Вугледар, Волноваха, Сєвєродонецьк… Переселенці з міст, які російська армія зруйнувала вщент або які зараз перебувають під окупацією, малюють рідні місця такими, якими вони їх знали до війни. Акцію влаштували в Дніпрі, у Будинку мистецтв. Через створення акварельних пейзажів люди проживають свої незагоєні емоційні рани – тугу й біль за малою батьківщиною.
Через що пройшли під час повномасштабної війни? Як дають собі раду з нинішнім життям? Та які місця зі своїх снів та спогадів обрали для малюнків – учасники акції розповіли проєкту «Ти як?».
«Треба було сказати: «Це більше не наша батьківщина...?»
Вчителька початкових класів з селища Бугас, що під Волновахою, Катерина Чанглі розповідає: її мала батьківщина була окупована на другий день повномасштабної війни, 25 лютого 2022-го. Того дня на рідних вулицях вона побачила російські танки.
Не було ані газу, ні світла, життя не булоКатерина, переселенка
«Ми побачили, як росіяни заїхали на своїй техніці, їхали по селищу, з прапорами, махали ними. Ми йшли від батьків додому, повернулися назад. Було страшно. В окупації ми прожили березень, квітень і травень. Не було ані газу, ні світла, життя не було. Підвали, через наше селище – літало на Волноваху. Два-три тижні вони гатили по Волновасі саме через нас. Є руйнування, кілька людей загинуло. Окупанти жили в людських хатах, приходили, «перепис» людей робили, машини забирали в людей», – згадує жінка.
Окупанти також якийсь час жили в рідній школі жінки. Вони, каже, мародерили, залишили по собі бруд і руйнування. Потім постало питання до неї як вчительки – повернутися до роботи, але – під російським прапором.
На дошках понаписували: «Вчіть російську мову», «Путін – наш президент»Катерина, переселенка
«Коли ми сиділи по підвалах, перші два тижні в школі жили окупанти. Коли ми прийшли до школи – жах, класи були зруйновані, все викрадене, на дошках понаписували: «Учите русский язык», «Путін – наш президент», тощо. Ми все поприбирали, помили… А потім стало зрозуміло, що якщо залишитися у селищі, треба буде виходити на роботу. Я сказала: «Ні!». Це було принципово для мене. Я ж працювала заступником директора з виховної роботи і весь цей час виховувала в дітях любов до України. І що, треба було сказати: «Це більше не наша Батьківщина, любіть іншу країну?! Я не змогла», – каже Катерина.
Із чоловіком та сином-школярем жінка зуміла дістатися до Дніпра в травні 2022-го року. Зараз веде уроки для волноваських дітей дистанційно. Спогади про рідні місця, ділиться Катерина Чанглі, дуже болісні для неї. Прийшовши на акцію, вона взялася малювати церкву – саме ту, де хрестили її доньку й сина.
«Згадується вокзал у Волновасі, з якого ми їздили, Будинок творчості, бо з ним було пов’язане моє життя, церква, де ми хрестили обох дітей... Все дуже важливе й дуже болюче для мене», – ділиться вона.
«Приїхати, поплакати й повернутися»
Вікторія – також учителька. Їй пощастило виїхати з рідної Волновахи в перший день війни, після першого ж «прильоту».
Обрала для малюнка один з найулюбленіших об’єктів – паротяг сторічної давнини. Він нагадує їй про дитинство й про найрідніших людей.
Сподіваємося вернутися додому хоча б до літа наступного рокуВікторія, переселенка
«Малюється він непросто, але я обрала саме цей паротяг. Цей пам’ятник стоїть у нас в центрі міста, між центром і вокзалом. Мені дорогий він – мій батько був залізничником, а бабуся – працювала на залізниці все життя. А біля цього паровоза ми з малечею гуляли. Кажуть, що цей паротяг вцілів, а будинок поряд – зруйнований. Сподіваємося вернутися додому ну хоча б до літа наступного року, хоча наш будинок на 50% зруйнований, чи підлягає відновленню – не знаю», – говорить Вікторія.
