Український телеоператор Андрій Ванін разом із дружиною Любов’ю Клименко прожили в захопленому російськими військами Херсоні всі дев’ять місяців окупації. Вони не тільки перетерпіли обстріли, нестачу їжі й відсутність зв’язку разом зі своїми земляками, а й у непростих умовах намагалися фіксувати на відео те, що відбувається. Обоє розуміли – ризикують життям. Усе відзняте Андрій одразу ж передавав до редакції і знищував на телефоні.
Напередодні професійного свята працівників телебачення, радіо та зв’язку, який в Україні відзначають 16 листопада, Радіо Свобода поспілкувалося з Андрієм Ваніним і розпитало його про шлях у професію, життя та роботу в окупації, а також маленькі й великі мрії, які підтримують під час війни.
Потрапив у професію «випадково»
Херсонець Андрій Ванін за професією телерадіомеханік. Навчався, коли техніка ще була ламповою. Деякий час навіть пропрацював радіомонтажником на підприємстві. Там робили зарядні пристрої для акумуляторів, електронні музичні інструменти, електронні іграшки для дітей, зокрема відомі багатьом підводні човники на батарейках. Зараз цього підприємства не існує, зникло ще в 90-ті, розповідає медійник.
На телебачення він потрапив майже випадково: була термінова вакансія, запропонували спробувати – погодився. У професії Андрій понад десятиліття, зараз працює на «1+1».
Понад 10 років висвітлюю життя на ХерсонщиніАндрій Ванін
«На «плюсах» я пропрацював кілька років, потім корпункт закрили, потім відкрили знову. І вже понад 10 років висвітлюю життя на Херсонщині. У мирний час найскладніше було – це тривалі відрядження. Коли виїжджаєш о п’ятій ранку, години чотири за кермом, потім – зйомка, потім – монтаж десь в лісах-полях чи де доведеться, а потім ще години чотири за кермом... Це дуже виснажувало. Ну, і різні скандальні теми, конфлікти», – розповідає телеоператор.
Початок масштабної війни
Передчуття повномасштабної війни напередодні 24 лютого 2022 року в нього не було, згадує Андрій Ванін. Була надія, що Росія не наважиться на напад. Вранці чоловіка розбудив телефонним дзвінком син. Він сказав: війна, обстріляли аеродром у Чорнобаївці. Телеоператор якраз лежав хворий – підхопив коронавірус.
Згадує: все було, ніби в тумані. Але треба було вставати – і до роботи.
Ми збирали інформацію, як могли, дзвонили людям у села, розпитували, що у кого якАндрій Ванін
«Область захопили дуже швидко, вже в обід 24 лютого росіяни повісили свій прапор на Каховській ГЕС. Виїхати в область ми вже не могли, та й це було страшно, в районі Антонівського мосту вже тривав бій. Люди були розгублені. Було важко зрозуміти, що це – [масштабна] війна. Ми збирали інформацію, як могли, дзвонили людям у села, розпитували, що у кого як. По Херсону трохи знімали самі, а от про ситуацію в області брали відео з соцмереж. У сам Херсон росіяни зайшли 1 березня. До цього ми робили прямі включення. А коли вже зрозуміли, що в окупації, – включитися припинили», – говорить Андрій.
Життя в окупації
Росіяни, зайшовши в Херсон, їздили вулицями, роздивлялися навколо, навмання обстрілювали деякі будинки, машини, розповідає телеоператор. Місцеві намагалися сидіти по домівках.
Місто було в оточенні – ні в’їзду, ні виїзду. Магазини і продуктові бази розпродували все, що мали. Це була справжня «харчова» блокада. Лише за кілька тижнів окупанти почали пускати в місто селян, вони привозили овочі, молоко, яйця, все, що мали у своїх господарствах, згадує медійник.
«Стало легше. Овочі коштували дуже дешево, фермери не могли їх вивозити за межі області. Хлібозавод продавав хліб просто з машин. Дуже виручав місцевий маслосирзавод. Великі супермаркети все розпродали і десь протягом місяця зачинилися. Зачинилися банки і аптеки. Виручали маленькі крамнички і стихійна торгівля. Люди намагалися робити запаси на випадок голоду», – говорить він.
Як і чимало херсонців, подружжя Андрій та Любов вирішили не полишати місто. У дружини в Херсоні лишалися літні батьки, яким було важко кудись їхати, батько хворів. Він так і помер в окупації. Не хотіли також кидати дім, збудований батьками.
