Такі діалоги у ці дні, після відомих подій із пам’ятником Леніну в Києві, можна чути, мабуть, по всій Україні. Але ж і справді, Ленін – не Гітлер.
Володимир Ульянов, який потім назвався Леніним, народився і виріс у небідній дворянській сім’ї, здобув непогану освіту, провів молодість у культурно розвиненому інтелектуальному середовищі, ніколи не голодував, ба більше – не мав потреби заробляти на прожиття.
Життєвий шлях і рівень інтелектуального розвитку Гітлера був зовсім іншим. Набідувавши змолоду, Гітлер із його хаотичною і неґрунтовною самоосвітою потрапив на фронт Першої світової війни, де солдатів учили вбивати ворогів і бути байдужими до смерті.
Нічого схожого у життєвому досвіді Леніна не було: за воєнними діями він спостерігав здаля, вивчав їх по картах великого масштабу, не ковтаючи отруйний газ під час ворожих атак…
Отож знавіснілість Гітлера ще якось можна зрозуміти (не виправдати, ні, але зрозуміти); а от знавіснілість Леніна – дуже важко. Звідкіля вона, ця готовність пожертвувати 9/10 населення Російської імперії (куди входила тоді й більшість українських земель) для перемоги світової революції? Звідки відверто презирливе ставлення до парламентської демократії, до свободи слова, до елементарних норм моралі? Це вже справді щось схоже на потойбіччя добра і зла…
«Повзучий ленінізм» у сучасній Україні
Відлуння та тіні цього потойбіччя виринули в Україні після того, як п’ятеро осіб уранці 30 червня пошкодили «головного Леніна України» – пам’ятник вождеві більшовиків у центрі Києва. Спершу по ЗМІ прокотилася хвиля абсурдних тверджень, наче той пам’ятник перебуває під охороною ЮНЕСКО як культурна цінність світового значення (скажімо, саме в такому річищі передав інформацію найвпливовіший, мабуть, в Україні телеканал «Інтер»:
«Пам’ятник Леніну напроти Бессарабки являє собою історичну цінність і занесений до міжнародного каталогу ЮНЕСКО». Ту саму тезу повторили десятки інших мас-медіа, включно з державним радіо.
Справді, потойбіччя: що певні політичні сили десятиліттями використовують грандіозну брехню як свій головний пропагандистський інструмент, добре відомо; але це ж треба журналістам мати таке викривлене сприйняття дійсності, щоб прирівняти головний київський пам’ятник Леніну за культурною вартістю до Святої Софії Київської чи Києво-Печерської Лаври, які справді перебувають під охороною ЮНЕСКО! Я вже не кажу про те, що перевірити інформацію про каталог дуже легко: треба тільки зайти на
відповідний сайт – півхвилини часу…
А потойбіччя резонувало далі.
Один із «батьків Конституції» Олександр Мороз виступив із заявою щодо події, де взяв на себе місію лікаря-психіатра, заявивши: ті, хто пошкодив пам’ятник, – «люди не сповна розуму». А на додачу без суду і слідства назвав їх «злочинцями з молотками». Пікантність ситуації в тому, що Конституція України, у невиконанні якої її «батько» звинувачує чинну владу, не дозволяє просто так публічно називати когось злочинцем (Стаття 62: «Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину…, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду»).
Ну, а теза щодо коли не «злочинності», то «вандалізму» дій «антиленінської п’ятірки» не викликала сумнівів у більшості ЗМІ України. Скажімо,
газета «Сегодня» не називає учасників акції інакше як «націоналістами-вандалами».
Звичайно, журналісти мають право на оціночні судження, але невже так складно замислитись, чи мали б вони змогу реалізувати це право не лише в інвективах на адресу «націоналістів-вандалів», якби Україна й далі жила під прапором Леніна?
Жити не за Леніним
Логіка «повзучого ленінізму», втім, наштовхнулася на зовсім іншу логіку.
Син Головного командира УПА Романа Шухевича, багаторічний політв’язень радянських концтаборів, Герой України Юрій Шухевич звернувся до Президента України та Генерального прокурора, щоб у разі суду над патріотами, котрі пошкодили пам’ятник Леніну у Києві, його судили разом із ними. Із заявами схожого змісту, тільки на адресу Генерального прокурора,
виступили колишні політв’язні Ірина Калинець, Ігор Калинець та Стефанія Шабатура. Вони мотивують свій крок тим, що постійно закликали до демонтажу пам’ятників доби тоталітаризму і, зокрема, Ульянову-Леніну, отже, несуть моральну відповідальність за те, що відбулося.
Висловили підтримку акції й кілька політичних сил та їхніх лідерів; але що впадає в очі – жоден із політиків не виявив готовності особисто постати разом із «антиленінською п’ятіркою» перед судом. Чому? Чи не переконані у своїй правоті, чи надто добре знають механізми дії українського суду? Чи вже готуються до виборів і не хочуть відлякувати ту частину потенційного електорату, яка має прорадянські (бодай частково) настрої? Це ж так просто – загравати з виборцями, замість того, щоб із ними працювати, змінювати їхні переконання, як робили українські націонал-демократи в кінці 1980-х…
Та найскладніші проблеми поставила антиленінська акція перед Президентом Віктором Ющенком і Прем’єр-міністром Юлією Тимошенко. Адже голова держави вже видав кілька указів про очищення України від тоталітарної монументальної символіки та топоніміки, як-от: указ № 432/2009 «Про додаткові заходи щодо вшанування пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 років в Україні», указ №250/2007 «Про заходи у зв’язку з 75-ми роковинами Голодомору 1932–1933 років в Україні», указ № 856/2008 «Про заходи у зв’язку з Днем пам’яті жертв голодоморів».