Жителька Волновахи Олена Содух малює парк у центрі Волновахи зі зменшеною копією Big Ben. Каже: колись це було одне з найулюбленіших місць для усамітнення й відпочинку.
«Дуже багато спогадів. Тут можна було кавусі випити, поностальгувати. Ліхтарики, велосипедик з кошиками квітів. Біг Бен – і ти ніби в Лондоні, отам далі – копія Ейфелевої вежі. І ти ніби в Парижі... Оцей шматочок зберігся, а все решта – в руїнах», – розказує жінка.
У будинку жінки в рідному селі Валер’янівці під Волновахою, каже, зараз хазяйнують окупанти. На швидке повернення туди, зізнається жінка, має мало надій.
Сусідніх сіл практично немає – все розбомбленоОлена, переселенка
«Боляче… Такий біль… Так хочеться додому, але, як каже моя подруга: «Приїхати, поплакати й повернутися»… У нас в селі все було – два нові стадіони, відремонтований будинок культури, відремонтований ФАП, повністю освітлення було в селі, сонячні батареї. Нічого не лишилося. А сусідніх сіл практично немає – все розбомблено. Я тримаюся за своїх дітей – донька пережила Маріуполь, а син – зі мною. На швидке повернення я вже не сподіваюся, Дніпро потроху ріднішим стає, дякувати людям», – говорить вона.
«Цією дорогою я щодня їздив на роботу»
Сергій Голубенко – також переселенець з Волновахи – обрав для свого малюнка один з краєвидів сусіднього міста Вугледара.
Це – дорога до шахти, у культурному центрі якої він пропрацював 11 років. Він – фаховий вокаліст, музикант і звукорежисер.
Вивіз нас з міста військовийСергій, переселенець
«Ось саме цією дорогою я щодня їздив на роботу, а іноді – й пішки ходив… Війна почалася для нас у Волновасі, були вдома, 4-та ранку, перші вибухи. Син з родиною швидко виїхали, а ми думали, що все ще нормалізується.
Понад тиждень ми просиділи в бомбосховищі, у наш будинок, у стару двоповерхівку, були влучання – прямо в дах. Дружину я ще раніше відправив до сестри. Дорога була розбита. Тому я взяв продукти й пішки під обстрілами, під дронами пішов через все місто до них. Вивіз нас з міста військовий, знайомий сина. Вивіз нашу родину й родину сестри, усі влізли в одну машину», – каже він.
Більш ніж півтора року Сергій з дружиною Оленою живуть у Дніпрі, винаймають квартиру разом з дорослими дітьми.
Перший рік, каже він, коли не було іншої роботи, працював двірником. Зараз – уже за фахом, звукорежисером в одному з творчих колективів.
Не зовсім майстер-клас…
За кожним малюнком, створеним у рамках акції в дніпровському Будинку мистецтв, – своя болісна історія полишення дому й туги за ним, говорить художня керівниця закладу Валентина Слобода.
Через створення акварельних пейзажів постраждалі від війни мають проживати й переживати свої емоції.
Вони малюють рідні місця, які їм не забути, які їм снятьсяВалентина, керівниця Будинку мистецтв у Дніпрі
«На фоні виставки «Урбаністичні обриси Дніпра» у нас було вже чотири майстер-класи з акварельного скетчингу. Але нинішня акція – не зовсім майстер-клас. У ній беруть участь переселенці, які, на превеликий жаль, втратили свою малу батьківщину й дуже сумують за містами, які ворог обстрілює, залишаючи руїни замість тих будівель, серед яких вони виросли. Вони малюють рідні місця, які їм не забути, які їм сняться», – каже вона.
Дніпропетровщина лідирує серед регіонів України за кількістю переселенців. За понад півтора року повномасштабного вторгнення область прийняла близько пів мільйона переселенців. Саме ж Дніпро прихистило понад 150 тисяч ВПО.
Форум