– Два з половиною роки тому Ви проводили саміт «Східного партнерства». Тоді із західних лідерів, окрім Меркель, ніхто не приїхав. Чи вдалось, на Вашу думку, через два роки подолати неприхильність Заходу до цього проекту?
– Гадаю, що ні. Якщо пожартувати, то скажу так: Європейський Союз оточений на Півночі льодом, на Заході океаном, і тільки на Сході та Півдні він межує з якимись країнами. Після активної праці ЄС на Середземномор’ї виявилась як обов’язкова умова, щоб ЄС проводив сусідську політику щодо країн колишнього Радянського Союзу, щодо Сходу. Однак тиск таких країн, як Іспанія, Італія, Франція, інших членів ЄС, щоб Середземномор’я мало привілеї, був велетенським. Так у цілому стало проблемою проштовхнути східний напрямок на Раді Європи, хоча і з цією частиною Європи контакти існували. Однак вони не були оформлені і їм не надавалась належна увага.
– Що підтвердили два з половиною роки після основоположного саміту?
– Вони показали, що цей південний напрямок завжди буде переважати. Його посилили проблеми всього південного крила ЄС, революції в
У майбутньому, враховуючи, що Європейський Союз просто менше цікавиться Сходом, європейська політика сусідства буде орієнтуватись у південному напрямку, тому що з півдня Європейському Союзу загрожує більша небезпека...
Північній Африці й на Близькому Сході. Через те й у майбутньому, враховуючи, що Європейський Союз просто менше цікавиться Сходом, буде європейська політика сусідства орієнтуватись у південному напрямку, тому що з півдня Європейському Союзу загрожує більша небезпека, принаймні частина країн ЄС це припускає. І це не тільки питання імміґрації, небезпеки тероризму, це ще й тому, що такі держави, як Франція, хочуть дістати більшу частку на тамтешніх ринках і так далі. Тобто, якщо б я мав дати оцінку двом рокам «Східного партнерства», то скажу, що я дуже розгублений, що нам не вдалось цей проект вивести на рівень Середземноморського Союзу.
– Чи може щось у цій ситуації змінити польське головування в ЄС, якому після угорського провалу таки вдалось організувати другий саміт «Східного партнерства»?
– Поляки разом зі шведами були авторами ідеї «Східного партнерства». Ми її підхопили, тому що після непомітного словінського головування в ЄС, по суті, стали першою центральноєвропейською країною на чолі ЄС.
Через те ми домовились, що розпочнемо роботу над проектом. Нам вдалось здобути головні кошти на цю співпрацю. Можливо, поляки зараз у Варшаві весь цей проект відновлять і постараються знайти інструменти, щоб «Східне партнерство» знову запрацювало.
– А чи не здається Вам, що ця оптика Заходу несправедлива? Коли ми порівняємо середземноморських сусідів зі Східною Європою, то цей Схід набагато ближчий до ЄС, ніж країни на півдні?
– Це справді так. Головною причиною недооцінки східного напрямку є Росія й відносини головних європейських держав до Росії. Протягом
століть росіяни звикли мати свою буферну зону і в післявоєнному упорядкуванні домоглись своїх сфер впливу. Їм дуже не подобається, коли хтось, із їхнього кута зору, «втручається» в країни, яким вдалось у 90-их роках вирватись із Радянського Союзу і які більшою чи меншою мірою здобули власну незалежність. Росія дуже оберігає цю свою буферну зону і час від часу проводить акції, які це мають пригадати. Наприклад, Південна Осетія чи Абхазія, якими Росія чітко зуміла наголосити на свої сфери впливу, чи газова криза 2009 року, яка мала Україні та Європі продемонструвати силу Москви і російські інтереси, які Москва протягом кризи проштовхнула.
– П’ятдесятимільйонна Україна є ключовою державою «Східного партнерства». Як би Ви оцінили останні роки її розвитку?