У цілому ряді регіонів ці укази відверто саботує місцева влада; не поспішає виділяти кошти на їхнє виконання і Кабмін. Але останньому так чи інакше доведеться приймати остаточне рішення з приводу чи то демонтажу, чи то відновлення пам’ятника Леніну: адже він, як в один голос кажуть представники київської міської влади, входить до числа пам’яток національного значення, отже, рішення по ньому має ухвалювати уряд.
Щоправда, і тут не все зрозуміло, оскільки в останньому за часом списку занесених до Державного реєстру нерухомих пам’яток України об’єктів (див. додаток до Постанови Кабміну від 27 грудня 2001 р. № 1761) монумент Леніну у Києві (як і будь-які монументи Леніну) відсутній. Проте список складений так, що його можна потрактувати не як вичерпний перелік пам’яток, а як доповнення до списку ще радянських пам’яток історії та монументального мистецтва…
Отож так чи інакше Юлії Тимошенко не уникнути оприявнення своєї позиції у зв’язку з антиленінською акцією. Бо ж навіть якщо пам’ятник не входить до Державного реєстру, київська влада відхреститься від нього, тому чи відновлювати його, а чи ні – вирішувати саме Тимошенко.
Будь-яке рішення забере у неї частину голосів виборців на наступних президентських виборах. Яку саме? Очевидно, після рішення про відновлення монументу БЮТу нічого буде робити на Західній Україні, та й у Центральній його позиції різко послабляться. Тим більше, що йдеться не тільки про кам’яну брилу, а й про долі п’ятьох учасників акції: якщо Кабмін ухвалить рішення про демонтаж «київського Леніна», то навіть заангажованому судові важко буде звинуватити «антиленінську п’ятірку» у чомусь більшому, ніж звичайне хуліганство.
Інвалідний візочок на п’єдесталі?Очевидно, єдиний шлях, на якому можливе переконливе історико-політичне та соціально-психологічне пояснення феномену Леніна та – ширше – більшовизму як такого, – це шлях осягнення російського імперського деспотизму. Століття всезагального політичного й духовного безправ’я мали наслідком підсвідоме переконання не тільки владної верхівки, а й значної частини інтелігенції та простолюду в тому, що людські свободи мало чого варті, їх на хліб не намастиш. А тому деспотизм найефективніше долати ще більш деспотичними методами, без різних там делікатностей, включно з повагою до людського життя.
Схоже, популярність Леніна – в тому числі й посмертна – серед досить значних прошарків радянського і пострадянського суспільства тим і пояснюється, що лідер більшовиків відповідає масовим уявленням про «справедливого народного царя», який діє жорстокими методами і не жалкує ні своїх, ані ворогів, але робить це в ім’я благих цілей.
Отож і стоять у посттоталітарній, постколоніальній і постгеноцидній Україні, де надто багатьом «правильний» деспотизм влади видається чи не єдиним порятунком, монументи Леніну. Тільки у Донецьку їх, за даними ЗМІ, близько 40 – різного калібру погрудь і статуй вождя більшовиків на чолі зі справді монументальним пам’ятником Леніну на площі Леніна…
…Утім, навіть найпослідовніший супротивник тоталітаризму, може, погодився б на один-єдиний на всю Україну пам’ятник цьому персонажеві. Адже Ленін – це справді не Гітлер.
Після першого тяжкого інсульту в 1922 році, який на кілька місяців унеможливив йому роздмухування світової революції, вождь більшовиків, схоже, почав задумуватися над тим, про раніше ніколи не думав. Він оголосив про «зміну всієї нашої точки зору на соціалізм» – мовляв, суть його в тому, що це «лад цивілізованих кооператорів». Він різко виступив проти великодержавного російського шовінізму в червоних шатах. Нарешті, вперше у житті Ленін сказав, що найвищою цінністю є не комунізм, не партія, а «прості людські життя».
Та було вже пізно. Тоталітарний монстр не скорився своєму творцеві, і Леніна невдовзі розбиває другий важкий інсульт. Параліч половини тіла, тимчасова втрата мови і здатності до письма. Так-сяк опанувавши себе, за півроку до смерті Ленін, як засвідчив особистий сталінський секретар Борис Бажанов, чесно визнав: «Ми провалилися».
Отакий би пам’ятник вождеві більшовиків десь і поставити (бажано напроти будівлі ЦК КПУ): в інвалідному візочку, з паралізованою половиною обличчя і написом на постаменті, як резюме власного життєвого і політичного шляху, – на науку нащадкам, схильним до начебто простих і ефективних тоталітарних рішень: «Ми провалилися. В. Ульянов-Ленін».
(Київ – Прага)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.