Доступність посилання

ТОП новини

Фільм «Тарас Бульба»: мистецтво на службі…


Надія Степула
Надія Степула

Київ – Широко і голосно анонсована прем’єра російської версії «Тараса Бульби», створеної режисером Володимиром Бортком, відбулася. Численні представники нинішньої культурної еліти України, які себе такими вважають, на прем’єрі побували. Щасливий від успіху режисер та не менш щасливі герої фільму – відомі українські актори, – роздали інтерв’ю. В інтернет-виданнях спалахнули дискусії про фільм. І навіть прямі ефіри на українському телебаченні з цього приводу відбулися. Обговорення фільму покликало до життя низку різних питань. Зокрема, і кому насправді належить Микола Гоголь; і який варіант «Тараса Бульби» мав бути екранізований, а який – ні, і чому; і що таке патріотизм – у його російському та українському різновидах; і чи фільм Володимира Бортка – то політичне й соціальне замовлення; і багато інших. На всі ці питання не існує однозначних відповідей.

Фільм «Тарас Бульба» режисера Володимира Бортка не є першою екранізацією однойменного твору Миколи Гоголя, як не раз наголошувалося в його рекламі.

У минулому столітті на «Оскар» номінувалася американська кіноверсія «Тараса Бульби» режисера Джей Лі Томпсона (1962 рік). Там було мало історичної правди і ще менше гоголівського тексту – від зйомок колорадських каньйонів до звучання «Калінки» як «козацької» пісні та образу розпусного Тараса Бульби і його сина Андрія – в класичній російській косоворотці.

Кадр з фільму «Тарас Бульба»
Задовго до того – у 1909 році в тодішній царській Росії з’явилася версія режисера Олександра Дранкова. Це було ще «німе кін» У 1924 році в Німеччині знято версію режисерів Володимира Стрижевського і Йоспа Єрмолієва, а в 1936-му – франко-англійський фільм «Тарас Бульба» Алексіса Грановського. У 1939 році виходить англійська версія «Тараса Бульби» під назвою «Бунтівний син» режисера Андре Брюнела. А в Італії «Тараса Бульбу» створив Фердінанд Баллі (1963 рік). Наприкінці минулого століття в тодішній Чехословаччині вийшов музичний телефільм «Тарас Бульба» (1987 рік).

Напередодні прем’єри фільму Володимира Бортка на українському державному телеканалі демонструвався український фільм за мотивами «Тараса Бульби» Миколи Гоголя – «Думи про Тараса Бульбу» режисера Петра Пінчука.

Успіх авторського задуму Бортка: «Я знімав те, що, на мою думку, хотів сказати Гоголь»

Кінофільм «Тарас Бульба» обговорюють і в культурологічних колах, і в політичних, і особливо – у «колах» простих глядачів на форумах. Це – головна ознака його помітності в українському культурному просторі. Хоч сам фільм – неприховано антиукраїнський. Зрештою, чи можна було іншого очікувати від режисера, який відверто, як «отпєтий» комуніст (це він сам про себе каже в інтерв’ю Арині Мороковій), відповідає на питання – російський Гоголь письменник, чи все ж український: «Оскільки це одна і та ж нація, нема жодного поділу на великоруський і малоруський народи, на росіян і українців. Це моя особиста думка – і думка Миколи Васильовича Гоголя, про що він, зокрема, писав у повісті «Тарас Бульба» (OPENSPACE.RU; «Новий регіон»).

Російський кінокритик Юрій Ґладильщиков. якого цитує «Іносмі», зауважив, що у фільмі Володимира Бортка «з’являються сцени, яких немає у повісті Гоголя». – «Коли Тарас Бульба з синами залишає родинний хутір, на нього нападають поляки, які вбивають дружину полковника і розбивають ущент його полк. Режисер показує сцену катування у Варшаві одного з синів Тараса, Остапа». Щодо втілення у фільмі режисерської ідеї про «єдність» російського та українського народів, кінокритик вважає: «незалежно від того, що каже Бортко і які в нього були цілі, у нього вийшов фільм, який скоріше розділяє, ніж об’єднує»; «Від фільму надто тягне низькосортною пропагандою. Боюся, що в молодих людей, які його подивляться, не виникне жодного бажання потягнутися за книжкою Гоголя. А запам’ятають вони з фільму тільки одне: Запорізька Січ – це Русь», – підсумовує Юрій Ґладильщиков.

Пафосність фільму відмітили більшість критиків, як і те, що слова «русская земля», «русская вєра» звучать у ньому, як своєрідна мантра. Пафосно вмирає Шило (актор Михайло Боярський), встигаючи в агонії проректи: «хай же стоїть на вічні часи православна російська земля!» Із дещо скороченим «спічем» теж пафосно вмирає інший герой – «хай славиться до кінця віків російська земля!» Режисер втілив свій задум – «коли працював над фільмом, то весь час… думав, що я відповідальний перед російським народом, про нелегку долю якого повинен розповісти фільм…», – сказав він А.Велигжаніній у московській «Комсомольській правді». Зробленим задоволений: «Я знімав те, що, на мою думку, хотів сказати Гоголь. Я передав те, як я прочитав письменника. І я думаю, Микола Васильович не дуже б заперечував», а також вважає фільм «Тарас Бульба» кращим із усього, що знімав.