– Україна є свого роду розділеною країною. Вона розділена соціально,
релігійно, вона розділена з погляду ментальності. І «помаранчева революція», яку з такою радістю сприйняли всі на Заході, була штучною й тільки перевела вплив від великих олігархів до великої кількості малих олігархів. А найбільшою проблемою післяреволюційного періоду була нездатність між собою
домовитись її революційних представників. На протистоянні Ющенко-Тимошенко виросли всі їхні опоненти, включно з Януковичем. Нездатність знайти спільну мову була неймовірною. Коли я на початку 2009 року прилетів до Києва, так вони один одного відстежували, коли мене зустрічали на летовищі. Президент Ющенко потім сам сидів за кермом «Мерседеса», в якому я їхав разом із прем’єром Тимошенко. У це ніхто, хто цього не пережив, не міг повірити. На суперечках навколо газової кризи так сформувався новий український істеблішмент. Я не можу оцінювати ці останні роки розвитку України зовсім позитивно.
– А чим по своїй суті газова криза була?
– Тоді газова криза була вершиною суперечки навколо бізнесових ниток,
коли газ із Росії йшов в Україну на набагато вигідніших умовах, ніж за які продавався на європейському ринку. З цієї різниці жила низка перекупників. А перекупники на російському та українському боці, мабуть, не виконували точно завдання, якщо можна так обережно висловитись. Метою Росії також було зменшити опір проти будівництва газопроводу Nord Stream, коли такі країни, як Польща чи країни Балтії з геополітичних причин були проти. Сьогодні через Nord Stream проходить перший газ, тобто мети досягнуто. Ще однією ціллю було змінити стосунки в Україні, що Москві також вдалось.
– За підписання договорів нині судять колишнього прем’єра Юлію Тимошенко, якій загрожує багатолітнє ув’язнення. Ви були на цих переговорах. Так у чому, на Вашу думку, її провина?
– Я на Тимошенко як тодішній голова Ради Європейського Союзу в рамках маятникової дипломатії тиснув. За мною стояло півмільярда громадян Європейського Союзу, велетенські проблеми, які загрожували Болгарії й Словаччині... Юлія Тимошенко тоді поводилась дуже статечно. У неї не було іншої можливості, ніж домовитись із Росією. А моєю метою було, щоб Україна не програла 0 : 10, тому що вона тягнула упродовж протистояння за коротший кінець мотузки. Я повинен сказати, що підхід української влади,
конкретно Юлії Тимошенко, був дуже сміливим, і якщо б їй мало щось загрожувати за договори, які вона підписала, то я б це сприйняв як продовження внутрішньо-політичного бою в Україні. Договір, який вона тоді була змушена підписати з Росією, захистив людей в Україні і зберіг імідж України, якщо
– На саміт до Праги весною 2009 року була запрошена Білорусь. Чи не здається Вам, якщо взяти до уваги нинішню ще жорсткішу Лукашенківську диктатуру, що це було помилкою?
– Уже тоді видавалось великою проблемою: запрошувати Лукашенка на саміт чи ні. Врешті, було вирішено, що ні, і Білорусь представляв віце-прем’єр чи ще хтось.
Білорусь є свого роду диктаторським згустком всієї Європи, і я не думаю, щоб ситуація мінялась до кращого. Однак це взаємопов’язане з тим, що в цілому ситуація в Європі не міняється до кращого. Через економічну та фінансову кризу, колапс Греції, загрози, що стоять перед іншими країнами, Європейський Союз більше зайнятий сам собою. В усій Європі оживають кривди 19 і 20 століть, зростають проблеми між Угорщиною і Словаччиною, виникають протиромські виступи, стають помітнішими націоналістичні тенденції, і в нас кояться речі, до яких ми не звикли, і так далі. У цій ситуації, коли Європейський Союз має проблеми сам із собою, ослаблюється економічний і політичний тиск на Білорусь, тобто там ситуація не буде покращуватись. І це стосується не тільки Білорусі.
Із чеської мови переклала Оксана Пеленська
