«Сонячний» паламар

«Сонячний» паламар

Сашко діловито одягається і цілеспрямовано крокує на своє місце поруч із священиком. Разом з двома хлопцями вони – паламарі. Служба розпочинається.

Неділя. Херсонські прочани потихеньку з’їжджаються на кінцеву зупинку 12-го тролейбуса, виходять та крокують до великої двоповерхової будівлі з червоної цегли, збоку якої прибудована церква. Це – греко-католицький монастир Святого Володимира. По сходах до церкви підіймаються презентабельна жінка із сином. По обличчю сина зрозуміло, що він – «сонячний». Звати його Сашко, і тут він вже з десяток років є таким саме звичним учасником служби, як і священик. У церкві Сашко діловито одягається і цілеспрямовано крокує на своє місце поруч із священиком. Разом з двома хлопцями вони – паламарі. Служба розпочинається.

«Він добре знає службу, – розповідає нам Сашкова мати Любов Василівна Хорунжак, – Чесно кажучи, навіть я послідовність служби можу забути, коли щось там собі подумаєш, а він знає. Ми всі маємо в руках молитовники, і я іноді навіть прошу його помовчати, бо він співає голосно басом. Він всю службу пам’ятає і може навіть вдома всю її пройти з молитовником».

Любов Василівна 25 років працювала у акушерському відділенні обласної лікарні. Каже, було важко, але через хворобу Сашка за законом отримала право піти на пенсію вже у 50 років. Саме робота за таким фахом дозволила їй спокійно сприйняти народження Сашка, зауважує жінка.

«В цьому світі є такі діти із синдромом Дауна, – розповідає нам Любов Василівна, – Коли він народився, це для мене не було новиною, бо я сама за фахом медик, і мене ледь не з самого дитинства ці дітки оточували. І коли він народився, мені це так собі було, а всі були приголомшені на роботі»

Сашко уважно стежить за службою – на щось схвально киває, щось заперечує, роблячи жести «колегам» – хлопцям-паламарам – мовляв, «ще не час свічку нести» або «забув перехреститися», губами повторює слова священика або про щось думає, проявляючи на обличчі емоції внутрішнього діалогу.

Ці сонячні діти, як та губка, всотують і погане, і хороше. І я бачу, що церква йому допомагає

«Ці сонячні діти, як та губка, всотують і погане, і хороше. І я бачу, що церква йому допомагає – він дуже добрий, такий ласкавий, щасливий. Нам навіть можна не йти на вечірню, як раніше ми часто ходити в неділю і на вечірню службу, бо він дуже добре працює з інтернетом – включає собі службу з Києва, і в цей час його не можна чіпати. Потім як подивиться службу, аж тоді робить те, що має зробити»

Після служби настоятель чоловічого монастиря Святого Володимира отець Іван Логай розповідає про Сашка, обіймаючи його за плече:

Він все виконує дуже добре, і більше того, він ще й вказує, що можна і що не можна робити, говорити, як біля престолу поводитися, тобто ще й інших вчить, як все має бути

«Він виконує усі функції вівтарника – того, хто прислуговує – тобто коли йдеться про вихід зі свічкою, обхід навкого престолу, божественну літургію, коли треба супроводжувати священика із свяченою водою, аби кропити, чи з причастям – ми його ні в чому не обмежуємо. Він все виконує дуже добре, і більше того, я вам скажу, навіть хто приходить вперше з хлопців, які хочуть служити, то він ще й вказує, що можна і що не можна робити, говорити, як біля престолу поводитися, тобто ще й інших вчить, як все має бути».

Сашко задоволено прислухається до слів священика та схвально киває. На виході з церкви він прощається із колегою і тезкою – Сашком Сульським, іншим паламарем. Той розповідає, чому навчив його «сонячний» Сашко у перші дні:

«Він мене навчив тримати свічку і у який час її запалювати, і в який час переодягатися», – каже хлопчик, гладячи ручного щура Алісу. Про Алісу наш герой каже матері товариша, Олені Сульській, із поважним виглядом і своєю характерною вимовою: «Мені не потрібно щура, я ж не маленький – я дорослий!»

