«Озера і фортеці є скрізь, а Чорнобиль – тільки у нас»: чи можуть зону визнати всесвітньою пам'яткою?

Чорнобильська зона має бути у списку об'єктів світової спадщини ЮНЕСКО: так вважає група дослідників, яка рік тому дала хід процесу визнання цього місця найбільшої радіаційної катастрофи в історії людства світовою пам'яткою. Точніше, до списку ЮНЕСКО пропонують внести не всю зону відчуження, а конкретні її об'єкти – до прикладу, бетоноперевантажувальний вузол, який використовували при будівництві «Саркофагу», місто Прип'ять і загорнуте під землю село Копачі, пункти санітарної обробки машин тощо. Чому саме вони? Навіщо це потрібно? Та який шлях для цього потрібно пройти? Про це Радіо Свобода розпитало Сергія Мирного – голову Асоціації чорнобильського туризму, чорнобильського гіда, командира взводу радіаційної розвідки у 1986-му в Чорнобилі.

– Яка процедура отримання статусу об'єкту світової спадщини ЮНЕСКО?

– Процедура починається на національному рівні. Оскільки це ЮНЕСКО, структура ООН, то там право голосу має тільки держава. Тому держава, яка вирішила, що на її території є об’єкт, що є світовою спадщиною, подає попередню заявку – її не можу подати я, якась громадська організація чи бізнес-структура, а тільки те міністерство, в галузі якого перебуває ця спадщина.

Згідно із правилами ЮНЕСКО, спадщина буває двох типів – культурна (тоді залучається міністерство культури країни) або природна – у випадку України це Міністерство природи. Потім вони разом готують цю заявку і на останньому етапі разом з МЗС відправляють її до ЮНЕСКО. Заявка вміщається на сторінку А4, ніяких зобов’язань вона не накладає. Коли цей документ потрапляє до ЮНЕСКО, це автоматично означає, що в Україні її узгодили на рівні різних міністерств та Кабінету міністрів – і от тоді починається серйозна робота. Дуже важливий момент: якщо попередня заявка подається, то одразу включаються механізми допомоги – можна просити гранти на проведення конференцій чи експедицій, оскільки ООН прийняло цю заявку, і проект зрозумілий.

Як кажуть наші фахівці з Міжнародної ради з охорони пам'яток та історичних місць (ІКОМОС), за найкращого сценарію узгодження заявки триває від трьох до п’яти років. Там потрібно провести великі дослідження, дослідити об’єкти та історію, провести дві-три міжнародні конференції. Після цього серйозного наукового процесу фахівцями готується остаточна заявка – колективна наукова монографія. От це вже від 100 до 150 сторінок. Узгоджує кордони цього об’єкту держава, але головне тут – фаховий аналіз, біологи, екологи, ботаніки та зоологи, якщо це природна спадщина, а якщо культурна спадщина – то, відповідно, залучають фахівців з цієї галузі. І коли ця книжечка з каратами, схемами, обґрунтуванням, списком літератури туди «лягає», її там вивчають та виносять свій вердикт.

– Тобто Україна зараз перебуває ще на етапі до попередньої заявки?

– Так. Рівно рік тому я доповідав на бюро українського комітету ІКОМОСу з ідеєю номінації та локаціями, які відповідають критеріям. Одноголосно, на моє здивування (бо у частини гуманітаріїв є острах перед радіацією), в цьому випадку все адекватно сприйняли та одноголосно проголосували. Тобто ми зробили цей рух.

– А міністерство вже бере в цьому якусь участь?

– Потрошечки.

– Якщо заявка – це так просто, один аркуш, то чому зволікати?

– Це не так просто у випадку Чорнобиля. Складність полягає у тому, що Чорнобиль має претендувати у світовій спадщині ЮНЕСКО і як культурна, і як природна спадщина. Є критерій номер шість – «місце всесвітньої історичної події»: зокрема, там є і Хіросіма, табір «Освенцим»... там всього 12 об’єктів. І Чорнобиль туди стовідсотково проходить. Крім цього, він також може пройти як архітектурний чи технологічний комплекс, який передає важливий етап розвитку нашої цивілізації. Це покинуте місто Прип'ять, яке зберегло радянську архітектуру атомограду, є там і об’єкти, пов'язані з технологією ліквідації. Але Чорнобильська зона підпорядкована Державному агентству з управління зоною відчуження, яке афіліюється з Мінприроди, тобто саме міністерство є власником цієї території. А з природними критеріями там не все так очевидно. Найімовірніший пов’язаний із збереженням біорізноманіття – числа видів. Тобто що ця територія дуже важлива для збереження унікальних видів. Тут Чорнобиль попадає з великою імовірністю: там є рисі – це рідкісні тварини, вовки, ведмеді нещодавно завелись, там є і багато менш помітних видів рослин. Але поки що Мінприроди не бачить Чорнобиль місцем відповідності цьому критерію.

