Напередодні Дня незалежності не проходить і дня без гучного скандалу навколо подій та імен, що продовжують ментально пов’язувати українців з колишньою імперією – то оголосять, що в Україну дозволено в’їзд скандальному російському співаку, то провідний телеканал, що транслюватиме головні події святкування Дня незалежності, відкрито порушує норми закону про мову і показує суперечливий російськомовний серіал в оригінальному звучанні, то радянські інсталяції з’являться на місці, з яким пов’язані одні з найтрагічніших подій боротьби за незалежність України у новітній час.
Коментатори сперечаються лише про те, чи такі кроки влади є відображенням бродіння в головах громадян, чи громадяни такі, бо ті, хто мають владу, формують такий запит і смаки. Сам факт продовження існування ментальної прив’язки до країни, яка вже восьмий рік веде неоголошену війну проти України, суперечок не викликає. Щоправда, з кожним новим доказом, він викликає не лише стурбованість, але і пропозиції, як вийти з «русского мира» і чим його замінити.
Росія втратила частину політичного та економічного впливу…
Україна, проголосивши незалежність, не заходилася розбудовувати свою національну гуманітарну політику, а продовжувала існувати в інформаційному та культурному полі сусідньої Росії. Крім звичайної комфортності такого існування для багатьох мешканців України, це пояснювалося бажанням «не дратувати» Москву, намаганням зберегти дружні стосунки. Нічого не було далі від правди. У помилковості цієї політики українці переконалися, коли Росія почала збройну агресію проти неї, а за помилки довелося платити життями.
Але, коли Росія окупувала Крим і велику частину Донбасу, вона одночасно втратила значну частину впливу на решту українських територій, вважають експерти. На думку Тараса Кузя, співробітника Інституту зовнішньої політики Університету Джонса Гопкінса та професора Києво-Могилянської академії, політичні партії, орієнтовані на Росію, становлять близько 20% у парламенті і вже не здатні сформувати парламентську більшість та перемогти на президентських виборах.
Свій економічний вплив на Україну Росія також у значній мірі втратила. Якщо до війни на Росію припадало близько третини української торгівлі, то станом на 2020 рік частка Росії в зовнішній торгівлі України складала лише 8,5%.
Із закриттям прямого повітряного сполучення менше стало і взаємних подорожей, і сімейних контактів. Українські заробітчани замість Москви і Тюмені почали обирати Варшаву та Барселону.
…але далі впливає на інформаційний і культурний простір
Не відразу, але після початку війни, більшість російських телеканалів потрапили під заборону, так само, як і російські соцмережі. Рух у цьому напрямку був би природнім і без війни, в контексті постколоніального національного будівництва, говорить харківська дослідниця політології Тетяна Журженко, яка нині викладає у Віденському університеті.
Але війна сильно змінила дискурс в Україні. Культурну політику Росії почали розглядати як форму агресії.
«Тому ухвалені заходи слід розуміти як політику, спрямовану на обмеження гегемонії російської культури та «культурної війни», яку веде Росія проти України, і яка спрямована на роз'єднання, поляризацію українського суспільства», – каже Тетяна Журженко у розмові з Радіо Свобода.
Однак ухвалених заходів виявилося недостатньо – російський контент продовжує з’являтися на українських каналах, українці продовжують дивитися концерти російських співаків через інтернет, стежити за російськими серіалами...
Безперервні дискусії про те, що того, чи іншого російського співака, чи актора потрібно впустити в Україну попри санкції, повторення російських фейків українськими медіа, свідчить про те, що значна частина українців продовжує жити в російському інформаційному просторі.
Гіршим, на думку оглядачів, є те, що навіть ті, хто в силу професії мав би це усвідомлювати і протидіяти російському інформаційному впливу, продовжують орієнтуватися на російські джерела і російський порядок денний.
Керуючий партнер комунікаційної групи PlusOne Максим Саваневський на своїй сторінці в фейсбуці пише про «незбагненну вторинність» українських медіа.
