Ось уже понад пів року українська армія для оборони та звільнення окупованої Росією землі використовує артилерію західного зразка. Все починалося зі 155-міліметрових американських гаубиць, але на цей момент партнери України передали понад десяток систем у різних калібрах. Які результати їхнього використання на полі бою? З якими проблемами стикається зараз українська артилерія? І що буде із радянським калібром?
Західна артилерія в Україні: від FH-70 до RCH
На Запорізькому напрямку лінії фронту в Україні артилеристи звично готують свою зброю до бою. Ціль – у глибині окупованої території. По координатах із двох знарядь за короткий відрізок часу вилетить понад десяток снарядів. Хоча артилерію часто оцінюють за дальністю стрільби – на межі стріляють не часто.
«Чим ближче ти перебуваєш до цілі – тим більша ймовірність вразити ціль. Бо на дальніх відстанях снаряд тяжче скорегувати. Американськими снарядами – 22.5, АРСами – 29 кілометрів. «Екскалібуром» – 39. Дуже вибагливі в обслуговуванні, треба дуже часто проводити чистку. Але точність – вражає. 2-й постріл, 3-й постріл – лягає точно в ціль», – розповідає артилерист ЗСУ з позивним «Малахіт».
Ці FH-70 – із першої партії західної допомоги. Вони працюють в Україні ще з весни, з травня місяця. Власне, ці установки, як і більшість 155-го калібру, як правило, – пішли до артилерійських бригад. Це те, що військові між собою називають «артилерія старшого начальника».
Боєць із позивним «Борода» з 2014-го воював на радянській установці МСТА-Б – причіпній зброї з калібром 152 мм. Каже, із радянською гаубицею працювалося простіше, але до нової зброї і він, і розрахунок – звикли.
«Приїхала вона до нас з Естонії. Саме ця. Це у мене гармата вже третя. В мене перша пошкодилась, друга – зламалась, а ця третя ще поки – безвідмовна. На своїй, допустимо, перед цим я вистріляв 1000 снарядів. На цій уже 1000 з чимось. Вона хороша в цьому плані. Просто ж кажу – треба до неї, до кожної техніки, як кажуть, треба дивитися. Якщо не буде справна – то і не буде ходити нормально. А якщо ти будеш постійно за нею дивитися, то буде і працювати нормально», – каже «Борода».
Згадана FH-70 – одна із 8 типів західних гаубиць у калібрі 155 мм, які ЗСУ вже використовують на полі бою. Зокрема, самохідні M109, Krab, CAESAR, Panzerhaubitze та буксировані М777. Про передачу дев'ятого зразка – 18 самохідок RCH – днями заявила Німеччина. А ще Україна отримала різну артилерію у калібрі 105 мм та партію 130-міліметрових гармат.
Як артилерія змінює ситуацію на фронті
«Завдяки цій артилерії виникла можливість стратегічних ударів. Не тільки по російських укріпленнях, траншеях та передових позиціях – по них теж завдають ударів, але набагато важливіше на багатьох рівнях – виведення з ладу логістики, комунікацій, штабів, атаки старшого керівництва. Це має стратегічний ефект на полі бою, який Україна використовує з великим успіхом», – пояснює ексзамміністра оборони США з питань НАТО та Європи Джим Таунсенд.
«Для західних армій – це ненормально мати кілька видів ствольної артилерії. США, наприклад, використовує М109, 777, HIMARS та MLRS. І це невеликий виняток із правила. У більшості західних армій одна зброя 155 мм. Як правило – самохідна і буксирована гаубиця 105 мм. Але Україна зі своєю пострадянською артилерією вже вміє використовувати різні типи артилерії. Починаючи з 2С1 «Гвоздика», 2С3 «Акація», 2С19 МСТА-С і закінчуючи на 2С7 «Піон» – є багато досвіду мати на озброєнні різні типи знарядь. Але потенційно відчувається, начебто це більше робиться для Заходу, аніж для українців», – зазначає аналітик британського Royal United Services Institute Сем Кренні-Еванс.
«Що добре для виробників – зараз їхні системи проходять обкатку у бою. Ми, очевидно, ніколи не бажали війни в Україні. Тим не менш, тепер ми бачимо, де системи показують себе добре, а де – не дуже. Це наслідок війни», – каже старший лектор Шведського університету оборони Мартін Ландмарк.
2С1 «Гвоздика»: радянська, але потрібна
Незважаючи на те, що Україні передали сотні західних знарядь, це лише невелика частина від необхідного. У більшості бойових бригад власна артилерія – це все ще радянські калібри 152 та 122 мм.
Наприклад, «Гвоздика» – це хоч і радянський калібр 122 мм, але, тим не менше, таке озброєння Україна отримувала від своїх сусідів – Чехії та Польщі, зокрема. Більше того, у країнах НАТО зараз обговорюють можливість налагодити виробництво боєприпасів і взагалі – озброєння саме радянського типу, щоб відновити запаси в Україні.