Коли створювалася ідея Світової спадщини ЮНЕСКО після Другої світової війни, тоді був інший етап культурного розвитку нашої цивілізації – модерний. Мова йшла ще про збереження уцілілої природи, тобто унікальних властивостей незайманої природи. А в Чорнобилі трапилася інша, пост-модерна ситуація – після втручання людини природа розкрила нові унікальні якості. Пережила апокаліпсис, вижила й розквітла. Природа очухалася від радіаційного забруднення, але формально воно не дуже стикується з оцими критеріями.

– Тобто проблема в тому, як це технічно зробити: подати заявку через якесь інше міністерство не виходить, бо воно підпорядковано Мінприроди, а пам’яткою природи визнати складно бо це – більше пам’ятка культури.

– Культурна спадщина – там сто відсотків, а з природною – дискусійне питання. Але територія належить Мінприроди, тому тут склався такий складний бюрократичний конструкт та потрібне задіяння двох міністерств. Відверто кажучи, ще треба подолати певну інерцію сприйняття: ну як можна вважати, що Чорнобиль, місце трагедії, є культурною спадщиною?

– Звідки ж ця інертність сприйняття? Ви вже стільки років працюєте у сфері чорнобильського туризму, і коли ще років 8–10 тому говорили про інерцію, то це було зрозуміло, але зараз, у 2018 році, багатьох уже не дивує, що є чорнобильський туризм. Ця площадка стала доволі доступна.

– Ну так, я згоден, але розумієте, що культурні процеси дуже інерційні. Я наведу простий приклад – українська мова. Ми вже 30 років як держава, і до цього часу є люди, для яких складно сприйняти двомовність. Це, власне, такі поколінські речі, культурні речі, а люди все одно забобонні.

– А ви бачите зміну в реакції людей, які ходять з вами у походи, раніше і тепер?

– Абсолютно, дуже різко змінилося! Виросло нове покоління, для якого Чорнобиль – уже не власний особистий досвід, у них немає цієї чорнобильської травми. Вони не розповідають, де вони були і що дядя їм там розповідав: радіація, опромінення, що щось там світиться. Це люди раніше розказували мені, офіцеру радіаційної розвідки. Потім з’явилося нове покоління – у них цього вже було істотно менше, вони ставили логічні запитання, вони щиро цікавилися. Якщо людям давати логічну концепцію та пояснення подій, то все – їх можна переконати. Я думаю, що це є одним з факторів росту популярності чорнобильського туризму.

А в плані Чорнобиля існує певна культурна сліпота. Мене завжди вражало, коли проводилися оці конкурси – «Сім чудес України» чи найунікальніші місця... Там на першому місці Синевир...але озера і фортеці є скрізь, а Чорнобиль – тільки у нас. Це єдина подія, яка вагома, груба, зрима, яка вплинула на історію нашої цивілізації. Незважаючи на чимало негативних факторів, вона мала купу позитивних наслідків для розвитку нашої території. Як не дивно, Чорнобиль – це батько нашої незалежності. Перша народна демонстрація, яка не була узгоджена з радянською владою, відбулася рівно через рік після аварії на ЧАЕС. 26 квітня 1987 року народ протестував, ніхто нікого не розстрілював, і після цього пішло-поїхало. Народ перестав боятися.

Чорнобиль – це принципово нове явище, яке зачепило і неживу природу, воно технологічне, пов’язане з передовою технологією ядерної енергетики. Також одночасно є і соціальним явищем. Бо наслідки цього фізично-технічного явища показали, як живе суспільство, відкрили по-новому, як живе людина, розкрило нові грані. Наведу приклад, що Перша світова війна повністю відрізнялася від попереднього досвіду людства, це був перший досвід тривалої окопної війни не армій, а народів. Після цього багато нового відкрилося в природі людини, що 200-250 днів під обстрілами здатні зламати будь-яку найміцнішу психіку. Цього раніше ніхто не знав, бо не було таких умов. Голокост теж абсолютно нові грані в людській психіці є відкрив.

