«То була друга молодість». Як виборювали Незалежність України – розповідає «рухівка» Тамара Завгородня

ДНІПРО – Дніпрянка Тамара Завгородня пройшла пліч-о-пліч зі своїм чоловіком – поетом, перекладачем та дисидентом Олесем Завгороднім – понад 40 років життя. Це були роки боротьби за незалежність України, боротьби проти русифікаторської політики СРСР. Вони були насиченні подіями й вчинками, які потребували мужності, – читання й поширення самвидаву, заходи на захист української мови та культури. А також підняття перших синьо-жовтих прапорів у тодішньому Дніпропетровську, до речі, їх власноруч шила сама Тамара.

«То була наша друга молодість – боротьба за Незалежність», – говорить, згадуючи ті роки, дружина дисидента.

Майже 40 років вона пропрацювала літературним редактором у дніпровських видавництвах, долучалася до редагування всіх книжок поезій та перекладів свого чоловіка – а їх було близько пів сотні.

Напередодні Дня Незалежності Тамара Завгородня розповіла Радіо Свобода, як виборювали незалежність у Дніпрі, який творчий спадок залишив по собі її чоловік, а також про те, що їй самій допомагає переживати війну.

Тамара Завгородня, уродженка села Попівка на Полтавщині, приїхала до русифікованого Дніпропетровська всередині 60-х років. Вступила до університету на українську філологію. На другому курсі вона вперше побачила свого майбутнього чоловіка Олеся, розказує жінка. Тоді він, уже випускник філфаку, разом з товаришами прийшов до гуртожитку, де вона мешкала.

Тамара познайомилася і з родиною Олеся – його батько на той момент уже був знаним письменником, очолював обласну організацію Спілки письменників, а мама працювала журналісткою. У цій сім’ї говорили винятково українською мовою, згадує Тамара.

Роки переслідувань і «тиші»

1968 рік, каже жінка, був роком випробувань для української інтелігенції. Після публікації роману «Собор» Олеся Гончара влада інспірувала «антисоборну» кампанію. Своєрідною реакцією на це був «Лист творчої молоді...» – проти русифікаторської політики, на захист всього українського, який написали кілька молодих дніпрян. Серед них був і поет Іван Сокульський, добрий приятель Олеся Завгороднього. Івана заарештували, а Олесь опинився «під ковпаком» у КДБ.

Щоб уникнути загрози, розповідає Тамара, її майбутній чоловік поїхав на кілька років до Естонії. Там він жив і перекладав на українську відомих естонських літераторів.

«Я була старостою літгуртка в університеті. Ми зробили обговорення роману «Собор», пролунало багато позитивних відгуків. Але почалося шельмування… Батько Олеся керував Спілкою – був змушений піти з роботи. Я сама мало з університету не вилетіла. А Олеся викликали до КДБ. У «Листі» було його згадано – і його, і його брата. Перед тим був творчий вечір у Придніпровську, була поїздка на могилу Святослава, читання забороненої літератури – все це було. І я там була… Павличко й Гончар написали Олесеві рекомендації – і він поїхав до Естонії. Це була нормальна практика тоді – поїздки з метою перекладацтва, це підтримувалося. Але, безперечно, за цим стояла загроза арешту», – говорить вона.

«Він дуже любив Естонію, об’їздив її всю. Він захоплювався Естонією, ще за студентський часів до нього потрапили вірші Юхана Лійва, він почав перекладати. Потім бував у Фінляндії, перекладав з фінської. Але він не міг жити ніде, окрім України», – розказує Тамара.

Тамара та Олесь побралися 1970 року, але остаточно Олесь Завгородній повернувся з Естонії до України лише за чотири роки. Жінка згадує: вона на той час вже працювала літредактором – спершу в газеті, потім – у видавництві.

Олесеві, як і багатьом інтелігентам, яких підозрювали в антирадянських настроях, довго не вдавалося знайти роботу. Майже два десятиліття він також не міг публікувати власні твори – лише переклади з іноземних мов, яких знав близько десятка.

