З початку повномасштабного вторгнення Росії тисячі населених пунктів України опинилися під окупацією армії РФ. Збройні сили України поступово повертають українські території і звільняють від окупантів міста та села. Після цього світ може побачити наслідки перебування російських солдатів в Україні.
«Схеми» дослідили російську окупацію на прикладі одного села – Андріївки Бучанського району, що на Київщині. Вона тривала понад місяць. У маленькому селі, населення якого становить менше півтори тисячі людей, у лютому-березні російські солдати вбили 14 мирних жителів, ще троє людей загинули від бомбардувань. Окрім того, щонайменше двоє жителів села померли від несвоєчасного надання медичної допомоги та відсутності доступу до медикаментів. За час окупації були повністю зруйновані 70 будинків, зазнала суттєвих пошкоджень місцева школа, а дитячий садочок – взагалі зрівняли з землею.
Журналіст Сергій Андрушко поспілкувався із жителями Андріївки, які пережили окупацію. Вони розповіли про вбивства російськими військовими їхніх близьких, односельчан, а також про численні катування, побиття та знущання. Усі ці історії лягли в основу документального фільму-розслідування «Андріївка. Трагедія одного села».
Щоб показати масштаб трагедії одного села, «Схеми» склали карту, де були знайдені тіла під час російської окупації та після звільнення.
(Щоб відкрити карту на повний екран – тисніть сюди)
Убиті в Андріївці
Спалений мікроавтобус, на узбіччі лежить тіло. Це було зафільмовано на відео на початку квітня, після звільнення Андріївки від російських солдатів. Довгий час тіло не могли впізнати.
«Він був у білій сорочці, з зав’язаними руками, з борідкою. Для нас він був невідомою людиною, він не був жителем села, ми його до цього не знали», – розповідає Наталія Сидоренко з Андріївського старостинського округу
Згодом чоловіка вдалося опізнати.
«Тільки майже три тижні тому ми побачили, що розшукують волонтера у соцмережі, і по фотографії цього волонтера ми зрозуміли, що це і був він», – каже Сидоренко.
Убитий – волонтер української організації Червоного Хреста Євгеній Піскотін. Жителька Андріївського старостинського округу Наталія Сидоренко разом із чоловіком шукали тіла загиблих, а тоді і ховали їх. Одразу після деокупації.
На момент зйомки, через два місяці після окупації, можливий доказ вбивства – частина волонтерського одягу – все ще лежала на узбіччі.
«Це його куртка, підпалювали, вона не згоріла», – каже Сидоренко.
За допомогою супутника Planet Labs «Схеми» встановили: мікроавтобус уже перебував там 19 березня – у розпал окупації, яка тривала до кінця місяця.
А зв'язок з волонтером Червоного Хреста зник за два тижні до цього.
«Третього березня він зник, він поїхав вивезти свою сім’ю і на зворотному шляху пропав. Тридцять п’ять років, у нього залишилася мама, жінка і двоє діток: одному – шість років, другому – півтора», – розповідає голова полтавської обласної організації «Товариство Червоного Хреста» України Ірина Плюскіна.
Неподалік було знайдено ще одне тіло – 32-річного Олексія Черковського.
– Хотів з мамою, сестрою і зятем виїжджати. Він йшов за паспортом, виявляється, і вони, ці росіяни, його запитують: «куди ви йдете?». Він каже: «я в свою хату йду, подивитися, що там». А куди його повели? Ми ж не могли вийти на вулицю, ми сиділи в погребі, тому що нас тут постійно обстрілювали, – розповідає мешканка села Андріївка Людмила
– Коли з’ясувалося, що він загинув? – запитує «Схем» Сергій Андрушко.
– Як наші прийшли – от тоді. Росіяни ще казали: «ви туди не ходіть, тому що там трупи ваших лежать», і нас туди не пускали.
У перші дні окупації, за словами свідків, прямо на подвір'ї власного будинку застрелили Юрія Кравченю.
