Доступність посилання

07 грудня 2016, Київ 12:48

Свідок Голодомору на Луганщині: «Брат і сестра лазили по траві в пошуках їжі»


Ілюстраційне фото. Монумент пам'яті жертв Голодомору, Київ

Ілюстраційне фото. Монумент пам'яті жертв Голодомору, Київ

У радянські часи ці поховання заростали тереном через заборони говорити про них. А тепер родичі знову не можуть відвідати могили рідних, бо багато з них розташовані або на окупованій території, або на лінії розмежування, і ходити туди просто небезпечно через ризик підірватися на міні. Україна відзначає День пам’яті жертв Голодоморів та політичних репресій. У 1932-1933 роках люди вмирали цілими селами, їх не ховали за всіма традиціями, не запалювали поминальних свічок. Кількість загиблих від голоду досі невідома. Велика частина жертв це люди саме на українському сході. «Донбас.Реалії» зібрали свідчення очевидців, їхніх родичів і дослідників, щоб пригадати жертв Голодомору на Донбасі.

Свідок Голодомору Павло Рожко народився 12 липня 1922 року в селі Піски Луганської області. Радіо Свобода спілкувалось з ним у 2013 році: Павло Рожко переконаний, що голод спричинила радянська колективізація. Її початок родина сприйняла з радістю: думали, що стане легше жити... Спочатку прийшов наказ віддати у контору зерно на посівну та надлишки, які родина не зможе з’їсти. Батько Павла Рожка здав половину запасів. Але через деякий час приїхали комісари і забрали все, що залишалося у родини. Частину відібраного зерна з села вивезли, а частину зсипали у церкву – й так, що «з-під дверей висипалося», пригадує Володимир.

У нас зовсім нічого не залишилось їсти. І я опух, і найменший брат Гриша опух. А Петя і Марія лазили по траві в пошуках їжі – «паслися»

«У нас зовсім нічого не залишилось їсти. І я опух, і найменший брат Гриша опух. А Петя і Марія лазили по траві в пошуках їжі – «паслися». Люди пухли. Від голоду помирали. Були такі групи – з возом ходили і шукали людей померлих і відвозили без усіляких почестей. Це було на початку 1933 року. А через місяць помер батько», – розповів Павло Рожко.

Ще одному свідку Голодомору, нині переселенцю з Луганська Миколі Онищенку на той час було 7 років. Його родина жила в селі Роза, що неподалік від Бердянська. Вижила сім’я лише завдяки Миколиному батькові – Павлу Онищенку, який працював вантажником у Бердянському морському порту. Микола Онищенко пригадує, як батько приносив спресовану хамсу, їсти яку було неможливо, але їли, щоб вижити. Ще їли лободу і картопляне лушпиння. Назавжди закарбувалися в пам’яті чоловіка страшні картини страждаючих від голоду людей, а також заборона матері виходити за подвір’я.

Микола Онищенко

Микола Онищенко

Мені мати казала, щоб не виходив з дому, бо з’їдять

«І ніяке кіно не зможе це показати, бо де набрати таких худих, страшних людей, обірваних і в таких лахміттях? На початку весни голод посилився так, що люди йшли і весь час щось просили. Пам'ятаю, що мені мати казала, щоб не виходив з дому, бо з’їдять», – розповів Микола Онищенко.

Така заборона мала під собою підґрунтя. В деяких селах у той період насправді були випадки канібалізму. Одну з таких історій розповіла Валентина Федій – жителька села Мілуватка, що на Луганщині. Її мама пережила Голодомор. Щоб вижити, вона та багато інших жителів села збирали траву, пекли з неї коржі. А взимку шукали на полях картоплю та буряки, які іноді залишалися після збирання врожаю. Також розкопували мишачі нори, де можна було знайти трохи зерна. Були й випадки канібалізму.

«Мама розповідала, як дітей вбивали та їли. Там така сім’я була погана – діток своїх чоловік та жінка вбили і зварили в чавуні. І з мертвими так робили. Деякі люди пухли, помирали. І їх варили», – розповіла Валентина Федій.

Продукти, які не могли забрати, викидали на смітник, у багнюку – дослідник

Дослідниця Голодомору, начальник редакційного відділу Донецького національного університету імені Стуса у Вінниці Інна Колесникова, говорить: те, що голод 1932-1933 років був штучним, доведено. За її словами, майже в кожній оповіді очевидців йдеться про те, що врожай того року був непоганий. Але все, що було зібрано, відбиралося спеціальними загонами, вантажилося на підводи і вивозилося. А ті продукти, які не могли забрати, викидалися на смітник, у багнюку. І люди залишались зовсім без засобів виживання. Що ж до кількості загиблих, то, за словами Інни Колесникової, точні данні неможливо встановити.