Як приклад він наводить повідомлення одного з інформаційних агентств, яке розповідає масовому українському читачу про прогноз Міністерства сільського господарства США щодо падіння врожаю пшениці у Росії цього року. При цьому новина про те, що цей же ж прогноз передбачає збільшення врожаю для України, що мало б зацікавити українців більше, ніж новини з Росії, залишається тільки у версії для передплатників.
Якщо не «русский мир», то що?
Навіть покоління Z, що народилося і виросло у незалежній Україні, мислить категоріями пострадянського просторуВалерій Пекар
Деякі українські оглядачі пояснюють цю ситуацію незнанням мов, чи історично спільним простором популярної культури та інформації зі спільним телебаченням, естрадою, кіно. Але відомий український коментатор, викладач Києво-Могилянської бізнес-школи Валерій Пекар вказує на те, що проблема, про яку багато людей думали як про скороминущу, чи принаймні таку, що зникне зі зміною поколінь, виявилася значно тривкішою.
«Навіть покоління Z, що народилося і виросло у незалежній Україні, мислить категоріями пострадянського простору», – каже підприємець, викладач і громадський діяч. Він пояснює цю ситуацію тим, що цей простір продовжує існувати. А тому, «якщо ми в одній коробочці з росіянами, білорусами і казахами, то логічно розмовляти російською – спільною мовою регіону. Логічно знати, чим живуть там люди, що вони співають і дивляться», – пише Валерій Пекар на своїй сторінці у фейсбуці.
Що ми знаємо про країни нашого регіону? Чим живуть і чим переймаються?Валерій Пекар
На його думку, для того, щоб вийти з пострадянського простору, потрібно увійти в європейський, чи принаймні у ближчий історично і ментально – східноєвропейський, почати стежити за новинами в сусідів, «країн свого регіону».
«Що ми знаємо про країни нашого регіону – Польщу, Угорщину, Чехію, Словаччину, Молдову та Румунію, а також країни Балтії? Їхні мови (ну добре, хтось знав польську, а хтось вивчив), їхні культури, їхню історію? Нинішні справи, прагнення і переживання? Унікальні цінності? Великі імена та ключові меми? Музика, кіно, ідеї? Чим живуть і чим переймаються?» – запитує Пекар.
Він вважає, що «стати європейцями» непросто, але стати частиною Східної Європи українцям є цілком під силу, але для цього «нам потрібно більше уваги медіа. Нам потрібно поміняти картинку передусім у власній голові».
Альтернатива «русскому миру» у Східній Європі
Ми звикли говорити про глобальних гравців – Німеччина, Франція, Англія. Але не помічаємо, що поруч наших кордонів є, наприклад, країни Вишеградської групиЮрій Ключівський
Українець, що живе по другий бік «ментального кордону», колишній політик і громадський діяч з Ужгорода, а нині бізнесмен та керівник Інформаційно-аналітичної служби «Європейсько-східний діалог» у Чехії Юрій Ключівський каже, що українці за старою радянською звичкою «не помічають менші країни».
«Ми звикли говорити про глобальних гравців – Німеччина, Франція, Англія. Але не помічаємо, що поруч наших кордонів є, наприклад, країни Вишеградської групи, Польща, Чехія, Угорщина, Словаччина. Вони не лише наші сусіди, але і країни, переважно, ментально і мовно близькі до нас, а за сукупним економічним потенціалом як група, вони не дуже поступаються великим європейським країнам. А крім того, вони мають той досвід, який потребує Україна – досвід інтеграції в ЄС», – каже в інтерв’ю Радіо Свобода Юрій Ключівський, який багато років працює над розбудовою культурних зв’язків між Чехією і Україною.
Ключівський каже, що натомість в Україні «триває пострадянська інерція, коли українські політики, чиновники і ЗМІ продовжують орієнтуватися на Росію та пострадянський простір», бо не знають інших мов, крім російської, не уявляють іншого життя, крім радянського.
