Доступність посилання

30 вересня 2016, Київ 13:00

Геннадій Афанасьєв: голодування як випробування


Геннадій Афанасьєв

Геннадій Афанасьєв

(Продовжуємо публікувати спогади Геннадія Афанасьєва про те, що відбувалося з ним під час затримання російськими спецслужбами в Криму і про подальше утримання в Росії).

Геннадій Афанасьєв

(Рубрика «Точка зору»)

Голодування – це випробування. Іспит на витримку, на психологічну стійкість. Перевірка того, чи готовий ти йти до поставленої мети. Чи готовий ти заради неї витримувати біль. Чи готовий ти віддати залишки свого здоров’я чи навіть загинути заради досягнення мети.

Але щоб чогось досягти за допомогою голодування, в першу чергу, треба розуміти як, коли, кому й через що треба його оголошувати.

У в’язниці голодування – це крайній захід, до якого вдаються, коли вже не бачать інших шляхів для вирішення труднощів і питань, що виникли навколо. Завжди має бути суттєва причина. Без неї твоє голодування буде безглуздим і смішним, бо ти не зможеш пояснити, чому ти перестав їсти.​

Голодування може бути законним і незаконним. Якщо твої причини голодування об’єктивні, то прокурор із нагляду за виконанням покарання теоретично може визначити, що твої права дійсно порушені, і виправити порушення щодо тебе. В дійсності, прокурор здебільшого є частиною системи, котра прикриває те, що коїться всередині виправної колонії. Тому сподіватись на якісь зміни через представників правоохоронної системи марно. Але можна дивитися на це й під іншим кутом. Якщо твоє голодування є законним, то воно вже й обґрунтоване, і ти можеш будь-кому пояснити причини свого утримання від їжі. І завжди будеш правим.

Чому адміністрація йде на будь-які поступки, аби тільки ти почав їсти?

У кожному слідчому ізоляторі, в кожній виправній колонії є безліч порушень. Це і відсутність належних побутових умов, і нестача більш-менш «їстівної» їжі, ненадання медичної допомоги й телефонних дзвінків, навала клопів і тарганів та багато чого іншого. Але це все таке… Воно не є загрозою твоєму життю, і в тебе не відбирають того, що тобі за законом належить. Тобі його просто не надають.

Дуже часто в колоніях починають провокувати, погрожувати, кепкувати з тебе й відкрито зневажати. Це підкріплюється роздяганнями догола при обшуку, примушуванням присідати в цьому вигляді перед натовпом охоронців. Це постійні необґрунтовані обшуки, докопування. Це вилучення твоїх особистих речей. Наприклад, ти пішов на прогулянку, повертаєшся до камери – а в тебе зникли всі фотографії твоїх родичів. Запитуєш в охоронців, де вони, а тобі відповідь: що вони нічого не знають, що треба пошукати в камері. Звісно, в камері нічого нема, бо вони все вкрали. І так постійно щось зникає. Або прийдуть і скажуть – «нє положено», і заберуть твої особисті речі. Ти запитаєш: чому «нє положено», бо за законом же можна? І буде відповідь: у нас тут свої власні закони… Отак і живеш за чиїмись постійно новими законами.

Інколи це дуже далеко заходить. Коли кажуть, що не можна бороду більшу від трьох міліметрів носити (2 міліметри – це не борода), чи мати волосся на голові довше ніж 1 сантиметр. Якщо ти відмовляєшся голитися, приходять кілька амбалів-охоронців, скручують тебе, заламують і починають самі голити – бритвою, якою голять усіх, знімаючи одразу і волосся, і шкіру, без пінки чи гелю… Чи таким самим чином заламують тебе, нагинають, знімають штани із трусами й заводять арештанта-«козла», який працює на адміністрацію, з ерекцією напоготові. Ось тобі вибір, підписуй, що їм потрібно, чи… Можна продовжувати і продовжувати. Мабуть, поки що цього досить.

І що ж робити, щоб змінити це беззаконня? Один із варіантів – це голодування.