Довільне потрактування твору Миколи Гоголя, екранізація другої (1842 року), а не першої (1835 року) редакції його «Тараса Бульби» і внесені навіть у цю редакцію «режисерські правки», як і довільне потрактування історії, засилля вражаючих сцен насилля – авторське право режисера. Напевно. Можна закинути авторові, що він «бачить не так» той чи інший бік фактів, явищ, подій тощо. Але змусити його бачити не так, як він сам забажав – річ марна. – «Ми від самого початку знали, що Володимир Бортко покаже цю історію так, як він її для себе визначив, наскільки мені відомо, дуже давно, покаже свою історію Тараса Бульби. Хоч Володимир Володимирович буде з цим сперечатися, кажучи, що знімав історію Гоголя», – сказав продюсер фільму Сергій Шумаков під час прем’єри у Києві.

«Своя історія» Володимира Бортка не тільки викликала «суперечки між українцями та росіянами, але й обурює також і поляків», – пишуть Юстина Прус і Тетяна Серветник у польській Rzeczpospolita.

Непереконливість передсмертних монологів головних героїв очевидна хіба для фахівців, які прискіпливо дивилися фільм. А для глядачів неспокушених після перегляду лишається одне з двох: або погодитися з побаченим, або ж лишитися при власному потрактуванні Тараса Бульби і його історії після прочитання твору Миколи Гоголя (якщо твір був прочитаним). Ті, хто твору не читали, мусять вірити фільмові. Режисерові. Героям, які в пекельних муках невимушено вигукують патріотичні (проросійські патріотичні) гасла. І не дивуватися. (Дякувати режисерові, що мальовниче спалюваний Бульба ще не заспівав під час екзекуції «Боже, Царя храни»)…

Потреба «демаркації» ментальних і культурних кордонів між Україною та Росією

Історична драма, епос – жанр «Тараса Бульби» можна визначати і так, і так. Фільм дорогий, як і пасує історичному фільмові – понад півмільярда російських рублів не пошкодувала Росія. Участь у фільмі беруть і російські, і польські, і відомі українські актори. Прекрасні актори, чудові зйомки, видовищний фільм. Знімався більшою мірою на українських теренах, у масовці було задіяно до тисячі місцевих мешканців. «За кадром» залишилося багато чого. Зокрема й те, про що написала Ірина Пустиннікова («Інфопорн») у статті «Чому я не піду на «Тараса Бульбу» – коні, які гинули в безвідповідально організованих трюках; люди з масовок, яких принижували, витискуючи всі сили за мізерну плату; добудови до історичних пам’яток, які потім довго руйнували подільські вітри; трамплін, що залишився «прикрашати» мальовничі пейзажі. Головною ж причиною, через яку пані Ірина «не піде» дивитися «Тараса Бульбу», вона називає інтерв’ю Володимира Бортка московській газеті «Тарас Бульба», де цитує вкотре ним заявлену сентенцію про те, що «…Східна Україна, Східна Білорусь і вся Росія – це одна і та ж нація».

Багато хто з учасників обговорення фільму зауважує, що стрічка – «не що інше, як продовження інформаційної війни» між Росією та Україною. Інші висловлюють думку про те, що у режисера «було надзавдання – зняти антиукраїнський фільм». Хтось запитує: а де українська версія фільму, якщо російська – антиукраїнська? Політолог Олександр Палій («Українська правда») пише: «Про українську історію нам розповідають поляки і росіяни…» і запитує: «де нові українські Довженки? І де бізнес та держава, здатні їх профінансувати, щоб розповісти про все?»

Цікаве питання

Але теперішній час – то не тільки час цікавих питань, на які не існує відповідей, а й час питань, що постають проблемами, які слід розв’язувати негайно. Одна з таких проблем – російсько-українські відносини, зокрема, не тільки у сфері політики, економіки чи історії, а й – культури. Про таку проблему в останньому випуску журналу «Кореспондент» пише і російський журналіст Григорій Охотін. – «У міжнародній політиці існує формальний критерій конфліктності: відсутність або наявність суперечностей з приводу розмітки державного кордону. В російсько-українських відносинах проблема серйозніша – мова йде про кордон ментальний, про культурне, історичне і політичне розмежування України і Росії. Як це не абсурдно, але сьогодні активна демонстрація Україною своєї культурної відмінності від Росії пішла б тільки на користь міждержавним стосункам».

Аналізуючи українську версію «Тараса Бульби» Петра Пінчука, Сергій Ільченко в «Российской газете» написав: «В киевской кинотусовке называют нынешнее озвучивание Гоголя «национально-оправданным издевательством». Кстати, во времена Бульбы украинского языка в нынешнем виде не существовало Стараниями малороссийской интеллигенции он появился лишь к середине ХIХ века».

Потреба «демаркації» ментальних, історичних і культурних меж між Україною та Росією актуальна не тільки тому, що в умовах перманентної «інформаційної війни» український глядач, читач, слухач зазнає антиукраїнського пресингу за допомогою російських фільмів, книг тощо. А й тому, що такого ж пресингу в усіх цих царинах український глядач, слухач, читач зазнає і від своїх власних «бортків». Які теж уже дезорієнтовані в питанні, де закінчується Україна і починається Росія. Точніше – де закінчується Росія і починається Україна.

(Київ – Прага)

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.

ВИБІР ЧИТАЧІВ

XS
SM
MD
LG