Заручники війни
arrow_upward
format_size
mode_comment
arrow_back
arrow_forward
remove
add
undo
arrow_downward

Ви використовуєте застарілу версію браузера. Для більш комфортного та коректного перегляду сторінки оновіть свій браузер за посиланням.

close
Заручники війни
share
спецпроекти інфографіка новини статті фото відео розсилка розклад про нас зворотній зв'язок

долучайтеся:

Заручники

війни

волонтер з Полтави

утримувалася бойовиками Безлера та беркутівцями в Горлівці

«Мені свердлили груди, трощили коліна, зламали щелепу»

«Мені один палець відрізали, а хлопцям – чотири»

Читати

військовослужбовець ЗСУ з Києва

утримувався бойовиками формування «Спарта» в Донецьку

«Моторола» підійшов, витягнув пістолет та двічі вистрілив у нього лежачого»

«Ігоря та побратимів, змінюючи один одного, били арматурою і залізними трубами»

Читати

ветеринар з Луганська

утримувався бойовиками «ЛНР» у Луганську

«Наніс удар молотком по грудній кістці. Я задихнуся від болю»

Читати

підприємець, активістка Євромайдану з Донецька

утримувалася бойовиками «ДНР» у Макїївці

«Я кров’ю на стіні написала: «Я люблю Донбас»

«Я згадала все, що читала про гестапо»

Читати

косметолог з Ясинуватої Донецької області

утримувалася бойовиками формування «Восток» у Донецьку

«Його дуже били, ґвалтували, він дуже кричав»

Читати

журналіст з Вінниці

утримувався бойовиками угруповання «ДНР» у Слов’янську

«Весь час били, обмотували скотчем і проколювали тіла»

Читати

депутат Горлівської міської ради

утримувався бойовиками «ДНР» у Горлівці та Слав’янську

«Важливо, щоб історію мого чоловіка почули у всьому світі»

Читати

пастор протестантської церкви з Донецька

утримувався бойовиками «ДНР» у Макіївці та Донецьку

«Мене підняли на дибу, одягли протигаз і перекрили повітря»

Читати

депутат міськради з Українська Донецької області

утримувався СБУ в Краматорську та Харкові

«Правозахисники приїжджали з перевіркою харківської СБУ, але нас переховували»

Читати

релігієзнавець, викладач Донецького НТУ

утримується бойовиками угруповання «ДНР»

«Можуть забрати без причин, утримувати і робити все, що захочуть»

Читати

«Мені свердлили груди, трощили коліна, зламали щелепу» – Ірина Бойко
«Руки чорні були. Ребра зламані. Це так били в Антрациті за українську мову»

Ірина Бойко – волонтер, вона з травня 2014-го допомагала українським військовим і вивозила людей із зони конфлікту на Донбасі. Разом із своєю групою потрапила у заручники до «казаків» Ігоря Безлера, а потім піддавалася нелюдським катуванням бойовиками горлівського «Беркуту ДНР».

– Я, Бойко Ірина Євгенівна, проживаю у місті Полтава. До початку воєнних дій я була керівником благодійного фонду, який заснувала у 2006-му році. Волонтерська діяльність мені взагалі близька, бо людський біль для мене завжди вище від усього. Коли у 2014-му почалися бойові дії, то я не просто працювала, я жила усім цим. На той момент я була заступником керівника полтавської самооборони. Ми працювали з силовими структурами, ми працювали з міліцією, ми працювали зі Службою безпеки. Ми надавали пасивну допомогу, виконували завдання, які перед нами ставилися.

На певному етапі, коли виникла така необхідність, був відкритий блокпост підготовки до служби на Сході. Вчили хлопців, які проводити огляди… Були хлопці і з Донецької області, і з самого Донецька… У одного з них мама була у Донецьку. І коли там були дуже сильні обстріли, подзвонили нам і попросили вивезти людей, які не можуть самі виїхати, в Україну.

У 20-х числах травня 2014-го року, була створена одна з перших груп, яка вивозила жінок і дітей із зони АТО. І до того, як ми попали в полон, ми вивезли більше 30-ти сімей

Тоді, десь у 20-х числах травня 2014-го року, була створена одна з перших груп, яка вивозила жінок і дітей із зони АТО. І до того, як ми попали в полон, ми вивезли більше 30-ти сімей. Ми вивозили діток, бабусь, котів, навіть пташку вивезли.

Ми під’їжджали до блокпостів і вантажилися. Люди, в силу можливостей, підходили максимально близько до нашого крайнього блокпосту. Проте, це практично вже була буферна зона. Траплялося, нам доводилося утікати. Два рази ми благополучно втекли, а ось на третій раз уже не склалося. То була цільова поїздка. Крім того, що ми їхали вивозити людей, ми ще й везли і провізію для 25-тої аеромобільної. Це було Зеленопілля.

«Полон». Умови утримання
Десь через місяць мені дали матрац, подушку і покривало. Це все слугувало мені ще й одягом. Мій одяг був дуже закривавленим, його забрали

–У полон я потрапила 20-го червня 14-го року і провела 103 дні у абсолютно непридатних для людей приміщеннях. Спочатку це був гараж. Десь через місяць мені дали матрац, подушку і покривало. Це все слугувало мені ще й одягом. Мій одяг був дуже закривавленим, його забрали… Ну, а новий де мені знайти? Потім один із охоронців приніс одяг своєї дружини. Там не всі нелюди, там є і нормальні люди. Ну, за це його, звичайно, покарали.

Перші чотири дні – це було просто пекло! Кожного дня «розстрілювали», тобто погрожували розстрілом. Пам’ятаю 10-го липня сказали: «Зараз цю помити і розстріляти!». Уявляєте, з яким «задоволенням» я йшла митися?

Утримували мене окремо. Але час від часу заводили людей у камеру, тобто в цей гараж, тільки для того, щоб їх побити, познущатися над ними. Потім їх забирали і більше до мене не приводили…

Воду приносили. Їжу – інколи. Перший час, до 5-го серпня, з їжею було взагалі «сумно». Раз у тиждень – і вже добре А потім кожного дня вже була їжа, один раз у день, але щодня по-трішечки.

Катування у Антрациті та Горлівці
Це був дубець. Верхня частина мого тіла – це «відбивна по-антрацитівськи». Були удари дубцем по голові, поки не перебили геть вухо

–Перші чотири дні мене постійно били. У перший день просто тягали за волосся, водили «на розстріл» – стріляли над головою. Потім знову кидали у той куток, в якому була перші дні. На другий день це був дубець. Верхня частина мого тіла – це «відбивна по-антрацитівськи». Це більше десятка ударів: чи то 16, чи то 19. Я просто намагалася стояти і рахувати. Зараз уже забула. Це були удари дубцем по голові, поки не перебили геть вухо.

Руки ось до сюди були просто чорного кольору. Тут два ребра, тут ребро зламане. Це Антрацит. Це так били в Антрациті за українську мову

Тут ось (показує) дуже багато шрамів залишилося. Руки ось до сюди були просто чорного кольору. Тут два ребра, тут ребро зламане. Це Антрацит. Це так били в Антрациті за українську мову. За слово «його» мене двічі рубанули дубцем по спині.

Вони мене били і за те, що я «нехороша людина», ще й мужиками керувати взялася

Мене так били, бо вважали, що я командир. Хлопцям моїм сказали, що мене розстріляли і я вони сказали, що я командир цієї групи, яка приїхала. Тож вони мене били і за те, що я «нехороша людина», ще й мужиками керувати взялася.

Били в лице кулаком. У мене ось у цій частині (показує) шість переломів кісток лиця. Плюс перелом щелепи, перелом носа, перелом скроневої кістки

Потім нас чотирьох привезли в Горлівку. Нас везли у відкритій машині. Везли, як скотину, прикованими наручниками до каркасу, до дуг. Ми під дугами сиділи. Були вже дуже сильно побиті. У мене, мабуть, був струс мозку, бо голова розривалася, дуже сильно боліла голова. Коли привезли в Горлівку, то буквально одразу нас завезли у райвідділ. Коли стягували з машини, то били в лице кулаком. У мене ось у цій частині (показує) шість переломів кісток лиця. Плюс перелом щелепи, перелом носа… Ніс стояв ось так (показує). Мені дуже повезло, бо ось тут ще був перелом скроневої кістки, але лівша попався.

Потім були плоскогубці, якими висмикували нігті. Потім був молоток. Молотком били коліна

Далі було ще страшніше. Потім були плоскогубці, якими висмикували нігті на пальцях ніг, пальці просто трощили. Це було на лівій нозі. Потім був молоток. Молотком били коліна (показує рани).

Ось, якщо сісти, то буде добре видно розбиті коліна – відбивна.

Більше 20-ти разів тіло просвердлене свердлом. Свердлили груди…

Ось шрами від молотка… Це свердла – більше 20-ти разів тіло просвердлене свердлом. Це теж шрам від молотка. Це все було розбито. Ось це розбиті коліна молотком. Не знаю, як я ходжу. Свердлили груди… Це все свердла, молоток, плоскогубці… Знущалися, як могли.

Очі… Це око було йому незручно вийняти, не з руки. То його облишили, а ось цьому дісталося більше – це око пошкодили. Воно тепер нічого не бачить. Це око виймали ложкою. Тобто цей чеченець старався висмикнути око, тобто пошкодити так, щоб воно витекло. Я не знаю, чому, але коли він вийняв ложку і побачив, що око на місці і другий раз спробував вставити ложку, то один із бойовиків, які були присутні, пожалів мене і сказав, щоб око більше не чіпали.

Мені дуже сильно повезло – мені відрізали тільки один палець. Моїм соратникам, хлопцям, які були зі мною: одному відрізали три пальці на лівій руці… А одному відрізали чотири пальці на правій руці

Є ще у мене ось таке… Я соромилася спочатку, показувати не хотіла… Чотири місяці, а в мене ще рани не позакривалися. Мене ж привезли через чотири місяці. Мені дуже сильно повезло – мені відрізали тільки один палець. Моїм соратникам, хлопцям, які були зі мною: одному відрізали три пальці на лівій руці… А одному відрізали чотири пальці на правій руці. Це те, що я бачила. …

Як катували інших
Там був труп мого друга – Борі Місюренка. Він був розстріляний впритул

–Коли нас привезли в Горлівку, ми ще були вчотирьох. Ми в різних приміщеннях утримувалися. На катування нас водили в одне місце і я ще всіх бачила. А от 24-го вранці, коли мене привели в прокуратуру, в кабінет прокурора, де проводилися катування, там був труп мого друга – Борі Місюренка. Він був розстріляний впритул. Тут рвана рана, правого ока в нього не було, а під ліве око на виліт ввійшла куля. Про інших моїх соратників я нічого не знаю, а Борине тіло… Мене змусили вдягати пакети на тіло і прибирати кров, прибирати кабінет від крові після того, як винесли труп Борі.

Їм теж свердлили, обрізали пальці, ложкою лізли в очі – видирали очі… Це було в мене на очах, я це бачила.

Це звірі. Навіть звірів ображати не хочеться, тому що жоден звір так себе не поведе стосовно особин свого виду

Це нелюдська жорстокість. Вони нічого не хотіли чути. Так, там були і хороші люди, були нормальні люди, які страждали через свою людяність. А в основі своїй – це звірі. Навіть звірів ображати не хочеться, тому що жоден звір так себе не поведе стосовно особин свого виду.

Зараз думаю весь час: ми ж могли проїхати, ми не доїхали 1300 метрів, навіть не півтора кілометра. Ми ж могли проїхати, коли зупинився автобус, і з автобуса вийшла жінка і побігла до наших машин. Ми могли ж, але зупинилися, «легенда» не спрацювала, визвалися «казакі» і далі вже почалося – пекло. Зараз є життя – «до», і є життя – «після».

Звільнення

–Чесно кажучи, я нічого вам не можу сказати, як мене звільнили з полону. Я знаю ту офіційну версію, яка є на сьогоднішній день: тобто Безлер передзвонив Ковальчуку Василю (полтавський громадський діяч – ред.) і сказав, що насправді я жива і він мене може поберегти в честь того, що в нього велике свято – йому дали генерала-лейтенанта чи генерал-майора. Ну, словом, генерала йому дали. На честь цього він мене повернув. А насправді, як там було і що там було, не можу нічого сказати. Як велися пошуки, я також не можу нічого сказати. Чим займалися інші люди – про це може сказати моя дочка. Ну, а нам про це ніколи не говорять.

Скільки людей поклали життя свої, скільки страждань, скільки болю! І занадто повільно ми рухаємося до розвитку, до якихось покращень. Я в цьому впевнена. Нічого в цьому світі не буває просто так. Від нашої енергетики, від наших молитв і від нашої волі залежить все, і в першу чергу – майбутнє наших дітей

Я скажу, що я дуже люблю Україну. Я дуже люблю народ України. Але те, що відбувається зараз – воно не лізе в жодні рамки. Це просто такий біль, дуже боляче! Скільки людей поклали життя свої, скільки страждань, скільки болю! І занадто повільно ми рухаємося до розвитку, до якихось покращень. Я в цьому впевнена. Нічого в цьому світі не буває просто так. Від нашої енергетики, від наших молитв і від нашої волі залежить все, і в першу чергу – майбутнє наших дітей.

В першу чергу, нам треба подумати: «А що я зробив, роблю і буду робити для того, щоб таке не траплялося ні в світі, ні в Європі, ні у мене вдома?»

Як говорить мій духовний наставник: «Іди молись». Молитви – це найсильніше, що є в нашому світі. Молитва змінює наш розум, дає нам силу вірити, жити і покращувати все, що навколо нас.

Я скажу, що дуже люблю людей. І старалася тою любов’ю погасити ненависть. Любов і молитва – це те, що мене врятувало. Я знаю, що любов і молитва спасуть світ. Як говорила мати Тереза: «Щоб вам не робили поганого, а ви любіть». І хто його знає погане це, чи хороше, адже тільки Господь знає про це. Якщо нам це дано пережити, то навіщо це – тільки Він знає. Тільки майбутнє, яке прийде, покаже для яких таких цілей тобі був посланий сьогоднішній день. Ну, а без сьогодні, не буде завтра.

Про безкарність і покарання

Про безкарність я знаю тільки одне: все одно настане суд. Кров людська – не водиця. І сльози матерів – це не вода. Вони не впадуть просто так. І безкарно це не обійдеться, однозначно.

Боляче і образливо, що прийшло це страждання на цю землю. І коли стоїть перед тобою двометровий «балбєс» безмізкий, і каже: «вот с этой я позабавлюсь». А йому років 25-ть, а мені 50-ть, і він мені розказує, що він «русский солдат и приехал помочь дружественному народу»… Ну, а в 14-му році ж ніхто не казав, що там є росіяни, а їх там аж кишіло. І чеченці, і росіяни, і ті ж зі сходу Росії. Тож подумайте, скільки матерів з усіх сторін у сльозах і в горі. І відповідати за це повинен той, який насправді цю свою «галочку» десь поставив, вирішив це все розпочати.

Покарання… А яке покарання можна придумати для тої людини, яка відправляє на смерть інших людей? Ну яке покарання? Його вже Бог покарав. У нього нічого не залишилося людяного. Це вже просто особина. По-іншому не назвеш.

Людина влаштована так, що до тих пір, поки йому не зроблять боляче, поки його не пхнуть добряче, не вистачає розуму подумати «а навіщо я це роблю? А як би зробити, щоб було правильно, щоб комусь поряд зі мною було краще?». В основному всі звикли, що думають тільки про себе. Не подумає, що комусь поряд може бути погано від того, що ти свого пропихуєш.

Я вам скажу, що, у підсумку, винних на сьогоднішній день шукати десь не варто – винні ми самі. Це у нас самих, у першу чергу, не було єдності

Я вам скажу, що, у підсумку, винних на сьогоднішній день шукати десь не варто – винні ми самі. Це у нас самих, у першу чергу, не було єдності. В нас не було цілісності, єдності.

Ось відділилися від Радянського Союзу, а створити щось добре не змогли. Так якось собі жили та жили – і дожилися. При цьому при всьому, східні регіони – у них мізки «запудрені». З ними розмовляєш і стає їх реально шкода. Вони нічого не розуміють. Їхнє розуміння нашого життя тут зовсім не відповідає реальності – абсолютно, ніяк. І тільки любов’ю і теплом можна хоч якось змінити їхні погляди. Бо коли, наприклад, я розповідаю, що ми привезли жінку, яку «ополченці» побили і вигребли все у неї з дому, залишивши з чотирма дітьми, то кажуть, що такого бути не може. Як не може, якщо є? Вони не розуміють. При цьому самі беруть молотки і луплять один одного.

За 103 дні я дуже часто чула, як прив’язували людей до стовпів, як шокерами їх лупили, як їх просто били… Хтось проходив повз і били тих, хто висить на стовпах

За 103 дні я дуже часто чула, як прив’язували людей до стовпів, як шокерами їх лупили, як їх просто били… Хтось проходив повз і били тих, хто висить на стовпах.

Я молилися тільки про одне: Господи, прошу тебе, тільки б людей більше не били, тільки б люди не терпіли більше цих мук, тільки б не чути більше ці крики і болі.

Чи вірите ви в те, що санкції проти тих, хто відповідальний, проти Росії, вони будуть означати солідарність?

Я думаю, що це змінити можна тільки любов’ю. Солідарність теж потрібна. А посилювати санкції… Не знаю, але й по голівці гладити не варто. А як? Ну, не мені про це судити. Я думаю, що є більш розумні люди, які зрозуміють, як треба зробити.

Я хочу сказати: любіть один одного. Не дарма Господь дав нам цю заповідь. Біль породжує біль, а любов породжує любов. Нічого в цьому світі не буває просто так. Все, що нам дано, нам треба пройти. Любіть один одного.

«Гіві» кричав до сина: «Ты кто такой?», а Ігор сказав: «Я – українець!» – Ніна Брановицька
«Ігоря та побратимів, змінюючи один одного, били арматурою і залізними трубами»

Ніна Брановицька, мати оборонця Донецького аеропорту Ігоря Брановицького, військовослужбовця 90-го батальйону 95-ї аеромобільної бригади ЗСУ, розповідає про те, як піддавався катуванням і був убитий бойовиками угруповання «ДНР». Інформацію вона зібрала з усіх можливих джерел, зокрема і від безпосередніх свідків.

–Я – Брановицька Ніна Костянтинівна, жителька Києва. Розповідаю про свого сина – Брановицького Ігоря Євгеновича, солдата Збройних сил України.

Мій син загинув у підвалі «Мотороли» (ватажок незаконного збройного формування «Спарта», громадянин Росії Арсен Павлов –ред.) у Донецьку. Разом з іншими хлопцями, які були останніми оборонцями Донецького аеропорту, він був взятий у полон терористами після підриву терміналу, а потім застрелений.

Це була зима, мороз, поранені помирали від втрати крові, бо не було ні перев’язок, ні знеболюючих, жодної можливості надати першу медичну допомогу, а ті, кого можна було врятувати, просто замерзали.

Хлопці сподівалися, що зможуть забрати загиблих та врятувати поранених (так як до цього вони давали терористам можливість забирати своїх з поля бою), тому й пішли на переговори. Але терористи запропонували інший варіант – здатися в обмін на надання допомоги пораненим. Оскільки оборонятися не було чим, хлопці були змушені йти в полон.

Ігор виступав проти того, щоб здаватися в полон, але йому було шкода товаришів, які помирали. Іншого виходу не було

Наскільки мені відомо, Ігор виступав проти того, щоб здаватися в полон, але йому було шкода товаришів, які помирали. Іншого виходу не було.

«Чули ті постріли, якими добивали поранених»

– Я бачила відео, як хлопців виводили з нового терміналу, їх вишикували перед ним, і серед бійців я впізнала й свого сина. Це було 21 січня 2015 року. Він був без верхнього одягу, у светрі й синій куртці, яку я давала йому з дому. Я відразу її побачила. Хоч обличчя у деяких кадрах було не дуже чітко видно, але то точно був Ігор.

Коли наших хлопців вишикували, інші члени цих терористичних формувань пішли начебто забирати поранених, як було домовлено, але хлопці чули постріли

У той час, коли наших хлопців вишикували, інші члени цих терористичних формувань пішли начебто забирати поранених, як було домовлено, але хлопці чули постріли.

Пізніше всі вони говорили, що залишалося більше поранених, ніж вивели зі сховища.

Смерть Андрія Гаврилюка (позивний «Бур») обурила усіх, бо хоч він і був поранений, але він розмовляв, навіть сигарету просив, а його тіло привезли з кулею прямо в центрі лоба

Смерть Андрія Гаврилюка (позивний «Бур») обурила усіх, бо хоч він і був поранений, але він розмовляв, навіть сигарету просив, а його тіло привезли з кулею прямо в центрі лоба.

