29 серпня минуло 140 років з дня народження Дмитра Донцова (1883–1973) – ідеолога українського інтегрального націоналізму, людини, ідеї та тексти якої досі надихають багатьох українців.
Ким був Дмитро Донцов? Як відбувалося його становлення як ідеолога? Про це у проєкті Радіо Свобода «Історична Свобода» говорили з істориком Олександром Зайцевим, автором досліджень «Український інтегральний націоналізм (1920–1930-ті роки)» та «Націоналіст у добі фашизму: Львівський період Дмитра Донцова, 1922–1939».
– Дмитро Донцов народився в Мелітополі. Це таке знакове місто для українського націоналізму. Крім провідного ідеолога, там народився ще й Павло Судоплатов, який зі знаком мінус вписаний в історію українського націоналізму. Будучи агентом радянських спецслужб, він втерся в довіру до Євгена Коновальця і вбив провідника українських націоналістів. Мені більш-менш зрозуміле становлення Судоплатова. Але як Донцов став таким у Мелітополі, який тоді був доволі національно строкатим? Як відбувалася його еволюція?
(За даними перепису 1897 року, в Мелітопольському повіті українці становили 54,9%, росіяни – 32,8%, німці – 5,2%, євреї – 4,2%, інші – 2,9% – ред.)
– Справді, тут є певний парадокс. Тому що Дмитро Донцов народився в регіоні, який ніколи не був твердинею українства. До того ж, народився радше у малоросійській сім’ї. Причому двоє його старших братів вважали себе росіянами, а один із них Володимир Донцов навіть був діячем більшовицької партії і розділив долю тих більшовиків, які вступили в партію ще до революції – у 1937 році був арештований і невдовзі розстріляний.
Тобто ані локація, де він народився, ані родинне виховання ніяк не визначали наперед те, що він стане ідеологом українського націоналізму. Тим не менше, він ним став. І про це він цікаво написав у своїй неопублікованій автобіографії, яка зберігається в канадському архіві Донцова. Він описує, як він обирав між двома стихіями, які тоді були в Таврії. Це староукраїнська стихія, як він пише, і російська, яка мала дві форми вираження – монархізм і ліві ідеології: народництво, марксизм та інше.
Остаточно на українські позиції Донцов перейшов у Санкт-Петербурзі, коли навчався там в університеті
Але у мене таке враження, що остаточно на українські позиції Донцов перейшов у Санкт-Петербурзі, коли навчався там в університеті. До речі, не він один. Адже, як описують деякі автори спогадів, саме в Санкт-Петербурзі або в Москві люди, відірвані від Батьківщини, гуртувалися між собою і там в них утверджувалася українська національна свідомість.
У всякому разі, Донцов не був, так би мовити, щирим українцем від народження. Він ним став в результаті певного збігу обставин і, власне кажучи, свідомого вибору. Якщо його брати обрали російську ідентичність, то він обрав українську.
– Цікаво зачепити походження роду Донцових. Вони зі Східної України чи звідки вони?
– Походження – не зовсім ясно. Батько його був походженням із Росії. Донцов хотів вірити, нібито його батько походив зі слобожанських козаків, один з яких називався «Донець».
– Тобто зі Східної Слобожанщини, яка зараз у складі Росії? Звідти ось ці Донці?
– Невідомо насправді, звідки походив і чи був цей Донець, чи він справді був предком Донцова. Але Донцову хотілося в це вірити.
Йому все життя закидали, що він, мовляв, «москаль». І він все життя від цього боронився
У всякому разі, походження його було мішане. І взагалі цей край – Таврія – був мішаний. Донцов виростав у такому мішаному середовищі.
Йому все життя закидали, що він, мовляв, росіянин, що він «москаль». І він все життя від цього боронився. Навіть у своїй автобіографії, яку він написав у 1950 році, намагався всіляко довести, що насправді російські впливи на нього перебільшені, що середовище, в якому він виростав, не було російським, і він доволі швидко став свідомими українцем.
– Донцов попервах типовий тогочасний український громадсько-політичний діяч. Він – соціал-демократ, як і абсолютна більшість українських діячів, тяжів до лівого політичного спектру. А коли він перестав бути соціал-демократом і став тим, ким він став?