«Його вбили відразу з автомата у дворі. Його не катували, його просто вбили в дворі... Ми тільки чули автоматну чергу», – розповідає мешканка села Ольга.
Убитий мешкав по вулиці Меля – головній вулиці села. Це дорога, яка з'єднує Бородянку і Макарів, де точилися запеклі бої.
А біля електропідстанції, теж під час окупації, знайшли Ігоря Єрмакова.
«Шапка лежала його, і він ниць лежав. Руки були зв'язані вісімкою в нього. А вся ліва сторона в нього була приплюснута так, і з вуха кров», – розповіла мешканка села виданню «Українська правда».
Цього чоловіка забрали прямо з дому російські солдати другого березня, кажуть свідки.
«Йому просто сказали: «командир хоче з тобою поговорити», і його забрали «поговорити». Пішов, без спротиву, сподіваючись, що просто поговорить і повернеться», – розповідає мешканець села.
Українські правоохоронці повідомили про підозру ( за інформацію «Схем» – саме у вбивстві Ігоря Єрмакова) російському солдату Даниїлу Фролкіну. Серед доказів – розповіді свідків, які бачили, як російський військовий наніс декілька ударів в різні частини тіла Єрмакова. Той упав на коліна...і російський військовий вистрілив йому у голову.
Солдата Фролкіна на фото із медалями Другої світової війни впізнав один із жителів села – ветеран уже цієї війни.
Фотографії зроблені на мобільний телефон, який російські солдати спочатку забрали у жителя села, а потім загубили – уже зі своїми знімками.
«Прийшли до хати і сказали: «всі телефони здати», а потім, вже коли окупація закінчилася, прийшли люди і питають: «Це не твій телефон?». Мій телефон. Почав у ньому копирсатися і знайшов фотографії цих російських «уркаганів». Ось так ми і познайомилися із їхніми, так би мовити, обличчями», – розповідає мешканець Андріївки Леонід.
Даниїл Фролкін, як встановило Слідство.інфо, військовий 64 мотострілецької бригади, ще відомої як «Бучанські різники».
У будівлі місцевої ферми знайшли ще два тіла.
Це були колишні однокласники – Ігор Савран і Володимир Пожарніков – їм було по 46 років.
– Вовка був водієм, він їздив на фурі останнім часом, – каже мешканка Андріївки Любов Вітковська, родичка загиблого Володимира Пожарнікова.
– А Ігор? – запитує журналіст.
– Та він, мабуть, десь в охороні, – відповідає Любов.
– У судово-медичній експертизі, що було зазначено?
– Кульове поранення в грудну клітку, але в якій кількості – не написано.
Четверо тіл знайшли в Андріївці на вулиці Слобода. За словами свідків, в один день декілька разів під’їжджало авто, з якого виходили російські солдати у чорному і цілеспрямовано розстрілювали.
Троє цивільних, за розповідями, так були вбиті один за одним.
«Дванадцятого числа їх розстріляли за півгодини трьох чоловік: Яремчука Руслана – першого, другого – мого брата Кибукевича Віталія і третього Ганюка Вадима. Усі були розстріляні, зв'язані руки позаду, на коліна не ставали, черга – по ногах і в потилицю», – розповідає староста села Анатолій Кибукевич.
Два сусіди – Віталій Кибукевич і Вадим Ганюк – під час окупації свої родини відправили з села, а самі залишилися на господарстві. Місцеві кажуть, Кибукевича знайшли в підсобному приміщенні біля власного будинку, а Ганюка – розстріляним у власному погребі.
– Він сам будівельником був, він же цей погреб сам зробив. Ніхто навіть не думав, що це таке буде, що вбивати будуть. Та хіба ж вони воювали з воїнами? Вони з людьми воювали, – каже мешканка села Лідія.
– У нього діти залишилися? – запитує журналіст.
– Хлопчик.
– Скільки йому років?
– П’ять повних років, у грудні шість буде.