Я говорила з бійцями, які не потрапили в полон, вони ховалися недалеко від терміналу (їх атакували саме тоді, коли вони йшли на допомогу), так от вони теж стверджують, що чули ті постріли, якими добивали поранених.

Серед терористів були жителі Донецької області. Там були і кадировці з Чечні

Хлопці розповідали, і відео це підтверджує, що серед терористів були жителі Донецької області, дехто називав свої позивні, а потім я вже просто з інтернету дізнавалася їхні прізвища. Там були і кадировці з Чечні.

Всіх бійців швидко допитали, повантажили у машину «Камаз» (поранених окремо, здається) і відвезли до місця розташування «Гіві» (один із ватажків угруповання «ДНР» Михайло Толстих –ред.). Це так званий об’єкт «Дім» – дев’ятиповерхівка, колишній житловий будинок, у якому селився «Гіві» зі своїми головорізами.

За словами хлопців, біля цього будинку їх вишикували, нашвидкуруч надали допомогу, кого перев’язали, кому дали попити, а потім почали своє «опитування». Я на відео бачила, як перед ними хизувався цей «Гіві», розповідав, яка багата й міцна «ДНР» і що боротися з ними – це марна справа.

«Гіві» кричав до сина: «Ты кто такой?», на що Ігор сказав: «Я – українець!»

Деякі хлопці щось відповідали, але він чомусь звернув увагу на Ігоря. «Гіві» підскочив до нього зі словами: «А ты молчаливий?». Ігор йому відповів, що він має право мовчати. «Гіві» кричав до сина: «Ты кто такой?», на що Ігор сказав: «Я – українець!».

Вони потім ще про щось говорили, сварилися, але цього вже не було чути.

Відео знімав такий Сергій Жук (кличка – «Москва»), він попередив бойовиків, що поки ведеться зйомка, нікого по обличчю бити не можна, тільки по голові.

«Били багато годин стільцями, арматурою, металевими трубами»

– Хлопці вже потім розповіли, що як тільки вони закінчили відеозйомку, «Гіві» пістолетом розбив Ігорю голову над правою бровою, рана була аж до кістки. Він продовжував доводити, що України немає, що є «Донецька республіка», і українським військовим там нічого робити, бо «Гіві» – «господар» цієї території.

Після того хлопців завели у підвал, побили, повантажили у машини та відвезли у інший підвал до «Мотороли», де їх особисто зустрів Захарченко. Він почав звинувачувати хлопців у всіх бідах Донецька, говорив, що вони відповідають за обстріл зупинки, на якій стояли люди.

Для залякування Захарченко показав на трьох бійців, яких катували з особливою жорстокістю. Серед них був і Ігор. Їх били і принижували там на місці, а потім кинули у машину і вивезли на окраїну Донецька. Інші бійці говорили, що їм пообіцяли, що вони зараз поїдуть на цвинтар і будуть копати собі могилу, де їх і розстріляють.

Хлопців привезли до якихось гаражів чи гаражного кооперативу, їх здивувало те, що там було багато людей. Бійців там катували, ставили на коліна.

«Це – моя Україна. Я – військовий, військовозобов’язаний, зобов’язаний захищати і захищаю тут своє місто, свою маму і свою країну»

Терористи запитали Ігоря, що він робить на «їхній землі», він відповів: «Це – моя Україна. Я – військовий, військовозобов’язаний, зобов’язаний захищати і захищаю тут своє місто, свою маму і свою країну».

Хлопці розповідали, як їх постійно били, потім знову кудись везли, знову били, вони втрачали свідомість

Хлопці розповідали, як їх постійно били, потім знову кудись везли, знову били, вони втрачали свідомість, а потім їх знову запихали в той автобус. Ігор вже дуже погано себе почував, не міг сидіти рівно, в нього текла кров із голови, з вух, він поклав голову на спину своєму товаришеві, а бойовиків дуже турбувало, що він своєю кров’ю може змастити сидіння.

Кличка цього священника «Сталін». Він бив хлопців спочатку дерев’яним хрестом, доки той не розсипався, а потім взяв металевий

Коли вони приїхали, терористи завели хлопців у якийсь підвал, приміщення колишнього тиру, там був священник із хрестом. Бойовики вже публікували його фотографії в інтернеті, кличка цього священника «Сталін». Він бив хлопців спочатку дерев’яним хрестом, доки той не розсипався, а потім взяв металевий.

Пропонували хлопцям стріляти один в одного, за це обіцяли свободу, казали, що не будуть бити

Приходили й інші бойовики і били вже тим, що було під рукою: трубами, арматурою, стільцями. Пропонували хлопцям стріляти один в одного, за це обіцяли свободу, казали, що не будуть бити.

«Москва» бачив як «Моторола» застрелив Ігоря

– Серед членів цих терористичних угруповань, які катували бійців, були й «денеерівці», й кадировці, й офіцери ФСБ, які навіть не приховували свого звання.

Один із бойовиків – «Москва», який вів зйомку, бив хлопців, стріляв з травматичної зброї над головою, а потім постріли були направлені в мого Ігоря, бо при анатомічному розтині в тілі виявлено кулі.

На інших відео Ігор в кадрі проскакує тільки мимохідь.

«Моторола» підійшов до нього, витягнув пістолет та двічі вистрілив у нього лежачого зі словами: «Скорая ему уже не нужна, я его вылечил»

Хлопці розповідали, що коли вони вже були напівпритомні, зайшов «Моторола» і наказав бойовикам припинити катування, а їм – піднятися, хто міг – вставав на ноги, але Ігор вже не міг підвестися. Хтось викликав йому швидку та зробив укол, але «Моторола» підійшов до нього, витягнув пістолет та двічі вистрілив у нього лежачого зі словами: «Скорая ему уже не нужна, я его вылечил».

Тих, хто вижив після того перев'язали та нагодували. Відвезли в приміщення архіву у тому ж будинку СБУ, де вони й утримувалися.

Ще мені відомо, що одному з бійців, Саші Машонкіну, розпечену праску поставили на руку й придавили до стіни.

«Там ніхто не приховує, що зброю і «добровольців» постачає Росія»

– Поки я це все дізналася, я писала заяви у міліцію, в СБУ для розшуку сина. У деяких списках він був серед живих, у деяких ні. Я й сама старалася шукати, зверталася до цього «Москви», але він сказав, що нічого не знає про долю мого сина, хоча він був присутнім при його вбивстві.

Ніхто особливо не приховує те, що вони – росіяни, що вони – регулярні частини, що йде постачання з Росії

Українська армія воює не з беззахисними мирними жителями, а з бандитами, які взяли до рук зброю – зброю, яку постачає Росія. Я весь час спілкуюся з бійцями, вони говорять, що там ніхто особливо не приховує те, що вони – росіяни, що вони – регулярні частини, що йде постачання з Росії.

Добровольців» в Росії набираються через військкомати, що через кордон вони проїжджають вільно з «гуманітарними» конвоями

У всіх нас є родичі, друзі, знайомі в Росії, з якими ми спілкуємося, у кожного своя думка й погляд на цю ситуацію, але зі слів людини, якій особисто я довіряю, мені стало відомо, що «добровольців» в Росії набираються через військкомати, що через кордон вони проїжджають вільно з «гуманітарними» конвоями.

Про катування, зґвалтування та убивства розповідає один із заручників «Бетмена»
«Садист просто розігнався і плигнув йому ногами на груди. Почувся хрускіт кісток»

Ветеринар Олександр Грищенко утримувався бойовиками угруповання «Бетмена» у Луганську. Він розповідає, як зазнав тортур, отримав численні важкі травми, був свідком катувань та убивств інших бранців. На його думку, без підтримки Росії «маргінали» не змогли б захопити владу.

– Мене звати Олександр Грищенко. До 15 липня 2014 року я жив, працював у місті Луганськ. Працював у луганській обласній лікарні ветеринарної медицини. Як бачите, в мене цілком мирний фах.

15 липня 2014 року я вирішив завітати до офісу своєї організації з метою забрати деякі свої речі, бо планувалася поїздка з міста. І, крім усього іншого, у нашому офісі стояв досить великий акваріум з рибками. З огляду на те, що в офісі кілька днів нікого не було, тому що почалися обстріли міста, я подумав, що було б дуже непогано поряд з тим, що я заберу свої речі, погодувати цих рибок. На першому поверсі цієї будівлі завжди був присутній черговий, і я не думав, що в мене будуть якісь проблеми дістатися до кабінету, у якому я працюю. І ще таке маленьке зауваження: я є фотоаматором. І коли я йшов до свого офісу, я захопив з собою фотоапарат, за допомогою якого фотографував різні пошкодження, які відбулися в місті під час обстрілів.

Будівля, у якій я працював, знаходиться на території автовокзалу міста Луганська, і поряд з ним, фактично через дорогу, розташований обласний військкомат, який на той час вже був захоплений «сепаратистами». Коли я прийшов до будівлі, я побачив, що двері зачинені, двері і вікна прострілені, і на мої намагання потрапити туди ніхто не реагує, тобто чергового немає. Я сфотографував ці прострілені двері та вікна і, розуміючи, що мені вже не вдасться потрапити до свого кабінету, збирався вже повертатися назад.

У мене з собою було службове посвідчення, я йому його показав, він почав обурюватися, чому не паспорт

У цей час від воріт військкомату, який, як я вже сказав, був захоплений «сепаратистами», у напрямку до мене почала рухатись людина в камуфляжі, озброєна автоматом. Цей чоловік у грубій формі наказав мені зупинитися. Підійшовши до мене, почав допитуватися, хто я такий і що я тут роблю. Потім зажадав, щоб я показав йому свої документи. У мене з собою було службове посвідчення, я йому його показав, він почав обурюватися, чому не паспорт. Я, як міг, пояснив йому, що, на мою думку, цього документа абсолютно достатньо: там є кольорова фотографія, там є моє прізвище, ім’я, по батькові, моя посада, місце роботи і так далі. Він начебто зі мною погодився, а потім почав розпитувати, хто я такий і що я тут роблю. Я знов-таки відповів йому, що я працюю у цій установі, показав йому, на якому поверсі знаходяться вікна мого кабінету, пояснив мету свого візиту. Його це абсолютно не влаштувало, він сказав, що «це – брехня», зараз ніхто не працює, «ти не можеш приходити сюди для цього», і висловив припущення, що я прийшов сюди, щоб встановлювати якісь технічні пристрої – як він висловився, «маячки» – для того, щоб корегувати артилерійський вогонь по їхньому загону.

Я сказав, що це – абсолютна маячня, у мене немає з собою ніяких технічних пристроїв. Потім підійшов ще один бойовик, почав ставити ті ж запитання – звісно, отримав ті ж відповіді. Вони сказали: «Добре, ходімо з нами, будемо розбиратися». Опиратися двом озброєним чоловікам не мало ніякого сенсу, мені довелося піти з ними на територію обласного військкомату.

Коли я вже заходив у ворота військкомату, я озирнувся назад і зрозумів, у чому полягала моя помилка: я побачив досить велику площу, на якій не було жодної людини, а вони за цим кам’яним муром стояли з автоматами і дивилися, як я вільно підходжу, як я фотографую, почуваюся вільно. Коли вони обшукали мене, відібрали телефон, ключі, гроші – фактично все, що було в кишенях, і продивилися вміст моєї картки пам’яті фотоапарата, вони побачили там світлини луганських майданів, а також барикади київського Майдану. Як вони мені сказали, уже одного цього достатньо, щоб розстріляти мене на місці або принаймні прострелити мені ноги, бо це, на їхню думку, було приводом такого їхнього ставлення до мене. Вони мені сказали, що вони нічого робити зі мною не будуть, бо в них для цього є спеціальний так званий «контртерористичний загін», у якому є фахівці, і вони дізнаються все, що їм потрібно.

Мені надягли кайданки, заштовхали в цю автівку і повезли на територію Східноукраїнського національного університету, де на той час базувався загін «Бетмена»

Командир цього загону «сепаратистів» кудись зателефонував, і незабаром приїхала автівка. Мені надягли кайданки, заштовхали в цю автівку і повезли на територію Східноукраїнського національного університету, де на той час базувався загін «Бетмена» – так звана «ГБР» російською – «группа быстрого реагирования». Коли ми туди приїхали, вони доповіли про моє так зване «затримання». До автівки сів «Бетмен» (цивільне ім’я – Бєднов Олександр Олександрович, як мені потім стало відомо), він почав допитуватись, хто я такий і що я там робив, чому в мене немає паспорта з собою. Я все ще думав, що з ними можна спілкуватися як з нормальними людьми, тобто мовою логіки.

Як відповідь я отримав потужний удар в обличчя

Я відповів йому, що це – службове посвідчення, яке цілком дозволяє ідентифікувати мене як людину. Його обурило те, що на обкладинці цього посвідчення був тризубець, тобто український символ. Він почав мене питати, чому цей знак тут знаходиться. Я знов-таки почав йому пояснювати, що я – державний службовець, моє керівництво видало мені таке посвідчення, у мене абсолютно немає ніякого права його змінювати. Він сказав: «Ты должен прийти к нам, мы б тебе сделали «удостоверение». Ты должен был проявить гражданскую сознательность». Я поставив йому цілком логічне запитання: «Добре, якщо ви вимагаєте, щоб в мене був паспорт, скажіть, будь ласка, у чому різниця? У паспорті теж є тризубець». «Бетмен» перезирнувся з охоронцем, який сидів поряд, і як відповідь я отримав потужний удар в обличчя. Це була дуже красномовна відповідь, яка свідчила про те, що «тут ми найрозумніші, бо в нас є зброя».

Я йому сказав, що мені ні в чому зізнаватися, і якщо вони мають намір мене вбити, вони можуть зробити це прямо зараз

Потім «Бетмен» почав допитуватися, чому на картці пам’яті мого фотоапарату знаходяться саме такі фотографії. Я намагався йому пояснити, що я, скажімо так, нічого кримінального не бачу. Я – фотоаматор. Так, я ходив фотографувати ці заходи, бо вважав і вважаю, що це – фактично історія нашого міста, історія нашої країни. Він знову почав казати, що я повинен зізнатися, на кого працюю, яке в мене було завдання. Сказав, що якщо я про все чесно розповім, то вони одразу мене відпустять, а якщо я не буду цього розповідати, мене будуть бити, різати на шматки, вбивати і так далі. Я не знаю, на кого ця казочка була розрахована, що якщо я зізнаюся в тому, на кого я працюю і яке в мене було завдання, то мене одразу відпустять. Я йому сказав, що мені ні в чому зізнаватися, і якщо вони мають намір мене вбити, вони можуть зробити це прямо зараз. Він відповів мені, що зараз вони робити цього не будуть, бо матимуть дуже багато клопоту з приводу миття машини від крові і всього іншого. Він покликав охоронців, і мене відвели до підвалу гуртожитку цього університету.

«Хірургічною пилкою він наніс мені порізи між пальцями»
Той підвал – це абсолютно непристосоване приміщення з вологою підлогою

– Фактично той підвал, у який мене відвели спершу, ¬¬– це абсолютно непристосоване приміщення з вологою підлогою, високою вологістю повітря. По металевих трубах стікав конденсат, тьмяне освітлення. На вологій земляній підлозі – кілька матраців, причому кількість їх була набагато меншою, ніж кількість в’язнів, які знаходилися в цій кімнаті.

Багато людей мали ознаки катування: в одного хлопця було порізане обличчя, інший був на милицях, третій взагалі був в неадекватному стані

Коли я спитав: «А як же ви тут спите?», мені відповіли: «Ну як? По черзі». Я звернув увагу на те, що багато людей мали ознаки катування: в одного хлопця було порізане обличчя, інший був на милицях, третій взагалі був в неадекватному стані, як мені здалося, мав ознаки душевного захворювання.

Був штатний кат цього загону на прізвисько «Маніяк». Я впав, інший бойовик на прізвисько «Янек» кілька разів уразив мене електрошокером, третій бойовик накинув мені на шию зашморг, почав мене душити

За деякий час за мною прийшли й відвели до іншого підвалу. Завели в одну з кімнат, там вже було близько десяти в’язнів. Один з бойовиків – з лисою головою, як потім я дізнався, це був штатний кат цього загону на прізвисько «Маніяк» – грубо наказав мені сісти. Я не зрозумів, бо була тільки брудна бетонна підлога, спитав: «Куди сідати?» – «Сюда садись». Я опустився навпочіпки і одразу ж отримав потужний удар в ділянку серця. Я впав, інший бойовик на прізвисько «Янек» кілька разів уразив мене електрошокером, третій бойовик накинув мені на шию зашморг, почав мене душити, і всі вони разом почали бити мене ногами.

Наказав мені роздягтися, з синтетичного шнура зробив два відтинки, на їхніх кінцях – зашморги, накинув мені їх на руки. Почав намагатися виламати мені пальці на правій руці

За деякий час мене витягли до коридору, потягли в іншу кімнату – кімнату, яка виконувала функції катівні. Там катування продовжилося. «Маніяк» вимагав від мене зізнань, вимагав, щоб я сказав, яке я мав завдання, на кого я працював, кому звітував. Я, як міг, пояснював йому, що я – державний службовець, я не робив нічого злочинного, нічого протизаконного. Моя відповідь його не вдовольнила. Він наказав мені роздягтися, з синтетичного шнура зробив два відтинки, на їхніх кінцях – зашморги, накинув мені їх на руки. Його поплічники поклали мене лицем вниз на стіл. «Маніяк» почав мене шмагати відтинком пластикової труби по ногах, по сідницях, по спині, по плечах. З огляду на те, що йому не вдалося знов-таки добитися від мене ніяких зізнань, він сказав, що буде переходити до більш радикальних заходів, дав команду своїм помічникам – мене зафіксували – і почав намагатися виламати мені пальці на правій руці. Я, як міг, опирався, звивався. На моє щастя, стіл, на який мене поклали, виявився не міцним – він просто розвалився піді мною.

Після цього мене повалили на ці двері, і він почав наносити мені хірургічною пилкою пропили між фалангами пальців

«Маніяк» вилаявся і дав наказ принести двері, тобто дверне полотно. Потім дістав набір хірургічних інструментів і почав детально мені розповідати їхнє призначення. Почав розповідати, як він буде цими інструментами відкушувати мені пальці, відпилювати пальці, ламати кістки і таке інше. Потім, явно глузуючи з мене, сказав, щоб я на нього не ображався, бо він дуже дбає про те, щоб він не заніс якусь інфекцію, і демонстративно, глузуючи, обробив хірургічну пилу якимось дезрозчином. Після цього мене повалили на ці двері, і він почав наносити мені хірургічною пилкою пропили між фалангами пальців. Шрами ще й досі лишилися. При цьому вони здійснювали дуже потужний психологічний тиск, знущалися, глузували, били ногами.

Людину, яка намагалася подати мені стільця, коли «Маніяк» наказав сісти на підлогу, дуже жорстоко побили тільки за намагання допомогти мені чимось

Коли вони втомилися від цього побиття, вони сказали, що вони на деякий час перервуться і мені дається, як вони сказали, остання унікальна можливість згадати все, що я їм не розповів, бо інакше вони будуть вдаватися до набагато більш радикальних заходів. На мене знов вдягли кайданки і закинули голого, без одягу, до тієї камери, куди мене заводили спочатку. Як виявилося, коли мене після побиття витягли з цієї камери до катівні, ту людину, яка намагалася подати мені стільця, коли «Маніяк» наказав сісти на підлогу, дуже жорстоко побили тільки за намагання допомогти мені чимось – хоча б просто подати стілець.

Тому усі дуже насторожено до мене ставились, боялися, скажімо так, хоч чимось допомогти, бо бачили, чим це може скінчитися. Крім усього іншого, «Маніяк» прямо заборонив будь-кому спілкуватися зі мною, надавати будь-яку допомогу і заборонив мені взагалі лягати. Найбільше, що мені дозволялося – сісти на стілець.

Руки в кайданках опухали, боліли. Я прохав чергових, охоронців, щоб хоча б принаймні якось послабили чи зняли ці кайданки. На мене спочатку взагалі ніхто не реагував, потім вони відповіли, що не вони мені їх вдягали, то й не вони їх будуть з мене знімати.

