Доступність посилання

04 грудня 2016, Київ 20:54
(Рубрика «Точка зору»)

Вирішальний період у своїй новій історії переживає Україна: чи знайде її лідер в собі сили і відвагу широко відкрити двері до достойного майбутнього в демократичній Європі, або ж 29 листопада розпочнеться для України count dawn – відлік часу у зворотному напрямку, назад до тоталітарного минулого в радянській «сім’ї братніх народів».

Саме той «найбратніший» серед братніх, «перший серед рівних» в останній час особливо активно вустами і діями своїх лідерів тисне на Україну та українців, провокує, шантажує, залякує, інтригує їх, при чім найчастіше старими, добре випробуваними засобами, з надією, що і цього разу вдасться приспати в братерських обіймах спрагу по волі, обіцянками достатку і «молочних рік» задушити їх.

У контексті останніх подій, особливо тих, прикрашених ідеологічними гаслами про переваги життя в «союзі рівних прав», у перекладі на «путінську» – в «Митному союзі», особливо актуально резонують думки наших великих земляків, які близько століття назад, особисто переживши драму поразки в боротьбі за незалежність України, застерігали перед ілюзіями «братнього союзу».

Ось лиш кілька думок – без коментарів.

«Імператорська Росія була, як відомо, державою надзвичайно багатонаціональною... Практика розділяла все населення імперії на дві нерівні частини. Менша частина – росіяни, точніше – великороси, володіла всіма правами... Друга частина, тобто невеликоросійське населення імперії прав не мало, але могло їх придбати, відмовившись від своєї нації... Але Росії, яка прагнула стати більш чи менше єдинонаціональною, цього було мало. На допомогу прийшла відома офіційна теорія про єдність російського народу і його трьох гілок – великоросів, українців, чи як їх офіційно називали – малоросів, і білорусів... Та компактна маса немов би то єдиного з великоросами українського народу настирно і відкрито противилась цьому офіційному ототожненню і не хотіла називати себе ні росіянами, ні навіть малоросами. Для боротьби з цим явищем була знайдена підсобна теоретична теза, в якій мовилось про те, що на території України живуть два народи: один слов’янський і російський, це – малороси; другий – темного походження, це українці. Перші визнаються своїми і повноправними, другі – інородцями, громадянами другого сорту».

Цитата з публіцистичного твору Максима Славінського «Криваве коло імперської політики» (1937 рік). Після поразки визвольної боротьби в Україні відомий літератор і перекладач, дипломат, посол УНР у Чехословаччині Максим Славінський жив у Празі, у травні 1945 року арештований НКВД, загинув від тортур у Київській Лук’янівській тюрмі.

«Ой у полі три криниченьки,
Любив москаль три дівиченьки:
Україну, Білорусію,
Третю вільну колись Грузію».

Це цитата про три братні народи з поезії Олександра Олеся «Ой у полі три криниченьки» (близько 1929 року, ІІ том «Літературних палімпсестів», Київ, 2012 рік). Олександр Олесь – поет родом зі Сумщини, на початку 1920-х із родиною дістався до Праги, дожив тут віку, в чеській землі покоїться його прах.

«Москва руйнувала в Україні все, що виростало вгору, що рвалося за обрії. Вона розуміла, що великий стиль життя і великий стиль мистецтва творив би теж і велику культуру нації та поривав би до всього, що творило б її велич. Вона розуміла, що українська душа не може витримати довго без широкого простору і глибокого віддиху... А тому – хай живе сірість в Україні... хай люди дивляться не вгору і не на далекий Захід, лише низько в землю і близько – на Москву! Бо якщо Україна розігнеться і буде дихати – вона буде жити! А цього Москва не могла допустити нізащо. Вона щільно забила вікна, в які міг би ввірватися вітер з заходу».

Ці рядки належать поетесі Олені Телізі. Почитайте її «Нарозстіж вікна!» («Літаври», 1941 рік, 30 листопада). Україні, чи як вона її шанобливо називала – «Пані Рідній і Єдиній» служила щиро і чесно, до останнього подиху. Розстріляна в Бабиному яру 21 лютого 1942 року.