Коли ти маєш поважну причину, мету й цілі, яких хочеш досягти, впевненість, що зможеш не їсти тиждень чи місяць, що готовий будеш за свої дії відправитись до штрафного ізолятора чи опинитись під переслідуванням адміністрації до кінця свого строку – можна починати!

Чому це працює?​

По-перше, треба тюремними шляхами сповістити інших арештантів, через що ти, як кажуть, «кидаєш якір». Якщо твоя причина буде досить поважна, то будь певний, що багато в’язнів тебе підтримають. А це вже серйозно для адміністрації. По-друге, маєш написати заяву до начальника адміністрації з поясненнями причин свого безстрокового голодування. Цю заяву прикріплюють до особової справи і, відповідно до закону, тобі повинні викликати прокурора з нагляду, а потім комісію, щоб вони вислухали твої скарги. Звісно, заяву насправді нікуди не прикріплюють і нікого не викликають.

Якщо прийде прокурор чи комісія, то вони побачать ті порушення, що дійсно є. Одразу буде купа запитань до керівників адміністрації. Чи брати хабар і замовчувати проблему – питання, бо якщо проблема не вирішиться, справа може піти далі, після чого й до них можуть бути запитання від вищих органів. Часом їм легше покарати адміністрацію і звітувати про виконання своїх службових порушень зі знаходження правопорушень.

Саме тому адміністрація колоній намагається зробити усе, щоб інформація нікуди не вийшла, і вирішити питання, як кажуть, «полюбовно».

Я голодував тричі.

Уперше – коли півбарака у виправній колонії хворіло на свинячий грип, у тому числі і я, і жодного лікування при цьому не надавалось. Метою було взяття аналізів і надання лікування.

Вдруге – у квітні 2016 року, коли мене жорстко примушували прийняти російське громадянство. Я вимагав консула й підтвердження свого статусу громадянина України. Припинив, коли написав звернення із в’язниці до українського народу щодо свого громадянства.

Втретє – у травні 2016 року, коли мене етапували до «Лефортова» в Москві й погрожували, що «навчать мене, як треба гарно поводитись». Я вимагав викликати мені Громадську наглядову комісію і сповістити моїх рідних про місце перебування.

Здається, що перестати їсти дуже легко. Насправді це не так.​

Щоб не було ніякої спокуси, і щоб адміністрація дійсно знала, що ти не їси, треба знищити всю їжу, яка є в тебе в камері. У ЄПКТ (єдине приміщення камерного типу – ред.) міста Мікунь у мене нічого не було. Тому мені було легше. Я постійно перебував у ШІЗО (штрафний ізолятор – ред.), і баланда була однією з небагатьох радощів, можливих для мене. Тепер викреслена була й вона.

Я віддав свою заяву до вартового, а він, перечитавши її, швидко поніс до начальника. Я чекав на якусь реакцію з їхнього боку, але нічого не було. Звичайна тиша й порожнеча, як завжди. Перший день нібито й нормально все йде, але після обіду вже починає боліти голова. Вона болить постійно й невтомно, найгірше, що ти розумієш чому, і постійно в голові зріє думка все припинити й почати їсти: «Ти й так тут страждаєш! Навіщо створювати для себе ще більше болю й виснаження?». Ці думки будуть постійно з тобою, кожну хвилину, кожну секунду. Щоб легше переносити, я пив понад п'ять літрів води на день. Перша ніч була жахлива, бо голова боліла так сильно, що не можна було заснути, а пігулку тобі ніхто не дасть.