Катування інших бранців
Він вже не міг ходити – він просто взяв його за ногу і потягнув по бетонній підлозі цієї камери, коридору до цієї катівні

– Це приміщення, ця в’язниця – фактично це був підвал гуртожитку, у якому утримували в’язнів. Тобто для утримування людей він взагалі не був пристосований. Було кілька кімнат, які досить швидко заповнювалися. Тортури, побиття були фактично кожного дня. Було дуже багато жахливих випадків. Одного дня до нашої камери закинули двох нетверезих чоловіків. Їм інкримінували начебто напад на вартового. Як такого, як я зрозумів, нападу не було, сталася якась там сутичка. Але один з них, не розуміючи, де він перебуває, у якому оточенні знаходиться, сказав, що він також з іншого загону бойовиків-сепаратистів, але він взагалі туди записався тільки для того, щоб мати можливість вмовити свого сина, який був членом цього збройного угруповання, залишити його, бо він взагалі за єдину Україну. Це була фатальна помилка. Вартовий одразу ж доповів про ці висловлювання цього затриманого. Прийшов «Маніяк», який дав команду своїм поплічникам, цитую: «Ламайте его». Його почали жорстоко бити – руками, ногами, підручними якимись засобами, потім потягли до катівні, де дуже довго катували. Що з ним там робили, звичайно, я не бачив, але я чув його крики. Коли його притягли назад, за деякий час з’явився інший «сепаратист», який також дізнався про це висловлювання. Він у свою чергу теж потягнув його – він вже не міг ходити – він просто взяв його за ногу і потягнув по бетонній підлозі цієї камери, коридору до цієї катівні.

Садист просто розігнався і плигнув йому ногами на груди. Почувся хрускіт кісток, людина замовкла

За деякий час його знову повернули, він голосно стогнав. Цей «сепаратист» зажадав, щоб він замовчав. Людина не могла себе стримувати, він і далі голосно стогнав. Тоді цей садист просто розігнався і плигнув йому ногами на груди. Почувся хрускіт кісток, людина замовкла. Це все відбувалося вже пізно вночі. Рано-вранці він засмикався і перестав дихати.

Мене вразила поведінка цих «сепаратистів». Коли вони доповіли про це начальнику їхнього «військового госпіталю», прийшла літня жінка на прізвисько «Тигра». Вона помацала його пульс, послухала серце і сказала наступне: «Я констатирую смерть этого человека. Нужно ли мне где-нибудь расписаться?». Їй відповіли: «Ні», вона відповіла: «А, нет? Тогда тем лучше. Тогда я пошла». Його винесли на поверхню, закинули до якогось автомобіля, вивезли за місто в якусь посадку. Тобто, життя людини для них абсолютно нічого не варте.

Ще був випадок, коли до цієї ж камери закинули ввечері трьох літніх чоловіків, дуже сильно побитих, скривавлених. Одному було за шістдесят років, іншим десь п’ятдесят чотири-п’ятдесят п’ять. Уся їхня «провина» полягала в тому, що один з них йшов з дачної ділянки до крамниці з метою придбати якісь продукти харчування, а інші навпаки йшли на цю дачну ділянку для того, щоби зібрати якийсь врожай. На їхнє нещастя, десь посередині відтинку цього шляху був «військовий загін сепаратистів» чи блокпост, про існування якого вони навіть не знали. Як вони сказали, їх обстріляли, наказали лягти на землю, потім підбігли, вдягли на голови якісь мішки, притягли на цей блокпост, почали бити, знущатися. Їм інкримінували стандартне звинувачення в «коригуванні ворожого вогню».

Підняли його на дибу. Коли він намагався перенести хоч трохи вагу тіла на ноги, його били по ногах, били ногами по обличчю, і на довершення до всього ще й нацькували на нього натреновану вівчарку

Щоб ви зрозуміли рівень жорстокості, яку застосовували до них, одному з цих чоловіків зв’язали руки за спиною, потім до цих зв’язаних рук прив’язали якийсь товстий шнур, перекинули через гілку дерева і просто підняли його на дибу. Коли він намагався перенести хоч трохи вагу тіла на ноги, бо відчував неймовірний біль, його били по ногах, били ногами по обличчю, і на довершення до всього ще й нацькували на нього натреновану вівчарку. Другому чоловікові вщент зламали ребра. У третього був дуже сильний струс мозку і глибока рана на стегні від ножа або штика. Коли за декілька днів до підвалу завітав лікар і оглянув цих чоловіків, він порадив тому чоловіку, який мав поламані ребра, якомога більше лежати і не рухатися, бо, як він сказав: «Один необережний рух – і уламки ребер можуть проткнути життєво важливі органи, і тоді вже тебе врятувати я не зможу».

«Були випадки ґвалтування жінок»

– Були випадки ґвалтування жінок. Одну з молодих жінок кожної ночі виводили з камери начебто на допити, але всі чудово розуміли, що ні про які допити не йдеться і її просто ґвалтували.

До в’язниці кинули молоду дівчину у віці десь від 14 до 16 років. У вигляді покарання він наказав відправити її як подарунок бойовикам на передову лінію для задоволення їхніх сексуальних потреб

Інший випадок: за якісь незначні правопорушення до в’язниці кинули молоду дівчину у віці десь від 14 до 16 років. Якось до в’язниці завітав «Маніяк», який займав досить, скажімо так, високий рівень в ієрархії цього загону. Йому не сподобалося, що ця дівчина без дозволу вийшла в коридор цього підвалу. І у вигляді покарання він наказав відправити її як подарунок бойовикам на передову лінію для задоволення їхніх сексуальних потреб. Наскільки мені відомо, туди її возили неодноразово.

Ми постійно чули крики з катівні, яка знаходилася фактично поряд з нашою камерою

Крім усього іншого, мене кілька разів переводили з однієї камери до іншої, і ми постійно чули крики з катівні, яка знаходилася фактично поряд з нашою камерою. Катування іноді продовжувалися до глибокої ночі, і ми всі переймалися тим, що іноді після цих тортур «Маніяк» заходив до нашої кімнати і безпричинно лупцював людей, які були там.

Узагалі до камери в будь-який момент могли зайти «сепаратисти» і почати знущатися з затриманих, поранених, скалічених. Іноді заради розваги використовували людей як боксерську грушу для відпрацювання ударів. Іноді чинили дуже сильний психологічний тиск, били ногами в живіт поранених катованих людей. Били руків’ям пістолета по голові. «Маніяк» періодично заходив і бив мене та інших ув’язнених палицею, при цьому примовляючи: «А это тебе, чтобы жизнь малиной не казалась».

Наніс мені потужного удару його улюбленим знаряддям, молотком з твердої гуми, по грудній кістці. Я думав, що задихнуся від болю. Він прокоментував свої дії так: «А это я пришел пожелать тебе доброго утра»

В один з моментів, коли в місті не було електрики, ми фактично перебували майже в повній темряві, він зайшов, посвітив в обличчя потужним ліхтарем – звичайно, я не міг нічого бачити, бо дуже яскраве світло було – і наніс мені потужного удару його улюбленим знаряддям, молотком з твердої гуми, по грудній кістці. Я думав, що задихнуся від болю. Він прокоментував свої дії так: «А это я пришел пожелать тебе доброго утра».

Після того, як мені вдалося вже приїхати до Києва, я завітав до лікарні, зробив рентгенівський знімок і дізнався, що, крім численних переломів ребер, у мене була також зламана грудна кістка після цього удару.

Умови утримання

Щоб ви розуміли умови утримання: туалет був тільки в одній кімнаті. Друга камера була взагалі без всякої вентиляції, десь 5 на 6 метрів, вентиляція здійснювалася тільки через відкриті двері. Улітку було дуже спекотно, дуже задушливо. У кожній камері стояло відро для того, щоб ув’язнені могли справляти свої природні потреби.

Спали ми на брудних матрацах, які лежали на бетонній підлозі. Іноді в цій кімнаті, яка мала площу десь 30-35 квадратних метрів, було від 20 до 30 людей одночасно. Коли двері зачиняли, вологість повітря була така, що конденсат стікав по стінах. Годували нас найчастіше якоюсь кашею, іноді звареною просто на воді навіть без додавання солі.

Уперше і востаннє нам дозволили помитися на сороковий день перебування в цій в’язниці

Уперше і востаннє нам дозволили помитися за, скажімо так, наполегливою порадою лікаря на сороковий день перебування в цій в’язниці. Нас вивели на поверхню, дали по відру води, по шматку мила і сказали: у вас є від 5 до 10 хвилин, щоб помитися і якось випрати свій одяг. Більше подібних заходів не проводилося. Ніяких гігієнічних засобів не видавалося. Милися, вмивалися, як могли, за допомогою тієї води, яку видавали для пиття.

Я вважаю, що люди повинні знати про це, бо багато хто ідеалізує цих так званих «борців за свободу та незалежність» – це не «борці за незалежність», це купка маргіналів, які дорвалися до «влади». Я можу казати про це цілком відповідально, бо мав можливість спостерігати за ними, спілкуватися з ними.

Це – маргінальні елементи, кримінальні елементи, п’яниці. «Я вже півтора року на свободі. Сам собі не вірю, як це таке можливо»

Як це не дивно, у нашій камері серед ув’язнених також були сепаратисти, яких кидали до цієї в’язниці за порушення якихось правил: за мародерство, пиятику. Спілкуючись з ними, я зрозумів, що це – маргінальні елементи, кримінальні елементи, п’яниці. Дехто з них розповідав, абсолютно не криючись, що на волі він не бував довше, ніж по півроку, а це каже: «Я вже півтора року на свободі. Сам собі не вірю, як це таке можливо». При цьому він казав, що дуже активно підтримує рух «сепаратистів». Тобто, це бандити, це мародери, це грабіжники. Ось вам яскравий приклад того, що я кажу.

У камерах, у яких мені доводилося сидіти, було дуже багато людей, яких кинули «на підвал» тільки тому, що в них був якийсь бізнес, була якась нерухомість, були гроші. Їх били, катували, допитувалися, де саме вони зберігають цінності, гроші, де і яка нерухомість у них є. Хлопчина, який сидів зі мною разом у камері, розповідав, що він був свідком того, що «Маніяк» вимагав від якоїсь жінки підписати документи, які засвідчували, що вона дарує будинок цьому кату «Маніяку» або його командиру «Бетмену». Він погрожував їй, що якщо вона відмовиться підписати цей документ, він зніме їй шкіру з обличчя.

Рабська праця, «віджимання» власності і знущання
Полонених дуже часто використовували для примусової роботи. Вони потребували безкоштовної робочої сили, рабів, яких можна було використати для безоплатної фізичної праці

Полонених дуже часто використовували для примусової роботи, і причиною для ув’язнення могло стати фактично будь-що. Вони потребували безкоштовної робочої сили, рабів, яких можна було використати для безоплатної фізичної праці. Приводом для такого затримання могло стати навіть те, що людина просто вийшла з крамниці, маючи в руках пляшку пива. Її одразу звинувачували в пияцтві, кидали «на підвал». Якщо людина починала обурюватися, їй «пояснювали», що це не та ситуація, коли можна обурюватися. Якщо людина цього не розуміла, її просто били, пояснюючи, що тут вона взагалі не має ніяких прав, і єдина її можливість звільнитися – це сумлінно працювати протягом трьох, чотирьох, п’яти тижнів, якщо сумлінно працюватиме, відпустять.

Я сам був свідком щонайменше кількох випадків, які закінчувалися смертю ув’язнених після довготривалого катування

З огляду на те, що люди, перебуваючи в цьому підвалі мали можливість спостерігати за побиттями, катуваннями і навіть вбивствами, вони були дуже вмотивовані на те, щоб якомога швидше покинути цю в’язницю. Я недарма кажу про те, що були вбивства – я сам був свідком щонайменше кількох випадків, які закінчувалися смертю ув’язнених після довготривалого катування. Я був навіть свідком того випадку, коли на примусові роботи виганяли людей з поламаними руками.

Медична допомога іноді надавалася, але абсолютно вибірково, і дуже часто це залежало від бажання чи небажання представників цього військового госпіталю надати таку допомогу. Я був свідком такої ситуації: коли один з полонених, у якого була поламана рука внаслідок катування, звернувся по допомогу, цей медичний працівник відповів йому наступне: «Для того, чтобы наложить правильно гипс, я должен сделать тебе рентгеновский снимок. У нас нет рентгеновского оборудования. В городскую больницу тебя никто не повезет. Поэтому гипс я тебе накладывать не буду».

До загону «Бетмена» прийшло поповнення з Росії, і один російський вояк, він був професійним боксером. Він сильно побив цих чоловіків, включаючи і того чоловіка, який був затриманий за дуже незначне адміністративне порушення

Одного чоловіка затримали за абсолютно незначне порушення «комендантської години». Його затримали майже біля того будинку, де він мешкав. Він запізнився десь буквально на одну чи дві хвилини. Він говорив цим «сепаратистам», які його затримали, мовляв, ось подивіться, це мій будинок, тут буквально одна чи дві хвилини, я поряд зі своїм домом, я нічого поганого не зробив. Йому сказали: ні, ти порушив «комендантську годину», ми тебе забираємо «на підвал». З огляду на те, що порушення було досить незначне, йому сказали: добре, посидиш тут два-три дні, попрацюєш, і ми тебе відпустимо. Наступного дня його і ще кількох полонених забрали на риття траншеї. За деякий час від повернувся до камери сильно побитий, зі струсом мозку і розбитим обличчям. Виявилося, що, коли вони рили траншею – вона була досить затісною – трохи стомилися, і в самій траншеї залишився працювати тільки один чоловік, а двоє з них вилізли на поверхню, щоб трохи перепочити. У цей час до загону «Бетмена» прийшло поповнення з Росії, і один російський вояк, який багато наслухався про «укропів», про «фашистів», «бандерівців», побачив, що «військовополонені», як він вважав, яким доручили виконувати якусь роботу, нахабно сидять і не працюють. Він підійшов і мовчки почав їх бити. Як виявилося, він був професійним боксером. Він сильно побив цих чоловіків, включаючи і того чоловіка, який був затриманий за дуже незначне адміністративне порушення. Коли запросили лікаря з цього військового госпіталю, він обстежив його, сказав: «Ну, струс мозку то таке, неважливо, саме пройде. Брова розбита, так, сильно, треба буде накласти шви – це я зможу зробити. Губа сильно розбита – треба також шви накладати, але в мене немає відповідного шовного матеріалу. Ну, то я нічого тобі робити не буду».

Один з очільників цієї в’язниці, на прізвисько «Фобос», мав звичку стріляти з травматичного пістолета по стегнах ув’язнених майже впритул

Як я вже казав, я за фахом ветеринарний лікар, і мені досить часто доводилося надавати допомогу пораненим унаслідок катувань. На наше щастя, у камеру нам передали певну кількість ліків для того, щоб ми «не турбували» лікарів. Я робив перев’язки, ін’єкції. І в цій камері – пробачте за натуралістичність – я вперше побачив, якого кольору людське м’ясо. Бо один з очільників цієї в’язниці, на прізвисько «Фобос», мав звичку стріляти з травматичного пістолета по стегнах ув’язнених майже впритул. Це, звичайно, було не смертельно, але утворювало великі дірки і завдавало великих страждань ув’язненим. Узагалі синці, гематоми, поламані руки, прострілені ноги – це була абсолютна буденність, на це фактично майже не звертали уваги.

«Я часто бачив російських вояків»
Вони не приховували, що вони росіяни, розповідали, що вони з Ростова, з Воронежа, з Криму, з Челябінської області

– Я хочу сказати, що без підтримки Росії, звичайно, ця окупація не могла б бути здійсненою. Російська підтримка була досить масованою, і я часто бачив російських вояків. Вони не приховували, що вони росіяни, що вони приїхали сюди саме з Росії. Знов-таки, я мав можливість з ними спілкуватися, коли їх на деякий час кидали до цих камер за пиятику, мародерство. Іноді їх приносили в майже непритомному стані з огляду на ту кількість горілчаних виробів, яку вони вживали. Вони розповідали, що вони з Ростова, з Воронежа, з Криму, з Челябінської області.

Якщо хтось хоче розповісти, що це повстання мирних шахтарів чи трактористів, які самотужки мають можливість опиратися регулярній армії України, то це абсолютна брехня

Самі «сепаратисти» розповідали про те, що їх озброювали росіяни, що їх привозили в Ростов у якісь табори, де їх тренували, навчали поводженню зі зброєю, стрілецькою зброєю, з гарматами і так далі. Тобто якщо хтось хоче розповісти, що це повстання мирних шахтарів чи трактористів, які самотужки мають можливість опиратися регулярній армії України, то це абсолютна брехня. Розповідалося про залпи «Градів», залпи артилерії.

Він відкритим текстом казав про своє співробітництво з ФСБ, про фінансування з боку ФСБ

Це дуже дивно, але в цій же камері разом з нами знаходилася дуже цікава людина, яка, як виявилося, була причетна до створення цих незаконних військових угрупувань. Ця людина постачала їм озброєння, продовольство, гроші. Він відкритим текстом казав про своє співробітництво з ФСБ, про фінансування з боку ФСБ. Він дуже обурювався тим, що «Бетмен», або Бєднов Олександр Олександрович після того, як він передав йому всі канали постачання зброї, продовольства, грошей, не бажаючи ділитися з ним впливом, «владою» славою, у якості вдячності кинув його на цей підвал.

Всі ті структури, які були причетні до окупації сходу України, несуть повну відповідальність за окупацію нашої країни

Тобто всі ті структури, які були причетні до окупації сходу України, несуть повну відповідальність за окупацію нашої країни, я так вважаю.

Я вважаю, що санкції проти Росії як країни, яка стоїть за всіма цими подіями, в жодному разі знімати не можна, їх треба тільки посилювати, бо тільки таким чином можливо, скажімо так, зробити щось для деокупації сходу України. На мій погляд, ці санкції дуже ефективні, і вони працюють. Наслідки росіяни вже відчули на собі. Але для того, щоб деокупація тимчасово окупованих частин Луганської та Донецької областей відбулася якомога швидше, ці санкції треба тільки посилювати та поглиблювати, бо ця країна-агресор, Росія, іншої мови не розуміє. Санкції, на мій погляд, є дуже дієвим важелем впливу для цього.

Світлини, які мені вдалося перед тим викласти в інтернет, – це світлини луганських майданів, проукраїнських мітингів

Як я вже казав, я фотоаматор, і під час мого захоплення в мене з собою був фотоапарат. Ці світлини, які мені вдалося перед тим викласти в інтернет, – це світлини луганських майданів, тобто проукраїнських мітингів, коли люди висловлювали свою точку зору, яка зовсім не співпадала з офіційною кремлівською пропагандою. Ось, будь ласка: «Пу – вон». Пу – це, зрозуміло, Путін. За цю світлину мені дуже дісталося: мене сильно били, катували, бо саме вона, скажімо так, повністю руйнувала кремлівську пропаганду про те, що на Сході України, у Луганську нібито усі розмовляють російською мовою і чекають, коли прийдуть російські війська.

Думаю, це також коментувати не треба. Ця світлина вже була надіслана мені трохи пізніше, коли мої знайомі дізналися про моє звільнення. Ця світлина для мене дорога, тому що вона зображує саме мене під час одного з таких мітингів.

Як відомо – якість, на жаль, не дуже висока – усі події в Луганську почалися з захоплення будівлі Служби безпеки України. Кілька фотографій того часу.

Це також світлина, яка була зроблена під час одного з проукраїнських мітингів. Вона мені теж дуже дорога. Тут погано видно обличчя. Тут написано: «Луганськ – це Україна», і на задньому плані український стяг. Один з чоловіків, який його тримає, – саме я.

Анна Гузь: Мене змусили написати на стіні кров'ю: «Я люблю Донбас»
«Я згадала, що читала про гестапо»

Потрапити у «підвал» до угруповання «ДНР», а відтак піддатися тортурам і навіть втратити життя, може будь-яка людина, яка живе на непідконтрольній Україні території. Це стверджує Анна Гузь, яка навесні 2014-го утримувалася бойовиками в Макіївці.

– У полон я потрапила 27 травня 2014 року. Вранці за мною прийшли «вони». Називали себе «ополченці». Тримали нас у сусідньому місті – Макіївці, а саме у будівлі ВБОЗ (Відділ боротьби з організованою злочинністю – ред.).

Кімната була на другому поверсі. Раніше у ній проживали бійці, які воювали в аеропорту (Донецький аеропорт – ред.). Оскільки їх всіх перебили, кімната звільнилась. Там була шафа для паперів, стіл. Стільця я не пам’ятаю. На підлозі лежали три чи чотири матраци.

Мої співвітчизники з Донецької області саме звідти відправлялися до Росії, щоб ставати диверсантами

Найтяжчим було усвідомити, що ми були на їхній базі. Через неї проходили різні групи. І мої співвітчизники з Донецької області саме звідти відправлялися до Росії, щоб ставати диверсантами, підривати мости та інші важливі споруди. Саме тоді мені стало ясно, якого розмаху набувала ситуація. Вони навіть того не приховували.

Ще був один дивний момент. Мені як людині, що має погану звичку, давали російські сигарети – огидні. В принципі, вся «гуманітарка» була російською.

