– Такі країни, як Україна, Молдова та Грузія, які чітко заявляють про своє бажання стати членами Європейського Союзу, були не дуже задоволені, коли вони опинилися в товаристві Білорусі, Азербайджану та Вірменії, які не мають таких амбіцій. Як Ви зараз оцінюєте цю ініціативу ЄС?
– Це певною мірою символічно, що я зараз перебуваю у Празі, рівно через два роки після того, як програма «Східного партнерства» була представлена саме тут. Тодішня молдовська комуністична влада була невдоволена тим фактом, що Молдову зарахували до «Східного партнерства». Бо вони вважали, що Молдова має бути в товаристві західнобалканських країн, яким ЄС відкрив перспективу членства в ЄС. Але за вісім років свого перебування при владі комуністи зробили все, щоб збільшити дистанцію між Молдовою та ЄС, а не навпаки. Коли ми прийшли до влади, ми виходили з того, що це – реальність, і її треба прийняти такою, як вона є. Тож потрібно використовувати ті можливості, які ця реальність дає, а це – немало: безвізовий в’їзд, угода про асоціацію, зона вільної торгівлі, спільний повітряний простір, співпраця в енергетиці. Крім того, там є принцип диференціації, тобто якщо Білорусь, чи Азербайджан не хочуть приєднуватися до СЄ, то це є їхнє суверенне право. Але для Молдови я не бачу іншого життєздатного рішення, ніж вступ до СЄ. Я не можу погодитися з твердженням, що «Східне партнерство» стало менш важливим для ЄС. Навпаки, нещодавно Франція призначила посла з особливих доручень для «Східного партнерства». Раніше такого координатора не було. Звичайно, зараз ЄС переживає непростий період з подіями у Північній Африці та необхідністю перерозподілу фінансових ресурсів у зв’язку з борговими проблемами деяких країн, але я не думаю, що це проблеми тривалого характеру. І я не думаю, що формат «Східного партнерства» не дозволяє нам просуватися у стосунках з ЄС так швидко, як ми цього будемо хотіти і будемо спроможні.
– Але в установчих документах політики сусідства, частиною якої є «Східне партнерство», виключається можливість членства в ЄС, вас це не засмучує?
– Європейська комісія зараз є на заключному етапі перегляду політики сусідства. Перегляд, який зовсім скоро буде опубліковано, за моїми даними міститиме посилання на 49 статтю Лісабонської угоди, яка передбачає, що кожна європейська країна, яка відповідає критеріям вступу, буде мати можливість подати заявку на вступ. Я вважаю, що це дуже важливий поступ.
– Однією з великих перешкод до членства в ЄС є невирішений конфлікт із Придністров’ям. Як Ви оцінюєте роль України в його вирішенні?
– У мене є велике сподівання на те, що Україна зможе зіграти значну роль у вирішенні Придністровського конфлікту. Можливо, Україні не під силу самостійно вирішити цей конфлікт, але Україна має значний важіль впливу на Придністров’я. Я пригадую, як за попередньої адміністрації, коли міністром закордонних справ був Петро Порошенко, Україна могла показати, що вона спроможна зробити так, щоб її позицію почули в Придністров’ї. Тоді я пригадую, як ми почали демаркацію державного кордону на придністровській ділянці, і в Тирасполі дуже пручалися цьому. Тоді (придністровського лідера) пана Смірнова запросили до Києва після того, як на два дні призупинили транспортування товарів із Одеси. Цілком неочікувано, він став активно співпрацювати у питанні розмежування кордону. Тому, сподіваюсь, що і нова адміністрація не буде сидіти, склавши руки.
– Але зовсім нещодавно ваш український колега критикував Молдову за те, що вона не виконує угоду про кордон, бо не передає Україні частину обміняної території, чи це не псує двосторонні стосунки?
– Позиція України полягає в тому, що спочатку ми говоримо про кордони, про власність, а тоді вже ми зможемо сконцентруватися на придністровських проблемах. Але я не бачу, чому це має заважати одне іншому. Я сподіваюся, що в липні ми зможемо дійти згоди і ухвалити пакетну угоду, яка буде виграшною для обох сторін і стосуватиметься і кордонів, і власності. А тоді, вирішивши ці дуже чутливі і складні питання, ми б могли більше сконцентрувати нашу увагу на вирішенні придністровських проблем, на питаннях енергетики та на координації наших зусиль щодо вступу до Європейського Союзу.
