Ранок Ірини Фінгерової зазвичай розпочинається з черги українських пацієнтів під її кабінетом. Чутки про українську лікарку в німецькому Дрездені поширилися швидко – і тепер вона щодня приймає біженців.
«Сьогодні у мене було 10 пацієнтів-українців, і медсестри запитали, чи я не сильно втомилася. Я кажу: «Ні, сьогодні якісь хороші штуки були – геморой, наприклад», – іронізує Ірина Фінгерова. – Вони здивувалися, а я кажу: «Якщо вибирати між депресією і гемороєм, я виберу геморой».
Робота Ірини лікаркою в Німеччині часто, каже, полягає в тому, щоб вислухати: «Інколи допомагає просто прийти і рідною мовою поговорити про свої проблеми. Бо коли ти приходиш до лікаря – це якась «індульгенція на понити». А нити, плакати – це також корисно», – переконана жінка.
Симптоми, з якими звертаються українські пацієнти до Ірини, часто пов’язані з пережитим досвідом війни або хвилюваннями за рідних. Ірина працює у Дрездені, центрі німецької землі Саксонія, і лише з вересня у неї з’явилося близько 300 пацієнтів-українців. Декого тепер доводиться записувати на прийом аж на два місяці вперед.
Від початку повномасштабної війни чотиримільйонна Саксонія прийняла 100 тисяч українських біженців. Усього ж у Німеччині їх – більш як мільйон. За чисельністю українців, що отримали прихисток, країна є другою після Польщі. Для них облаштували приймальні центри, допомагають із житлом, вивченням мови і працевлаштуванням. Та доступ до медицини залишається одним із проблемних питань у Німеччині, кажуть українські біженці. Через погане знання німецької українцям важко розібратися з тим, як працює система охорони здоров’я. Окрім цього, додають вони, через брак медиків у країні пацієнти можуть чекати на відвідування лікаря тижні, а у деяких спеціалістів – і пів року – поява українських біженців лише загострила цю проблему.
Українських лікарів, які через війну опинилися в Німеччині, заохочують отримувати ліцензії на медичну практику. Але сам процес займає близько року. Тож біженці зазначають: наразі знайти лікаря, який зрозуміє тебе, важко.
Лікарка для сім’ї і друзів з України
Ірина Фінгерова переїхала в Німеччину чотири роки тому. Родом жінка з Одеси – там вона отримала медичну освіту і видала кілька книжок як письменниця. Спочатку вона з чоловіком жила і працювала у невеличкому місті в Саксонії, і торік переїхала до Дрездена. У Німеччині вона народила доньку Сару. З початком великої війни жінка почала організовувати волонтерські збори для допомоги українським військовим і медикам.
«25 лютого я звернулася до редактора медичного часопису Саксонії, я раніше для них готувала серію інтерв’ю про лікарів-мігрантів. Я написала текст для збору грошей на допомогу Україні. І лікарі відгукувалися – надсилали кошти або телефонували і казали, що зібрали коробки з перев’язувальними матеріалами. Також віддавали обладнання для українських лікарень», – згадує Ірина.
До кінця літа волонтерство займало весь час жінки, а з вересня вона влаштувалася сімейною лікаркою у приватному центрі. Ірина каже: відрізнити німецьких і українських пацієнтів можна навіть за симптомами. Останні скаржаться переважно на біль у грудях, головний біль, безсоння чи втрату апетиту, що може бути наслідком пережитого стресу.
«Люди іноді не розуміють, що це про емоційний стан. І думають, що просто голова болить, а вона болить через постійні напруження, переживання. Якщо людина «не вивозить» – я даю лікарняний. Буває, люди не сплять, хвилюються через курси німецької мови. Хоча це насправді не про курси – їм здається, що від німецької залежить їхнє майбутнє, і так дуже крихке. Вони не знають, чи повернуться до України, і ця німецька стає примарною можливістю знову обладнати життя», – розповідає жінка.
Люди думають, що просто голова болить, а вона болить через постійні напруження, переживанняІрина Фінгерова
Німецька система охорони здоров’я передбачає обов’язкове страхування – для біженців воно безкоштовне та покриває майже всі витрати. Воно дозволяє пройти обстеження всього організму. Ірина каже: українці також часто користуються такою можливістю.