Я згадала, що читала про гестапо
Допит був у два етапи. Спочатку – підвал із побиттям та з ножами. Далі – «розмова» під їхні «настанови», я кров’ю на стіні написала: «Я люблю Донбас». Тоді я згадала, що читала про гестапо

Допит був у два етапи. Спочатку – підвал із побиттям та з ножами. Далі – «розмова» з різними ватажками груп. Вийшло так, що через порізи на початку нашої «бесіди», під їхні «настанови», я кров’ю на стіні написала: «Я люблю Донбас». Тоді я згадала, що читала про гестапо.

Якщо детальніше розповідати, то спочатку нас привезли разом з одним хлопцем. Очі зав’язали знайденим у мене вдома прапором, тож ми не знали куди нас ведуть. Виводили з під’їзду, фактично, заломлюючи руки. Поки їхали на мікроавтобусі, була купа погроз розстріляти у найближчій лісосмузі.

Разом зі мною було двоє жінок. Це були кухарки, які прийшли просто подивитись на шоу

Відразу, як приїхали, розмістили нас у приміщені розміром у туалетну кімнату. Було очевидно, що це був підвал. Стояв характерний сморід вологих стін. Через декілька хвилин мене забрали. В іншій кімнаті я сиділа на ящику з-під пластикової тари. Разом зі мною було двоє жінок. Пізніше з’ясувалось, що це були кухарки, які прийшли просто подивитись на шоу. Ще були двоє хлопців.

Ніхто вже не змушував тримати на очах пов’язки, бо і обличчя свої вони вже не приховували. А от спочатку, коли забігали у мій дім, то були «справжні маски-шоу». Десь сім чоловік, шість з яких були у формі з нашивками російської православної армії.

У підвалі лунали питання типу: «Як ти думаєш, чого ти тут?». Я справді не знала відповіді на це питання. Треба враховувати, що спали всього пару годин. Була важко зрозуміти, що відбувається.

Повернувся з наручниками, якими бив по руках та колінах. Це, виявляється, боляче! Тоді він знову вийшов і повернувся з ножем. Маю глибокі порізи на руках, які зараз вже стали шрамами

Звісно, у мене було декілька версій, але я їх, заради своєї безпеки, не озвучувала. Через декілька хвилин такої «розмови», забіг чоловік у формі та почав ображати. Потім – удар головою об стіну. Далі він вийшов і вже повернувся з наручниками, якими бив по руках та колінах. Це, виявляється, боляче! Тоді він знову вийшов і повернувся з ножем. Почав ним махати. Я прикривала грудну клітину та внутрішні органи. У результаті – маю глибокі порізи на руках, які зараз вже стали шрамами.

Цей чоловік ставив питання загального характеру: «В якій країні живеш?», «Ходили ви на Євромайдан?». Особливо «цікаво» запитували про Одесу, пов’язуючи все з трагедією, що була там на початку травня (Сутички та пожежа 2 травня 2014 року під час яких загинули 48 людей – ред.). Однак, саме запитання було у форматі: «Чи були Ви в Одесі?» Я відповідала: «Так» і пояснювала, що то було давно, ще задовго до Майдану. Проте, далі знову були побої. Тож спочатку я намагалась відповідати, але потім зрозуміла, що це не має сенсу. Насправді, вони одразу вирішили, що я «ворог».

Погрози насилля сексуального характеру я навіть не буду цитувати. Це все прояви такого собі захоплення владою

Погрози насилля сексуального характеру я навіть не буду цитувати. Це все прояви такого собі захоплення владою.

Катарсисом стало те, що людина, яка знущалася наді мною, зі словами «Молись своїм богам» дала мені ляпас і так вийшло, що порізала мені горло. Як потім сказали лікарі, все могло бути непоправно. Поріз прийшовся на місце поруч зі сонною артерією.

Десятеро чоловіків у формі, перебиваючи, ставили мені запитання

Друга частина «розмови»» була відразу після «ножа біля горла». Той, хто мене допитував, мабуть, вирішив, що я достатньо зломлена і вже готова розповісти все, що треба.

Мені наказали піднятися нагору. А там – розбрат і хаос. Десятеро грізних чоловіків у формі, які один одного перебивали. Чого від мене хотіли – не зрозуміло. Я якось відповідала на ті запитання, а потім написала пояснювальну записку про те, хто я є і що я тут роблю.

Так я розповіла, що знайома з Ольгою, яка збиралася брати участь у виборах, а зараз вона десь у «них». Після слів, що Ольга була у мене вдома, один із чоловіків був дуже здивований, бо виявилося, що вони друзі з самого дитинства, а він не знав про її «полон».

Щодо мене, то у моєму випадку було декілька слабких місць. По-перше, про мій приїзд знало декілька чоловік. Один з тих, хто був у курсі, проявив слабкість. Тож, треба розуміти з ким ти спілкуєшся. До того ж, мій дім – це звичайний п’ятиповерховий будинок, який не має горища, щоб у випадку небезпеки можна сховатися.

Били вагітну і змусили на весь світ казати про «погану українську армію»
Є такі, хто просто хотів провідати батьків, а опиняються за стінкою

Треба пам’ятати і про інформаційну безпеку. Люди пишуть різні пости, діляться думками про події, а це легко можна знайти. Головне розуміти всі ризики, якщо ти їдеш туди. Я їхали аби вирішити робочі питання. Та є такі, хто просто хотів провідати батьків, а опиняються за стінкою.

Ми маємо воєнну агресію з боку Росії під прикриттям «білих камазів»

По суті, ми маємо воєнну агресію з боку Росії під прикриттям «білих камазів»? Кремль має імперські апетити. Вони не зупиняються.

Насправді, санкції мають бути такого характеру, щоб Росія зрозуміла: або вона закінчує агресію, або просто перестає існувати. Все інше не працює. Адже і досі йде використання інформаційних прийомів дуже жорсткого характеру – з підтасовкою фактів.

Дівчинка, яка їхала до своєї мами ледь не була розстріляна. Били вагітну, а потім змусили дати прес-конференцію на весь світ про «погану українську армію»

Дівчинка, яка їхала до своєї мами ледь не була розстріляна. Били вагітну, а потім змусили дати прес-конференцію на весь світ про «погану українську армію». Це люди виховані на законах НКВД. Вони будуть брехати, вигадувати, підробляти факти.

Тут має бути так: або ви живите мирно, або ви не існуєте як країна для всього світу.

Ми говоримо про справедливість. Над людьми не можна знущатись
Це не питання особистих амбіцій. Ми говоримо про справедливість. Над людьми не можна знущатись

Це не питання особистих амбіцій. Ми говоримо про справедливість. Над людьми не можна знущатись.

Там на різних рівнях все працює. Якщо говорити про людину, що знущалась наді мною – це просто виконавець. Потім з’ясувалось, що він через особисті причини вів себе настільки жорстоко. Таке буває на війні. Перевищення повноважень, людський фактор.

Нам так і пояснювали, що вони бачать яка ситуація насправді і просто беруть все, що можна взяти

Ті, хто був у якості командирів, просто вирішували питання кар’єрного росту, за рідкісним винятком. Гроші, авто, доступ до ресурсів. За тиждень того «курорту», під час розмов нам так і пояснювали, що вони бачать яка ситуація насправді і просто беруть все, що можна взяти.

Є романтики. Їх виставляють перед камерами та в перші ряди перед артилерією. Насправді їх шкода. На Донбасі були проблеми з реалізацією людей і Україна встигла наламати дров.

Інформатор, який розповів про мене, я думаю, був вже з окупованого Криму, приїхав спеціально аби керувати процесом з середини Донбасу. Звичайно він був неприємно здивований, бо його наказ привезти людей на бесіду вилився в пролиття крові. Та питання, навіть, не у цьому. Це війна.

Поговоримо про верховних керівників. Нехай вони горять у пеклі

Поговоримо про верховних керівників рішення яких залежить від грошей та геополітики. Бажаю їм усіх жахіть від усією душі. Нехай вони горять у пеклі.

Я не думала над проявами солідарності зі мною чи в адрес тих, хто теж був у полоні. У конкретній ситуації – що таке санкції?! Хтось десь далеко грізно колихне пальцем, поки ті будуть комусь їх відрізати? Це смішно!

Я хотіла б додати дещо. Найважче в цьому новому житті – відчувати себе безхатченком. Я розумію, що поки не закінчиться ця війна, я не зможу розпочати бізнес, яким займалась раніше.

Що стосується солідарності з людьми, які пережили полон? Якщо наша рідна держава згадає те, що вона є державою і люди за неї ледь не померли, а деяких вже немає, то знайти до 10 000 квартир, котрі існують – для компенсації – якраз і було б демонстрацією того, що все це не грандіозний злочин з двох сторін.

Розповідаю свою історію, щоб це було почуто

Я до війни, яка трапилась у мене вдома, взагалі не була публічною персоно. Розповідаю свою історію, аби це було почуто. Ніхто з тих, хто пройшов Майдани, не вважають себе героями, ми всі вважали себе смертниками. Чесно. І Донецьк, і Луганськ теж допомагали Майдану – грошима та продуктами. Я була всередині цього руху, я бачила як людина приходила вночі з їжею у 100 кг. Це справді було.

Але повторюю: ніхто не герой. Ніхто не хотів помирати, але деяким довелося. А ми живі. Ми – Україна.

«Він розганявся і бив мене ногою у груди» – Ірина Довгань
«Його ґвалтували, а він стогнав і кричав. Це було страшніше, аніж коли мене били»

Ірина Довгань, косметолог із Ясинуватої, розповідає, як проросійські бойовики повністю розграбували її будинок, влаштували лінчування на площі Донецька, а також про побиття, катування і зґвалтування.

– Я Ірина Довгань, жителька Ясинуватої під Донецьком. До війни я мала невеликий приватний косметичний кабінет і працювала в ньому косметологом.

Під Слов’янськом українські військові були голодні, без одягу та взуття
Я відчула, що це небезпечно, і я замовчала. Навколо було занадто багато агресії та протилежних думок. Після звільнення Слов’янська усі ті озброєні люди прийшли в Донецьк та моє місто

– Тоді, навесні 2014-го, у нашому донецькому регіоні події розгорталися дуже швидко та страшно. Спочатку здавалося, що достатньо доносити людям думку про те, що регіон однієї держави не може за якимось рішенням приєднатися до іншої країни. Я намагалася пояснювати людям у жартівливій формі та на прикладах, що це неможливо. У якийсь момент я відчула, що це небезпечно, і я замовчала. Навколо було занадто багато агресії та протилежних думок. Події розгорталися швидко, після звільнення Слов’янська усі ті озброєні люди прийшли в Донецьк та моє місто.

Я поїхала у бік Слов’янська і на блокпосту познайомилася з українськими військовими. Вони були голодні, без одягу та взуття

Я відчувала постійну потребу якось діяти у цій ситуації, бо моя сім’я – чоловік і дочка поїхали до Маріуполя доглядати за батьком чоловіка, який помирав, а я була вдома і у мене були «розв’язані руки». Я поїхала у бік Слов’янська і на блокпосту познайомилася з українськими військовими. Вони були голодні, без одягу та взуття.

Їздили моєю машиною, доводилося проїжджати два блокпости «ДНР» з озброєними людьми. Ми говорили, що їдемо в Слов’янськ. Але туди ми не доїжджали

Повернулася додому переповнена емоціями і розповіла жінкам, з якими я спілкувалася по роботі (у мене було широке коло знайомих, я люблю спілкуватися). У нас утворилася «група небайдужих», і ми почали збирати свій одяг, постіль, подушки – все, що, ми думали, може бути потрібним українським солдатам. Ми варили борщ, смажили велику кількість млинців. З’явилися кавуни, військові дуже просили, ми купували та відвозили. Кілька разів возили одяг та їжу. Їздили моєю машиною, доводилося проїжджати два блокпости «ДНР» з озброєними людьми. Ми говорили, що їдемо в Слов’янськ, аби допомогти жителям, що постраждали. Але туди ми не доїжджали. За селом Новобахмутівка, за підірваним мостом, у селі Розовка ми вивантажували все біля дороги українським військовим і поверталися назад.

Одяг для військових, тому що кросівки і футболки, які ми возили, – були потрібні, але солдати просили форму

Це тривало майже місяць, і останні рази людей, які мене підтримували, ставало все більше. Давали гроші і чоловіки, з’явилася можливість зв’язуватися з волонтерами на вільній території. У моєму випадку це була Тетяна Ричкова з Дніпра, я попросила у неї одяг для військових, тому що кросівки і футболки, які ми возили, – були потрібні, але солдати просили форму.

Мені вдалось зібрати чималеньку суму грошей, яку перерахували на рахунок волонтерської організації у Дніпрі. У Краматорську мені передали кілька упаковок

Мені вдалось зібрати чималеньку суму грошей, яку перерахували на рахунок волонтерської організації у Дніпрі. У Краматорську мені передали кілька упаковок камуфляжу. Ми з однією жінкою це забрали і відвезли військовим, які на той час змінили місце дислокації на Михайлівку під Горлівкою.

Коли ми повернулись додому, то потрапили під обстріли. Ясинувату дуже обстрілювали, і я ховалася у підвалі близько тижня. Розуміючи, що ситуація погіршується і українська армія, найімовірніше, не прийде, я вирішила передати на вільну територію через знайомих своєму чоловікові планшет, в якому я вела бухгалтерські записи про зібрані кошти для військових. Всі люди мені довіряли, але пізніше я хотіла показати їм звіт. Для мене це було важливо. Я передала цей планшет. Чоловіка, який віз ці речі, зупинили на блок-посту «ДНР» на виїзді з Донецька та побили. У нього забрали машину. Я не знаю, що там відбувалося, але він давав свідчення і сказав, що сумка належить проукраїнській жінці, адресу якої він знає. Дав усі мої дані та координати, навіть місце моєї роботи. За мною приїхали на трьох машинах десь десять людей з автоматами. Вони зайняли кругову оборону навколо вулиці, де я жила (вулиця Дачна, будинок 82). Це маленька, тиха вулиця, приватний сектор. Я зрозуміла, що щось відбувається, бо машини у цей час у місті не їздили, а тут приїхали.

Арешт
Мене завели у дім, ще раз ударили і сказали, щоб я сказала про всі місця, де я ховаю гроші

– Це було 23 чи 24 серпня. Я була у дворі й почула, що машини зупинилися. Почали стукати у ворота, і я їх відкрила. Увійшли люди, вдарили мене, одягли наручники і запхали до машини, одягнувши щось на голову. Я нічого не бачила, а поруч був чоловік з автоматом. Інші в цей час були у моєму домі. Десь через хвилин 20 мене завели у дім, ще раз ударили і сказали, щоб я сказала про всі місця, де я ховаю гроші. Моя сім’я була небідна, у нас був двоповерховий будинок, доглянутий двір та садок.

Мені тикали в обличчя закордонним паспортом. Показували відкриті візи в Німеччину та Польщу, кричали, що я багато подорожувала. Віза у В’єтнам їх найбільше обурила, бо зробили висновок, що я дуже багата, раз дозволяю собі такі подорожі. Тож вимагали віддати всі гроші. Словом, це було насильство…

Я сказала код сейфа і де заховала гроші, які люди давали мені на допомогу українській армії. Багато речей вже було зібрано до того, як я увійшла. В будинку було два біноклі, які належали моєму чоловікові – подарунки від батька та мене. Вони послужили доказом, що я допомагаю українській армії.

Мене просто поставили перед фактом, що я навідниця, і це мені так не минеться. В гаражі в мого чоловіка знайшли драбину, яку чоловік пофарбував ще у минулому році балончиками у камуфляж, і чомусь це також стало доказом нашої причетності до дій української армії. Мене вдарили і вимагали пояснити, як ми використовували цю драбину. Після звільнення я запитала чоловіка, навіщо він пофарбував у камуфляж цю драбину. Він відповів, що для того, щоб її можна було кидати в саду серед дерев, де ми збираємо фрукти, щоб її не вкрали.

Доказами моєї провини для тих, хто приїхав мене арештовувати, були український прапор з кімнати моєї доньки, вінок і смішні вушка в національних кольорах, які ми купили на чемпіонат Євро-2012. Я і не пам’ятала про їхнє існування.

Тим часом усі мої коштовності, прикраси, всі фотоапарати, телевізор забрали до машини і разом зі мною поїхали на місце моєї роботи. Кілька чоловік залишилися і ще кілька днів вивозили все майно з дому.

Я чула, як у сусідніх камерах стогнуть та кричать люди

– Мене привезли на вулицю Ленінградську 11-8 – у квартиру, де був мій салон. Мене лишили перед під’їздом – на голову одягнули українську символіку, обв’язали українським прапором і поставили посеред двору. На мене дивилися старенькі сусідки, які були шоковані. Вони не розуміли, що відбувається, мої руки були в наручниках, було видно, що мене били. Ці жінки були дуже перелякані.

Вона підбігала та плювала мені в обличчя, хоча до того ми чудово спілкувалися з нею

Була ще жінка, вона підбігала та плювала мені в обличчя, хоча до того ми чудово спілкувалися з нею. «Якщо ти думаєш, що мені тебе жаль, то це не так. Так тобі і треба!» Я не витримала і сказала, що не потребую її жалості. Вона вдарила мене ногою по нозі за це.

Мене відвезли у відділення міліції і посадили в одиночну камеру. Коли мене туди вели, навколо було багато чоловіків у камуфляжі, які до мене чіплялися – за тіло та волосся

Військові вийшли. У моєму салоні нічого цікаво не знайшовши, тільки невелику суму грошей, які я збирала на закупки по роботі. Мене відвезли у відділення міліції і посадили в одиночну камеру. Коли мене туди вели, навколо було багато чоловіків у камуфляжі, які до мене чіплялися – за тіло та волосся.

Нічого не бачила, але чула, як у сусідніх камерах стогнуть та кричать люди

Я сиділа в цій камері дві чи три години, у мене затекли руки й було дуже боляче, бо руки були скуті наручниками за спиною. Я нічого не бачила, але чула, як у сусідніх камерах стогнуть та кричать люди. Це були кілька жахливих годин у моєму житті. Потім мене вивели і провели назад повз чоловіків, що знову сміялися та зачіпали мене.

На мене знову одягнули шапку і повезли в Донецьк. Слідчий так званого «батальйону «Восток», який мене потім допитував, був не з Донецька чи Ясинуватої, бо кілька разів зупинявся і розпитував у людей, як доїхати на Червоногвардійку – це одна з доріг за Ясинуватою, яка веде до Донецька. По тому, як він розпитував у людей, я зрозуміла, що він точно не місцевий.

«Чому ти, жителька Донецька, підтримуєш українську сторону?»
Третя людина, присутня на допитах, – це росіянин із акцентом

Мене привели на третій поверх, де мене допитували. З’явився ще один слідчий, місцевий, якого звали Артем. Той, який мене привіз, – Андрій, – мав беджик із позивним «Комар». Третя людина, присутня на допитах, – це росіянин із акцентом. Він мене не бив, ставив питання і був небагатослівним. У нього було руде волосся, більше нічого не можу про нього сказати. Він був у військовій формі, яка відрізнялася від одягу двох слідчих, постійно щось записував та сидів за столом. Одного разу, коли ми лишилися вдвох, я поставила йому питання: «Якщо ви любите свого Путіна, чого я маю його любити?» Він посміхнувся і сказав: «А з чого ви взяли, що я його люблю. Я його не люблю». Це було єдине спілкування з цією людиною.

Допитували мене двоє слідчих, це були бійці «батальйону «Восток», молоді чоловіки від 30 до 35 років. Вони мене тиснули на мене психологічно, погрожували, розповідали, що станеться зі мною найближчим часом. У мене в планшеті були знайдені списки і всі суми, які мені віддавали – це були імена по батькові, без прізвищ та адрес. У мене питали адреси та прізвища цих людей. Я говорила, що мені не потрібно було знати таку інформацію, я спілкувалися з ними по «емейлах». Я з усіх сил намагалася показати, що нічого не знаю, опинилася тут випадково. Казала, що я просто допомагала людям, які цього потребують, допомагала матеріально православній церкві Московського патріархату в своєму місті, це підтвердить священик, допомагала звичайним бідним людям, а не тільки військовим. Думала, що для мене це будуть пом’якшувальні обставини. Я говорила так, як будь-яка людина, яка хотіла вижити і розуміла всю важкість ситуації.

Слідчі бачили суму в 22 тисячі гривень, які я перерахувала на рахунок дніпропетровського волонтера. Питали: «Чому їм, а не нам? Ти, жителька, Донецька підтримуєш українську сторону?». Вони не розуміли, особливо слідчий Артем. Він був ідейною людиною, яка вірила, що зможе збудувати нову територію, вільну від олігархів, зможе створити для Донбасу хороші умови. Артем кілька разів наголошував, що особисто нічого не брав з мого дому. Його справді не було під час мого арешту, хоча точно не можу сказати, хто був присутній. Слідчий показував своє взуття і казав, що взагалі ніде і ні в кого нічого не брав. Мене це мало хвилювало, просто зараз я можу все це згадувати.

