А тим часом, хоча аналіз виборчих рейтингів – справа важлива і на його основі можна виявити важливі тенденції (про що я писав у статті
«Політики й народ: взаємне відчуження зростає»), але фахові соціологічні дослідження не обмежуються фіксацією цих рейтингів.
Вони ставлять респондентам й інші запитання, відповіді на які дають додатковий матеріал для роздумів.
А в кінцевому підсумку різні дослідницькі центри, працюючи незалежно один від одного, підводять до однакового висновку: політична криза поглиблюється і стає системною.
Настрої громадян: скепсис, песимізм і тривога
Не підтримує діяльність Юлії Тимошенко 52,5% опитаних Всеукраїнське опитування, яке провела у жовтні соціологічна служба Центру Разумкова, мало на меті не тільки виявити рейтинги провідних політичних сил і їхніх лідерів, а і визначити основні соціально-економічні та політичні проблеми, які турбують громадян України, а також виявити рівень підтримки українцями діяльності основних політичних гравців. Оскільки соціологи опитали вп’ятеро більше респондентів, ніж зазвичай (10 тисяч проти 2 тисяч), то і точність цього дослідження є вельми високою.
Поміж іншого, з’ясувалося, що майже 82% опитаних вважають: Україна рухається у невірному напрямі (це найпесимістичніший показник із квітня 2004 року); що найсерйознішими соціально-економічними проблемами є зростання цін та низька зарплата; що серед суспільно-політичних проблем найважливішими виступають байдужість влади до думки громадян, корупція у вищих ешелонах влади та нездатність влади забезпечити виконання законів; що, зрештою, близько половини українців підтримує ідею вступу держави до Євросоюзу і стільки ж не підтримує вступ до НАТО.
Та головний результат цього опитування – що всі політики першого ешелону не мають за собою ані підтримки, ані бодай нейтрального ставлення до себе з боку більшості українських громадян. Іншими словами, «білими і пухнастими» ці політики виглядають хіба що в очах своїх «фанатів», число яких не таке вже і велике.
Ідеться, тим часом, про дуже важливу річ. Українська виборча система дозволяє формувати парламент навіть у разі, якщо учасники виборів здобули підтримку абсолютної меншості виборців. Головне – щоб на виборчі дільниці прийшли і проголосували 50% плюс 1 виборець. При цьому хоч 10%, хоч 20% можуть проголосувати проти всіх – Верховна Рада все одно збереться і запрацює, вона буде легальною.
Але чи буде вона легітимною? Адже легітимність ніколи не обмежується лише формальною складовою – потрібна реальна підтримка чи бодай нейтральне ставлення до політичного інституту та його очільника з боку більшості громадян. А от цього немає; тож чи зможе працювати ефективно законодавча та виконавча влада, лідери яких матимуть підтримку абсолютної меншості українців? Чи може успішно діяти Президент, проти якого виступає суспільство?
Власне, переконливу відповідь на ці запитання вже дав український досвід минулих років. Під час другої президентської каденції Леоніда Кучми так і було – кількість тих, хто не підтримував діяльність голови української держави, стабільно перевищувала 50%, а потім почала сягати 60%.
53,1% опитаних не підтримує Віктора Януковича Що мусив робити Леонід Данилович за таких обставин? Каятися у гріхах перед народом? Навряд чи повірили б. Іти у відставку? І не хотілося, і не пускало, очевидно, оточення. Робити масштабні популістські жести à la Путін чи Лукашенко? Не кожен це вміє; крім того, без повністю підконтрольного потужного репресивного апарату (щоб раз-у-раз забирати великі гроші у «неправильних» олігархів і роздавати їх певним категоріям населення) такі речі неможливі.
Тож і довелося президентові Кучмі, який дуже хотів утримати владу, стати відверто недемократичним лідером значної європейської держави – лідером, сісти поруч з яким на самітах гребували колеги-президенти…
Сьогодні ситуація значно гірша: якщо у часи Кучми громадська думка виокремлювала цілий ряд опозиційних лідерів, яких не лише підтримували значні групи електорату, а й до яких не ставилася негативно більшість суспільства, то наразі таких діячів немає.