«Приходить в багатотиражку. «Так, ми вас беремо». Він же закінчив філфак. На другий день приходить, йому вже кажуть: «Ні, на жаль, місце зайняте». КДБ працювало. І так пів року. Його не публікували. 18 років його не публікували взагалі! Він не міг видати свої книжки, лише переклади. 1968 року вийшла невеличка збірочка «Радію людям», а потім 18 років мовчання. Єдине – пробився як перекладач. Загалом у нього вийшло п’ять збірок лише своїх. І більш як 30 перекладних книжок. Основні мови – естонська і фінська. Але він перекладав і з французької, з польської, з іспанської, з литовської. Французьку він вивчав у школі й університеті, а інші мови знав, бо опанував сам», – каже дружина.

Над перекладами Олесь Завгородній працював до 20 годин на добу, згадує його дружина. Він постійно відточував перекладацьку майстерність, поглиблював знання мов. Ціла кімната, згадує вона, у їхній квартирі на Парусі була віддана під бібліотеку.

«Ціла кімната була виключена зі вжитку – там були книжки. Багато – для перекладу. У нас були словники всіх мов світу. Було багато видань фінських, естонських, зокрема передплатних», – говорить Тамара.

Створення «Просвіти» й Руху

Атмосфера в російськомовному місті була тяжка, каже дружина письменника. Однак коло спілкування її та її родини було «своїм», україномовним. Вони з Олесем стояли біля витоків обласної організації Товариства української мови імені Шевченка «Просвіта». Це був 1988 рік.

«У «Літературній Україні була така публікація – мовляв, ініціативна група створює Товариство з відродження мови. Потім до нас у видавництво прийшов Сергій Довгаль (дніпрвський правозахисник і журналіст – ред.), оскільки у нас у видавництві працювали письменники – Шкляр, Старченко, Семенюк, Гарченко. Таке середовище. Довгаль каже: «Хлопці, давайте й ми створювати». Пам’ятаю, що це було 16 липня. Ми зібралися гуртечком у Палаці залізничників колишньому, тепер це – обласна філармонія. Блискучий паркет, колом поставили стільці – і біля мене сидів Юрій Мицик. І от тоді створили Товариство і обрали головою Сергія Довгаля. А потім, здається, у вересні була офіційна конференція зі створення і керівником став Володимир Заремба», – розповідає Тамара.

Члени Товариства збиралися щосереди в Палаці залізничників. Там, на четвертому поверсі, діяв театр юного глядача, де працював один із засновників Товариства, художник Іван Шулик. Театр дозволяв проводити їм зібрання у своєму залі.

«До сотні людей приходило! Я секретарювала, вела протоколи зборів, внески збирали – здається, по карбованцю. Творчі вечори влаштовували – до нас зі Львова приїздив гурт, й наші актори виступали, читали українські вірші, до різних дат готували заходи, «шевченківські дні», просвітницьку програму складали. Письменники, професура з університету…» – згадує жінка.

Дні козацької слави 1990 року

З членів «Просвіти» у Дніпропетровську, каже вона, власне й сформувався потім крайовий Народний рух за перебудову. Одним із найяскравіших заходів, у якому випало взяти участь в той час, були Дні козацької слави в Нікопольському районі. Це було на початку серпня 1990-го.

«На Дніпропетровщину тоді з’їхалося море людей. Це був масовий захід. Усі поїхали до могили Сірка в село Капулівка. Там було облаштоване наметове містечко. З кожної із західних областей приїхало не менш як 50 автобусів – оце скільки було людей. Лише 80 автобусів було тільки з Тернопілля. Стояли ряди автобусів. Було організоване харчування. А біля самої могили зробили великий поміст – і там виступали артисти, був великий концерт. Ми всі – у вишиванках, з прапорами. Вперше ми йшли з синьо-жовтими прапорами. Відкрито йшли. З заходу України приїхали люди – у них були вишиті бісером костюми, до 15 кілограмів ваги, уявляєте! Неймовірна краса, виблискує на сонці! А там така пилюка. Так було: хлопці познімали сорочки, повитрушували і знову повдягали. Концерт тривав цілу ніч. Це було неймовірно. Казка… Я й досі думаю: невже це все з нами було?» – зауважує жінка.

А наступного дня, каже вона, учасники цих подій поїхали в Запоріжжя. В’їзд колони автобусів до міста влада заборонила, але це не спинило людей.

