркменський муфтій Насрулла ібн Ібадулла, засуджений до 22 років тюремного ув’язнення, - це наш сучасник, ув’язнені за звинуваченнями у релігійному екстремізмі узбецькі мусульмани, північнокорейський місіонер Кім Донг Шік, якого викрали з його будинку – все це наші сучасники.
Голос переслідуваних чути і в Україні, хоча сама країна по праву пишається доволі пристойними досягненнями у сфері свободи совісті. Віруючі в Україні свідчать про страждання своїх одновірців закордоном. Про вірних Багаї, мирної релігії, яка прагне об’єднати прибічників різних духовних традицій.
Скільки їх переслідуваних? Достеменно невідомо, каже голова Національних Духовних зборів Багаї України Тетяна Кузіна.
Тетяна Кузіна: Їх дуже багато. 20 тисяч перших послідовників Багаї були вбиті в Ірані ще на початку, коли віра тільки утверджувалася.
Зараз ми можемо сказати, що по тих даних, які ми маємо, 129 чоловік були заарештовані і або випущені під заставу, або до цього часу знаходяться під слідством, і ми не знаємо, яка доля очікує їх.
Віктор Єленський: Фалуньгун – це ще одна релігійна течія, становище прихильників якої на своїй Батьківщині викликає серйозну стурбованість правозахисних організацій в цілому світі.
Чим завинила перед Китайською народною республікою цей духовний рух, чия практика радше нагадує оздоровчу гімнастику, ніж культові дії? Прес-аташе Посольства Китаю пан Джи Чан небагатослівний.
Джи Чан: Ця організація була створена у Китаї приблизно сім років тому і має антиурядове спрямування. І тому 1999-го року уряд Китаю заборонив діяльність у КНР цієї організації.
Віктор Єленський: Ганна Варавва з київського “Об‘єднання послідовників Фалуньгун”, яке нараховує в Україні понад двісті членів, має свою версію заборони руху в Китаї.
Ганна Варавва: Фалуньгун в Україну прийшов з Китаю. На той час у Китаї ця практика була широко розповсюджена, там він почав розповсюджуватись з 1992 року і став дуже популярним. І влада, до речі, на той час підтримувала і навіть видавала нагороди Фалуньгун, у державних ЗМІ все висвітлювалось, багато людей почало ним займатись.
Десь у 1998 році підрахували через соціологічні опитування, що у Китаї понад сто мільйонів людей займаються Фалуньгуном. Порівняли з кількістю членів КПК, їх було 60 мільйонів... Різниця була великою. Це не сподобалося генсекретареві КПК тодішньому Дзян Дзя Міню: така величезна кількість людей займаються Фалуньгун!
Це означає, що ці люди духовно і морально вільні, тому що основна ідея Фалуньгун полягає у тому, що людина удосконалює свій внутрішній світ і підвищує свою мораль за принципами: істина, доброта, терпіння.
Фалуньгун жодним чином не виступав проти уряду, ні проти будь-якої системи політичної, тому що серед практикуючих були і політики, і люди абсолютно з різних верств населення, взагалі жодних політичних цілей у послідовників Фалуньгун не було. Це робота над собою у повсякденному житті. Тобто, чи то на роботі, чи у сім‘ї, чи будь-де людина просто ще виконувала 5 комплексів вправ Фалуньгун для очищення організму.
Трошки схоже на йогу або на тайші, або на ушу. Це такі енергетичні вправи для покращення фізичного стану і для того, щоб людина у повсякденному житті постійно підвищувала себе, вона слідувала цим принципам, читала основну книгу Фалуньгун.
Це викликало заздрість Дзян Дзя Міня, тому що Фалуньгун розповсюджувався вільно, не за гроші, абсолютно безкоштовно і таку велику кількість прихильників здобув.
Якось приїхав до нас (в Україну) професор з Росії, китаєць, який був учнем засновника Фалуньгун. Він просто їздив і в Україну, у країни Прибалтики, зв‘язувався з різними китайськими центрами чи з центрами східних бойових вправ і пропонував їм презентувати, якщо є цікавість, Фалуньгун. Вони його запрошували. Таким чином люди, які його чули і спілкувались з ним, вони взяли книги, літературу, відео для вправ... Так все це почалось розповсюджуватись.
І вже в Україні, у багатьох містах займаються Фалуньгун.
Віктор Єленський: Ганна розповідає про двох своїх одновірців – студентів з Китаю, які не можуть повернутися на Батьківщину через репресії, які на них очікують. Китай і Іран далеко не єдині країни, де люди свідчать про віру в ув’язненні. Зрештою, більшість населення Землі живе в країнах, де їхнє право вірити і поширювати віру так чи інакше порушується.
Тож, як писав апостол Павло у посланні до євреїв: “Пам’ятаймо про в’язнів, немов із ними були б ви пов’язаними, про тих, хто страждає, пам’ятаймо”.