Це – ті контакти, які допомагають розширити коло українців, які мають безпосередні відносини з сусідамиЮрій Ключівський
Але тут Україна могла б скористатися досвідом тих людей, які вже давно живуть за кордоном, добре вивчили свої нові країни та не втратили зв’язків з Україню, вважає Юрій Ключівський.
«Ми допомогли організувати участь українських компаній на аграрній виставці у Млада Болеславі, у книжковій виставці у Брно, куди українські видавництва продовжують їздити після цього, ми допомагали з участю України в туристичній виставці. Це – ті контакти, які допомагають розширити коло українців, які мають безпосередні відносини з сусідами», – каже Юрій Ключівський.
За умови активної діаспори, налагоджувати безпосередні контакти можна і з більш віддаленими європейськими країнами, каже президентка української асоціації «Джерело», що у Барселоні, Ольга Дзюбан.
У розмові з Радіо Свобода вона розповідає, що вже сьомий рік поспіль іспанські українці за підтримки посольства та іспанських міських громад Барселони і Салоу організовують Міжнародний фестиваль Ucrania Fest, на який запрошують гостей з України.
«Це – можливість для іспанців ближче познайомитися з нашою культурою, а для українців – з культурою іспанців. За ці роки іспанці вже нас краще пізнали, вже розпізнають нашу мову на вулиці, не плутають з росіянами», – говорить організаторка фестивалю.
Вона каже, що і для численних українців – це можливість побачити іншу частину Європи. Українська громада свідомо не запрошує іменитих артистів з України, даючи можливість маловідомим українським виконавцям з малих провінційних міст проявити себе та відкрити для себе культуру іншої країни.
«Можливість приїхати без візи, прямі повітряні сполучення вже дають великі можливості українцям знайомитися з життям у Європі. Я знаю, що тут є багато заробітчан, які замість Росії почали їздити до Іспанії, і почуваються тут краще, незважаючи на мовний бар'єр, бо до них тут краще ставлення, людей, які добре працюють, тут шанують. Також відкриття кордонів призвело до швидкого розвитку малого бізнесу в Україні – люди приїжджали, бачили, як тут це влаштовано, і відкривали свої кав'ярні, чи інший бізнес в Україні», – каже Ольга Дзюбан.
Без національної стратегії та участі держави не обійтись
Поведінкові зразки передаються у поколіннях, і радянські зразки будуть передаватися, якщо їх не замінити іншимиДавід Стулік
Колишній речник місії ЄС у Києві, а нині старший аналітик дослідницького центру «Європейські цінності» у Празі Давід Стулік, каже, що зміна ментального простору – «тривалий процес», тому не потрібно дивуватися, що Україні це взяло вже 30 років.
«Це може зайняти і декілька поколінь, і без якоїсь національної стратегії на середньострокову і довгострокову перспективу, без участі держави, а не лише громадських організацій, тут не обійтися. Бо поведінкові зразки передаються у поколіннях, і радянські зразки будуть передаватися, якщо їх не замінити іншими», – говорить Давід Стулік у розмові з Радіо Свобода.
Мені здається, вже є національний консенсус щодо того, що перебувати далі в «русском мире» є небезпечноДавід Стулік
Добра новина, на його думку, полягає у тому, що в Україні не лише активна меншість, але і багато політиків і державних чиновників усвідомили, що потрібно над цим працювати.
«Мені здається, вже є національний консенсус щодо того, що перебувати далі в «русском мире» є небезпечно. Ми бачимо і заборону російських каналів, і мовні квоти на телебаченні та вимоги використовувати українську мову у сфері обслуговування, і багато інших кроків, спрямованих на побудову сучасної європейської української ідентичності. Багато цих змін відбувається завдяки тому, що люди поза політикою держави встановлюють контакти з колегами за кордоном, багато в цьому сприяє діаспора. Але якби додалася освічена політика держави, яка б цим контактам сприяла, цей процес був би набагато ефективніший», – вважає Давід Стулік.
Не дуже помітною для широких верств, але корисною для професійних контактів тих, хто продукує сенси, є програма Creative Europe, «Креативна Європа», у якій беруть участь і українці після того, як Україна стала асоційованим членом ЄС, говорить Давід Стулік.