«Тодішній міський голова сказав: «Не пущу оцих націоналістів у Запоріжжя!». І ми вивантажилися по той бік Дніпра і йшли через греблю ДніпроГЕСу пішки. Оця вся маса народу – через все Запоріжжя! А люди нас вітають, кава, солодощі – пригощають. Таке піднесення було!.. Було страшно, що там казати. Йшли стінка на стінку з міліцією – було й таке. Але ми не одні, нас – гурт. Якби кілька людей, то загребли б та й годі, а так – нас було багато» – говорить вона.

Поїздка до Дніпровокам'янки з «пригодами»

1990 рік був насичений такими подіями, додає вона. Дніпровські «рухівці» брали участь у «ланцюгу єдності» на Софійській площі в Києві, провели багато заходів і в себе в регіоні.

Якось, пригадує вона, цілим автобусом поїхали в Дніпровокам’янку, давнє козацьке поселення, до краєзнавця Василя Сідака.

«Винайняли автобус, їдемо. Автобус жахливий – розвалина. Перестріває нас міліція, забирає права – нібито за перевищення швидкості. Смішно, бо ми їхали зі швидкістю 40 кілометрів на годину! Зібрали водієві на штраф. Їдемо далі. Коли – влаштували епізоотичний бар’єр! Мовляв, там якась хвороба, чумка, не пускають. А в нас – і літні люди, і з паличками. Але нічого. Вивантажилися. Дивимося – кілометрів зо три йти пішки. Кажемо: «Йдемо, ми ж обіцяли, люди нас чекають». Побували в селі, провели там мітинг, подивилися музей, люди зварили нам юшку, нагодували. Їдемо назад – коли та сама міліція знову нас перестріває і вже віддає права. Все, отримали вказівку пропустити. Було й таке», – згадує Тамара.

Перший синьо-жовтий прапор у Дніпропетровську

Знаковою подією у Дніпропетровську, розповідає вона, було перше публічне підняття синьо-жовтого прапора. Це сталося 16 липня 1991 року, у річницю проголошення Акту про державний суверенітет. «Рухівці» організували мітинг на площі перед театром імені Шевченка.

Щоглу приварили на металевий патрубок, який був на майдані. Прапор був розмірами 3 на 6 метрів. Його пошила за ніч власноруч сама Тамара Завгородня.

«Треба було пошити ще той прапор. А тоді ж – матерії ніде нема. І я пригадую, був у мене шмат гарного шовку. Хотіла блузку собі пошити – пішла та «блузка» на прапор. А синього ніде не знайшли. То купили шмат якоїсь матерії і Іван Шулик у костюмерному цеху свого театру замінив на синю тканину. З оцих тканин я й шила», – говорить жінка.

У руках подружжя Завгородніх також тримало синьо-жовті прапори, пошиті Тамарою.

«Підтримка людей була колосальна. Людей – повен театральний майдан. Пригадую: стоїмо з Олесем, а у нас у руках такі держаки з прапорами – нам допомогли їх зробити з металевих трубочок. Олесь 1990 року 3,5 місяці був у Фінляндії на курсах вдосконалення для перекладачів. із Фінляндії привіз по 10 метрів натурального японського шовку – синього й жовтого. Це така краса неймовірна! Я зшила з нього п’ять прапорів. І ось я стою на мітингу, а один дядько підходить: «У вас такий шовковистий прапор!». Я йому нахилила, він помацав, каже: «І де отакий шовк можна купити?». Кажу: «Аж у Фінляндії». Він оторопів. На жаль, ці прапори не збереглися», – каже Тамара.

Голодівка Іван Шулика

Офіційного дозволу підіймати синьо-жовтий стяг, говорить жінка, у них не було. По завершенню заходу близько десятка «рухівців» лишилася на площі вартувати прапор. Через чотири дні вночі їх побила й розігнала міліція.

Рано-вранці її чоловік з товаришем Іваном Шуликом прийшли пішки до них додому. Шулик заявив про намір політичного голодування.

«Ми живемо на Парусі, це за 13 кілометрів від центру. О четвертій ранку прийшли пішки Олесь з Іваном Шуликом до нас додому. Іван сказав: «Я вранці сідаю на голодівку». Я сіла, нашила йому пов’язок. Він написав кульковою ручкою «Голодую». На ранок він сів під міською радою голодувати. У нас на той час був великий ксерокс, і я цілу ніч у майстерні Шулика друкувала листівки. Роздавали людям пачками», – каже Тамара.