«По-перше, це безкоштовно. І по-друге, це дає ілюзію контролю над своїм життям. І коли ти вже нічого не контролюєш, відчуваєш безсилля – то хоча би можеш прийти до сімейного лікаря і знати, що в тебе зі здоров’ям усе добре», – каже Ірина Фінгерова.
Про «свою» лікарку українські біженці дізналися практично відразу і почали радити її іншим. Тепер до Ірини ходять сім’ями, діляться контактами з сусідами і знайомими. Зараз робочий графік лікарки майже повністю розписаний, без попереднього запису можна прийти лише у крайніх випадках: при різкому погіршенні стану чи якщо потрібен лікарняний.
«У нас уже запис на місяць-два вперед – робимо винятки тільки в термінових випадках, але люди просяться: скаржаться на біль в грудях чи температуру 40. А потім з ними спілкуєшся – і ні, зазвичай це «я про вас так багато чула, хотіла саме до вас», – розказує Ірина.
У нас уже запис на місяць-два вперед – робимо винятки тільки в термінових випадкахІрина Фінгерова
Для нових пацієнтів Ірина пропонує альтернативи – українські біженці можуть приходити і до інших лікарів, їм можуть найняти перекладачів для цього. Також є можливість звертатися і напряму в лікарні – однак там черга може тривати від кількох годин. Для багатьох українців, особливо старших пацієнтів, медична система в Німеччині досить складна, тому Ірина продовжує приймати їх понаднормово.
«Приходили з претензіями, що я – не педіатр, і пропозиціями спекти київський тортик, якщо ми зробимо їм рекламу. Приходили з переломами, зубним болем, панічними атаками. Одним словом, приходили поговорити», – так у колонці згодом сама Ірина опише свій досвід.
Можливості для біженців-лікарів
Подружжя Романа і Тетяни Костюченків приїхало до Саксонії з Сум у березні. Вони виїхали з України із маленькими дітьми. Родина Романа походить із Сумщини, однак перед розпадом Радянського Союзу його дідусь з сім’єю виїхав у Сибір на роботу. Там Роман народився й отримав російське громадянство. Але понад 15 років тому чоловік вирішив приїхати у Суми, щоб стати лікарем. У медичному університеті він навчався на факультеті для іноземців.
У Сумах чоловік познайомився і згодом одружився з Тетяною, також лікаркою. На початку 2022-го жінка, передчуваючи початок повномасштабної війни, вирішила зробити закордонні паспорти для дітей – чотирирічного Михайлика і восьмимісячної Майї. Документи вона мала отримати 25 лютого.
«24 лютого нас розбудила моя мама. У місті був запах ніби горілого листя, але сильніший. Поки ми прокинулися, зібралися, в місті вже стояла черга з машин. Тому ми вирішили почекати, але згодом виїхати було важче. Вдалося лише з третьої спроби, 8 березня через «зелений коридор», – згадує Тетяна.
На блокпостах чоловіка через його російський паспорт перевіряли особливо прискіпливо – запитували про поїздки Україною, роботу і сім’ю, каже жінка:
«Питали, якого кольору очі в дружини і коли народилися діти. А ще ми їхали з моєю мамою, і там (на блокпосту – ред.) питали, коли день народження в тещі. Це було трішки смішно, але він молодець, на всі запитання відповів».
Питали, якого кольору очі в дружини і коли народилися дітиТетяна Костюченко
В якийсь момент Тетяна думала, що чоловіка затримають і не відпустять: «Ми розуміли, що це необхідно і так має бути – через його громадянство, він не має українського паспорта. Ми в Грушеві (прикордонний пункт – ред.) вже попрощалися, але після двогодинної перевірки його відпустили».
У Німеччині сім’я поїхала до дядька Тетяни. Подружжя не знало, чи може розраховувати на допомогу від Німеччини, тому відразу почало шукати роботу. Так вони потрапили на роботу в центр прийому біженців.
«Ми були так званою «мовною підтримкою». По приїзду українці мали здавати аналізи, у них перевіряли щеплення. Але був мовний бар’єр. Наприклад, пояснюють матері, що дитині треба зробити пробу манту, щоб поселити в гуртожиток. А вона не розуміє і, звісно, злякається, стресуватиме, якщо без пояснення будуть пропонувати якісь уколи чи щось робитимуть», – пригадує жінка.