В умовах окупації головним завданням було – не привертати до себе уваги і вижити, каже телеоператор. З редакції рекомендували – уникати блокпостів, де перевіряли документи. Андрій міг опинитися в катівні й не вижити, якби виявилося, хто він такий.
Професійну апаратуру для зйомок і посвідчення телевізійника довелося сховати, говорить чоловік.
«Журналістів почали переслідувати, а знімати було все складніше і складніше. Нам довелося сховати камеру і навіть посвідчення. Бо вже навідувалися «гості з автоматами». Ми домовились: якщо до нас прийдуть, говорити, що нас звільнили і ми більше не працюємо», – розповів Андрій.
Знімати мені допомагала дружина Люба – на телефон. Знімала на ходу. Я – за кермом, а вона – через тоноване склоАндрій Ванін
Попри небезпеку, він все ж намагався фіксувати життя міста телефоном. Це також робили його рідна сестра Олена Ваніна – кореспондентка, з якою він працює (вона виїхала з Херсону, рятуючи дітей, через три місяці окупації), а також дружина Любов.
«Знімали ринки, черги, непрацюючі магазини й аптеки, ліки – прямо з землі продавали, хто з Криму возив, хто продавав свої залишки, відсутність зв’язку. Іноді вдавалося зняти рашистів, їхню техніку, блокпости. Знімати мені допомагала дружина Люба – на телефон. Знімала на ходу. Я – за кермом, а вона – через тоноване скло. Знімала також з вікна маршрутки, бо просто йти вулицею й знімати було дуже небезпечно. Перевірка гаджета, знайшли б відео – все. Якщо випливло б, що ти працював на центральний київський канал, – це навіть не знаю… У найкращому випадку – схилятимуть до співробітництва. Тому ми знімали з максимальною безпекою для себе, але знали, що ризикуємо. Люба знала, що ризикує, і я знав. Але була мотивація – щоб на підконтрольній владі України території знали, що робиться в Херсоні, щоб про нас не забували. Нам було дуже важко переносити це жахіття», – каже Андрій Ванін.
Зафільмовані кадри телеоператор одразу ж передавав до редакції одним з безпечних каналів зв’язку, а з телефону – видаляв. Використовували й відео, зафіксоване земляками.
«Бувало так, що знайомі щось знімали, передавали нам, а ми – в редакцію. Ніхто не хотів світитися, але всі хотіли, щоб про окупований Херсон хоч щось показували в новинах. Сюжети монтували й начитували наші колеги з інших областей», – каже телевізійник.
Звільнення Херсону
Увесь цей час Андрій і його дружина вірили, що Херсон буде звільнено. 10 листопада 2022 року, згадує він, у своєму районі побачив пікап з українськими військовими і величезним синьо-жовтим прапором.
Наших зустрічали на головній площі – з квітами, з обіймами, зі сльозами на очахАндрій Ванін
«Відчуття радості було таке, що навіть зараз, коли згадую про це, – тілом ідуть мурахи. Це була ейфорія! Прийшов додому, розповів сусідам, знайомим – але люди не вірили, побоювалися, що це провокація. А 11 листопада наші воїни зайшли в місто, і люди так раділи! Наших зустрічали на головній площі – з квітами, з обіймами, зі сльозами на очах. Я думаю, ці емоції не забуде жоден херсонець», – говорить Андрій Ванін.
Що зараз?
Зараз, попри те, що місто перебуває під постійними обстрілами, у ньому легко дихається, каже Андрій Ванін. Усі комунікації відновили, і люди стали веселішими, говорить він.
Попри небезпеку люди стали веселішимиАндрій Ванін
«Працюємо, висвітлюємо події, знімаємо сюжети про місто, про людей, про волонтерів. Рік після звільнення був… – суперечливі емоції, і радість, що ми нарешті вільні, ти не боїшся, що до тебе можуть прийти, закрити на яму, і страх, бо щодня прильоти. У Херсоні небезпечно скрізь. Прилітало і в наш район. А в жовтні через обстріл було зруйновано кафе «Золотий ключик» – великий заклад, з концертним залом, це в тому районі, де минуло дитинство і юність моєї дружини. Декілька поколінь херсонців його знали, нічого не лишилося… І все ж попри небезпеку люди стали веселішими, якась з’явилася надія, що скоро це закінчиться, і лівий берег буде наш», – говорить телеоператор.
І він, і його родина живуть однією спільною надією – на перемогу України. Є й маленькі сімейні мрії – після закінчення війни нарешті зробити давно відкладений ремонт у будинку.
Форум