Іван Шулик проголодував 15 діб, зрештою його вимоги були частково виконані. Зокрема, Народному рухові дали приміщення – на вулиці Комсомольській, у напівпідвалі.

«Іван знявся з голодівки. Я за ним бігала, витискувала апельсиновий сік у воду, щоб його плавно вивести з голодування. Цим голодуванням він собі заробив діабет, зірвав підшлункову…» – говорить жінка.

Проголошення Незалежності

24 серпня 1990 року дніпровські «рухівці», а серед них і Завгородня, були під Верховною Радою в Києві. Цьому передували події, пов’язані з «ГКЧП», розповідає Тамара.

«19 серпня – ГКЧП. Було дуже моторошно. Нам надійшла команда спалити всі документи – я секретарювала в «Просвіті». Потім уже з’ясувалося, що був і «розстрільний» список – Іван Шулик, Іван Сокульський, Геннадій Сахаров, Віктор Хазан, який очолював Партію зелених, і я, без прізвища, але позначена – секретар з документами. З Іваном у дворі його майстерні ми палили документи. Списки, люди, адреси – це яка відповідальність!.. Ми ж не знали, чим скінчиться ГКЧП. Зараз, звісно, дуже шкодуємо, що мусили це зробити. У мене амбарна книга була, де я писала протоколи всіх засідань «Просвіти». І Руху. Мусили спалити, а це ж історія. ГКЧП провалилося», – розказує вона.

Як проголосили Незалежність – Тамара запам’ятала на все життя. Тисячі людей очікували на цю звістку під парламентом від ранку.

«Часто показують оці відомі кадри – як заносять величезний прапор. За президією – Ленін ще стояв. А ми були на вулиці. Трансляція, очікуємо. І тут – проголошення! Я пригадую: тиша, абсолютна тиша – а після цього плач. Біля мене жінка, десь із заходу України, закрила очі руками – і ридає. Ми з нею обійнялися», – згадує Тамара.

Жінка каже: спершу після проголошення Незалежності відчували ейфорію, але й коли почалися складнощі, великого розчарування в її оточенні не було.

«Ейфорія була. Ми дуже раділи. Все це сталося швидко і навіть трохи несподівано. Ми ж налаштовувалися на тривалу боротьбу, а тут – враз, Незалежність. Але потім почалися складнощі, прийшов до влади Кучма. Та розчарування не було. Сприймали так: «Складно, але треба працювати, процес пішов», – говорить вона.

«Отак ми боролися. Якщо хтось каже, що нам дуже легко дісталася Незалежність, то він просто нічого не знає. Ви подивіться «Енциклопедичний довідник опору руху в Україні 1960–1990 роки» (2010, «Смолоскип») – у ньому понад 700 сторінок! Це все долі, це все люди, які виборювали Незалежність, які поклали життя на цю справу. Є там і прізвище мого чоловіка», – зазначає Тамара.

Надії на майбутнє: «Боріться, виборюйте Україну й ви»

Чоловіка Тамари Олеся Завгороднього не стало 2018 року. Опісля його смерті жінка впорядкувала архів. Громадсько-політичне листування, книги з автографами, робочий стіл та деякі інші особисті речі вона віддала до музею «Літературне «Придніпров’я», де, сподівається, згодом зроблять куточок родини Завгородніх. Сотні книжок, які збирав і якими користувався її чоловік, Тамара пожертвувала місцевим бібліотекам.

Зараз жінка мешкає в одному з сіл Дніпропетровщини, де вони з чоловіком ще 20 років тому придбали хату, займається садівництвом, опікується донькою та онучкою. Донька Завгородніх Олена – фахова музикантка, працює в ансамблі «Славутич».

Село неподалік від Харківщини, часто чути вибухи, говорить вона . 76-річна жінка намагається не падати на дусі.

«Як живу? Хату побілила, вікна в синьо-жовте пофарбувала, ворота в синьо-жовте пофарбувала – чекаю на перемогу... Я ні про що не шкодую. Ми все робили правильно і ми вибороли Незалежність. Було страшно, скільки пережили… То була друга молодість. Перша – студентська, а друга – боротьба за Незалежність. Думаю, ми недаремно йшли. Боріться, виборюйте Україну й ви. Вона потребує вашої підтримки. Тепер на ваші плечі все це лягає, ви їй потрібні, діти. Тільки до кінця стояти – іншого виходу у нас немає», – говорить вона.