Українське суспільство більш зріле, ніж його еліти – чеський оглядач

Минає 2 роки з дня смерті колишнього дисидента, драматурга та президента Чехія Вацлава Гавела. Його думки просякли чехословацьке суспільство настільки, що воно було готове підтримати протест, який розпочали студенти у 1989 році. Про те, як цей процес відбувався, говоримо з одним з учасників студентського протесту, а нині оглядачем головної чеської ділової газети «Господаржске новини» Онджеєм Соукупом.

– Ситуація визрівала протягом довгого часу. А коли час настав, Оксамитова революція вивільнила енергію практично всього суспільства, 70% людей, включно з членами Комуністичної партії. Люди, які досі поводилися цілком конформістськи, раптом почали ходити на демонстрації, підтримувати цей рух.

Я пригадую, як тоді нас студентів – мені було 18 років – люди підтримували під час академічного стайку. Вони приносили їсти до факультету, приносили теплі речі, розвозили нас по місту, чи возили до інших міст. Та енергія підтримки була дійсно величезна.

Я не впевнений, чи це можна порівнювати з тим, що відбувається в Україні, бо в Чехословаччині протягом 20 років, з 1968 року не були дозволені жодні демонстрації. Режим їх дуже жорстко придушував. Тому мені здається, що через це вибух енергії був такий великий.

– Хоча режим і придушував зовнішні протести, очевидно, що суспільство готувалося до змін, люди були морально готові підтримати протест в той момент, коли на нього зважаться студентські відчайдухи. Як відбувалася ця невидима для режиму підготовка?

– Мені здається, що значна частина чеськословацького суспільства розуміла, що шлях, яким воно рухалося, не мав майбутнього, що була потреба радикальних змін. Не думаю, що більшість з тих людей мала якийсь план, чи якусь уяву про те, як потрібно реформувати країну. Але було відчуття, що потрібно якнайшвидше щось робити, бо кожен, хто працював у якихось колгоспах, чи на заводі, міг навести повно прикладів, чому так далі жити не можна. Потім уже розпочалися суперечки щодо різних планів, але перший порив був спільний.

– Люди розуміли, що зміни потрібні, але не були організовані, вони навіть не могли здогадатися, скільки було таких, як вони, бо говорити про це навіть зі знайомими людьми було небезпечно. Проте дисиденти тоді вже були на свободі, вони мали власне коло спілкування, був «самвидав», були іноземні радіоголоси, які доносили правду до суспільства. Наскільки великий вплив був цієї незалежної інформації?

– Звичайно, якась частина суспільства цим цікавилася. За моїм відчуттям, десь 15-20% населення цікавилися альтернативними джерелами інформації, слухали «Радіо Вільна Європа» чи «Голос Америки», чи інші радіостанції, чи читали «самвидав». Їх було відносно багато, і вони винесли головний посил того дисидентського руху, який говорив, що цій системі можна протистояти, можна мислити незалежно, і це не буде мати трагічні наслідки, як це було в 1950-і роки. І це послання до людської особистої свободи і мужності, на мою думку, мало найбільший резонанс у 1989 році.

– Ми говоримо про те, що чехословацьке суспільство в 1989 році було готове до системних змін. Ви часто буваєте в Україні, пишете про неї, чи на Вашу думку, українське суспільство дозріло до того, щоб не лише підтримати протест, але і провести системні зміни?

– Мені це важко порівнювати. Наприклад, нещодавно я говорив з одним своїм добрим знайомим, який каже «Знову я на цьому Майдані. А з 1991 року це вже, мабуть, в п’ятий раз». Тобто в Україні на цей момент тих протестів було вже набагато більше. А з іншого боку, лише тепер, мені здається, люди на Майдані є набагато більш зрілими. Вони розуміють, що слова політиків є лише словами політиків, і їх потрібно якимось чином контролювати. А в цьому є велика різниця між нинішнім протестом та тим, що відбувався у 2004 році. Вперше ми бачимо, що громадянське суспільство стало гравцем на політичному полі, а політики повинні дослухатися до того, що люди говорять і вимагають. Раніше це було навпаки. Мені здається, що тепер це суспільство є набагато більш зрілим, і це дає мені певний оптимізм.

– Багато оглядачів звертають увагу на те, що силою протестів у Східній Європі було те, що їх очолили люди, які мали беззаперечний моральний авторитет, люди як Вацлав Гавел у Чехії, чи люди як Лех Валенса в Польщі, за якими стояв ще авторитет дисидентів, що не заплямували себе співпрацею з комуністичним режимом. В Україні нині говорять про брак таких лідерів з боку опозиції, яку багато людей розглядають як складову частину нинішнього режиму. Чи Ви вбачаєте в цьому небезпеку для протестного руху в Україні?

– Політики в Україні, принаймні на мою думку, вже обережніше поводяться. Все буде залежати від того, чи політики, в тому числі опозиційні, зможуть змінитися. Тому що в суспільстві збереглася гіркота досвіду 2004 року, коли політики, які прийшли до влади на хвилі народного протесту, не змогли змінитися. Суспільство виявилося набагато більш зрілим, ніж його політичні еліти. Також вже сьогодні ми бачимо на Євромайдані молодих активістів, які спроможні довести до кінця свої справи самостійно, без грошей, без підтримки олігархів. І мені здається, що це може бути правильний сигнал.