Коли з’являється радіація, як людина на неї реагує: і біологічно, психологічно, а потім соціально. Це треба популяризувати.

– Що дає цей статус об'єкту спадщини ЮНЕСКО?

– Надання цього статусу виконує три функції. Перша – ідентифікація: виявити, що це, умовно кажучи, не тільки церква, а церква, яка в силу різних причин має велике значення для людства. Бетоноперевантажувальний вузол при будівництві саркофагу: з одного боку приїжджали чисті машини, які з-поза зони возили бетон, але вони не могли під’їжджати до саркофагу, бо там сильно забруднено, а бетон возити треба. Тому там на відстані десь 5 кілометрів побудували бетоноперевантажувальний вузол і естакаду – з одного боку заїжджали чисті машини і вивантажували бетон, а з іншого – брудні, везли бетон до саркофагу. Це дрібниця, але це елемент технології, яких там дуже багато. Це ідентифікація, що цей об’єкт розповідає унікальну, важливу історію про культуру і навички нашого людства.

Друге – природне збереження, на щастя, там металу небагато, і його ще весь не розпиляли. Там ще дуже багато бетону і залізобетону, і воно там стоїть. Але скільки воно зможе там стояти – треба позначити територію та доглядати за цими об’єктами, а є ж ще і менш стійкі об’єкти. А третя – популяризація. Зараз хто знає про цей бетоноперевантажувальний вузол?

Якщо держава бере зобов’язання, що це цінність не тільки для держави, але й для цілого світу, то вона бере зобов’язання це зберігати. Тобто, там є певні стандарти, так як у нас, коли до Софії починають близько будувати, то ЮНЕСКО здіймає ґвалт. Виключення зі списку означає, що ти дика країна, і нікому цього сильно не хочеться.

– Найбільшої шкоди зони було завдано саме тоді, коли вона була найбільш закрита. Саме тоді вирізали метал, розібрали пункти санітарної обробки, як от ПуСО «Россоха». Чи стала зона більш доступна зараз в плані екологічного, громадського контролю?

– Ситуація і зараз неідеальна, але набагато краща. Це і досягнення нашої останньої революції, Євромайдану, тому що нарешті там прийшло керівництво з розумінням комунікації з бізнесом та громадськістю, туроператори теж спілкуються з керівництвом. Вже є діалог, вже немає відчуття, що ми (влада) тут князі, а ви ніхто, також створена громадська рада при Державному агентстві з управління зоною відчуження, є багато чого покращувати, але процес іде. Громадськість контролює ситуацію, привертає увагу ЗМІ до різних питань. Значну частину металу вже вирізали, а про браконьєрство давно вже не чув. Під час правління Шуфрича (Нестор Шуфрич був міністром з надзвичайних ситуацій – ред.) там було свинство – відстрілювали коней Пржевальського, тоді зменшилося навіть їхнє поголів’я. Це було взагалі дикунство, цих коней всього у світі близько тисячі. Зараз в багатьох аспектах набагато стало краще.

– Ви вже стільки років туди їздите, для вас не стало це рутиною, адже, напевне, уже всю територію добре знаєте, це для вас досі цікаво?

– Чорнобильська зона дуже велика, і там багато цікавих об’єктів. Тиждень тому я вперше потрапив до села Красне, воно недалеко від ЧАЕС, з іншої сторони – річки Прип’ять. Там вперше побачив дерев’яну церкву, яка побудована з дуба у 1800 році. Вона пережила дві світові війни, купу революцій, чорнобильську аварію, церква стоїть до цих пір, хоча село виселили. Там зовсім інше сприйняття, там по-іншому навіть світло падає, ти їздиш туди з різними людьми, і це також впливає на сприйняття поїздки. Я розкриваю не тільки людям цю зону, а перш за все і собі. Якби я їздив кожного дня, то може б і набридло, але зараз їжджу більше з фахівцями, не як гід, та займаюсь такими речами, як ЮНЕСКО.