Свідчення жителів Донеччини, документ Національного музею «Меморіал жертві Голодомору»

Свідчення жителів Донеччини, документ Національного музею «Меморіал жертві Голодомору»

Записи, які вели лікарі, фальшувалися. Зауважувалося, що якась хвороба невідома скосила сім’ю або епідемія грипу, застуди

«Розбіжності в даних мотивуються тим, що записи, які вели лікарі, фальшувалися. Зауважувалося, що якась хвороба невідома скосила сім’ю або епідемія грипу, застуди. Ті лікарі, які намагалися давати більш чіткі діагнози, їх звільняли або вони були змушені під впливом спеціальних людей змінювати ці записи», – розповіла Інна Колесникова.

В селі Новобіла на Луганщині помер кожен другий, а були й села, де не вижив ніхто

Про неможливість встановити точну кількість людей, які загинули від голоду, говорить й голова Луганської обласної філії Асоціації дослідників голодоморів в Україні Ірина Магрицька. Впродовж багатьох років вона займалася дослідженнями в Луганській області, де об'їздила більш ніж триста сіл і записала розповіді очевидців. За її словами, більшість померлих просто навіть не вносили до жодних списків. А людей у селах помирало дуже багато.

Були села, де вимерли всі до кожної людини

«Село Новобіла. На початку 1932 року в тому селі, великому селі, жило 7 тисяч людей. А наприкінці 1933 року, коли Голодомор завершувався, у цьому селі залишилося 3 тисячі людей. Були села, де вимерли всі до кожної людини. І на сільській раді на знак цього вивішували чорний прапор – що жодної людини не лишилося», – розповіла Ірина Магрицька.

Свідчення жителів Донеччини, документ національного музею «Меморіал жертв Голодомору»

Свідчення жителів Донеччини, документ національного музею «Меморіал жертв Голодомору»

Крім неможливості встановити кількість загиблих від голоду, також досі багато масових поховань ніяк не позначені. Як розповіла сєвєродончанка Єлизавета Колесник, ще за радянських часів її дідусь показав дівчині місце, де поховані її родичі, які загинули під час Голодомору. Це поховання розташоване поблизу цвинтаря одного із сіл Новоайдарського району. Там були силосні ями, і саме в них кидали тіла померлих. У радянські часи порушувати тему впорядкування цього поховання не можна було. Тому там усе поросло тереном. Але і після розпаду Радянського Союзу ситуація не змінилася.

Там люди не похоронені – це люди, які закопані в землю

«І ось цей терновий ліс, як і раніше, там стоїть. Попри те, що змінилося в нашому житті багато що, це поховання так і залишилось невпорядкованим. Тобто там люди не похоронені – це люди, які закопані в землю», – розповіла Єлизавета Колесник.

Жертви Голодомору в Сніжному. Документ Національного музею «Меморіал жертв Голодомору»

Жертви Голодомору в Сніжному. Документ Національного музею «Меморіал жертв Голодомору»

За словами дослідниці голодомору Ірини Магрицької, таких поховань на Луганщині, та й по всій Україні, залишається ще дуже багато. При цьому більшість сучасних жителів цих сіл навіть не знають, що ходять по могилах померлих. На думку дослідниці, так стається, бо держава мало розповідає населенню, що саме сталося у цих місцях.

Також цьому міг посприяти процес переселення: досліджуючи документи про Голодомор на Донбасі, можна побачити, що у села, що масово вимирали, згодом заселяли людей з радянської Росії та Білорусі. Переселенців звільняли від сільгоспподатку і обов’язкових норм здачі м’яса і молока державі, й державним коштом забезпечували російськомовними газетами та підручниками.

Документи Національного музею «Меморіал жертв Голодомору»

Документи Національного музею «Меморіал жертв Голодомору»

Вчені досі не можуть назвати точну кількість померлих від голоду в 1932-1933 роках, однак дослідники Національного музею «Меморіал жертв Голодомору» намагаються скласти єдиний реєстр померлих громадян – і лише точно встановлених імен луганчан у ньому вже налічується близько тридцяти тисяч. А жителів сусідньої Донецької області – понад сорок тисяч.

(Радіо Свобода опублікувало цей матеріал у рамках спецпроекту для жителів окупованої частини Донбасу)

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...

FACEBOOK КОМЕНТАРІ

XS
SM
MD
LG