Доступність посилання

02 грудня 2016, Київ 22:13

Волинська трагедія. Замість взаємного вибачення – односторонні звинувачення


Володимир В’ятрович, голова Українського інституту національної пам’яті

Володимир В’ятрович, голова Українського інституту національної пам’яті

Взаємні гучні звинувачення в гріхах минулої війни можуть завадити почути інше: наростання шуму гармат на східному кордоні України

(Рубрика «Точка зору»

У понеділок на прес-конференції у посольстві Польщі в Києві врешті прозвучала відповідь на листа українських президентів, очільників церков та громадсько-політичних діячів від 3 червня.

Відповідь, підписану «Ваші польські приятелі, парламентарі «Право і справедливість» (чомусь без вказування прізвищ підписантів) представив депутат правлячої в сусідній країні партії Міхал Дворчик. Дивує, що польські політики зупинили свій вибір саме на цьому репрезентанту. Адже пан Дворчик один із тих, хто майже відразу відгукнувся на звернення українців і зробив це дуже різко. Він порівняв українського листа з актами польсько-німецького примирення і підкреслив їх кардинальну несхожість: «Тоді жертви звернулися до катів зі словами: «Прощаємо і просимо прощення». Тут маємо діаметрально протилежну ситуацію, тобто кати починають визначенням: «Прощаємо і просимо прощення».

Кого пан Дворчик мав на увазі, кажучи про катів – чи тільки підписантів, чи весь український народ – залишилося незрозумілим.

Озвучена на прес-конференції відповідь не була аж такою різкою, хоча теж далекою від того, щоб назвати її спробою зрозуміти українську ситуацію чи порозумітися із сусідами. Головним її мотивом стало звинувачення українців у неправильних поглядах на українське минуле.

На думку авторів листа, на сьогодні чи не єдиною завадою нормальних стосунків між Україною та Польщею є історична політика в Українській державі. Дивна теза, якщо зважити, що ядром цієї політики є декомунізація, тобто процес, який успішно проведений в тій же Польщі значно раніше. Більш того, українці активно використовують досвід польської історичної політики в подоланні комуністичної тоталітарної спадщини та відкритті архівів. Ефективно співпрацюють на цій площині з колегами з польського Інституту національної пам’яті.

Саме політика декомунізації стала одним із важливих інструментів трансформації Польщі, яка перетворила її у розвинену демократичну європейську державу.

В українських же реаліях необхідність такої політики зумовлюється ще одним чинником: російська агресія на українських територіях опирається на радянські міфи та стереотипи, кремлівська пропаганда мобілізує на боротьбу проти України людей, що є носіями радянської ідентичності.

Тож в нинішніх умовах декомунізація – це елемент політики безпеки держави.

В рамках подолання спадщини тоталітарного минулого Україна врешті поступово позбувається тягаря пропагандистських міфів щодо тих, хто боролися за нашу незалежність в минулому. Виявом цього стало ухвалення минулого року закону про правовий статус учасників боротьби. В цьому контексті дуже дивним є закид, що в нашій країні вшановують злочинців. Адже саме так — «злочинцями» та «зрадниками» – десятки років називала борців за незалежність радянська пропаганда, яку нині продовжує російська.

Найбільше занепокоєння у польських політиків викликає вшанування вояків Української повстанської армії. Ми свідомі того, що в лавах цієї армії (як і кожної армії, яка брала участь у Другій світовій війні) були люди, які чинили воєнні злочини. Про це також йдеться у вищезгаданому листі до поляків від 3 червня.

УПА і Армія крайова

Вбивство цивільних поляків українськими повстанцями є саме таким злочином. Як і вбивство цивільних українців польськими підпільниками. Проте наявність таких фактів не дає підстав називати злочинними самі військові формування УПА чи Армію крайову (АК). Від тези про засудження УПА як злочинної дуже близько до того, куди спрямовує свої зусилля Кремль: засудження визвольної боротьби українців загалом і відтак і делегітимізації сучасної української держави.

Ще один важливий момент, якого вперто не хочуть бачити польські політики: вшанування УПА немає жодних антипольських конотацій. Українських повстанців героями вважають не через їх участь у польсько-українському конфлікті, а через завзяту, понад десятилітню боротьбу проти комуністичного режиму. Саме ця боротьба перетворила їх в головний антирадянський символ як для Кремля (колишнього і теперішнього) так і для українців (тоді, у 1940-1950-х, і тепер). Соціологічні опитування свідчать: регіони, в яких найбільше шанують УПА (Західна Україна, адже там найдовше діяли підпільники) є водночас регіонами, де з найбільшою повагою ставлять до Польщі і поляків.