У розмові пані Олена дізнається, що у Сашка на Великдень день народження, і цьогоріч йому виповниться 30 років.

Мати Сашка розповідає, що у сина чимало досягнень і в мистецтві, і в спорті. Звичайно, що організатор усього – мати, але син береться за все з ентузіазмом і зазвичай досягає значних результатів. Коли вона починає перераховувати усі спортивні змагання за програмою Спеціальної Олімпіади, у яких він брав участь, ми розуміємо, що на них потрібна окрема сторінка.

Серед його улюблених видів спорту – плавання, футбол, баскетбол, катання на лижах та легка атлетика. Як спортсмен він обїздив майже всю Україну та навіть побував на Всесвітніх зимових іграх Спеціальной Олімпіади у США як «хокеїст на підлозі» та на Європейському турнірі з футболу СО у Португалії, де українська збірна мала 1 місце. На тренуванні Сашка на стадіоні «Спартак» сьогодні сонячна погода. Спочатку тренер каже Сашкові з товаришем пройти коло по стадіону – розім’ятися.

«Такі діти намагаються займатися усім, – каже тренер Сашка, голова Херсонського обласного осередку Спеціальної Олімпіади Руслан Малашенко, – Він виступав у легкій атлетиці: це біг, іноді бере ядро, але здебільшого бігом та стрибками він займається. Наскільки я пам’ятаю, до мене він вже був чемпіоном Європи. Зараз вже вік, мабуть, не дозволяє, але тим не менше, він старанно ходить на тренування».

Сашко захоплено робить вправи, бігає та стрибає. Світить сонце, йому по завершенні тренування трохи спекотно, але мати не дозволяє задовго балакати з тренером на ще трохи пронизливому весняному вітрі – відправляє переодягатися.

Третя сфера інтересів Сашка – це мистецтво. Він, виявляється, ще й актор і танцюрист. На репетиції у танцювальній залі громадської організації «Серце матері» Сашко з «сонячними» товаришами відпрацьовує танець, у якому вони грають ляльок із людськими почуттями. Мати одягає сину яскравий костюм – він Арлекін. Починається танець. Серед ляльок на мотузках разігрується лірична сцена. Художній керівник танцювально-театральної студії «Золота маска» Ірина Фоменко розтлумачує акторам-танцюристам їхні ролі та пояснює нам філософський зміст номеру й принцип, за яким роздавала ролі:

«Я підбираю кожному роль, яку він може «витягнути». Не просто виконав і все, а може її зробити і трохи в цьому піднятися. Саня він у нас Арлекін, бо він від природи дуже веселий хлопчик. Макс більш скромний, тому він у нас П’єро. Режисер у нас взагалі чоловік серйозний такий, який може вказати. Ось таким чином – те, що їм пасує і що вони можуть «потягнути», – каже хореограф.

Дивлячись на численні таланти Сашка, розумієш, що за ним завжди поруч невідступно слідує мама, і якби не її активність, він міг би жити у квартирі, лише зрідка виходячи на вулицю. Сам Сашко завжи посміхається – і видно, що він щасливий: для нього життя цікаве і насичене, сповнене пригод і подорожей, нових друзів і нових досягнень. Він як дитина, посеред розмови абсолютно просто і безпосередньо підходить до тебе і обіймає. І тоді здається, що ми, такі всі дорослі й серйозні, щось втрачаємо у нашому житті, чого з віком не втрачають «сонячні» люди. І, спостерігаючи за Сашком та його райським світом, дуже помітно, що цей світ створила для нього його мати. І вона і є тим світом. Закінчуючи писати, я бачу перед собою на столі, на аркуші із зошита, акуратним жіночим почерком виведені рядки, які мені на прощання подарувала Любов Василівна:

«Мій любий синочку! Ти той, хто змінив мене, змінив моє життя! Ти вчиш мене милосердю, терпимості, любові. Ти навчив мене жити, а не просто дихати, прощати і не втрачати Віри, Надії, Любові, терпіти і бути наполегливою. Ти моє Боже благословіння. Ти завжди поряд. Дякую тобі, Боже, за сина! Дякую тобі, синочку, що обрав мене!»