– Він перестав бути соціал-демократом під час Першої світової війни. Його розходження з Українською соціал-демократичною робітничою партією почалося ще в 1912–1913 роках, коли його виключили з середовища соціал-демократичного журналу «Дзвін». Десь тоді він і покинув партію.
Саме Перша світова війна переконала Донцова: не класова солідарність править світом, а національні інтереси
Але гадаю, що саме війна переконала Донцова: не класова солідарність править світом, а національні інтереси. І якраз під час Першої світової війни відбулася остаточна еволюція від марксизму до націоналізму.
А став він тим, ким став, вже у міжвоєнний період. У Львові у 1920–1930-х роках він написав свої основні праці, ставши тим ідеологом українського інтегрального націоналізму, якого ми сьогодні знаємо.
– Він був ідеологом інтегрального націоналізму в часи, коли головним виразником українського інтегрального націоналізму була ОУН. Які відносини Донцов мав із цією партією?
– Дуже непрості. Організатори ОУН, Євген Коновалець та інші провідні члени, постійно запрошували Донцова приєднатися до ОУН. Проте Донцов ніколи цього не зробив. Навіть більше, він постійно дистанціювався і публічно наголошував, що з ОУН не має нічого спільного. І це було загадкою для самих оунівців і для пізніших дослідників Донцова.
Але тут треба брати до уваги ситуацію, яка не була відома членам ОУН.
Наприкінці 1923 року польська поліція ледь не депортувала Донцова за межі Польщі. Йому поставили умову: можеш залишатися у Львові, але жодних зв’язків з антидержавними організаціями
Справа в тому, що наприкінці 1923 року польська поліція ледь не депортувала Донцова за межі Польщі. В результаті з ним провели профілактичну бесіду за участю польської контррозвідки. Зрозуміло, це інколи не афішувалося, але йому поставили умову: можеш залишатися у Львові й далі видавати «Літературно-науковий вісник», навіть «Заграву», але жодних зв’язків з антидержавними організаціями. Крім того, жодної відкритої критики Польщі, зате скільки завгодно можна критикувати радянську Росію.
Ясно, оунівці не знали, що він взяв на себе певні зобов’язання. Але, опинившись під ковпаком спецслужб, Донцов намагався уникати зв’язків з нелегальними організаціями, зокрема з ОУН. Крім того, треба сказати, що за складом свого характеру Донцов дуже важко уживався в будь-які організації. Він шанував свою самостійність і волів бути вільним ідеологом.
– Все-таки незрозуміло, чому поляки його не депортували чи навіть не ув’язнили?
– А це добре пояснювалося в листуванні між польською контррозвідкою і львівським воєводським управлінням. Представники контррозвідки писали, що Донцов може бути для нас корисний. Тому що, по-перше, він своєю публіцистикою підриває впливи радянофільські А станом на 1923–1924 роки це була дуже серйозна проблема для Польщі – радянофільські впливи. Дуже багато українців, поляків, представників інших національностей, які були в міжвоєнній Польщі, ставали радянофілами. Донцов із цим боровся.
Молоде покоління членів ОУН – для них він був гуру, пророком
По-друге, цікавий аргумент у цьому листуванні фігурує, що, мовляв, Донцов розвалює всяке середовище, до якого він належить. Таким чином, Донцов може бути корисним і тим, що він категоричний противник єдиного українського національного фронту. Він був противником цього з принципових міркувань – бо вважав, що революціонери не повинні об’єднуватися з опортуністами. Але польські поліція і контррозвідка, зі своєї точки зору, вважали, що ця діяльність може бути для них корисною.
Думаю, вони недооцінили справжнього впливу Донцова. Тому що під впливом його творів було виховано покоління націоналістів, які донцовські ідеї спрямували в першу чергу проти Польщі. Маю на увазі молоде покоління членів ОУН.
– А ким був Донцов для цього молодого покоління?
– Для них він був гуру, пророком. Ним захоплювалися, його твори були для них одкровенням. Йдеться про середовище молодих студентів у Галичині, умовно кажучи, середовище Степана Бандери, який сам був прихильником Донцова.