Того ж дня на городі знайшли і Руслана Яремчука. Свідок – один із односельців. Він попросив не показувати його обличчя:
«Вийшов на лавочку, «кац....ки» пішли звідси, я заходжу, бачу, а він за хатою лежить. Ну, його з цього... не з «калаша», а з пістолета Макарова застрелили».
Тіла чоловіків поховали біля їхніх будинків, а після звільнення перепоховали.
Правоохоронці, з якими поспілкувалися «Схеми», на підставі свідчень, не виключають, що до цих трьох вбивств міг бути причетний російський солдат Олександр Чирясов, із 64-ї бригади, військових якої називають «Бучанськими різниками».
«Схеми» знайшли фото цього солдата з такими ж ініціалами в російській соцмережі «Однокласники».
На сторінці є його фото із іншими солдатами в однострої. Перед великою війною, Чирясов публікував пости про послуги вантажників – різноробочих у місті Хабаровськ, що на далекому сході в Росії.
В іншій соцмережі – «Вконтакте» – Чирясов поширював фото з родиною.
Відповідно до бази даних жителів Росії, доступ до якої мають «Схеми», його звання може бути сержант, а місце роботи – військова частина 51460, де дислокується згадана 64-та бригада.
У селі ширилася інформація, що деякі з розстріляних у селі після початку війни записалися добровольцями в тероборону, і ці списки могли потрапити до окупантів.
«Була така інформація. Але я не знаю, чи могли б вони залишитися в сільській раді, я їх не бачила там», – каже Наталія Сидоренко.
«У мене сто відсотків не було цих списків. Списки ці, першочергово я завіз у Макарівську ОТГ, а решта списків були в ноутбуці спеціаліста. Ноутбук вона забрала, і списки ці не могли нікуди потрапити. Розстріляні хлопці є, які взагалі не були ні в теробороні, ніде, але їх розстріляли, ну про що ми тоді будемо говорити, про які списки?» – каже староста села Андрій Кибукевич.
В селі ставлять запитання – чи міг хтось інформувати ворога?
«До мене приїхали два БМП, до мами моєї, і шукали мене там. По хаті, по сараях, по кладовках, горищах. І це було дуже неприємно, тому що це місцеві люди привезли їх до мене, я переживав за сім'ю, могли розстріляти.
Брата виводили на вулицю, автомат прикладали до коліна, він говорив: «навіщо в коліно, давайте вже відразу в голову». Дитина мала, шість років, вискочила на вулицю, почала плакати, кричати, і я думаю, щось у них може «зіграло» і не розстріляли, порозстрілювали тільки телефони.
Якщо навіть хтось співпрацював з ними, також мають відповідати за це все, ми всі живемо в одному селі, будемо говорити, їмо з однієї миски, Бог все бачить і Бог все розсудить. Плюс є структури, які цим займаються, і люди мають бути покарані», – каже Кибукевич.
На цій же вулиці Слободи, де розстріляли трьох згаданих раніше хлопців, в чужій хаті знайшли тіло Івана Рибицького, його поховали спочатку на городі.
«Все, що мені відомо щодо смерті мого брата, так це те, що в його хату ввійшли росіяни, вони домагалися дружини мого брата, а брат кричав: «Не чіпайте мою жінку». Він намагався захистити свою дружину. Після того його кудись ці росіяни вивели», – розповідає брат загиблого Віктор Рибицький.
Причина смерті, за словами брата, не кульове поранення:
«Мені видали довідку про смерть, у якій було зазначено, що у нього розсічене обличчя, тобто дуже тяжка черепно-мозкова травма, несумісна з життям».
На околиці села Андріївка був реабілітаційний центр, де лікували пацієнтів із різними залежностями. Зараз він зруйнований через обстріли.
Саме у цьому центрі вбили одного із пацієнтів центру – Андрія Костецького.
«У нього була пробита нога, відкритий перелом ноги і все обличчя в осколках. Він кров’ю зійшов від поранення, російські військові щось кинули тоді з танка, вони думали, що він буде на них кидати і ховатися», – розповідає мешканка Андріївки Галина.