Самі допити не були м’якими, мене пресували психологічно, а я думала, що в цій ситуації теж можу мати вплив. Коли я возила допомогу українській армії, я розуміла, що ризикую. Я прочитала статтю, як треба себе поводити, коли тебе взяли в полон. Звідти я запам’ятала, що треба встановити особистий контакт з тими людьми, що мене допитують. Тому я теж запитувала слідчих, питала, чи є в них діти. Казала, що в мене є внучка, двоє дітей, тварини, за яких я дуже переживаю. Думаю, це відіграло свою роль: двоє допитувачів мене не били. Хоча казали, що мене будуть ґвалтувати, якщо я не буду співпрацювати.

Артем казав, що мені вколють у вену таку речовину, що я все розкажу, але ця речовина буде дуже шкідливою для мого здоров’я та психіки. Тому я маю робити вибір: або добровільно розповідаю, або ось це. Під час двох днів допиту я не співпрацювала, нічого не говорила і не називала ніяких прізвищ та адрес. І тоді на допиті в Артема закінчилося терпіння, і він пішов.

Увійшли п’ять чи шість чоловіків кавказької зовнішності

– Я залишилася в кімнаті сама, і через якийсь час увійшли п’ять чи шість чоловіків кавказької зовнішності, між собою говорили не російською мовою. Вони мене дуже грубо взяли і потягнули вниз із третього поверху по сходах. Завели в якусь кімнату, ввійшло ще кілька чоловіків східної національності, не можу сказати, скільки їх було.

Ці чоловіки мене роздягали, роздягалися переді мною, говорили, що будуть мене ґвалтувати

Хтось виходив, хтось заходив. І в цій кімнаті, за термінологією, зі мною був проведений більш суворий допит. Ці чоловіки мене роздягали, роздягалися переді мною, говорили, що будуть мене ґвалтувати, задавали питання в матеріальному плані.

Планшет мій у молодого чоловіка, в якого на плечах були лямки та підставка, і мій планшет лежав у ній. В нього були навушники, він щось показував та говорив їм. Також був мій телефон, він побачив смс від «Приватбанку» про нарахування відсотків на наш вклад. Вимагав пін-коди карток, які забрали з сейфу. Коли я казала, що не пам’ятаю чи не знаю, до мене вживалися «спеціальні методи», і тоді я починала розповідати, відповідала на поставлені питання, сказала всі пін-коди. Цей молодий хлопець у навушниках раптом знайшов скрін зі сторінки у фейсбуці одного з присутніх. У тому пості було про прибуття людей східної зовнішності, як вони приїхали в аеропорт на початку червня. Я зробила скріншот, хотіла показати своїй двоюрідній сестрі, яка не вірила, що в Донецьку не тільки «наші» люди.

Він дістав з кишені пістолет, я лежала на підлозі, почав стріляти в підлогу і прострелив мені вухо

Цей чоловік, коли побачив себе на фото, дуже рознервувався, почав кричати: «Ты за мной следила, собирала обо мне сведения!». Він дістав з кишені пістолет, я лежала на підлозі, почав стріляти в підлогу і прострелив мені вухо. З того моменту я дуже погано на нього чую. Мені надали медичну допомогу вже у Києві після звільнення. На те вухо я не чую, не можу говорити по мобільному.

На цьому допиті їх дуже цікавила «матеріальна сторона». Якщо на попередньому допиті слідчих цікавили прізвища та адреси людей, які разом зі мною допомагали українській армії, то цих найбільше цікавили гроші.

Мене били ногами по куприку, я стояла на колінах

Я збрехала, що ми з чоловіком розлучені і до банківського вкладу не маю ніякого стосунку. Сказали, що зі мною знімуть таке відео, що мій чоловік приповзе на колінах і в зубах принесе весь банківський вклад. Потім мене били ногами по куприку, я стояла на колінах і я сказала адресу жінки, яка стояла зі мною на фотографії разом із українськими військовими. Я не сказала точну адресу, розуміла, що зраджую людину. Це моторошний момент. Наді мною знущалися, питали конкретно про неї, я сказала якусь адресу, хоча я не знала, на якій вулиці вона живе. Я і зараз цього не пам’ятаю. Сказала, що її будинок зеленого кольору. Її будинок був на іншій вулиці, дах був зеленого кольору. Я сказала її прізвище, факти, схожі на правду, і мені повірили. Сказала, що більше нічого не знаю. Я знала, що у цієї жінки сім’я і діти.

У мене почалася істерика: я кричала, назвала прізвище ще однієї жінки, знаючи, що вона точно поїхала з міста. Мабуть, називала ще чиїсь прізвища, але я не знала адрес. Я вже давала свідчення, бо більше не могла терпіти.

Потім вони зрозуміли, що більше я нічого сказати не можу. Сказали фразу «оброблений матеріал» і вирішили повести на ДНРівський блокпост, сказавши, що «твої хохли добре обстріляли це місце, ми тебе там прив’яжемо і твої дружки там же тебе і «кокнуть».

Хлопець з моїм планшетом приніс табличку, яку мені повісили на шию, пов’язали український прапор, на голову одягнули символіку з Євро-2012 з мого дому. І вже хотіли везти туди, аж тут хтось із присутніх зробив зауваження: «Хохли обстріляли цей блок-пост дуже добре. Хто буде її там прив’язувати?» Була дискусія, деталей я не пам’ятаю.

Мене поставили біля стовпа з табличкою на грудях і люди били мене

Врешті мене повезли на площу в Донецьку, яка була завалена мішками з піском та бетонними плитами. Мене поставили в центрі площі біля стовпа з табличкою на грудях. Ці військові почали кликати людей, що проходили поруч і кричали, що я навідниця та коригувальниця.

Били мене ногами, кулаками, били по голові, по вухах. Була літня жінка, яка прийшла зі спеціальною палицею, нею вона била мене по голові і по плечах

Люди підходили – на грудях у мене була табличка, що я «каратель» та «фашистка», що я вбиваю дітей – і, в основному жінки, били мене ногами, кулаками, били по голові, по вухах. Була літня жінка, яка прийшла зі спеціальною палицею, нею вона била мене по голові і по плечах. Люди повністю вірили у те, що я «наводжу снаряди» на Донецьк.

Загалом я стояла біля цього стовпа досить довго. Обстановка постійно змінювалася. Під’їхала машина з написом «Аллах акбар», вийшли чоловіки у камуфляжі, які розмовляли іншою мовою. Це були чеченці, один із них сказав: «Розійдіться, я зараз прострілю їй колінну чашечку». Всі розійшлися в боки. Це був дуже страшний момент, він цілився дуже добре, а я підстрибувала і кричала із жаху. Тоді він вистрелив мимо і всі сміялися.

Я почала втрачати свідомість і сповзала по стовпу. Мене вдарили прикладом по тазостегновому суглобу

Я почала втрачати свідомість і сповзала по стовпу. Мене вдарили прикладом по тазостегновому суглобу, він у мене болить і зараз. Сказали стояти струнко, я з усіх сил трималася за цей стовп. Чоловік у білій сорочці з коротким рукавом сфотографував мене фотоапаратом з великим об’єктивом, більше я його не бачила.

Мене продовжили бити жінки, потім молодь, що проїжджала повз на машині, фотографувалися на моєму тлі, двоє хлопців і дівчата фотографувалися. Була жінка, яка з багажника машини дістала помідори і вдавлювала їх мені в очі – так їй хотілося виразити ненависть до мене.

Казали, що мене будуть використовувати в нетрадиційному сексі
Сказали, що будуть мене ґвалтувати і я «послужу на користь»

Потім під’їхала «Волга», з якої вийшли двоє високих чоловіків у військовій формі. Ця форма відрізнялася, це був не камуфляж. Позивний «Грузин», сказав: «ми цю жінку заберемо». Мене взяли за волосся і, нахиляючи голову, запхали у ту «Волгу». Тоді ті чоловіки, які мене привезли, почали витягати мене назад. Між ними відбулася словесна суперечка. Я стояла 10 чи 15 хвилин, а вони говорили по телефону. Потім ті люди, що мене привезли, повезли мене назад. По дорозі сказали, що будуть мене ґвалтувати і я «послужу на користь».

Він зачіпав мої груди і казав, що я «секонд-хенд» і «отработанный материал», і що мене будуть використовувати в нетрадиційному сексі

Це весь час відбувалося. Навіть коли я стояла біля стовпа, той чоловік, що був на фотографіях – з бородою і золотими зубами, – коли мені задирали футболку, він зачіпав мої груди і казав, що я «секонд-хенд» і «отработанный материал», і що мене будуть використовувати в нетрадиційному сексі. Це було дуже страшно.

Коли мене везли назад, ці люди хихикали, питали, чи помітила я, що мене везуть на «Лексусі» і чи каталася я колись на такій дорогій машині. Питали, які у мене «предпочтения в сексе» і чи хочу я, щоб мене ґвалтували більше.

Мене привезли і повели на перший поверх у кімнату біля входу. Тепер я розумію, що це був військкомат. Там були вже інші люди, які, можливо, були з Донецька, «ополченці» в камуфляжі. Їх було багато.

Залишилося кілька чоловіків кавказької зовнішності, які возили мене на площу. Завели у маленьку кімнату, де було два тапчани. Там був старий чоловік, який просив його відпустити, бо в нього був туберкульоз і йому треба було пити ліки, він уже пропустив прийом і погано бути з ним в одному приміщенні.

Розганявся і бив мене ногою в груди. У нього була гарна спортивна підготовка і я летіла і вдарялася в протилежну стіну камери

На якийсь час мене посадили з цим чоловіком, потім мене постійно витягували і ставили на вході у цю камеру. Той чоловік кавказької зовнішності, що на фотографії зі мною біля стовпа і що питав мене про «лексус», мав розвагу: розганявся і бив мене ногою в груди. У нього була гарна спортивна підготовка і я летіла і вдарялася в протилежну стіну камери.

Через якийсь час я не могла дихати, в мене лилася слина з рота та носа, а всі сміялися. Здавалося, що я зараз помру, але легені дихали і було відчуття, ніби ти вдихаєш вогонь. У мене був пошкоджений хрящ, були великі гематоми на грудях, довго боліло.

Цей же чоловік задавав мені питання і сказав, що ця «дура сидела охраняла свой дом», і що його теща в Нагірному Карабаху так само охороняла свій дім, на щось надіючись. Періодично мене залишали в спокої, бо приводили інших людей, яких затримали через якісь підозри, найчастіше через фотографії. Людину били, і вона відразу казала свої паролі в своїх соцмережах, і відразу було зрозуміло, які у людини погляди. Якщо їх влаштовували – тих відпускали, а кого ні – тих людей відводили. Може, це було десь чотири людини.

Був ще страшний момент, коли подзвонили жінка по міському телефону і сказала, що у неї є сусід, який заглядав у трусики її п’ятилітній дочці. Цю адресу записали і відповіли: «Ми виїжджаємо».

Його дуже сильно били, знявши штани. Почали ґвалтувати, він стогнав і кричав

Його привезли. Я бачила його зі спин. Його дуже сильно били, знявши штани. Називали його п*даром, повторювали це багато разів. Почали ґвалтувати, він стогнав і кричав. Я не бачила, але чула. Потім сказали відвести звідти в іншу камеру, він кричав, а його волокли.

Знаєте, мені було не так страшно, коли били мене. Зараз я розумію, що найстрашніше, коли знущаються над іншою людиною, знущанням над цим чоловіком були найсильнішими, це найстрашніші хвилини, які я пережила.

Не знімайте санкцій. Це треба зупинити

Я вважаю, що це мій обов’язок – розказати всю цю історію, нічого не приховуючи і не соромлячись, щоби в світі цього більше не повторилося.

Дуже прошу тих, хто в стані на це впливати – не знімайте санкції

Я не політик і не економіст, але думаю, що це важливо, судячи з того, що відбувається у світі за останні два роки. Дуже прошу тих, хто в стані на це впливати – не знімайте санкції. Це треба зупинити.

Цей жах для мене закінчиться, коли буде звільнений Донбас і припиниться війна у моїй країні, коли перестануть гинути люди, через яких я свідомо ризикувала життям – українські військові.

«Як люди можуть так знущатися над іншими людьми?!» – Сергій Лефтер
«Хлопців дуже били, проколювали тіла, знімали штани і погрожували щось відрізати»

Журналіст Сергій Лефтер був захоплений бойовиками у квітні 2014 року у Слов’янську, утримувався у підвалі СБУ і зазнавав катувань. Лефтер розповідає про умови, в яких утримували бранців, та про катування, які довелося пережити.

– Мене звати Сергій Лефтер. На той момент, коли мене 15 квітня 2014 року захопили бойовики, я працював як фрілансер для правозахисної організації «Відкритий діалог».

Вони вирішили, що я шпигував за ними, і сказали, що я з «Правого сектору»

Мене затримали біля міськради Слов’янська, я видався їм підозрілим і вони почали перевіряти документи і всі мої речі. Вони знайшли кілька відео, які я знімав того дня і напередодні. Це було відео з блокпостів, а також відео, на якому невідомі скидають з будівлі міськради герб України і ламають його. Тож вони вирішили, що я шпигував за ними, і сказали, що я з «Правого сектору». Добу мене тримали у міськраді, а потім привезли у цей підвал слов’янського СБУ. Просто зайшов якось самопроголошений мер Пономарьов, поставив кілька питань і наказав перевезти в «штаб».

Того ж вечора, а це було 16 квітня, мене перевезли до того «штабу» і утримували до 2 травня.

«Брудна підлога, вологість і холод»

– Я перебував у різних кімнатах, були трохи різні умови, але вогкість відчувалася всюди. На початку майже нічого не було – просто брудний підвал з брудною підлогою. Було кілька сидінь від крісел, може, чотири, скільки точно, я не пам’ятаю, – на яких люди могли якось розміститися. Але у будь-якому разі їх не вистачало, щоб можна було лягти. Половина тіла все одно лежала на підлозі.

Прикритися можна було лише якимось легким простирадлом. Була середина квітня, ночі холодні, а у приміщенні вологість. Навіть якщо було сонце на вулиці, то все одно підвал не нагрівався.

Ще там було 2 стільці. І, власне, першу ніч я переночував на одному з них. Я навіть не спав, не міг заснути в таких умовах, але це вже була друга доба без сну, і мій організм сам час від часу вимикався частково на 5–10 хвилин.

Пізніше, вже після допитів, ми з іншими бранцями організували таке собі ліжко: слали докупи двоє дверей, накидали різного лахміття і на ньому спали. Ще була лавка, на якій сиділи новоприбулі.

На цій лавці лежав прапор України, весь у крові. Це був прапор Паші Юрова, якого 25 числа захопили. Він його тримав у руках, а вони усі були в крові

На цій лавці лежав прапор України, весь у крові. Це був прапор Паші Юрова, якого 25 числа захопили. Він його тримав у руках, а вони усі були в крові. А потім цей прапор просто лежав дуже довго…

Ті, хто вже пробув довгий час і, на думку вартових, поводив себе добре, могли лежати і навіть спати. А всім новоприбулим доводилося бути на тій лаві.

Під цією стіною спочатку було два таких дерев’яних ящички, на яких люди могли сиділи. На одному із них я сидів під час допиту у ніч з 17 на 18 квітня. Один з тих, хто мене допитував, кілька разів брав мене за голову і ось таким чином вдарив об стіну. Тут залишився слід ось цей, як моєю головою пробили цю стіну.

Тут ми бачимо вікно, але тоді воно було закрите якимось дошками, і світла було дуже мало. Єдине вікно, через яке потрапляло сюди світло, це було центральне вікно. Нам його не дозволяли відкривати. Там постійно заходили і виходили якісь люди, і бойовики не хотіли, щоб ми чули їхні розмови.

Перші три чи чотири, а може, й більше діб, у мене були постійно зв’язані руки скотчем і обмотані очі

Перші три чи чотири, а може, й більше діб, у мене були постійно зв’язані руки скотчем і обмотані очі. Лише пізніше, коли я став, так би мовити, «привілейованим», мені дозволили зняти скотч.

Туалетом спочатку нам слугувала пластикова пляшка. Лише декого дозволяли виводити на вулицю в туалет

Туалетом спочатку нам слугувала пластикова пляшка. Лише декого дозволяли виводити на вулицю в туалет, і вони під вартою туди ходили. Часом можна було впросити вартового.

Також ми просили дати нам якесь відро з водою, щоб помити підлогу й хоч трохи прибрати. Десь на 6-й чи 7-й день після того, як я туди потрапив, ми організували собі міні-кухню. Місцевим бранцям родичі чи друзі приносили передачі, вартові приносили нам якусь їжу, і ми вже там їли.

Одяг протягом 17 днів я взагалі не міняв, тобто не було жодної можливості. Один раз я лише поміняв шкарпетки. Десь на 8-й день привели нового бранця, поставили в коридорі. Він прийшов з сумкою, і я попросив у нього шкарпетки. Він дав.

З цього боку біля самого виходу стояло відро з водою, над яким ми могли там вмитися чи помити руки. Я там зміг помити голову один раз, бо мені наказали поприбирати і викинути сміття, і я попросив помити руки, а тоді скористався моментом і помив голову.

Хто де міг, там уже й мостився: хтось на підлозі сидів, хтось стояв

Хто вже не поміщався, то де міг, там уже й мостився: хтось на підлозі сидів, хтось стояв. Ми спали в одязі, в якому ми були. Я особисто був у куртці, але мені все одно було холодно. Тому коли ми спали, то тулилися один до одного, щоб зігрітися.

Я дуже мерз у ноги. Я був у кросівках, але через вологість – все було мокре і холодне – тепер маю проблеми зі здоров’ям, лікувався довго.

Допитували разом із тими, кого закатованими знайшли в річці

– Коли був допит 17 квітня увечері, мене допитували іще з трьома хлопцями, серед них був і Юрій Дяковський, яких згодом знайшли мертвими (у річці поблизу Слов’янська знайшли тіла закатованих – Володимира Рибака, Юрія Дяковського, Юрія Поправки –ред.). Їх, власне, допитували тоді, коли і мене допитували.

Мене були руками і ногами. Залишився слід на руці від погашеної цигарки

Нас допитували дуже багато людей. Я не можу сказати точно число, тому що у мене були обмотані скотчем очі, але голосів було багато. Думаю, приблизно п’ять-шість людей. Мене були руками і ногами. Залишився слід на руці від погашеної цигарки.

З хлопцями поводилися жорстокіше. Дуже били. Їх весь час обмотували скотчем і, як я міг уявити, чимось проколювали їм тіла

З хлопцями поводилися жорстокіше. Їх дуже били. Їх весь час обмотували скотчем і, як я міг уявити, чимось проколювали їм тіла. Навіть знімали штани і погрожували щось відрізати…

Одного з хлопців поклали таким чином, що мій лоб торкався його потилиці. І коли його били – він кричав, і я, по суті, майже відчував ці удари і ці емоції

Якщо говорити про найстрашніший момент для мене під час допиту, то це було, коли я лежав на підлозі і одного з хлопців поклали таким чином, що мій лоб торкався його потилиці. І коли його били – він кричав, і я, по суті, майже відчував ці удари і ці емоції.

Були моменти, коли допитували новоприбулих у цій же кімнаті. Було таке, що нас виводили на вулицю і ми стояли на вулиці всю ніч, а у підвалі проходив допит.

Я був у ту ніч, коли допитували Пашу Юрова і Дениса Горошука, які потрапили сюди 25 квітня, якщо я не помиляюся. У них вже на той момент були зламані носи, вони були всі в крові. У Дениса вже була колота рана на руці. Коли їх допитували, то дуже били і таке інше…

Людина, яку допитували, кричала після ударів. Крик був специфічний, тобто я чув теж такий грубий голос. Можна припустити, що це міг бути Володимир Рибак

Володимира Рибака я на той момент не знав і не можу сказати, чи я з ним стикався, його бачив. Але після того, як я вийшов і дізнався про те, що сталося з Поправкою і Дяковським, і про те, що їх знайшли майже там, де і Рибака, я подивився відео з Рибаком в інтернеті. Дуже яскравий його виступ був у Горлівці. Я почув його специфічний голос і одразу згадав момент, коли під час мого допиту паралельно у малій кімнаті когось теж допитували. І ця людина, яку допитували, кричала після ударів. Крик був специфічний, тобто я чув теж такий грубий голос. Можна припустити, що це міг бути Володимир Рибак. А якось один із вартових щось сказав і згадав прізвище «Рибак». Я тоді не звернув на це увагу, бо подумав, що це стосується соратника Януковича – Володимира Рибака. Я повз вуха пропустив взагалі цю інформацію, а коли вже вийшов, коли дізнався про цього Володимира Рибака, то згадав цю фразу.