«На третій день війни прийшло декілька самоходок чеського виробництва. Вони були кращі, ніж наші. Тому що вони стояли законсервовані, вони чекали моменту війни, і коли їх нам дали, вони стріляли більш влучно. Тому що наші вже були трошки зі зносом. Стріляли теж чудово, але були питання по точності», – розповідає артилерист 93-ї механізованої бригади з позивним «Саксон».
Втрати західної артилерії ЗСУ
Під час повномасштабної війни – втрати неминучі. За даними проєкту Oryx, Росія знищила або пошкодила 20 причіпних гаубиць М777 і дві FH70. А також 12 різних самохідних знарядь. Як правило – це результат контрбатарейної боротьби та ударів дронів-камікадзе «Ланцет».
«Навіть втрата однієї гаубиці – це велика справа, бо Україні потрібно так багато артилерії, скільки вона зможе здобути. Щодо втрати трьох десятків – це те, що Захід повинен буде замінити в тому чи іншому вигляді. Це можуть бути американські системи, європейські. Ми не можемо дозволити цим втратам зростати. Їх необхідно замінювати швидко і в найближчому майбутньому це те, що Захід повинен робити і до цього моменту – це той напрямок, в якому ми прямуємо. Заміна втраченої артилерії», – каже Джим Таунсенд.
На ремонті замість поля бою
Навіть без втрат на полі бою – приблизно третина із фактично 350 гаубиць західного виробництва, які отримала українська армія, постійно не на передовій, а на ремонті. Це дані видання The New York Times із посиланням на представників міноборони США. Інтенсивність стрільби – головна причина, через яку гаубиці виходять з ладу.
«У війні США з тероризмом в Іраку, Афганістані та інших місцях американська артилерія не використовувалася так сильно, як її використовують українці у війні з Росією. Але в моєму розумінні вона добре себе показує. Доводиться змінювати стволи гаубиць – чим більше її використовувати, тим більша ймовірність деформації металу ствола», – пояснює Джим Таунсенд.
У FH-70 стволи поки не змінювали – на Запорізькому напрямку вогонь ведуть менше, але кількість пострілів – величезна.
«Якщо так порахувати – більше ніж 15 тисяч на батарею. Вже є різниця в розкиданні снарядів. Вже трошки розліт. Бо раніше, як тільки вони до нас прийшли, перший снаряд краще лягав. Ну, ми стараємся впливати на це своїми махінаціями. Можна так сказати», – каже артилерист ЗСУ з позивним «Малахіт».
Якщо під час пострілу відбувається осічка, то у наступні дві хвилини бійці вручну усувають проблему, і знаряддя знову повертається до роботи. Більшість проблем виникає з тими механізмами, які відповідають за стрільбу.
«Найбільша поломка – це прицільні пристрої. Шкала прицільних пристроїв. Клин, затвор, автоматичний механізм. Дуже часто не б’є капсуль, ще щось. Пружинка поламалася. Розбирається все повністю. Так само болото. Ну ми завжди зачохляємо гармати, щоб болото не потрапляло у казенну частину. Все в процесі експлуатації. Так відразу ж ніхто нічого не скаже. Всі вчимося на своїх помилках. Все, що бачимо – стараємося одразу виправляти. Без поломок все не буває. Це ж залізо. Як не крутіть – воно не вічне», – продовжує «Малахіт».
Відремонтувати знаряддя – після поломок чи пошкоджень, замінити ствол після його зношування – для цього потрібні умовні сервісні центри, фахівці та запасні частини. Вже кілька місяців західну артилерію ЗСУ обслуговують у Польщі. Німеччина обіцяє створити сервісний центр для техніки, переданої Україні, у Словаччині.
Зараз, наприклад, німецькі Panzerhaubitze ремонтують у Литві. За даними видання Spiegel, там навіть довелося розібрати одну самохідку через брак деталей для відновлення інших. У цілому наразі ремонт знарядь – це складний в організації процес.
«У випадку Bofors у Швеції, виробника Archer – вони не виготовляють стволи. Вони мають постачальника, який цим займається. І він може мати інші замовлення, що все ускладнює. Коли ланцюжок поставок міжнародний – все може стати складнішим. Тому що тоді Швеція не керує цим постачальником Bofors. Коли всі частини системи виробляються в одній компанії і вона є державною, тоді уряд просто віддає розпорядження: тепер ви максимально збільшуєте виробництво і все піде для України. Але з приватними компаніями та міжнародним ланцюжком поставок – все не так просто», – пояснює Мартін Ландмарк.
Снарядний голод
Ключове для артилерії – боєприпаси. Тільки США поставили в Україну вже понад один мільйон артилерійських снарядів, але їхніх запасів на Заході дедалі менше – виробництво після багатьох років роззброєння не готове до роботи. The New York Times пише, що зараз ЗСУ використовують від 2 до 4 тисяч боєприпасів у калібрі 155 мм щодня. Офіційно в Пентагоні заявили, що планують збільшити їхнє виробництво навесні з 14 до 20 тисяч снарядів на місяць і до 40 тисяч до 2025 року.