Ототожнення всієї УПА і з тими її вояками, які справді причетні до воєнних злочинів, супроводжується спробою цілковитого виправдання польської сторони конфлікту. Автори листа наголошують, що в Польщі не вшановують «тих, на руках в кого кров невинного цивільного населення».

Це не так. На державному рівні в Польщі вшановується не лише вояки АК (окремі командири та відділи якої брали участь у знищенні цивільних українців), але й так звані «прокляті вояки», частина з яких були налаштовані відверто шовіністично і брали участь в етнічних чистках українців.

Навіть більше – в сучасній Польщі державними пільгами ветеранів війни користуються учасники комуністичних військових формувань, які організовували знищення та виселення українців вже після Другої світової війни: вояки «істрєбітєльних батальйонів» НКВД, Корпусу внутрішньої безпеки, Войск охрони пограніча та інші. Частина з поляків вступала до цих формувань для захисту, інші – для зведення порахунків і помсти за загиблих родичів, ще хтось – для реалізації своїх уявлень про «Польщу для поляків», хтось заради наживи.

Чи повинні українці піднімати тривогу щодо неприпустимості шани таким людям в Польщі? Можливо, адже мова часто йде про їхніх вбитих родичів та близьких.

Але ми врешті повинні зрозуміти: будуть люди, які для нас, українців, будуть героями, але трактуватимуться як злочинці у Польщі, і навпаки.

Місцем для дискусії мають стати наукові кафедри, а не політичні трибуни

У нас була дуже важка історія, тож не варто застосовувати дуже простих підходів до її осмислення. Залишаться події і люди щодо яких у нас не буде згоди. І заради нормальних стосунків у майбутньому ми повинні погодитися не погоджуватися щодо деяких моментів минулого.

Автори польського листа наголошують: їхнім головним завданням є вшанування пам’яті жертв. Однак, чи політичні заяви, які сіють ворожнечу між нащадками тих жертв, можна назвати належним вшануванням? Чи не важливіше замість цього зосередити зусилля на встановленні імен усіх жертв?

У тексті йдеться про потребу встановлення хреста на могилі кожного з них. Згоден, що це наш останній святий обов’язок перед ними. Але чому ж тоді досі – від 2009 року – залишається невідкритим пам’ятник сотням українців, вбитих вояками АК у Сагрині весною 1944 року? Чому немає жодної реакції з боку польської влади на системне плюндрування українських могил у Польщі, яке триває вже близько року і гарно висвітлюється російськими та проросійськими медіа?

Міхал Дворчик, який оголошував листа від польських політиків, є автором одного з трьох законопроектів, зареєстрованих у Сеймі, який називає антипольські акції геноцидом. Використання цього терміну найчіткіше підкреслює нещирість у запевненнях, що завданням польських політиків є вшанування усіх загиблих і засудження злочинців.

Тому що геноцид поляків означає перекладення вини виключно на українців. Такий підхід робить неможливим розуміння реальної ситуації, коли і українці, і поляки були водночас і серед жертв, і серед катів. Більш того, «геноцидом» прикривають і виправдовують злочини польського підпілля супроти українського населення, адже не може бути злочинців серед жертв, того що називають «злочином понад злочини».

Дискусія довкола українсько-польського конфлікту в минулому повинна тривати. Але місцем для неї мають стати наукові кафедри, а не політичні трибуни.

Взаємні гучні звинувачення в гріхах минулої війни можуть завадити почути інше: наростання шуму гармат на східному кордоні України. І надто близько підпустити війну сучасну вже до східних кордонів Польщі. Можливо, саме для того вони й потрібні?

Володимир В’ятрович – голова Українського інституту національної пам’яті

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

На цю ж тему:

20.06.2016
Волинська трагедія: примирення чи протистояння?

У Сеймі Польщі уже зареєстровано аж три законопроекти, де українців звинувачують в «етнічних чистках і геноциді» далі

21.06.2016
Розмов про трагічні події на Волині не вдасться уникнути – польські інтелектуали

Чому польська партія влади скептично поставилася до української ініціативи про спільний день пам’яті жертв конфліктів? далі

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

XS
SM
MD
LG