Я за те, щоб були покарані усі причетні до цього

– Кого вважати причетним: тих, хто безпосередньо бив, чи тих, хто вартував, чи тих, хто просто допитував? Чи тих, хто здав приміщення СБУ і міліцію тому десяткові людей з автоматами? Це важке питання.

Що має бути: персональні санкції, блокування рахунків, ув’язнення? Не знаю.

Але я за те, щоб ті хто порушив закон, ті, хто допустив це і був виконавцем, – були покарані. Коли я тут перебував, то я думав, що я не маю тримати зла на будь-кого з них, щоб мене ця агресія зсередини не роз’їдала. Психологічно це мені якось там допомогло і налагодити стосунки з кимось із охоронців.

Однак, якщо говорити навіть не про закон, а про якусь чисто людську справедливість, то я знаю, що є якісь такі певні речі, що ці люди відповідають перед Богом, чи як хочете це називайте. Тому за те, що вони робили іншим, вони зазнають покарання, вони своє отримають.

Як люди можуть дійти до такого, щоб таке робити з іншими людьми, щоб так знущатися з інших, тримаючи їх у таких умовах, щоб вони не могли відчути себе людьми?!

Розумієте, у мене залишилася мінімальна кількість емоцій. По-перше, я це вже все прожив, пережив… Плюс я пройшов певну психологічну реабілітацію після звільнення… І хоч я вже можу якось говорити про все це, у мене залишилося дуже багато питань про людську природу. Як люди можуть дійти до такого, щоб таке робити з іншими людьми, щоб так знущатися з інших, тримаючи їх у таких умовах, щоб вони не могли відчути себе людьми?!

«Дії Росії логіці не піддаються. Її треба зупинити» – Олена Рибак
«Це садизм… неможливо зрозуміти. Я звертаюся до жінок Європи… не думайте, що вас не зачепить»

Про те, як проросійські бойовики катували депутата Горлівської міської ради Володимира Рибака та тих, хто був з ним, розповідає його дружина Олена Рибак. Вона вважає, що історію смерті її чоловіка має знати світова спільнота, бо це застереження для світу про те, що «Росію треба зупинити».

Мій чоловік був засновником проукраїнського руху в Горлівці з лютого 2014 року. Спочатку він надсилав інформацію у Київ, а потім, коли «русская весна» набула доволі силового характеру, організовував українську оборону. У ній була певна кількість людей.

«Керівником «русской весны» був мер Горлівки…»
Керівником «русской весны» був мер Горлівки. До цих пір його так і не покарали

Володимир не розумів дій місцевої влади, точніше, її бездіяльності. І навіть більше, керівником «русской весны» був мер Горлівки. До цих пір його так і не покарали. Зараз він перебуває на території України. На нього є купа матеріалів, «Інформаційний спротив» підготував відео, аудіо. Починаючи з того, що він із Саркісяном відправляв на Майдан «тітушок» («дебют» його антиукраїнської діяльності) і аж до організації «русской весны».

Я особисто і не одноразово зустрічалася з Наливайченком (Валентин Наливайченко, голова Служби безпеки України у 2006-2010, 2014-2015 роках – ред.), з Яремою (генеральний прокурор України у 2014-2015 роках – ред.). Вже і до нових голів СБУ підходила, але немає жодного руху з цього питання.

Після силового захоплення будівлі міської міліції 14 квітня 2014 року Володимир теж брав участь в самообороні Горлівки. У мене на телефоні є його аудіоінтерв’ю, в якому він говорить, що відбивав місто з групою із Євромайдану. Я цього навіть не знала, просто знайшла цей запис.

Це – не сепаратизм. Це – просто найманці, які прийшли сюди виконати чиюсь примху. Коли їх багато, а нас мало, вони як стадо збуджуються лише від того, що можуть когось одного побити вдесятьох

Аудіозапис Володимира Рибака: «Це – не сепаратизм. Це – просто найманці, які прийшли сюди виконати чиюсь примху. Я закликаю людей, які патріотично налаштовані, в жодному випадку не йти в підпілля. Я категорично проти такого. Давайте зі мною, чесно, у відкритому бою, стінка на стінку. Я готовий. Буду робити все, щоб зібрати громадян і йти туди звільняти міську раду, як зробив це у перший день. Я відправив туди групу з Євромайдану і вимагав, щоб ці сепаратисти вийшли. Повірте, вони злякалися, що їх зараз розіб’ють, і прислали підкріплення ще людей зо 100. І тоді знову почали штурмувати. Але коли нас буде 100 на 100, вони просто злякаються. І буде мир, і будемо вести діалог. А коли їх багато, а нас мало, вони як стадо збуджуються лише від того, що можуть когось одного побити вдесятьох. Гріш їм ціна…»

Але на останньому мітингу вже було лиш 6-7 людей. Володимир всіх відправив, бо небезпечно, а сам пішов, і ось не дійшов…

«У нього було дуже худе, понівечене обличчя»

Потім я його шукала. Ніхто не знав, де він. І вже через деякий час мені показали ці страшні фотографії з його понівеченим тілом.

В кабінеті вже висів портрет Януковича. Кинули на стіл декілька фотографій мертвих облич. Одне з них було схоже на Володимирове

Це було 22 квітня. Міліція на той момент присягнула наполовину: половина – за «ДНР», половина – наша. Я не зрозуміла, представник якої з них розмовляв зі мною, там було все перемішано. У будь-якому разі в кабінеті вже висів портрет Януковича. На мою пропозицію зняти вони відмовилися. Кинули на стіл декілька фотографій мертвих облич. Одне з них було схоже на Володимирове.

Я сказала, що мені потрібне тіло. На це мені відповіли, щоб я сама їхала в Слов’янськ і забирала його

Так як його було тяжко впізнати, я сказала, що мені потрібне тіло. На це мені відповіли, щоб я сама їхала в Слов’янськ і забирала його.

Слов’янськ на той момент вже був захопленим. Наступного дня я поїхала з одним активістом, і там нас зустрів інший Вовин товариш – Олег Зонтов, теж з українського руху. Він нас проводив. Ми кинули машину і йшли городами. Швиденько зайшли до моргу з чорного входу, тому що на той момент директор моргу втік, побоявся. Там уже вбили шістьох сепаратистів, і вони обурювалися з цього приводу, такі злі… Було небезпечно.

Чоловіка вивезли на білій залізній каталці. У нього було дуже худе, понівечене обличчя, в якихось шрамах, волосся злиплося. Далі дивитися не дали

Нам сказали, що маємо лиш дві хвилини. Я зайшла в такий жахливий зал… Це просто не можна забути. Постійно згадую цю жахливу картину. Чоловіка вивезли на білій залізній каталці. У нього було дуже худе, понівечене обличчя, в якихось шрамах, волосся злиплося. Далі дивитися не дали.

В мене була невелика істерика. Це неможливо забути. Він був здоровим, молодим чоловіком, вів здоровий спосіб життя. Йому було 42 роки, але виглядав молодшим. Був дуже міцним. А коли його вивезли такого худого, понівеченого… Це тяжко.

У мене не залишилося навіть його документів. Аж потім люди, які звільнилися з полону, передали мені його хрестик. Його знайшли в малій катувальні, без ланцюжка. У нас з ним однакові. Він був таким брудним. Це – все, що в мене залишилося.

Про Юрія Поправу та Юрія Дяковського
Їм причепили мішки з піском, щоб вони втонули. Але вони були прикріплені не дротом, не мотузками. З довідки судмедекспертизи я дізналася, що через плече проткнули залізний штир...

Разом з Володимиром знайшли ще хлопця – Юрія Поправку з «Правого сектору». Вони були вдвох зв’язані. Їм причепили мішки з піском, щоб вони втонули. Але вони були прикріплені не дротом, не мотузками. З довідки судмедекспертизи я дізналася, що через плече проткнули залізний штир... Ну навіщо?! Це просто приносило задоволення тим, хто катував. Нормальній людині це не можна зрозуміти.

Потім знайшли ще й Юрія Дяковського. Коли я збирала свідчення, шукала їх, опитувала тих, хто був у полоні, мені сказали, що його катували і палили.

Юрій Дяковський розмовляв тільки українською. Очевидно, він був командиром тієї групи, але з Володею цей випадок не пов’язаний. Просто вони були разом на той момент.

Спочатку Юрія катували, а потім вирішили підпалити. Кинули в коридор, а він стогнав. Прийшов Гіркін, сказав вколоти знеболююче і палити далі

Спочатку Юрія катували, а потім вирішили підпалити. Кинули в коридор, а він стогнав. Прийшов Гіркін, сказав вколоти знеболююче і палити далі.

Потім Дяковського знайшли із зовсім понівеченим обличчям. Мати взагалі не зрозуміла, що це він. У неї є всі ці фотографії.

Дяковського знайшли із зовсім понівеченим обличчям. Мати взагалі не зрозуміла, що це він

Юрій жив у місті Стрий Львівської області. Ховали в закритому гробу, тому що там… Взагалі, на людину не був схожий. Жахливі катування.

Також є чоловік, який вибрався живим. Це колишній міліціонер з Краматорська. Він теж був за Україну, а здали його свої ж. Напевно, він перебував у полоні разом із Володею в один день. Як я зрозуміла, його з 18-го на 19-те взяли, а Володю з 18-го на 19-те вбили.

Колишній міліціонер розповів, що їх розтягували за пальці на дроті: і руки, і ноги. Вставляли в пряму кишку якусь залізну трубу, а потім її розширювали

Цей чоловік сказав, що його катували так само, як і мого чоловіка. Це з його слів. Але цілком може бути, що це правда, тому що у Володі всі пальці були порізані, наче дротом, аж чорні. Цей колишній міліціонер розповів, що їх розтягували за пальці на дроті: і руки, і ноги. Вставляли в пряму кишку якусь залізну трубу, а потім її розширювали.

Той чоловік втік із полону: вдалося підкупити охоронців. Тут він лежав у лікарні. Я до нього їздила, провідувала, питала. Йому робили декілька операцій. Він не міг сидіти. До того ж, у нього була ще й куля в печінці…

Всіляко знущалися. У нього була кличка «Дєд»: йому десь 54 роки, а виглядав він як дід після цього полону.

«Російські «казаки»… Від них іде весь цей садизм»

Ніхто не очікував, що в наш час, коли можна якось цивілізовано вирішувати всі питання, навіть аж до того, що це анексія, влаштовують катування, як наче в середньовіччі. Це взагалі не пояснити. Очевидно, це така тактика, яка буде й надалі застосовуватись по всьому світу.

Раніше до росіян я ставилася дуже добре. А тепер стала займатися історією і зрозуміла, що це люди, в яких просто генетична потреба воювати. Потяг до агресії, очевидно, просто їхня сутність. Може, їм це приносить задоволення, я не знаю.

Там були саме російські «казаки». Кажуть, що навіть «ДНРівці», серед яких зеки і всякий непотріб, боялися їх

Там були саме російські «казаки». Кажуть, що навіть «ДНРівці», серед яких зеки і всякий непотріб, боялися їх. Вони настільки жорстокі і люті. Від них іде весь ось цей садизм.

Треба було не допускати розвитку цих воєнних дій, тому що тепер це важко зупинити. Вони відчувають безкарність. І я думаю, що тих, хто сидить в Європі і думає, що їх це не стосується, це теж зачепить. Як і раніше, зачіпало. Росія відчула запах крові і не зупиниться.

Нехай не думає ні Англія, ні Франція, що це їх не зачепить. Нехай знову звернуться до історії, до Першої світової війни. Їх зачепить, тому що дії Росії логіці не піддаються

Самі ми з цією ситуацією вже не впораємося. Потрібна третя сторона, щоб була мирна розв’язка, але зі збереженням нашої території. Повинне бути рішення всіх країн. Нехай не думає ні Англія, ні Франція, що це їх не зачепить. Нехай знову звернуться до історії, до Першої світової війни. Їх зачепить, тому що дії Росії логіці не піддаються. Ну, а мета Путіна зрозуміла – якесь шизофренічне бажання володіти всім світом. Але суб’єктивно скажу, що стратегія і тактика приголомшлива.

Якщо проводити аналогію, то в ХIV і XV століттях найбільша загроза для всіх держав була зі сторони моря – пірати. І ніхто не міг справитися самотужки, бо кожна країна таємно їх підтримувала. Додатковий прибуток. І тільки коли всі європейські держави об’єдналися, з піратством швидко покінчили. Поки буде хоч часткова підтримка Росії, все це лицемірство не дасть ніякого результату.

Санкції мають бути не від кількох країн, а від усіх. Це було б виявом солідарності для України і покаранням для Росії

Санкції мають бути не від кількох країн, а від усіх. Це було б виявом солідарності для України і покаранням для Росії. Але якщо немає покарання, то вчинок не може бути злочином. Значить, це норма, якщо його не покарали. Але ж це повне перекручення всіх моральних принципів.

«Важливо, щоб історію мого чоловіка почули у всьому світі»

Я просто хочу, щоб всі зрозуміли: це не закінчиться Україною. Європа давно живе нібито в спокої, і те, що відбувається в нас, для них якась страшна казка. Нехай це краще буде в нас, але зараз, з метою профілактики, вони все це припинять, ніж потім відчують це навіть на трьох родинах.

У мене сім’я вже зламана. А скільки таких у нас?

У мене сім’я вже зламана. А скільки таких у нас? Держава наша ще слабка, такого розвитку подій ніхто не очікував, тому в нас суцільні трагедії. Я думаю, що вони в силі це зробити, аби було бажання. Вони, в першу чергу, допоможуть собі, а не тільки нам, адже не допустять розширення російської агресії на їх території.

Важливо, щоб історію мого чоловіка почули у всьому світі. Важливо навіть, щоб побачили ці фотографії

Важливо, щоб історію мого чоловіка почули у всьому світі. Важливо навіть, щоб побачили ці фотографії. Те, що кажу я, можна слухати десять разів, але достатньо один раз хоча б щось відчути на собі, навіть якусь секунду, і тоді вся раніше почута інформація сприймається по-іншому.

Все, що зараз відбувається, це навіть не війна. Немає ніяких правил. Це називають гібридною війною, напевно, тому що, як і я, не можуть дати іншого визначення. Що головне, це непередбачувана війна. Враховуючи, що там, все-таки, потужна армія, такі дії необхідно присікти найближчим часом.

Ті ж, хто вважає, що територія Донбасу має належати «ДНР», не сприймають те, що я говорю. Там дуже потужна інформаційна обробка людей

Ті ж, хто вважає, що територія Донбасу має належати «ДНР», не сприймають те, що я говорю. Там дуже потужна інформаційна обробка людей. Все підготовано, структуровано, без самодіяльності. Говорити марно, адже цим займалися спеціалісти. Думала, що хоч якісь факти можуть переконати людей, але й це не допомагає. Деякі навіть не уявляють, якою є ситуація насправді. Вони дивляться російські канали, вбирають всю інформацію звідти. А я би просто хотіла сказати: нехай вчать історію. Нехай дивляться в історію глибше.

Також там люблять дивитися російські фільми. Нехай дивляться фільми, це, може, нам навіть допоможе. Будь-який фільм показує: «А ось я був у Чечні». Це війна, яку вони підносять як визвольну, розповідають, що воювали із терористами. Але ми вже знаємо, що це не так. Просто треба дивитися ширше і піддавати аналізу будь-яку подану інформацію.

Зі сторони Путіна про відповідальність нема що говорити. Це російський народ, який весь час вів агресію. І дуже погано, що в нас не було такого доступу до інформації, як зараз. Ось уже спливає інформація і про Сталіна. Якби всі люди це дізналися раніше, то по-іншому би реагували на те, що з Росії знову прийшла ця агресія.

«Чому ж Київ ніяк не відреагував на це?»

А з українською стороною нічого незрозуміло. Незрозуміло, чому вони не реагували на інформацію, яку надавав мій чоловік. У нас листівки із зображенням фашистської свастики розкидали, писали, як відслідковувати проукраїнських патріотів, ставити на будинках чорні мітки. Також сепаратисти закликали перераховувати гроші на підтримку «русской весны». Чоловік збирав і відправляв у Київ всі їхні дані, рахунки банків, але на це ніхто не реагував. Там, мабуть, було занадто багато інформації.

Сепаратисти закликали перераховувати гроші на підтримку «русской весны». Чоловік збирав і відправляв у Київ всі їхні дані, рахунки банків, але на це ніхто не реагував

Ще у мене є аудіоінтерв’ю 16 квітня, де Володимир каже, що це – вже не сепаратизм. Він був дуже грамотною людиною: юрист, дві вищі освіти, тому повністю пояснив, що ці дії мають терористичний характер. Чому ж Київ ніяк не відреагував на це? У мене працівники міліції, які ще не присягнули, просили, щоб я подзвонила в Київ з проханням прислати хоча б 60 осіб. ГРУшників було всього 10-20 осіб – мобільна група. А в Києві організовували всілякі безтолкові загони, бо там на першому місці – масовість і «шуміха».

А виведення колони із Слов’янська на Горлівку і на Донецьк я вважаю цілеспрямованим руйнуванням Донбасу

Таке враження, що всім потрібен був розвиток подальших подій. А виведення колони із Слов’янська на Горлівку і на Донецьк я вважаю цілеспрямованим руйнуванням Донбасу.

Чому цю колону по дорозі не розбомбили? Коли це питання ставили відповідальним особам, знаєте, що вони відповіли? Не зробили цього, тому що їх супроводжували жінки і діти. Які жінки і діти? Їхні жінки і їхні діти? А скільки вони вбили… На війні допускається 5% втрат. Можливо, це жорстоко, але я вважаю, що ні. Те, що вони зробили з нашими мирними…

Мій чоловік був без зброї. Інші хлопці, що туди поїхали, взагалі були студентами: одному 18 років, іншому – 25 років.

Не ми організували цю війну. Нас все влаштовувало. Один нападає з ціллю вбити, а інший вбиває, щоб захиститися. І ми просто захищаємося

Не ми організували цю війну. Нас все влаштовувало. Але їм, навпаки, все не подобалося, і вони прийшли з силою. При цьому ще й кричать, що це ми все почали: ми вбиваємо, ми ґвалтуємо. Можна тільки з точки зору філософії щось їм доводити щодо того, що у вбивства може бути різна мотивація – це найголовніше. Результат – один, але мотивація – різна. Один нападає з ціллю вбити, а інший вбиває, щоб захиститися. І ми просто захищаємося. Ось і все.

А Турчинова з Яценюком, я вважаю, взагалі судити треба. Особливо Яценюка, коли влітку 2014 року в розпал усіх цих подій, він виставив дочку в «Голосі країни», і сам сидів у залі. Коли я це побачила, покотилися сльози. Місяць, як загинув мій чоловік, а він сидить на телевізійному шоу. Я ходжу в чорній стрічці, там вбивають хлопців, підривають літаки. В українських військових в АТО немає навіть нижньої білизни, волонтери возять їм… Ось борються з корупцією, нехай саджають Турчинова і Яценюка.

Безкарність можна зупинити тільки покаранням.

Безкарність можна зупинити тільки покаранням. Але у нас у Верховній Раді сума від перестановки доданків не змінюється: залишається той же склад. Я вважаю, що це треба радикально міняти. Зі всього за два роки, що я бачила, мені подобається тільки реформа поліції. Як тільки її не сварять, але головне, що всіх вигнали, нових набрали, а у них – інший менталітет. Я сама викликала на ДТП. Нехай хтось із них ще чогось не розуміє, десь помиляється, але в них є бажання. Так само і Верховну Раду треба повністю очистити і по новій вибрати. Зрозуміло, що тоді знову зайдуть політичні «тітушки», але їх буде вже менше. А так залишаються все ті ж «опоблоки» незрозумілі, перефарбовані люди.

«Треба змусити Росію дотримуватись загальнолюдських законів»
Марно, що кажуть, що час лікує. Це неправда. Тільки все важче. А коли бачиш, що все безкарно, важче в 10 разів

Я звертаюся до жінок Європи. І знаєте, там дуже важливий культ сім’ї. Так от, у нас була ідеальна сім’я. Скільки у нас фотографій, всі свята разом. Він займався дітьми. І після його загибелі, ось вже два роки, я як зомбі. Все здається, що в мене окремо руки й ноги. Марно, що кажуть, що час лікує. Це неправда. Тільки все важче. А коли бачиш, що все безкарно, важче в 10 разів. Якщо ти залишився жити, то ще не означає, що це краще…

Таке відчуття, що я була десь на сонці, в хорошому середовищі, а потім мене занурили в багнюку, і я досі там знаходжусь. Дуже важко, коли руйнують твій внутрішній світ, твоє життя. Невідомо, що краще: якщо б ти помер чи якщо б ти не помер. Тяжко залишатися без другої половини. І дітям тяжко.