Уже з літа Костюченки почали готувати документи для того, щоб отримати ліцензію на медичну діяльність. Спочатку були шоковані кількістю документів, але найважче було опанувати мову. Подружжя сім років тому вчило німецьку, однак цих знань недостатньо – зараз вони відвідують мовні курси.
Медичну систему в Німеччині подружжя називає «загалом схожою» із українською. За словами Романа, протоколи лікування у країнах майже не відрізняються – окрім того, що українці звикли частіше звертатися до окремих фахівців.
«Ми живемо у Хемніці – місті з населенням як в Сумах. Однак тут є лише один чи два ревматологи. І черги до нього можуть бути на пів року вперед. Тому, коли приходять українці і просять направлення, їм переважно відмовляють», – розповідає Роман.
Ще одна відмінність у системах охорони здоров’я – обов’язкове медичне страхування в Німеччині. Документ можна отримати в управліннях соціального захисту. Тетяна розповідає: страхування дозволяє однаково надавати допомогу різним пацієнтам, незалежно від фінансового становища.
Тут більшість покриває страхуванняТетяна Костюченко
«В Україні ми обмежені в діагностиці, не всі пацієнти можуть дозволити собі якесь дороге обстеження чи аналізи. Тут більшість з цього покриває страхування. І так само тут я не шукатиму найдешевші ліки, які підійдуть, до прикладу, пенсіонерці, яка не має грошей – а просто призначу найефективніший препарат і пацієнт безкоштовно його отримає», – пояснює вона.
Жінка каже: у нових обставинах українці гуртуються, супроводжують одне одного на прийомах до лікарів для того, щоб допомагати з перекладом. Сама Тетяна планує після отримання ліцензії знову лікувати. А її чоловік Роман вже п’ять місяців працює помічником лікаря.
«Спочатку я до кінця не розумів, що саме робитиму – адже лікарем я ще не можу працювати. Зараз я оглядаю пацієнтів, ставлю діагнози і призначаю лікування. Звісно, кожен мій крок контролює і кінцево затверджує лікар – адже це його відповідальність», – пояснює чоловік.
Рік на підтвердження знань
Знайти роботу в медичному центрі Романові Костюченку допомогли в Палаті лікарів Саксонії – вона регулює діяльність лікарів у регіоні і може впливати на законодавчі та освітні норми.
З початку повномасштабної війни працівники палати організували поставки для українських лікарень, про критичні потреби яких писала Ірина Фінгерова, медикиня з Одеси. Вони зібрали гуманітарну допомогу, закупили обладнання та ліки на близько пів мільйона євро. Кнут Кьоллер, який керував цим процесом, у Палаті лікарів відповідає за зв’язки з громадськістю. Навесні 2022-го він почав шукати помічника, який би допомагав лікарям-біженцям збирати і подавати документи для отримання медичної ліцензії.
«Більшість українських лікарів на момент переїзду не знали німецької мови. І тому потрібна була людина, що українською або російською може надати таку консультацію та розповісти про певні кроки, які треба зробити», – розповів він.
Зараз таку посаду медика-консультанта обіймає українка Тетяна Роговська з Одеси. Жінка ще до повномасштабної війни готувалася до переїзду в Німеччину з сім’єю, тож уже знала мову і попередньо готувала деякі документи для працевлаштування. Однак у лютому вона спочатку вагалася – чи варто покидати Україну. Зрештою, на початку березня вона разом із дворічним сином змушена була покинути країну через молдовський кордон. У Німеччині перший час жінка проживала в друзів, потім їй допомогли знайти окреме житло.
Про вакансію Тетяна дізналася від Ірини Фінгерової. На співбесіду вона прийшла просто із дитиною, і вже у квітні почала працювати. Про можливість консультацій повідомляли в групах для українців у соцмережах та центрах зайнятості.
«Спочатку дуже багато було дзвінків, повідомлень. Люди запитували, які документи потрібно зібрати, як їх перекладати, у якому вигляді все оформлювати. Інколи запитують про мій досвід – скільки часу я вчила німецьку, як подавала документи, що писала в заяві», – розповідає жінка.
Згодом для таких консультацій Тетяна почала організовувати щомісячні зустрічі. Загалом з весни 2022-го до жінки звернулося близько двох сотень українських лікарів. Окремо палата проводить зустрічі з українськими біженцями-пацієнтами – щоб більше розповісти про особливості німецької системи охорони здоров’я.
