/
/
На донбаському фронті, незважаючи ні на що, продовжують жити десятки пенсіонерів. Самотні. Часто за межею бідності. Вони чіпляються за рідні і звичні будинки. Дарма що хати ці потрощені снарядами. У «гарячих» районах, як правило, з комунікаціями – проблеми. Однак люди, попри все, живуть.
Про бабу Тоню ми дізналися із соціальних мереж. Жінка живе за кілька кілометрів від окупованого Донецька й за лічені метри від епіцентру бойових дій.
Антоніні Бондар 77 років, замолоду з родиною приїхала на Донбас із Київщини і більшу частину життя прожила саме тут. Каже: була чи не єдиною, хто розмовляв до війни у цих краях українською. Знання мови було корисним, адже саме до неї люди зверталися за допомогою при оформленні документів. Чоловік помер задовго до 2014 року, а молодшого сина якраз «вбила війна».
Старший син залишився в окупованому Росією Севастополі. Там він жив до війни. Чому не приїжджає провідати, не зізнається. Каже, що ще до окупації півострова ходив у море там на цивільних суднах.
Стара хата з білої цегли понівечена осколками. На подвір’ї – горіх і в’ється виноград. За ними – город. А далі – побиті споруди чи то колишньої ферми, чи то заводу. Звідти регулярно доносяться звуки вибухів гранат.
Ще у 2014 році війна добряче пошинкувала її хату: знесло дах, вибухова хвиля винесла шибки, стіни понівечило залізяччям. Щоправда, дах відновили волонтери.
Інша міна, що влучила тоді в сусідську хату, поранила і саму бабу Тоню. Уламок потрапив у стегно.
«У серпні місяці, десь із 5 чи 6 числа (у червні 2014 року розпочалася активна фаза звільнення Києвом Мар’їнки – ред.), а мене 10-го поранили, звідти стріляли, на подвір'ї сиділа із сусідкою. Та втекла у хату, а я втекла за кухню, там дерево. Дід покійний дошки такі поклав, аби там сидіти. Я тільки-но присіла туди – падає у неї (у будівлю сусідів – ред.). Воронку вибиває у городі, а мене, як сиділа, так і поранило».
Нині жінка спирається на дві металеві палиці і ледь пересувається по хаті.
Тоді ж був поранений її молодший син Микола.
Чоловік 17 років служив у «Беркуті». Напередодні війни звільнився із лав тодішнього спецпідрозділу. В Донецьку, де він жив, його кликали в «ополчення». Воювати. Відмовився.
«Що я, буду проти матері стріляти?», відповів він і переїхав жити до матері в Мар'їнку.
Під час обстрілу снаряд влучив у його будинок (сусідній із маминим дім). Будинок розбило – залишилися обпалені голі стіни, а сам він отримав поранення в голову. Так воно чи ні, але баба Тоня думає, що бойовики цілили спеціально в його хату, бо той не став на їхній бік.
Бабу Тоню ми зустріли змореною спекою на порозі її хати, вбрану в старечу хустку. На столі при вході – пара пакетів із макаронами, крупами, кілька пляшок олії. В холодильнику, показує, є навіть курятина. Їжу їй привозять небайдужі волонтери. Лише вони зараз опікуються жінкою.
Чи бідує – не розказує: «Ой, то про мене потім люди говоритимуть. Не хочу того розказувати». Щоправда, пізніше таки зізнається, що й цього бракує. Більшість грошей із пенсії йде на ліки.
«Якби вже вбили, я б уже не мучилася. Я згодна. Але тільки як покалічать, а я вже залишилася тут одна. Вже у мене ні рідні немає, нічого», – пускає скупу сльозу Антоніна, коли мова зайшла про війну. Жінка чи то не пригадує, чи то не розуміє, чи не хоче пригадувати, як війна прийшла в Мар’їнку.
«Чорт там його знає, як воно починалося. Воно щось так швидко «заколотилось», – розмірковує бабуся над нашим запитанням «Хто ж винен у війні?» і несподівано змінює тему. – У цей час уже проїхали танки, військові автомобілі й солдати пройшли. Ми уже через вікно дивилися, що тут уже, під Україною ми. Нас взяли, десь звідти (зі сторони Курахового – ред.) зайшли. Пенсію я, хоч і маленьку, але отримую, українську. Я ж українка, і син українець. Та тут більшість людей такі», – наче апелює до ефірів російських політичних ток-шоу.
Стрілка годинника докочується до 6-ї вечора. Жінка збентежено поглядає на годинник, що в кутку вікна на світлі причаївся. От-от розпочнеться її улюблена телепрограма «60 минут» на російському телебаченні. Там, можливо, знову щось «наспівуватимуть» про український Донбас.
Розуміємо, що нам час залишити Антоніну наодинці. Так чи інакше, незабаром розпочнеться чи не єдина розрада у її житті – шоу на російському телебаченні.
Десь з-за терекону ляснув снаряд. Тиша.