Уже після окупації на одному з городів знайшли тіло чоловіка, якого згодом ідентифікували. Це – Євгеній Степанюк.
«Випадково побачили, що тут ще одне тіло. Він не був похований, як всі, а був трошки прикопаний, присипаний землею. Перед цим ми знали, що шукають Степанюка Євгенія дружина і донька. Він був зниклий. Ми не знали, чи він потрапив в полон, чи, можливо, він загинув, і коли розкрили це тіло, то побачили, що це Євгеній...багато татуювань», – розповідає Наталія Сидоренко.
Знайшла тіло жінка, яка повернулась додому після звільнення села.
«Я тільки приїхала перший день, я зрозуміла, що тут хтось закопаний, насипу не було, все зрівняне, і стояла лопата», – каже мешканка села Зіна Форостець.
Згадує, що помітила кров на стіні: «Кухня вся була залита кров’ю, і килими і постіль. Ось це все було перекидане».
А в порожньому погребі написали: «Тут жив Льоха Ксяомі 11 pro».
«В погребі було два матраци, буржуйка, і гармошка. Два ящики пляшок. Вони там собі розважалися. З гаража забрали повністю все: зварювальний апарат, болгарку, бензопилу, тачку, весь інструмент... Все витягли, нічого немає. Все побили, все потрощили, холодильник перевернули, пообривали все», – розповідає Зіна Форостець.
На початку окупації тіло Євгенія російські солдати занесли в один із будинків, а вже згодом його виявили прикопаним на іншому городі. Це за розповідями жінки, яка попросила не показувати свого обличчя:
«Вони нас вивели з хати, поставили на коліна. Тут стояли солдати, молоді дуже... Один стояв із кулеметом, інші стояли з автоматами. Двоє бігали по хаті, перевертали все догори дригом, перевіряли, чи немає у нас мобільних телефонів, гаджетів. І тоді ми побачили, що щось понесли. Ми не зрозуміли, навіть, що це, хто це. А вони його несли за руки, за ноги. Кажуть: ми вам «подбросили жильца». А ми ж не розуміємо, про що йде мова, і кажемо: «А що сталося?». І нас тоді взяли, вивели, показали: «Скажете, що це ви зробили». А що ми зробили? Кажуть: «Ми правда, його у ванній прикрили, щоб вам не так страшно було».
Наймолодший житель Андріївки, якого вбили під час окупації – 23-річний Антон Іщенко.
«Він лежав, головою в один бік, руки розкинуті.. Оскільки його, видно, тягнули… Ви знаєте, не хочеться згадувати», – розповідає мешканець села Василь, який знайшов тіло хлопця поруч зі своїм городом.
Василя утримували в полоні російські солдати разом з ще двома односельчанами. А згодом, замість нього, каже, туди помістили, 23-річного Антона.
– Коли посадили цього Антона, то ті два хлопці залишалися, а Антона взяли і повели, потім хлопці чули постріли. І Антон більше не повернувся. Ймовірно, його застрелили і тягли, а потім кинули поруч з городом. Люди ходили, шукали. Приходили одні, другі, треті, казали: «ні, не наш». Потім уже прийшла його мама і сказала: «Так, це наш», – згадує Василь.
– А скільки у нього було кульових поранень? – запитує журналіст.
– Я не знаю цього, але, в голові, говорили, що куля була.
Через дорогу від місця, де знайшли 23-річного хлопця, і де, ймовірно, загарбники утримували полонених, знайшли ще одне тіло – Андрія Руденка.
Місце показує його донька, яка пережила окупацію.
– Тут він лежав, і ще лежав плащ. Плащ, на якому його, здається, перенесли, я досі не знаю. Коли його забрали у морг, ми йому принесли два нарциси і їх поклали сюди, як пам’ять, – розповідає Анастасія.
– А де вони? – уточнює журналіст «Схем».
– А вже це було дуже давно, це було місяць назад, уже не збереглися вони.
Тіло Андрія помітили на 11-й день після звільнення села. Його вдова Оксана Руденко розповідає: чоловік зник ще під час окупації.