Якою б смертю він не загинув, дуже важливо, щоб чоловіки, сини, батьки залишались живими. Тому я дуже прошу, щоб нам допомогли. Будь-якою ціною, але так, щоб Росія забрала свої війська і припинила фінансування «ДНР». Коли тільки припинять привозити «гуманітарні конвої», цим людям нічим буде чинити спротив. І ситуація вирішиться. Треба просто змусити Росію дотримуватись загальнолюдських і загальноєвропейських законів. І я не вірю, що для цього немає важелів.

«НКВД у Донецьку». Священник розповів, як його катували бойовики
«Перекрили кран і враз відкрили, я рефлекторно видихаю, а вони занурили шланг у тазик з водою»

Священнослужитель Олександр Хомченко розповідає, що піддавався тортурам, зокрема на дибі. За його словами, його катували представники російської розвідки, він утримувався у приміщенні обласного управління МВС Донецька, пізніше – у бомбосховищі військового комісаріату Макіївки. Він вважає, що заручників звільнять тим швидше, чим більше людей будуть вимагати цього.

– Я вів служіння… в окупованому Донецьку, коли вже російські танки їхали по вулицях. Російські війська вже увійшли. Ми усі молилися за мир на цій землі. Був і православний патріархат. Чотири рази нападали на наш молитовний намет. І того – четвертого разу, мене заарештували.

Це сталося наприкінці молитви. Я завжди, як капітан, йду з корабля останній. Подивився, що люди роз’їхалися, порозходилися, і пішов забирати хреста, який стояв біля нас на площі. Підходжу до своєї машини, щоб погрузити хрест, а до мене підходять озброєні люди і тягнуть мене у свій джип. В мою машину сідають інші люди.

Повезли мене неподалік від обласного управління МВС. У той час займала його вже російська розвідка.

Пам’ятаю, що саме тоді був день народження двох сестер, і я купив два букети троянд. От як цікаво життя влаштоване: живеш і не знаєш, чи повернешся, чи пішов у намет як на Голгофу. Але коли Бог посилає випробування, він і сили дає.

Перед тим, як мене арештували, я увесь час чекав: якщо сьогодні не арештували, то завтра арештують чи ні. Але коли вже нарешті арештували, то я був спокійний. Я не очікував повернутись звідти живим. Тому що вже убили священика. Але якось звершилось все, і я залишився живим. Іще можу послужити.

Зараз я – пастор в Мар’їнці – прифронтовому місті, яке щодня обстрілюють. Іноді і в день, і вночі, а останнім часом тільки вночі – 3 роки руйнування. Бог зберіг життя, щоб тут дати людям втіху.

«НКВД/МГБ – машина часу повернула у 1930-ті роки»

–Тоді я розмовляв із різними людьми. Видно, що люди – інтелігентні та освічені. Вони ставили дурні запитання – на мою думку, на їхню – прямі.

Вони вважають, що всі не із російської православної церкви – розвідники, або європейські, або американські

Вони вважають, що всі не із російської православної церкви – розвідники, або європейські, або американські. Мені ставили такі запитання: «Хто вас курує?», «Хто фінансує?», «Кому ви звітуєте?». А я відповідав, що ми – не організація, ми – організм. Там скринька така стояла, де люди жертвують. Ми живемо завдяки пожертвам.

Я прочитав «НКВД Макеевки». Я думав, що «пластинку заїло», машина часу повернула у 1930-ті роки і НКВД

Потім повезли в «НКВД», тобто теперішнє «МГБ». Коли мене привезли, я прочитав «НКВД Макеевки». Я думав, що «пластинку заїло», машина часу повернула у 1930-ті роки і НКВД. У них навіть своя символіка була.

Це було в приміщенні міського військкомату. Зверху на першому поверсі мішки спускали на блокпост, там були кабінети, а внизу – підвал. По архітектурному плану я зрозумів, що це – бомбосховище. Заходиш, там велика кімната, машини мають стояти, а потім відкривають другі двері, а там – коридор і з обох сторін розміщені камери. І в кінці цього коридору – бетонні двері.

Тільки потрапляєш у підвал, і вони відразу починають бити

Коли мене туди завела перший раз, розвідка запитала у цього «НКВД»: «За що...». Тільки потрапляєш у підвал, і вони відразу починають бити. Не дають ні голову підняти, ні слова сказати. Коли намагався поцікавитись, за що, то чув у відповідь: «Еще и говорить смеет».

«Це інквізиція…»

– Потім нас допитували. І я подивився, згадав книги, і мені здалося, що це – інквізиція. Були такі катування, що я їх без Божого захисту не витримав би. Люди, які там сиділи, теж знали силу молитви, а коли я звільнився, зі всіх куточків світу – і з Америки, і з Австралії, з Африки, і з Європи – дзвонили і казали, що молилися Богу.

Коли я вперше потрапив туди після перших побоїв, мене запитували, за що сиджу. Я сказав: «За те, що молився».

– Що, священик?

– Так, священик.

– А ви помолитесь за нас?

– Звісно, що помолюсь.

Я молився за всіх. Але так, як мене просили помолитися за них люди перед стратою, то такого ще не було. Пам’ятаю такого Веніаміна…От до мене підходить чоловік зі словами: «Отче, мені сказали, що завтра мене розстріляють». Я сказав йому: «На цьому життя не закінчується. Помолись».

Кого мали розстрілювати, тому приколювали синьо-жовту стрічку, а когось розстрілювали неочікувано – на коліна поставили і в потилицю пістолет приставляли. Я пам’ятаю, коли мене випускали, то ті, хто залишався, просили: «За мене іще помоліться».

Коли я проходив катування, то згадував фільм, який я дивився, «Страсті Христові», в якому показували, що Ісусу довелось пережити

Коли я проходив катування, то згадував фільм, який я дивився, «Страсті Христові», в якому показували, що Ісусу довелось пережити. І Христос постійно був перед очима. Я не хочу сказати, що болю не було, але я знав, що біль завжди забувається.

Одного разу мене приставили до стіни. Автоматна черга – і куля пройшла над головою. Я не знав, чи це тренування, чи дійсно розстріл. Другий раз дуже важко було і вже готувався на небо, де немає болю. Але Господь мене врятував, і у мене залишились сухожилля цілі.

Мене підняли на дибу і одягли протигаз

Це коли мене підняли на дибу і одягли протигаз. В очах потемніло, втрачаю свідомість та інстинктивно набираю повітря в легені. А вони поставили ватку з нашатирним спиртом.

Перекрили кран і враз відкрили, я рефлекторно видихаю, а вони занурили шланг у тазик з водою

Потім знову почали катувати. Перекрили кран і враз відкрили, я рефлекторно видихаю, а вони занурили шланг у тазик з водою. Я прийшов до тями, коли висів головою вниз і мене били палкою. Лікарі казали, що «вони – молодці», знають, як вчиняти, коли людина водою захлинулася.

Я підходжу, дивлюсь на яму, а там пів’ями трупів

А потім мене посадили у багажник і повезли. Дістали з машини, а з правої сторони стояв маленький трактор. Мене підводять, а там ззаду викопали яму. Я підходжу, дивлюсь на яму, а там пів’ями трупів.

І тут я зрозумів, що жити залишилось не більше від хвилини. Задумався і, як часто на проповіді, поставив собі запитання: хвилина – це мало чи багато? І я за ту хвилину побачив своє життя від народження і до моменту розстрілу. Я бачив того розбійника, що стояв з правої сторони. Я сказав Господу: «Прийми мене таким, як я є». Я вже був готовий до цього, я знав, куди я йду і що мене чекає.

На цих дивлюсь: четверо п’яних чоловіків наставили на мене автомат. А я кажу їм: «Друзі мої! (я пам’ятав, як Ісус Христос назвав другом Іуду), я дякую, що ви підготували мене до зустрічі із Богом. Я знаю, куди я йду. А вас мені шкода, я б не хотів опинитись на вашому місці». Вони у відповідь – автоматну чергу під ноги. Земля дибки встала, а розум ще не може прийняти. Думаю, ну все, звершилось. Але ж ні, невже ангели відвели?

Начальник розвідки приїхав з Бєлгорода і був цілковито переконаний, що є «Великая єдиная Русь» і немає ні України, ні Казахстану

Кожного дня водили туди до розвідвідділу, де цілодобово б’ють до втрати свідомості. Начальник розвідки приїхав з Бєлгорода і був цілковито переконаний, що є «Великая єдиная Русь» і немає ні України, ні Казахстану. Думав: чи їх там закодували? Бо говорять з неймовірною вірою. Я з тим начальником розвідки розмовляв і він сказав: «Я тебя зауважал. Скажите, начальнику «НКВД», чтобы Отца не трогали».

Знову потім повезли до «НКВД», а там мені начальник казав, що я –майданівець. Показав відео, на якому один чоловік був схожий на мене. Сказав, що відпустив би мене, бо «не потрібні священники, у вас свої таргани у голові». Я запитав, як до нього звертатись, яке у нього прізвище та ім’я. На що він мені відповів, що у них є тільки позивні. Він – грек, воював в Афганістані, Чечні, і в Україні – його третя війна. Він був особистим охоронцем «начальника контррозвідки».

Причина усіх воєн – бездуховність
Мені пропонували працювати на них священиком за 300 доларів на день – я навідріз відмовився

–Я кажу, що причина всіх війн – бездуховність. Тому що немає Ісуса Христа в серці. Якби був Ісус в серці, то брат би не пішов на брата. Мені пропонували працювати на них священиком за 300 доларів на день – я навідріз відмовився.

Зустрічав ще священиків, які свяченою водою кропили автомати. Я запитав у них, для чого вони святять автомати. Відповідають: «щоб куля відразу в серце попадала, щоб не було промахів». Багато там кошмарів було.

Для мене було важливо, що після молитви багато прийняли Ісуса Христа як свого спасителя. І мене підтримували. Хоч багато жінок не відпускали чоловіків на молитву, тому що там вже було небезпечно, але вони прийшли до того «НКВД». Ті подумали, що прийшли якісь «блаженні». Вони сказали, що за 15 діб мене випустять.

Він відповідав: «Слава Україні». І за це йому наказали віджиматись, а хто хотів, міг підійти до нього і вдарити. І навіть ті, кого били «НКВДшники», підходили до нього і били ногами

Мені найбільше було жаль дивитись на людей, що продавали свою совість і йшли на компроміс, намагались вислужити, врятувати свою шкуру за рахунок іншого. От той Веніамін, який просив, щоб я за нього молився. Кожного дня була перевірка по прізвищах, коли назвали його прізвище, він відповідав: «Слава Україні». І за це йому наказали віджиматись, а хто хотів, міг підійти до нього і вдарити. І навіть ті, кого били «НКВДшники», підходили до нього і били ногами. Я не міг на це дивитись.

З жіночої камери більшість були постійно на кухні. Їх голили налисо, і вони на кухні варили їсти

Мені дали два столи, десь вони відірвали двері і мені привезли із церкви матрац, постіль. Але не у всіх так було. Їсти там нічого. Оголосили, що не годуватимуть, а можна, щоб хтось привіз. Ми варили картоплю і крупи, а з жіночої камери більшість були постійно на кухні. Їх голили налисо, і вони на кухні варили їсти. З бюджету гроші не виділяли.

Після полону я відразу ж відправився в Маріуполь. Начальник «НКВД» дав наказ, щоб ми за 24 години покинули територію, якщо ми цього не зробимо, то нас розстріляють. Я – ще досі у цьому списку на розстріл. Із бази це неможливо видалити.

Я спочатку поїхав до Одеси. По дорозі заїхав до Миколаєва і залишився там. Думав їхати до Німеччини. Я десь півроку молився, поки почув одкровення від Бога, куди він мене посилає. І я поїхав у Мар’їнку. І я знаю, що там Бог. Проблеми там різні, але я знаю, що всі проблеми вирішуються, і я знаю того, хто їх може вирішити. Деякі звертаються до психологів, а психолог – теж людина, у них теж проблем вистачає. У мене багато психологів знайомих, я кажу: «Як ти можеш поради давати, якщо у тебе в самого в сім'ї – безлад?». А я знаю Христа, я можу підвести вас до ніг Христа, який вирішує всі проблеми.

Мар’їнкою пройшли чутки, що пастора Бог береже, і хто хоче живим залишитись, має поближче до нього триматись

Церква мене добре прийняла, я зараз починаю будуватися. Мені подобається, я зрозумів, що це – моє призначення. Два місяці тому, у січні, обстріли сильні були, шість діб узагалі не припинявся вогонь – і вдень, і вночі. Я жив тоді на передньому краї, навколо – окопи, блокпост. Сепаратисти гатять по блокпосту. Усі будинки довкола зруйновані, а мій цілий. Говорю напівжартома, напівсерйозно: «Ви знаєте, Бог мені зберіг життя і ще збереже, тому що я не виконав його призначення. Як виконаю – тоді піду на небо. Хто хоче залишитись живий – ближче до мене тримайтеся. Бо хоч може все тут рухнути, а я ще не виконав свого призначення». От я зранку виїжджаю з-під обстрілів, а сусід: «Ой, візьміть мене в церкву, я хоч посиджу там». Я кажу: «Ходи, може допоможеш чимось». І Мар’їнкою пройшли чутки, що пастора Бог береже, і хто хоче живим залишитись, має поближче до нього триматись.

Коли я був у Миколаєві, до мене приїхали служителі з Іспанії, Норвегії, вони казали: «Вам терміново треба в госпіталь після таких катувань». А я кажу: «Я добре почуваюсь». Синці на спині десь півроку ще не сходили – ну, гематоми. Я не хочу, я вірю в Бога, а не лікарям. А потім вони почали наполягати: «Обстежтесь, хоча б для себе дізнаєтесь, як почуваєтесь. Якщо треба в Європі полікуватись, ми заплатимо». Я ліг, полежав у госпіталі 21 день. Усе в порядку, невеликі порушення є, але глобальних немає – Бог зберіг. Ще біологічний вік (мене підключали до апарату) – 23 роки. Я кажу: «У вас що, апарат зламався? Перевірте ще раз». Ні, 23 роки!

«Перемога буде за нами. Бог праведний»
Чим швидше громадськість підійметься і розкриє це, тим швидше полонені звільняться

– У полоні кожна хвилина триває рік. Ти не знаєш, чим це все закінчиться. І чим швидше громадськість підійметься і розкриє це, тим швидше полонені звільняться.

Я не визнаю таких людей, які катують і б'ють полонених. Це одержимі люди. І нам треба перш за все боротись, не залишати людей в біді. У кожної людини є іскорка надії. Ви знаєте, я жив тим, що за мене хтось молиться, хвилюється. І ті люди, які знаходяться там, не втрачають надії, вони живуть лише надією. Останнє, що помре на цій землі – це надія.

Люди там живуть надією, що про них турбуються, за них клопочуть, що все одно вони побачать своїх рідних і близьких. Якщо ми всі разом піднімемось – у єдності сила, браття мої. Перемога буде за нами. Бог праведний. Правда на нашому боці. Коли покаються всі, попросять у Бога прощення, тоді закінчаться всі війни.

Я вірю в Україну, що вона буде духовною хлібною житницею. Недавно до мене приїжджали з Румунії і кажуть: «У нас теж таке було в 1990-х роках, як у вас: безлад, війна почалась, убивства, голод, будинки зруйновані, і німці до нас приїжджали, допомагали і говорили: «Прийде час, і ви будете до інших їздити і допомагати». Ми були в шоці: ну як таке може бути? Ми – злиденна зруйнована країна. І зараз ми приїжджаємо до вас в Мар’їнку на лінію фронту і допомагаємо». І це надихає, бо жодне слово від Бога не проходить марно.

Будуть до влади приходити такі люди, які допомагатимуть народу. Ми живемо в прекрасний час: змінюється менталітет у людей

І я вірю, що ми будемо їздити по всьому світу і допомагати людям, тому що ми самі пережили це. І слава Богу за тих людей, які до нас приїжджають. Люди хочуть допомагати, бо вони співчувають. І Україна встане, і Бог підніме Україну, а влада боятиметься Бога. Будуть до влади приходити такі люди, які допомагатимуть народу. Ми живемо в прекрасний час: змінюється менталітет у людей. Я знаю, що Україна вибере єдиний правильний шлях.

«Мені не так було б образливо, якби мене судили» – «заручник» СБУ Ахшимін
«Запитую: чому у нас так погана їжа? Каже: «Вас ніде немає, на вас не виділяють коштів»

Віктор Ахшимін, один із організаторів проведення незаконного «референдуму» 11 травня 2014 року в Українську Донецької області розповідає, як його затримали, а потім таємно утримували без суду і слідства у Харківському СБУ. Звільнили Ахшиміна на вимогу міжнародних правозахисних організацій.

Коли мені запропонували допомогти у «референдумі», то просто не зміг відмовитися. Просто не заради того, щоб ми не жили в Україні, а заради того, щоб з’ясувати, як люди до цього ставляться

– Я політично активний, був депутатом міськради Українська від Партії регіонів впродовж чотирьох років. Я місто знаю, працював активно, з нашим мером співпрацювали. Тому, коли мені запропонували допомогти у «референдумі», то просто не зміг відмовитися. Тим більше, що я під час усіх виборів був заступником голови комісії, членом комісії – на президентських виборах, на виборах до Верховної Ради. На усій цій «механіці» я добре розуміюся, тому коли мені сказали… словом, коли запропонували зайнятися «референдумом» – я пішов на це. Просто не заради того, щоб ми не жили в Україні, а заради того, щоб з’ясувати, як люди до цього ставляться. Це було також цікаво.

А 7 грудня 2014 року приїхали мікроавтобус чорного кольору, здається, «Вольво», і легковик. Їх було восьмеро. Всі були у балаклавах, зі зброєю. Зайшли до мене додому, поверхнево обшукали квартиру. Шукали документи. Відразу затребували паспорт, військовий квиток. Подивилися паспорт. Сказали: «О, ви – росіянин?». Кажу: «Ні. я просто там народився, а живу тут, у Донецькій області, в Україні – з 1961 року. Тут виріс, тут навчався».

Після цього мені «пред’явили» звинувачення, що я був головою комісії на «референдумі», який відбувся 11 травня 2014 року. І звинуватили у тому, що я нібито передавав дані у Донецьк про пересування військ. Хоча у нас тут ніякого пересування не було. Потім були дзвінки – я розмовляв зі своїми товаришами. Такого явного, щоб я щось передавав, то не було. Мене відвезли відразу у Краматорськ з Українська.

Під тортурами я визнав, що я телефонував. Власне кажучи, мені не було куди діватися

Під тортурами я визнав, що я телефонував. Власне кажучи, мені не було куди діватися.

Тримання у неволі
Поклали на підлогу і з обох сторін чоловіки у балаклавах били трубками металопластиковими

–Відразу відвезли у краматорське СБУ. У підвалі було три камери, де утримували таких же як я – сепаратистів. Того дня взяли у нашому місті мене і Агєєву Ларису Іванівну. Спершу її допитали, а потім мене, на наступний день – 8 грудня 2014 року. Допитували у спортзалі, у великому приміщенні. Коли мене завели, я був одягнений у теплий одяг, вдарили дубцем по ребрах. Одяг був теплим, то вони подумали, що цього замало. Роздягнули мене до спідньої білизни, змусили навіть шкарпетки зняти. Після цього поклали на підлогу і з обох сторін чоловіки у балаклавах били трубками металопластиковими. Вони згиналися у їхніх руках. І били цими трубками по п’ятах, щоб я зізнався у тому, що я нібито дзвонив у Донецьк і передавав інформацію.

Від «референдуму» я не відмовлявся, тому що всі знали, що я був головою комісії. Тим більше, я вважав, що нічого злого у цьому немає, адже на «референдумі» ставилося питання не про відокремлення Донецька від України, а саме як «автономія» або «федерація». Таке питання було. Тому я вважаю, що нічого тут страшного не було. Я у цьому відразу зізнався.

Вони запитували, скільки людей було на «референдумі», як проголосували, хто за, а хто – проти, про відсотки запитували. Про це все я написав сам, власною рукою.

Зі мною були у сусідніх камерах також люди з Дружківки, з Костянтинівки, з Краматорська. Потім, зрештою, ми з цими «друзями» говорили через стіну, була така можливість – вночі розмовляти. Зустрілися у Харкові. Сьомого числа мене туди привезли, а 11-го мене вже відвезли до Харкова. Чотири дні я пробув у Краматорську.

Прізвищ тих, хто мене утримував не можу назвати, бо ніхто, по-перше, не представлявся. До мене додому вони приїхали без жодних нашивок. У одного просто була нашивка «УКРОП». Але це ні про що не говорить. Привезли в краматорське СБУ, значить, брала краматорська СБУ, я так думаю.

Звільнення
Amnesty International і Human Rights Watch 21 липня 2016 року подали списки у Військову прокуратуру і в СБУ. Після цього 25 липня 2016 року мене звільнили

–Міжнародна організація із захисту прав людини – Amnesty International і Human Rights Watch 21 липня 2016 року подали списки у Військову прокуратуру і в СБУ щодо того, що ось ці люди незаконно утримуються. Після цього 25 липня 2016 року мене звільнили.