«Це вимагатиме інвестицій у компанії, й компанії самі по собі не будуть, а, швидше, не захочуть інвестувати гроші у виробництво. Сподіваємося, що ця війна скоро закінчиться, і тоді попит не буде таким високим. На деякий час залишиться, тому що запаси на складах зменшилися, але після цього буде занадто багато потужностей щодо запиту. Але все це зводиться до політичних рішень. Компанії власними силами, добровільно не інвестуватимуть у збільшення виробництва. Це має бути зроблено через державні рішення та фінансування. Я впевнений, що компанії на Заході готові та хочуть підтримати постачання боєприпасів в Україну, але не безкоштовно. Звучить різко, але це так. Це приватні компанії на ринку», – продовжує Мартін Ландмарк.
Наприклад, радянські боєприпаси вже закінчилися. І потрібен час, поки їх виготовлення за кордоном налагодять у достатній кількості. Маркування на тих, якими наразі стріляють українські артилеристи – вже латинськими літерами.
«Орієнтовно нам привозять Литва, Чехія, Польща. Десь приблизно з таких країн. Нещодавно нам привезли експериментальну партію українського виробництва. «Укроборонпром» нам зробив поставку. Ми постріляли, подивилися, як вони летять. Як коригуються, як влучають у ціль. Досить, досить непогано», – розповідає артилерист «Саксон».
Порівняно з радянською артилерією західна підвищила точність і дальність вогню українських військ. Окрім того, на озброєнні з'явилися спеціалізовані високоточні боєприпаси. Smart для німецьких Panzerhaubitze, Excalibur, які підходять для більшості західних знарядь та дозволяють стріляти на дальність до 48 кілометрів.
Також польський портал Defence24 повідомляв про закупівлю Україною у Німеччини двох сотень снарядів Vulcano, які можуть вражати цілі на відстані до 50 кілометрів або навіть до 70 – залежно від модифікації.
«Виробництво боєприпасів на Заході в цілому – це потенційно свого роду виклик. Тому що виробничі лінії не обслуговувалися для того, щоби забезпечувати величезну кількість складних боєприпасів. Чогось, що потребує систем наведення. Наприклад, ракети Stinger, Javelin, NLAW, Excalibur. Лінії виробництва значної частини цієї зброї дуже довго працювали над невеликими, обмеженими партіями. І дуже складно зробити з цих виробництв щось більше, щоб виробляти більше боєприпасів за короткий термін. У мене немає деталей, все це дуже засекречено, але я знаю, що є кроки, щоб збільшити, подвоїти виробництво, наприклад, Javelin у наступні 4 роки. Я підозрюю, що йдеться про певний баланс – військових складів, насамперед, США і що їм комфортно надати Україні», – каже Сем Кренні-Еванс.
Як українські військові працюють із артилерією НАТО
Якщо підрахувати всю далекобійну артилерію від 150 міліметрів в українській армії – це вже два десятки різноманітних систем – і радянських, і зарубіжних. За словами військових, це – своєрідний зоопарк, з яким складно. Навчання людей, ремонт, таблиці стрільби, що відрізняються для різних систем та боєприпасів.
Багато західних систем ламаються просто тому, що раніше їх не обкатували в боях. Але українська армія іншого виходу немає – зараз доводиться вчитися і воювати на всьому, що можуть передати, не дивлячись на калібр і стан.
«Я припускаю, що частина проблем полягає в тому, що Україна отримала гармати та боєприпаси з підготовкою, але не все, що йде в комплекті з ними. Не думаю, що правильно говорити, що західні знаряддя не підходять для інтенсивної війни. Вони спроєктовані для неї, але під стиль ведення бойових дій Заходом, коли логістика завжди під рукою, як і спеціалісти для ремонту поблизу передової – без необхідності відправлення гармат до Балтійських країн чи ще кудись. І все працює, коли це частина західної системи, західного поля бою. Але не було часу підготувати українську армію як західну – з чистого аркуша. Це все ще сукупність української тактики та того, що їм сказали інструктори у Великій Британії чи ще десь», – пояснює Сем Кренні-Еванс.
«Протягом цієї війни вона точно буде жити. Тому що велика кількість артилеристів, вони зараз будуть мобілізуватися, або вже мобілізовані. Вони знають, вміють працювати. Потрібно для нових зразків техніки перенавчати особовий склад, по-перше. По-друге, наші ремонті підрозділи вміють ремонтувати це озброєння. Наприклад, сучасні установки. Там «Панцирі», «Паладіни» – доводиться відправляти десь за кордон для ремонту. Тож я вважаю, що радянського зразка установки будуть до кінця війни виконувати повністю свої функції зі знищення ворога», – каже «Саксон».
Політично країни Заходу вже давно визначилися, що допомагатимуть Україні у війні з Росією. Тому те, що Київ отримає і нове озброєння, і боєприпаси, від яких цілком залежить – питання часу. Але швидкість ухвалення рішень на Заході часом затягується і відстає від українських запитів – як це було з установками HIMARS чи системами ППО. А зволікання під час війни більшою чи меншою мірою впливає на ситуацію на полі бою з Росією.