Не підтримує діяльність Юлії Тимошенко 52,5% опитаних, Віктора Януковича – 53,1%, Володимира Литвина – 53,7% – і так далі, аж до рекордсменів народної непідтримки – Віктора Балоги (75%), Леоніда Черновецького (75,3%) і Віктора Ющенка (75,6%).
Суспільство відмовляє у підтримці всім політичним лідерам
75,6% опитаніх не підтримує Президента Ющенка Яким чином захмарні рівні підтримки діяльності Віктора Ющенка (скажімо, у квітні 2005 року відповідь «повністю підтримую» дали 49% опитаних Центром Разумкова, «не підтримую» – 21,9%) перетворилися на нинішнє негативне ставлення суспільства до нього («повністю підтримую» – 4,3%, «не підтримую» – 75,6%), – окрема тема; варто лише відзначити, що до Леоніда Кучми у його найгірші часи не було такого яскраво вираженого негативного ставлення.
Проблема, як уже говорилося, в тому, що український політикум не має жодного лідера, до діяльності якого більшість українського суспільства ставилася бодай би нейтрально. І навіть нинішні лідери громадської думки, Юлія Тимошенко та Віктор Янукович, мають триразове перевищення числа тих, хто не підтримує їхні дії, над тими, хто ці дії повністю підтримує.
При цьому ще у червні цього року ситуація не виглядала настільки погано: число тих, хто не підтримував діяльність Тимошенко та Януковича, лише наближалося до 50%, а у Ющенка ненабагато перевищило 50%. Очевидно, спрацювали світова фінансова криза, падіння курсу гривні і дострокові парламентські вибори.
При цьому, крім Президента Ющенка, найбільше зростання рівня непідтримки зафіксоване у спікера парламенту Яценюка – з 39,6% до 56,5%.
Леоніда Черновецького не підтримує 75,3% А те, що у списку відсутній Анатолій Гриценко (який тривалий час керував Центром Разумкова), зайвий раз засвідчує правдивість результатів дослідження: очевидно, працівники Центру не хотіли публікувати негативні показники свого колишнього шефа, який, разом із Яценюком та Луценком, претендує на роль політика «нової хвилі». Але і «нові», і «старі» політики виявилися в одній калюжі…
Звичайно, масові настрої можуть бути несправедливими, а часом і мінливими. Проте, як показує досвід минулих років, нікому з українських політиків, які одного разу втратили позитивний баланс «повної підтримки»/«непідтримки», не вдалося відновити його.
А це означає, що хто б не очолив ту чи іншу вищу владну структуру, він опиниться в ситуації Леоніда Кучми останніх років правління: бути ефективним демократичним лідером за відсутності підтримки твоїх дій з боку абсолютної більшості суспільства навряд чи можливо, тож доведеться бути або популістом, заграючи з масами, або жорстким автократом, або поєднувати перше з другим. Для України всі ці варіанти є далеко не найкращими.
Водночас високий рівень недовіри до всіх чинних політиків першого (власне, і другого – таких, як Вітренко чи Кріль) ешелону засвідчує не лише банкрутство, умовно кажучи, ТОВ (товариства з обмеженою, а чи й дуже обмеженою відповідальністю) «Українська політика», а й нагальну суспільну потребу в оновленні політичної еліти.
Справа за малим: знайти нових, кращих, чесніших і професійніших політиків та висунути їх на авансцену.
«Дрібничка, та й годі», як говорив невгамовний оптиміст Карлсон із популярних дитячих повістей шведської письменниці Астрід Ліндґрен.
Питання тільки в тому, чи такий казковий оптимізм пасує до перспектив оновлення української політики після колективного банкрутства чинної політеліти…
(Київ – Прага)