«Я почекала день.... В суботу вранці я не витримала, пішла до них, до російських солдатів туди, в центр. Підняла руки, тому що переживала, щоб не стріляли в мене, і йшла до них.
Я до них близько не підійшла, вони мене не пустили. Сказали: «стой». Я почала кричати: «Відпустіть мого чоловіка, будь ласка!».
Вони сказали: «Иди домой отсюда, не приходи сюда больше». А я все одно стояла і кричала: «Відпустіть мого чоловіка!». Вони почали стріляти в небо, Я думаю: якщо чоловіка немає, ще й якщо я не повернуся додому... В мене двоє дітей. Після того ми більше ніколи не бачили Андрія», – розповідає Оксана Руденко.
На момент зйомки, через два місяці після звільнення села, ймовірний доказ – плащ-намет, на якому знайшли тіло вбитого – залишався на тому ж місці, де і було тіло.
– Це неякісно проведені слідчі дії, якщо залишається безліч речових доказів, які бачать всі, і які взагалі не знаходяться в матеріалах кримінальної справи, – каже Юрій Білоус, адвокат родин, постраждалих від армії РФ в Андріївці.
– На що згодом це може вплинути? – запитує журналіст Сергій Андрушко.
– На результати розслідувань, на вироки.
«Україна ніколи не стикалася з такою масовою кількістю злочинів такого рівня складності. На сьогодні ми маємо 27,5 тисяч воєнних злочинів, які зареєстровані в Україні. І ця кількість зростає щоденно – 200-300 нових злочинів. На кожен такий тяжкий злочин просто не вистачало ресурсів, і, на жаль, це призводить до того, що не всі докази збиралися належним чином», – каже керівник Департаменту протидії злочинам вчиненим в умовах збройного конфлікту Офісу генерального прокурора Юрій Бєлоусов.
– У мене таке відчуття, що немає ніякого розслідування, якщо мого чоловіка знайшли 11 квітня, а в мене взяли свідчення наприкінці травня, десь середина травня-кінець травня, – каже Оксана Руденко.
– Ви вірите в те, що знайдуть вбивцю і того, хто віддавав наказ?
– Чесно? Ні. Можливо, треба щось робити, я не знаю, що робити. Я, по-перше, досі не вірю, що його немає, мені важко взагалі навіть говорити про це.
Батько Андрія Руденка добивається, щоб йому і родичам надали статус потерпілих, і каже, що поки ця інформація не внесена в ЄРДР – він такого статусу не має.
«Ми від держави навіть не отримали належного відшкодування на поховання, за власні кошти ми збирали на поховання, і так само й інші люди. Але тут питання не в тому, що нам гроші потрібні. Нам не гроші потрібні, нам потрібна справедливість, нам потрібно верховенство права», – каже батько загиблого Анатолій Руденко.
Журналісти адресували Офісу генерального прокурора запитання про статус родичів Руденка у справі і чекають на відповідь.
Як з’ясували «Схеми», ще троє мешканців села Андріївка загинули через бомбардування.
Червона Гірка на Київщині – маленьке село із сотнею жителів, яке адміністративно долучили до Андріївки. Тут трагедія сталася 27 лютого. Петро Остаповський загинув на очах доньки і дружини.
«Чоловік пішов поратися по господарству, годувати. А ми вийшли з хати і стали біля сходів, а ракета – прямо в нього. Рука, нога, голова, важко говорити... Там воронка є, з нього речі всі порвало… Почалася пожежа, тут все горіло. хата згоріла, жахливо. Ми вже трохи поприбирали. Всі запитують: «Як ви залишилися живими?». Зараз ходимо, збираємо осколки… Казали, що це начебто «Ураган», але наскільки це правда, я не знаю», – розповідає дружина загиблого Ірина Остаповська.
Рештки частин ракети все ще у них у дворі. Їх не забрали на експертизу. Жінки живуть у чужих людей і мріють про вагончик на своїй ділянці:
«Нам треба такий вагончик, щоб хоч кухня, душ, туалет був, ну, самі бачите, які у нас умови. І, звичайно, щоб ще якась допомога була, щоб з чим-небудь допомогли».