У Саксонії є місця, де дуже велика нестача медиківКнут Кьоллер
За словами Кьоллера, багато німецьких медиків перевантажені роботою. Найбільше це відчувають жителі малих містечок.
«У Саксонії є місця, де дуже велика нестача медиків. І там також можуть працювати українські лікарі», – каже чоловік.
Процес визнання української освіти та отримання права на лікування в Німеччині починається з підготовки документів. Їх перекладають нотаріально і подають в місцевий орган управління разом із сертифікатом на знання німецької мови рівня «вище середнього». Частину документів можна здати пізніше – у випадках, якщо, до прикладу, вони не збереглися – однак тоді потрібно писати обґрунтування. Додатково лікарю ще до складання всіх іспитів та отримання ліцензії потрібно знайти майбутнє місце роботи.
«Потрібен документ, який затверджує, що лікарня в Саксонії має намір взяти тебе на роботу після отримання ліцензії. Це таке трішки замкнене коло: ти шукаєш лікаря, береш з нього обіцянку, що він візьме тебе на роботу, наприклад, через рік. Потрібно ще подавати резюме, проходити співбесіди. З цим ми також допомагаємо», – розповідає Тетяна.
Після розгляду документів лікарю призначають іспит на володіння «медичної німецької», тобто поглибленого рівня мови. За словами Ірини Фінгерової, сам іспит виглядає як прийом пацієнта, і проводять його німецькі професори. Під час цього іспиту вони стежать не лише за фаховістю і знанням мови, а й оцінюють спілкування з пацієнтом.
«Це як рольова гра: іспит приймає лінгвіст і двоє професорів медицини, один із них грає роль пацієнта. Він розповідає свої скарги, наприклад, що болить серце. Ти запитуєш детальніше, паралельно описуєш всі симптоми, ставиш діагноз, план лікування. Потім вони ще ставлять додаткові запитання – ніби з мови, але насправді про медицину: можуть запитати щось вузькопрофесійне», – згадує жінка.
Останнім етапом є загальний іспит з трьох медичних дисциплін. Обов’язковими є терапія і хірургія, а третій предмет називають уже перед складанням іспиту. Загалом на отримання ліцензії лікарі витрачають близько року. А для таких, як Роман – хто лише проходить цей шлях, у Палаті допомагають знайти підробіток або стажування. Завдяки їм кілька десятків українців уже працюють помічниками лікарів або стажуються у лікарнях. Інколи самі лікарі звертаються з проханням знайти їм помічника з України.
«Нещодавно до нас звернувся лор, він – єдиний російськомовний лор у місті. З появою українських біженців у нього дуже збільшився потік пацієнтів. Тому він сам попросив знайти йому українсько- або російськомовного помічника, щоб хтось допомагав йому спілкуватися з біженцями», – розповіла медична консультантка Тетяна Роговська.
З надією чекають на українців, які отримають ліцензії і почнуть працюватиРоман Костюченко
Найбільша проблема – це дефіцит лікарів, каже Роман уже не як лікар, а як пацієнт.
«Інколи дуже важко записатися навіть до сімейного лікаря. Я думаю, що в Саксонії, як і в більшості земель, зараз з надією чекають на українців, які отримають ліцензії і почнуть працювати. Тут потребують цього, Німеччині потрібні українські медики».
Попри те, що Тетяна і Роман збираються працювати лікарями в Німеччині, вони все одно планують повертатися в Україну, коли настане мир. Поки в країні війна – вони не наважуються туди везти дітей.
«У німецькій мові є слово Das Heimweh, воно означає сум за Батьківщиною. І це те, що ми відчуваємо постійно – навіть в таких, здавалося б, дрібницях, як відсутність сиру (кисло-молочного продукту – ред.) в магазинах. Ми спочатку, коли на вулиці чули українську, підходили знайомитися, просто, щоб поговорити рідною мовою, дізнатися новини», – каже Тетяна Костюченко.
На Радіо Свобода стартував проєкт «Ти як?». Про біженців і внутрішніх переселенців. І головне – для них. Пишіть нам, діліться своїми історіями й досвідом у вимушеній міграції на адресу Tyiak@rferl.org. Нам важливо почути ваші голоси.