Другого дня було краще, я вирішив не займатись спортом і не ходити на прогулянки, щоб берегти сили. Голова не боліла, їсти начебто зовсім не хотілось. Так пройшло ще два дні. Їсти не хотілось, але через перевтому я постійно спав. Стелив собі газетки на підлогу і спав на них. Чому газети? Тому що це така технологія арештанська. Спочатку ти грієш газетки, а потім вони тебе. Тепловіддача.​

Коли спав, мені снилась їжа. Найсмачніша в світі їжа. Мені снилося, що вона поруч, треба лише руку простягнути – і можеш взяти її. Ось вона, поруч із головою або лежить у шафі – якесь згущене молоко чи шматочок ковбаси, чи просто хліб. Мені снилось, як я їм цю їжу, і в цей час завжди раптово прокидався, дивився по сторонах і розумів, що це був лише сон, а в камері нічого немає. Це дуже било по психологічному стану. Сил ані стояти, ані сидіти я вже не мав…

На п’ятий день ще вночі я відчув, як болить живіт, як він, клятий, нестерпно болить! Це були неймовірні спазми, які тривали постійно, я навіть до туалету не міг дійти. Лежав… Терпів... Навіть не було змоги. Це важко. У такі моменти бажання взяти в баландера їжу і здатися було найбільшим. Я рахував кожну секунду до моменту, коли принесуть їжу. Її приносили – я відмовлявся і впадав у відчай болю… Це тривало безкінечно довго. Хочу сказати, що весь час ще нестерпно холодно. Одягаєш увесь одяг, зачиняєш усі вікна – але що б ти не робив, навколо холод. Постійно! На шостий день надвечір живіт відпустило, і стало просто байдуже. Бо сил не було. Не було й ніякої реакції від адміністрації. Їм просто було байдуже. Це збивало з пантелику.

На сьомий день у мене закінчилося ШІЗО, і мене перевели до мого співкамерника на одну добу, бо наступного дня я знову мав повертись до ШІЗО. Коли співкамерник «Подушка» мене побачив, він побілів, але біліше за мене вже комусь було бути важко. Я втратив більше ніж вісім кілограмів. Руки всього за тиждень стали кістками… Йому нічого було сказати. Підтримати мене він теж не міг у голодуванні, бо я боровся за громадянство, а це особисте… Але він усе розумів… Усе ж таки я пам’ятаю, як «Подушка» всю ніч розповідав мені історії зі свого життя й детальні сюжети фільмів, які бачив ще на свободі. Я пам’ятаю як зараз, це було дуже тепло й затишно, як вдома… Наступного дня я – знов один. Пам’ятаю, як мені наснилося, що я лізу до шафи, а там у кутку знаходжу котячий корм і починаю їсти його. Боже, який він був смачний у тому сні. Я навіть запах відчував! Як мені тоді хотілося того котячого корму! Коли я звільнився, скуштував декілька шматочків корму свого кота. Це дійсно виявилось смачним, як у тому сні.​

Десь по обіді несподівано прийшли з Громадської наглядової комісії до моєї камери, і я їм перед адміністрацію заявив, що я – на голодуванні, і не здамся, допоки консула України не покличуть до мене. Вони відвели мене до окремої кімнати й почали вмовляти їсти, кажучи, що, згідно із законом Російської Федерації, я – громадянин цієї держави, що вони так вирішили, і я не зможу нічого зробити. Тільки здоров’я загублю. Казали, що завтра мене Уругвай визнає своїм громадянином, але ж це нічого в дійсності не значить – я був, є і буду громадянином України. Вони запропонували записати звернення до українського народу й розповісти коротко про тиск, який чиниться на мене, а після цього повертатись до їжі. Так і зробили. Цей відеозапис є в інтернеті. Заява на голодування в особовій справі. А я тепер удома. В Україні.

Так чи важко голодувати? Спробуйте хоча б три доби не їсти. Це навіть корисно. Спробуйте.

Геннадій Афанасьєв – кримчанин, громадський активіст, колишній політв'язень

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію редакції

Оригінал – на сайті проекту Радіо Свобода «Крим.Реалії»

Геннадій Афанасьєв: тюремний барак заповнився примарами...

Геннадій Афанасьєв: «​Лефортово». Життя триває

Геннадій Афанасьєв: «​Лефортово». Життя

Геннадій Афанасьєв про СІЗО: «маленький світ зі своїми традиціями, ладом і законами»

Геннадій Афанасьєв про правила виживання за ґратами в Росії​

«Веземо тебе в ліс, будеш яму копати» – Геннадій Афанасьєв про арешт

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

XS
SM
MD
LG