На вулиці Перемоги, 54 і досі знаходять кістки людини. Сусідка вважає, що вони належать Івану Салюку, його хата згоріла вночі після бомбардування.
«Бо його іще не поховали, бо казали, що треба ДНК, а два місяці начебто треба було чекати, а навіщо ДНК, якщо я знаю, що це він?» – розповідає сусідка.
Ще одна жертва обстрілу в Андріївці – жінка з Дому милосердя Людмила Кардаш.
«Всі пішли у підвал, як почався обстріл, а вона не пішла в підвал, а в хлів. Піднялася, щоб щось дістати. І цей снаряд, він, навіть видно через дах, він їй в спину попав. Дірка була в спині, нирка стирчала. Ми по сусідських аптечках шукали, в кого перекис, в когось мазь Вишневського, в кого марганцовку, чим могли промивали. Два дні вона дуже мучилася. Вона маркером на руках понаписувала свої адреси, знала, що вона буде вмирати і дуже боялася, щоб росіяни її в Білорусь не забрали, бо, казала, викинуть десь по дорозі», – розповідає мешканка Андріївки Лариса Степанюк.
(Не)природна смерть?
Кількість померлих природньою смертю під час окупації Андріївки – вдвічі вища ніж торік.
– У березні 2022 року шість осіб померло своєю смертю, від захворювань, від стресів, – розповідає спеціалістка відділу з надання адміністративних послуг Макарівської селищної ради Тетяна Кузьменко.
– Це під час окупації, можна сказати? – уточнює журналіст.
– Так, під час окупації. А у 2021-му – три людини. А от у березні 2020 смертей нашим фельдшером не було зафіксовано.
Чи міг стрес, брак ліків і доступу до лікарів вплинути на смертність в селі?
Донька померлої пенсіонерки Парасковії Олексюк розповідає, в яких умовах доживала свого віку її мати. Їх вигнали з власної хати, і вони перебували в оточенні російських солдат, ютилися в погребі.
«Сто відсотків, що вона померла від цієї війни. Просто серце не витримало. Для нас усіх це було дуже важко. У нас пульс був сто шістдесят, у моїх діток теж, так само і у мене. І це просто не передати словами. Я на сто відсотків знаю, що мама ще б жила. Просто вона померла від того, що вони прийшли і таке зробили», – розповідає донька померлої під час окупації Парасковії Олексюк Любов Ярошевська.
Ще одна жителька села розповіла про обставини, за яких помер її чоловік під час окупації. Каже, була температура, а доступу до ліків і лікарів не було.
«Температура була висока, а потім її збили, потім тиск, теж збили, він так тихенько лежав. Кажу: «що болить?», відповідає – «все болить». А лікувати нічим було, і восьмого числа вранці помер. Якби не війна, то був би живим, лікарі прокапали б, уколи б зробили. Антибіотик треба було, а де було їх взяти? Такий шустрий дід був, що коли дізналися, ніхто не повірив, що Ваня міг померти, але що зробиш, війна забрала. Я тільки вважаю, що це його війна забрала, бо не було кому лікувати», – розповідає дружина померлого під час окупації Івана Пастушенка Анастасія.
Російські війська залишили низку доказів після себе в селі. Зокрема, записували відео на телефон, який забрав російський солдат у однієї родини. Певний час власники телефону могли спостерігати онлайн за життям цього росіянина.
Наприклад, російський солдат їхав через Прип’ять, у Чорнобильській зоні.
Згодом телефон показав його координати в Білорусі, місті Наровля.
А 14 квітня, через два тижні після того, як Андріївку залишили російські частини, телефон показував його місцезнаходження вже у селі Сидоркін, в Бєлгородській області Росії, де він переглядав російські новини. І цікавився, що означають літери V та Z.