Просто вивезли в район Краматорська, неподалік блокпосту у Краматорську висадили з автобуса і сказали: у бік Краматорська не йдіть – там блокпост, там можуть знову затримати, ідіть у бік Дружківки – ваш дім там. Віддали нам документи, паспорт, військовий квиток. Було ще два телефони, але їх не повернули, дали 100 гривень на дорогу. Але це так, на десяту частину дороги.

Ми дісталися з напарником Макаруком Миколою, якого теж затримали за звинуваченням у сепаратизмі, до Дружківки. З Дружківки до Костянтинівки. У Костянтинівку вже приїхала дружина на таксі і забрала нас додому.

Подякуйте, що деякі товариші (показав на мене), саме ви, дуже часто з’являєтеся у списках

Запитував я в охоронців, які нас випускали з автобуса, що це за акція. Сказали: «подякуйте, що деякі товариші (показав на мене), саме ви, дуже часто з’являєтеся у списках (мали на увазі списки Amnesty International, Human Rights Watch, ООН, у списках Червоного хреста ми були), тому вирішили звільнити.

Як ми були там, то приїжджали представники цих організацій з перевіркою харківської СБУ, де нас утримували. Нас заводили у ці кабінети, чіпляли нам целофанові пакети на голову, поки була перевірка, то знаходилися там

Як ми були там, то приїжджали представники цих організацій з перевіркою харківської СБУ, де нас утримували, але нас постійно переховували на верхніх поверхах. На другому поверсі були камери, де нас утримували, а на третьому, четвертому і п’ятому (п’ятий – мансардовий був) були кабінети працівників СБУ. Нас заводили у ці кабінети, чіпляли нам целофанові пакети на голову, поки була перевірка, то знаходилися там.

Вдруге, 20 квітня, нас посадили на автобус і відвезли в район залізниці, тому що здалеку було чути гудки тепловозів. Нас годин 7-8 протримали. Охоронцям задзвонили, що можна приїжджати. Приїхали, дивимося, що поприбирали книги, посуд, з якого ми їли. Просто показали тим, хто перевіряв, що нікого немає. Так ніби сказали, що це гуртожиток офіцерів СБУ, які тут живуть.

20 травня теж була перевірка від ООН. Нас ховали на території харківської СБУ в тиру

20 травня теж була перевірка від ООН. Нас ховали на території харківської СБУ в тиру. Там внизу у сусідній будівлі на третьому рівні розташоване бомбосховище, яке використовувалося, як тир. Ми там теж годин п’ять-шість просиділи. Коли ті, хто перевіряв, поїхали, то ми повернулися до камер. Такі перевірки були 20 квітня і 20 травня 2016 року. Ми про це знали.

Спілкуватися з родичами ми не могли. Дружина довідалася про це вже через 2-3 місяці. І то завдяки обмінам. Я передав своїм друзям, з якими перебував у камері, телефон дружини. Коли їх обміняли, то вже з Донецька телефонували і сказали, що Віктор Олексійович перебуває там-то, живий і здоровий, слава Богу. Годували нас, звісно, дуже погано, м’яко кажучи. Але вижили, не дивлячись на це. В харківській СБУ ми були з 11 грудня 2014 року до 25 липня 2016 року. Загалом 597 днів.

Так не можна було робити
Мені не так було б образливо, якби мене судили за щось, потрапив би я до в’язниці. Ні суду, ні слідства

–Я вважаю, що так не можна було робити. Мені не так було б образливо, якби мене судили за щось, потрапив би я до в’язниці, ще кудись. А затримали просто так... Ні суду, ні слідства, нічого не було.

Слідство було, але коли ми приїхали у Харків, то там свої оперативники. Один мене викликав і запитує: «Як почуваєтеся? – кажу: нормально – А від того, що ви розповідали у Краматорську, потім відмовитеся ж?». А я з хлопцями порадився і мене там трішки підівчили. Тож я кажу: «Звісно, відмовлюся. Все було під психологічним і фізичним тиском, тому я піду «у відмову». Тоді він сказав, що подаватиме мене на обмін, бо до суду подавати немає сенсу – будь-який адвокат цю справу розвалить буквально за півгодини.

Було дуже важко, коли люди, з якими ти був разом, їдуть, а ти лишаєшся на місці

Обміни були, але ми чомусь на них не потрапляли. Було дуже важко, коли люди, з якими ти був разом, їдуть, а ти лишаєшся на місці. Це просто дуже важко морально переносити.

Одного разу, 14 жовтня 2015 року, повезли на обмін 11 осіб. Їх привезли у Краматорськ. СБУ зв’язалася з Донецьком щодо обміну. Вони сказали: ми привезли таких-то людей. Але Донецьк сказав: ми на цих людей не робили запиту, у нас є окремий список, тому обміну не буде.

Це був єдиний раз, коли я задзвонив дружині

Тих людей того ж дня біля дванадцятої ночі привезли назад. Наступного дня нас викликали до начальника, дали в руки телефони – хто пам’ятає свої телефони, телефонувати родичам, щоб родичі телефонували у Донецьк Дар’ї Морозовій, в організацію, яка займається обміном, тиснули на них, щоб відбувся обмін. Я подзвонив дружині, поспілкувався. Важко після цього було перенести це. Але це був єдиний раз, коли я задзвонив дружині.

Харків був, як відправна точка щодо обміну. Туди звозили усіх засуджених за сепаратизм, були учасники бойових дій з боку терористів, були взагалі невинні. З нами сидів Володимирів Костя, любив подорожувати. Поїхав в Україну, а його взяли ні за що. Він собі вени різав двічі. Були у нас такі люди, що намагалися повіситися – Сологуб Володимир, Петренко Віктор.

Але рятували, дивилися, спостерігали, якщо людина себе дивно поводить, у трансі, то намагалися якось людину підтримувати. Якщо не допомагало, стежили, щоб дурниць не накоїв. Я тримався – чомусь був переконаний, що все добре закінчиться, зрештою.

Вас ніде немає, на вас не виділяють коштів. Тож, те, що дістали, те й даємо

Щодо умов утримання у харківському СБУ… Начальник Геннадій Борисович з нами інколи зустрічався. Я запитую: «Чому у нас так погана їжа?» Каже: «Вас ніде немає, на вас не виділяють коштів. Тож, те, що дістали, те й даємо, подякуйте і за це».

У самому Харкові нас вже ніхто не катував, не бив, нічого такого не було

Ми ні вітамінів, ні яблучка, ні делікатесів не бачили. Просто була каша, запарена, яку дають собакам. У самому Харкові нас вже ніхто не катував, не бив, нічого такого не було. Деякі охоронці навіть ставилися нормально. У кого що було – якісь яблука, навіть гнилі, приносили. Часник приносили, яким ми ділилися. Це у нас цінувалося на вагу золота.

Відновився на роботі на тій же ж шахті, де працював

–Ведеться слідство Військовою прокуратурою АТО щодо звільнення. Нас шістьох звільнили 25 липня 2016 року, а 2 серпня з тих же ж камер, де я був, звільнили ще сімох.

Чи може це якось позитивно завершитись? Я був там якийсь час, втратив здоров’я, у зарплаті втратив. Наразі відновився на роботі, на тій же ж шахті, де й працював. Зарплата на 800-900 гривень менша. Справа, звісно, не в грошах. Але зараз вони не останні. Якщо я доведу, що я там був, то матиму компенсацію і моральну, і матеріальну, чесно кажучи.

Я зараз є у списках «Миротворця». Зараз перевірки на блокпостах. Списки «Миротворця» обмежують мені пересування – не можу нікуди поїхати, навіть до дітей, які працюють у родичів у Підмосков’ї, навіть внуків не можу відвідати. Була у мене письменниця з Великої Британії Лілі Хайд, яка написала книгу «Омріяний край». І вона каже, що також у цьому списку. Хоча вона, як мовиться, для України щось робить. Вона теж їздить Україною, оглядаючись. Хоча проживає в Україні, пише книги.

Для чого цей список «Миротворця» був створений? Туди вносять кого завгодно

Для чого цей список «Миротворця» був створений? Туди вносять кого завгодно. Припустимо, мої дані – перекручено, тільки адреса правильна. Телефон – неправильно, позивний якийсь мені придумали. Так теж не можна робити. Це образливо.

Зараз згадується це, як ніби нічого не було. Це особливості людської психіки – намагатися все забути. Але воно не забудеться ніколи. Це страшно. Ворогові не побажаю там побувати. І було образливо. Нас позбавили спілкування з родичами. Ні листів, ні дзвінків, ні, тим більше, побачень.

Навіть хлопці харківські, які з нами сиділи, просили охоронців: дайте я задзвоню своїм родичам – вони принесуть і їсти, і курити чи щось таке принесуть, і одяг. Не дозволено, не можна. Тому навіть харківські не так могли спілкуватися з родичами. Вони ходили біля паркану, дивилися у цей бік і... плакали люди. Бачили родичів і плакали.

Тиск міжнародної спільноти може звільнити заручників – племінник Ігоря Козловського
«Затримали за «негарне листування в Facebook»

«Справа Ігоря Козловського» показує, що на непідконтрольній Україні території можуть затримувати та незаконно ув’язнювати будь-кого без жодних причин, вважає племінник ученого-релігієзнавця – Денис Козловський. На його думку, лише європейським та американським політикам під силу звільнити вченого та усіх заручників угруповань «ДНР/ЛНР».

Мій дядько, український вчений Ігор Козловський, вже два роки у полоні «ДНР». Увечері 27 січня 2016 року ми не змогли йому додзвонитися і стало зрозуміло, що щось сталося. Тоді ж ми попросили нашу родичку, що залишилася в Донецьку, піти глянути до його квартири. Там її зустріла незнайома людина у цивільному і сказала, що «Ігоря Анатолійовича затримали».

Він сказав, що дядька затримали за «негарне листування в Facebook»

Чоловік навіть не представився, а лише сказав, що господаря квартири затримали, а також провели обшук в квартирі і щось вилучили. Мимохідь він сказав, що дядька затримали за «негарне листування в Facebook».

Я попросив свого друга подивитися через вікно на людей, що робили обшук. Їх було декілька, і вони забирали речі, щось шукали. Через два-три дні стало відомо, що це точно «МДБ» («Міністерство державної безпеки ДНР» – ред.).

За розповідями ми склали картину того, як це все відбувалося. Дядько вийшов, нібито, винести сміття, а на нього вже чекали. Там чи забрали ключі, чи зайшли разом в квартиру, і вже звідти відправили в «МДБ».

Забрали, залишивши у квартирі сина із синдромом Дауна, і винесли речі
У квартирі у дядька залишився його хворий син із синдромом Дауна й переламаним хребтом

У квартирі у дядька залишився його хворий син із синдромом Дауна й переламаним хребтом. Він прикутий до інвалідного візочка й не виходив з квартири з 1998-го року. Тому з ним завжди, як правило, хтось був поруч, а якщо й залишали одного, то не більше, ніж на 2-3 години максимум. Мабуть, ті хто затримував Ігоря Анатолійовича, подумали, що «нічого страшного» не станеться, якщо вони заберуть опікуна та людину, що доглядає за хворим в такому тяжкому стані.

Зараз дядька звинувачують за частиною 1 статті 256 «Кримінального Кодексу ДНР» – «Зберігання зброї та боєприпасів». Під час обшуку у нього, нібито, виявили дві гранати у шафі, між книгами. Але це суто теоретично неможливо, тому що книги стояли у три ряди, і там неможливо було розмістити навіть листок паперу. Я думаю, що вони навіть не переймалися, щоб підкидати ці гранати, а просто внесли в протокол як виявлені.

Під час обшуку вилучили багато речей, навіть книги. Вилучили всі цінні речі, які можна винести, і які зазвичай забирають під час квартирної крадіжки

Під час обшуку вилучили багато речей, навіть книги. У квартирі – величезна бібліотека, оскільки дядько – вчений-релігієзнавець. Він має дуже багато біблійної літератури, сотні видань з іудаїзму, буддизму, індуїзму. Я не знаю, як вони вирішували, що саме забирати. Здається, то просто випадковий набір книг. Також забрали гроші, ноутбук, камери, фотоапарати, всі документи: його, сина, на квартиру. Забрали і прабабусину ікону: мабуть, подумали, що то якийсь цінний антикваріат. Загалом, вилучили всі цінні речі, які можна винести, і які зазвичай забирають під час квартирної крадіжки.

Побачень ніколи не дозволяли

Після арешту із Ігорем Анатолійовичем не було ніякого зв’язку протягом декількох місяців. Першого тижня взагалі не визнавали, що він знаходиться в МДБ. Його дружина писала заяви до різних організацій, у поліцію, у воєнну прокуратуру, «омбудсмену ДНР», аж поки в «МДБ» не підтвердили, що дядько перебуває у них. Побачень ніколи не дозволяли.

У підвалі до нього застосовувались тортури
У грудні дядька перевели в камеру для довічно ув'язнених

Є єдина людина, яка бачила його після затримання. Це адвокат. Він нам і повідомив, що у грудні дядька перевели в камеру для довічно ув'язнених. Вона знаходиться у підвальному приміщенні СІЗО № 5. До цього його утримували у приміщенні на іншому поверсі. Як я зрозумів, раніше камера була на чотирьох, а тепер – одиночна.

Ці деталі адвокат нам не повідомляв, я просто зробив такий висновок, адже дядько через інших людей просив знову передати йому предмети першої необхідності: білизну, зубну щітку, інші засоби гігієни – те, що ми вже одного разу передавали. Схоже, його перевели без речей.

У новій камері дуже висока вологість, конденсат і цвіль на стінах, відсутнє вікно

У новій камері дуже висока вологість, конденсат і цвіль на стінах, відсутнє вікно. І складно щось сказати про температуру повітря, бо у попередній камері вікно було незаскленим. Там були тільки ґрати та отвір, тож в камері температура повітря була практично така ж, як і на вулиці.

Протягом останнього року нічого не відбувається: йому просто подовжували кожні два місяці арешт, а в лютому почали судовий розгляд. І, власне, на засіданні, яке було 15 березня 2016 року, його вперше вивозили за територію СІЗО.

Перший місяць дядько знаходився в будівлі «МДБ» – колишнє приміщення СБУ. Там у підвалі до нього застосовувались тортури. Це також ми знаємо за непрямими даними. Влітку й восени минулого року у нього була можливість зробити кілька дзвінків. Він сказав: «Нога заживає», і ми зробили висновок, що йому завдали якихось пошкоджень.

Їсть він лише те, що ми йому передаємо

По закінченню першого місяця, коли його перевели з «МДБ» до донецького СІЗО, ніяких дій не відбувалось, але самі умови утримання – важкі. Їсть він лише те, що ми йому передаємо: мабуть, тюремною їжею харчуватися неможливо. Прогулянки – нерегулярні, і взагалі незрозуміло, в якому режимі вони відбуваються. Всі знають, що вони були, але кожного дня чи не кожного – складно сказати. Раз на тиждень їх водять в душові помитись. Це все, що відомо про умови утримання.

«Судові засідання» весь час переносилися і аж 3 травня 2017 року так званий «військовий трибунал «ДНР» «засудив» Ігоря Козловського до 2 років та 8 місяців позбавлення волі. Наприкінці травня Ігоря Козловського перевели до Микитівської виправної колонії №87 у Горлівці.

Тебе можуть утримувати без причини і робити з тобою все, що заманеться

Ігор Козловський насправді нічого не робив. Все, що він робив, це вів життя звичайного пенсіонера, доглядав сина, гуляв парком, сидів вдома, читав книги і постив у Facеbook кліпи улюблених артистів та мудрі думки великих філософів.

На прикладі мого дядька видно, що навіть якщо ти не ведеш якоїсь діяльності, тебе можуть в будь-який момент забрати та утримувати там абсолютно без усіляких причин, скільки завгодно і робити з тобою все, що захочуть

Але на прикладі мого дядька видно, що навіть якщо ти не ведеш якоїсь діяльності, що може не сподобатися «новій владі» окупованої частини Донецької області, ти все одно не застрахований від того, що тебе не кинуть до підвалу. Тебе можуть в будь-який момент забрати та утримувати там абсолютно без усіляких причин, скільки завгодно і робити з тобою все, що захочуть.

Командир одного з батальйонів «ДНР» Ходаковский, тепер вже колишній співробітник спецслужб, абсолютно серйозно в інтерв'ю місцевому каналу казав, що «у Козловського був вплив на мусульманську громаду Макіївки – 20 тисяч мусульман призовного віку». Це виглядало так, ніби він здатний підняти мусульманське повстання у Макіївці. Тут така міра абсурдності, що неможливо зробити нормальні висновки, якщо не знати Ігоря Анатолійовича особисто.

Вони прекрасно знають, що він все життя займався миротворчою діяльністю

А його знають! Причому знають абсолютно всі, включно зі «спецслужбами» так званої «ДНР». Вони прекрасно знають, що він все життя займався миротворчою діяльністю, керував декількома організаціями, які займались побудовою міжконфесійного діалогу. Ігор Анатолійович збирав за круглим столом представників всіх релігій і конфесій: християн, мусульман, іудеїв. І вся його діяльність була побудована на тому, щоб створити толерантне суспільство. У складній для розбудови діалогу Донецькій області він доклав дуже багато зусиль для того, щоб там могли спокійно співіснувати понад сто конфесій. Це найбільш багатоконфесійна область в Україні.

Він багато посприяв, щоб перша мінора була встановлена на Хануку у Донецьку

Козловський 20-25 років працював у відділі з питань релігії Донецької облдержадміністрації, і, власне, займався реєстрацією усіх релігійних організацій, надавав їм інформаційну, правову та адміністративну підтримку. Завдяки йому всі без винятку – американські церкви, мормони, церкви Ісуса Христа та інші – могли спокійно функціонувати на території Донецької області. Абсолютно всім було надане сприяння: і мусульманським громадам, і іудейським громадам. У 90-х роках він багато посприяв, щоб перша мінора була встановлена на Хануку у Донецьку.

Також він один з небагатьох в колишньому Радянському Союзі вчених та релігієзнавців, які володіють величезними енциклопедичними знаннями. Він зустрічався з лідерами світових релігій, їздив на аудієнцію до Папи римського Івана Павла ІІ, до головного рабина Ізраїля, до патріарха Константинопольського, до Олексія другого.

Ігор Анатолійович – людина міжнародного масштабу, добре відома у релігійних та наукових колах. Також він знайомий з багатьма артистами, театральними режисерами та художниками. Для них дядько теж був досить авторитетним.

Лише тиск міжнародної спільноти, європейських та американських політиків може наразі якимось чином змінити ситуацію

Він – один з моїх найближчих родичів, один з найближчих членів моєї родини. По суті, він мені як другий батько, і мені треба зробити все, що в моїх силах, щоб його якомога швидше звільнили. Я думаю, що лише тиск міжнародної спільноти, європейських та американських політиків може наразі якимось чином змінити ситуацію. Очевидно, що хтось в спецслужбах «МДБ» сфабрикував цю справу абсолютно навмисне, і на цьому зробив собі просування кар'єрними сходами, адже причини затримання, які вони придумували, були найбезглуздішими.

Я думаю, що прості громадяни просто повинні завдяки таким фільмам і моєму інтерв'ю зрозуміти, що насправді відбувається у Донецьку та на всіх окупованих територіях України.

Тиск європейських та американських політиків може змінити ситуацію
Витрачаються мільярди доларів на те, щоб якісна картинка і професійні кадри створювали в європейського глядача відчуття подій, які у реальності відбуваються з точністю до навпаки

Ми знаємо, що в Європі потужно працює російська пропаганда. Витрачаються мільярди доларів на те, щоб якісна картинка і професійні кадри створювали в європейського глядача відчуття подій, які у реальності відбуваються з точністю до навпаки.

Те, що там «громадянська війна», що народ Донбасу «захотів свободи» – не має нічого спільного з реальністю. Люди, які там проживають, – громадяни України, і вони просто залишились заручниками ситуації. Все населення стало заручниками.

Все, що показують на каналі Russia Today – абсолютна брехня

Хотілося, щоб звичайні люди в Європі побачили цей фільм, дізнались та зрозуміли, що все, що показують на каналі Russia Today – абсолютна брехня, просто гарно подана маніпуляція фактами.

Хотілося б попросити українських, європейських та американських політиків вирішити цю проблему і звільнити всіх заручників

Хотілося б попросити українських, європейських та американських політиків, особливо тих, хто якимось чином стикаються з політиками Російської Федерації, а також з політичним керівництвом і з тими людьми, які безпосередньо займаються цим конфліктом, вирішити цю проблему і звільнити всіх заручників. Ми знаємо, що це в їхніх силах.