«Ця програма відкриває для українців партнерство з усією Європою, вона має багато компонентів – спільне виробництво фільмів, аудіо- та відеопродукції. І українські кінематографісти виробляють спільний контент з чехами, угорцями, поляками. І треба, щоб український глядач потім отримав доступ до цього контенту, щоб він потрапляв на телебачення, бо він створює альтернативу до тих російських фільмів і серіалів, які йдуть на українському телебаченні», – каже Стулік.
Знання про спільний історичний досвід також могли би зблизити українців з сусідами, вважає Стулік. Він пригадує, як ще перебуваючи у Києві, радив керівникам новоствореного суспільного телебачення домовлятися з колегами про трансляцію таких передач.
«По Чеському телебаченню йшов такий серіал “Vyprávěj”, тобто «Розповідай», який базувався на реальних подіях у Чехословаччині від 1960-років до нашого часу. Ці події, думаю, були б зрозумілі, а багато з них і знайомі українському глядачу. Але крім радянських часів, там показані також події після Оксамитової революції, вступ країни до ЄС, НАТО, тобто речі, про які українці знають, чули, але не могли подивитися на них зсередини. Такий фільм міг би представити альтернативний погляд і на радянське минуле, за яким ностальгують в російських серіалах, і на події недавньої історії, про які українці дізнавалися також переважно через спотворений російський кут зору», – каже Стулік.
Масова культура – це те, де Україна програє Росії найбільшу аудиторію, вважає Наталія Зубар з Харкова. «Молодь не дуже дивиться серіали, але любить музику, тому потрібно докласти зусиль для того, щоб занурити українську молодь у музичний світ Центральної Європи. Там є і фестивалі, і концерти, на які могли б приїжджати і українські слухачі, і українські виконавці», – каже вона.
Зубар переконана, що мовний бар'єр тут не перешкода, а для українців слов’янські мови будуть зрозумілими не менш, ніж російська, якщо вони стикатимуться з ними частіше.
«Я пригадую, як група наших дітей з Харкова приїжджала до Польщі, то вони вже за три дні сказали, що перекладач їм не потрібен», – говорить Наталія Зубар, яка очолює правління Інформцентру «Майдан Моніторинг», який займається протидією російському впливу.
Молоді люди, які познайомилися з життям у Європі, вже не захочуть «совка», переконана Зубар, вони будуть цікавитися тим, що відбувається у західних сусідів, вимагати збільшення кількості інформації звідти. На її думку, це абсурдно, що, наприклад, з Польщі, де живе і працює постійно чи тимчасово близько мільйона українців, практично нічого не почуєш і не побачиш з українського телебачення.
Про те, що Україні потрібен альтернативний культурний та інформаційний простір, до якого вона б увійшла як повноправний партнер, заявляють останнім часом і українські урядовці.
Міністр закордонних справ Дмитро Кулеба, оголошуючи про підписання Дорожньої карти співробітництва між Україною, Литвою і Польщею в рамках «Люблінського трикутника» минулого місяця, сказав, що це буде «альтернативою «русскому миру».
У документі йдеться не лише про політичну, економічну та безпекову співпрацю, але і про культурно-гуманітарне співробітництво. Передбачається, зокрема, активізація прямих контактів між національними інституціями, які відповідають за спільну історичну спадщину та розширення співпраці між молодіжними організаціями в Україні, Польщі та Литві.
Планується створення громадської молодіжної платформи «Люблінського трикутника» за участю неурядових організацій трьох країн «для зміцнення культурних, соціальних та освітніх відносин, а також обміну досвідом для спільного створення проєктів».
Коментатори говорять про те, що такі ініціативи лунали і раніше, проте практичний результат від них був невеликий. З іншого боку, до міністра, який був автором книжки про протидію згубним російським інформаційним впливам, вони ставляться з більшою довірою, бо хто як не він знає, як «деокуповувати» свідомість українців.