«Схеми» розшукали сторінку цього солдата в соцмережах. Він підписаний там як Денис Волков. Є фото у військовій формі з написом армія Росії, є з дитиною та дівчиною. Він підписаний на сторінки із Улан-Уде – столиці Республіки Бурятія в Росії.
У селі мешканці знайшли військовий квиток іншого солдата – Погорельцева Владислава Юрійовича, який народився у місті Благовєщенськ Амурської області, а також посвідчення російського лейтенанта Таранухи Василя Євгеновича, командира взводу військової частини 61424 – це 69-та окрема козача бригада прикриття.
Школа в Андріївці – як місце дислокації військових РФ
Одне з місць перебування російських солдатів – сільська школа. Директор провів для журналістів екскурсію.
«У нашій школі стояли війська Російської Федерації, вони залишили після себе дуже багато слідів, чи осколками, чи кулями руйнування наробили. У багатьох класах було таке, що у одному кутку вони їли, у другому, вибачте за такі подробиці, «ходили» в цьому самому класі до туалету. Тобто, це у них було нормально. Майже у всіх класах познімали звичайні дошки, також інтерактивні дошки, забрали комп’ютери, ноутбуки, всю техніку, яка була, забрали», – розповідає т.в.о. директора Андріївської гімназії Олександр Гресик.
Російські солдати залишили в школі по собі купу написів.
«Залишили «автограф» на дошці. «Колюнька Пітерський» якийсь у нас в цьому класі бував, – каже Олександр Гресик. – Було написано «пусть снова будет мир» і герб Радянського Союзу – серп і молот. І вони вибачаються, пишуть, що вони цього не хотіли, намалювали також і портрет Зеленського».
Що директора вразило окремо – це розстріляні українсько-російські словники.
«Зверність увагу, два словники українсько-російських – вони обидва простріляні. Я не знаю, чи це була випадковість, чи їм не сподобалось це. Їхню логіку зрозуміти дуже важко, тому що багато речей таких, що якби воно не повинно бути, а навіщо вони це робили я не можу це зрозуміти».
Також у селі замість садочка – тепер руїни.
«Схеми» записали окремо історії, які люди пережили під час окупації. В одному з будинків поранили жінку, бо, за розповідями тутешнього мешканця, російський солдат почав раптово стріляти.
«Вони зупинилися, побачили жінку, яка йшла з погребу, з цього кута прямо у двері, там яблунька побита кулями, у дверях. Постріляли, постріляли, сіли та й поїхали, сваху нашу поранили», – розповідає мешканець села Олександр Швидченко.
В іншій частині села змушували танцювати під російські пісні.
– Знущалися, з автомата стріляли моєму чоловіку по ногах, змушували, щоб він «калінку-малінку» танцював, автомати приставляли, стріляли, вони нас поставили на коліна, – пригадує мешканка Андріївки, яка попросила не показувати її обличчя.
– Бабусі кажуть: «с*ка старая, раздевайся», – додає мешканець села.
– Роздягли хлопців, дітей моїх аж трусило, це лютий місяць був, сніг на вулиці, а тоді вони сказали: «смотрим в глаза». Підійшов один з них, з автомата по машинах став «поливать», вони розстріляли нам три автомобілі. Тоді нас на шість діб зачинили у погребі в хаті, сказали, щоб ми не вилазили, не висовувалися і не дихали, щоб тут нас і видно не було. Але коли їм потрібно було, то вони прилітали, вибивали скло або виламували двері, виводили нас на вулицю, шманали хату, що їм треба брали, забирали і казали знов лізти в погріб.
17 загиблих від російської зброї. Шестеро померлих начебто природною смертю, але причиною цьому може бути нестача медикаментів та доступу до лікарів. П’ятеро заручників. А ще – поранення, крадіжки, 70 зруйнованих вщент приватних будинків, садок та школа. Такі наслідки окупації російською армією лише одного села в Україні. Села, в якому до повномасштабного вторгнення Росії, населення налічувало більше тисячі людей.
Окупація Андріївки армією РФ тривала з 27 лютого до 30 березня 2022 року.