«Помните, что так или иначе, а нам необходимо возвратить Украину России. Без Украины нет России. Без украинского угля, железа, руды, хлеба, соли, Черного моря Россия существовать не может; она задохнется, а с ней и советская власть, и мы с вами».

Рядки мовою оригіналу з інструкції, котру розповсюджував уряд Радянської Росії серед агітаторів перед своїм третім походом в Україну у січні 1918 року, її вмістив до свого щоденника Євген Чикаленко. Відомий український громадський діяч, видавець і меценат родом із Херсонщини вів щоденник від 1907 року до своєї смерті у Празі в 1929 році. Щоденник містить унікальні записи про особливо важливі для української історії події, а також погляд Євгена Чикаленка на історію України, свідком і творцем якої він був сам. Ось запис від 9 лютого 1919 року:

«Але українська інтелігенція мусить не спати, а працювати, поширювати свідомість народу і прихиляти до України європейську опінію, як це робили поляки та чехи, бо без праці, без бажання самого народу ніколи не досягнемо своєї державності, хіба історично-політичні обставини складуться так щасливо, що сусіди для своєї вигоди і без нашої участі утворять Україну, але на це сподіватись і покладатись не можна, а треба працювати і працювати».

Так само археолог, історик, громадський діяч Ольгерд Іполит Бочковський, якого сучасники називали «трибуном поневолених народів» (до речі, одним із перших розповів світові про Голодомор в Україні), звертався до теми неросійський народів у Росії. У творі «Поневолені народи царської імперії. Їх національне відродження та автономічні прямування» (1916 рік) Бочковський зазначив, що важливо намагатись відокремити «від неї якомога більше немосковських західних її окраїн, цих головних економічних основ російського імперіалізму», адже «нема народів ані великих, ані малих, є лише народи, кожний з яких має право на незалежне існування».

Малоросійство – небезпека державності

Одним з лідерів української еміграції в міжвоєнній Чехословаччині був відомий поет і публіцист Євген Маланюк. Пізніше, після Праги, на еміграції в далекій Америці у праці «Малоросійство» (1959 рік) він написав:

«Малоросійство – це затьмарення, ослаблення і – з часом – смерть історичної пам’яті, це параліч політичної волі і думки, це – національне пораженство, тобто невіра у можливість української державності, це – неміч, хвороба, каліцтво внутрішньонаціональне, це також явище, що тримається на систематичному, старанному впорскуванні українцям комплексу меншевартості».

І далі: «У нас малоросійство було завжди хворобою не лише півінтелігентською, а передовсім – інтелігентською, отже поражало верству, що мала виконувати роль мозкового центру нації. І в цім суть проблеми.... Малоросійство – це не політика і навіть не тактика, лише завжди апріорна і тотальна капітуляція. Капітуляція ще перед боєм».

Євген Маланюк, Ольгерд Іполит Бочковський, Олександр Олесь, Євген Чикаленко, Максим Славінський і Олена Теліга у вимушеній еміграції, на чужині, з певної часової й географічної перспективи намагались аналізувати ситуацію після втрати Україною незалежності. Вони шукали причини невдачі, але й формулювали нові політичні програми. З цієї унікальної інтелектуальної спадщини згадано тут лиш кілька думок, які свідчать про безпомилковість у визначенні головних причин поразки визвольної боротьби і про геніальність світобачення, прозірливість у проектуванні небезпек майбутнього розвитку, того, що було і не минуло.

Факти свідчать, що вони не помилялись. Ще одна цитата: «Україна – це навіть не держава! Що таке Україна? Частина її територій – це Східна Європа, а частина, і значна, подарована нами!» В цьому у 2008 році із запалом переконував президент Росії пан Путін президента США пана Буша. А тепер з тієї самої адреси надійшло суворе запрошення до старо-нового Митного-Євразійського союзу Росії Білорусі, України та Казахстану.

Здається, коло історії замкнулося, загроза державності України триває.

Оксана Пеленська – дослідниця, співробітниця Радіо Свобода

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

Показати коментарі

XS
SM
MD
LG