– Це певною мірою символічно, що я зараз перебуваю у Празі, рівно через два роки після того, як програма «Східного партнерства» була представлена саме тут. Тодішня молдовська комуністична влада була невдоволена тим фактом, що Молдову зарахували до «Східного партнерства». Бо вони вважали, що Молдова має бути в товаристві західнобалканських країн, яким ЄС відкрив перспективу членства в ЄС. Але за вісім років свого перебування при владі комуністи зробили все, щоб збільшити дистанцію між Молдовою та ЄС, а не навпаки. Коли ми прийшли до влади, ми виходили з того, що це – реальність, і її треба прийняти такою, як вона є. Тож потрібно використовувати ті можливості, які ця реальність дає, а це – немало: безвізовий в’їзд, угода про асоціацію, зона вільної торгівлі, спільний повітряний простір, співпраця в енергетиці. Крім того, там є принцип диференціації, тобто якщо Білорусь, чи Азербайджан не хочуть приєднуватися до СЄ, то це є їхнє суверенне право. Але для Молдови я не бачу іншого життєздатного рішення, ніж вступ до СЄ. Я не можу погодитися з твердженням, що «Східне партнерство» стало менш важливим для ЄС. Навпаки, нещодавно Франція призначила посла з особливих доручень для «Східного партнерства». Раніше такого координатора не було. Звичайно, зараз ЄС переживає непростий період з подіями у Північній Африці та необхідністю перерозподілу фінансових ресурсів у зв’язку з борговими проблемами деяких країн, але я не думаю, що це проблеми тривалого характеру. І я не думаю, що формат «Східного партнерства» не дозволяє нам просуватися у стосунках з ЄС так швидко, як ми цього будемо хотіти і будемо спроможні.
– Але в установчих документах політики сусідства, частиною якої є «Східне партнерство», виключається можливість членства в ЄС, вас це не засмучує?
– Європейська комісія зараз є на заключному етапі перегляду політики сусідства. Перегляд, який зовсім скоро буде опубліковано, за моїми даними міститиме посилання на 49 статтю Лісабонської угоди, яка передбачає, що кожна європейська країна, яка відповідає критеріям вступу, буде мати можливість подати заявку на вступ. Я вважаю, що це дуже важливий поступ.
– Однією з великих перешкод до членства в ЄС є невирішений конфлікт із Придністров’ям. Як Ви оцінюєте роль України в його вирішенні?
– У мене є велике сподівання на те, що Україна зможе зіграти значну роль у вирішенні Придністровського конфлікту. Можливо, Україні не під силу самостійно вирішити цей конфлікт, але Україна має значний важіль впливу на Придністров’я. Я пригадую, як за попередньої адміністрації, коли міністром закордонних справ був Петро Порошенко, Україна могла показати, що вона спроможна зробити так, щоб її позицію почули в Придністров’ї. Тоді я пригадую, як ми почали демаркацію державного кордону на придністровській ділянці, і в Тирасполі дуже пручалися цьому. Тоді (придністровського лідера) пана Смірнова запросили до Києва після того, як на два дні призупинили транспортування товарів із Одеси. Цілком неочікувано, він став активно співпрацювати у питанні розмежування кордону. Тому, сподіваюсь, що і нова адміністрація не буде сидіти, склавши руки.
– Але зовсім нещодавно ваш український колега критикував Молдову за те, що вона не виконує угоду про кордон, бо не передає Україні частину обміняної території, чи це не псує двосторонні стосунки?
– Позиція України полягає в тому, що спочатку ми говоримо про кордони, про власність, а тоді вже ми зможемо сконцентруватися на придністровських проблемах. Але я не бачу, чому це має заважати одне іншому. Я сподіваюся, що в липні ми зможемо дійти згоди і ухвалити пакетну угоду, яка буде виграшною для обох сторін і стосуватиметься і кордонів, і власності. А тоді, вирішивши ці дуже чутливі і складні питання, ми б могли більше сконцентрувати нашу увагу на вирішенні придністровських проблем, на питаннях енергетики та на координації наших зусиль щодо вступу до Європейського Союзу.