Ідеолог інтегрального націоналізму. Одним словом, нація – понад усе
Що стосується еміграції, яка загалом була дещо старшою, то там було більш скептичне ставлення до Донцова. Наприклад, Євген Коновалець скептично ставився до нього, але як політик-прагматик вважав, що Донцова, при всіх його недоліках, треба використовувати. А були члени ОУН, які вороже ставилися до Донцова, наприклад, Володимир Мартинець чи Євген Онацький. Коновалець ледве стримував їх від відкритих нападок на Донцова. Тобто відносини були складні. Але що стосується націоналістичної молоді, то в переважній більшості це були палкі прихильники Донцова.
– Ідеологія Донцова – що це? Може, це й неправильно, але який «ярличок» тут навісити?
– «Ярличок» ви назвали на самому початку: ідеолог інтегрального націоналізму. По-перше, інтегральний націоналізм – це вид авторитарного націоналізму, він тяжко суміщається з демократією. По-друге, інтегральні націоналісти вірять, що нація – це щось на кшталт колективної особи, єдиного організму. І звідси випливає вимога до індивіда повного підпорядкування своїй нації. Нація понад класи, нація понад особисті інтереси. Одним словом, нація – понад усе.
Але Донцов належав до того типу інтегрального націоналізму, який розвивався у пригноблених націях, які не мали своєї державності. І хоча в 1920–1930-х роках, а також під час Другої світової війни він дуже наблизився до фашизму, вважати його фашистом не можна. По-перше, він був членом нації бездержавної. А, так би мовити, справжній повноцінний фашизм розвивається в державних націях. По-друге, він ніколи не належав до організації. Все-таки фашизм – це організований рух, а Донцов був таким собі фрілансером.
Тобто це таке доволі химерне поєднання національно-визвольних ідей з ідеями правого європейського тоталітаризму, який був дуже популярним у 1920–1930-х роках. Донцов вірив, що в тій ситуації, яка склалася, залишатися ліберальним і демократичним українцем не можна, треба брати на озброєння ідеологію волюнтаризму, ідеологію тоталітаризму і вчитися у фашистів, зокрема у нацистів теж. Хоча, звичайно, нацистом Донцова не можна вважати, тому що його ідеологія доволі сильно відрізнялася від німецького нацизму. Ось такий ідейний конгломерат характерний, скажімо так, для зрілого Донцова кінця 1930-х – початку 1940-х років.
– У нас нещодавно була передача про Третій великий збір ОУН, де внесли зміни до програми, інші гасла взяли на озброєння. Чи можна сказати, що в 1943 році бандерівська ОУН відмовилася від ідеології Донцова?
– Так, значною мірою відмовилася. До речі, Донцову, як дуже шанованому в ОУН ідеологу, посилали проєкти цих змін. І він написав дуже критичні коментарі. Тому так, 1943 рік – це початок розходження, принаймні тієї частини бандерівської ОУН, яка залишалася в Україні та від 1944 року зосередилася на боротьбі проти СРСР. Крайова ОУН, яка залишалася в Україні, з Донцовим розійшлася.
Залишалося константою впродовж майже всього життя Донцова – це його антиросійська позиція
Інша річ – емігрантська частина. Там відбувся розкол. Так звані «двійкарі» під проводом Льва Ребета та Зиновія Матли відійшли від донцовства і перейшли на позиції демократичного націоналізму, тоді як крило під проводом Степана Бандери залишалося в основному донцовським. Вони й надалі дуже шанували Донцова, який із ними співпрацював, публікувався в їхніх виданнях. Хоча і в цьому середовищі згодом з’явилися люди, які вважали, що з донцовщиною треба поривати. Один із представників цього середовища Михайло Сосновський написав одну з найкращих, як на мене, політичних біографій Дмитра Донцова. Віддаючи належне за те, що він зробив для розвитку українського націоналізму, Сосновський також писав, що ідеологія Донцова вже в минулому і зараз від неї треба відмовлятися. Ця праця вийшла в 1974 році, через рік після смерті Донцова.
– Донцов прожив тривале життя. Після Другої світової війни його погляди змінилися чи ні?
– Не дуже змінилися. Тобто вимушено він пом’якшує свою тоталітарну риторику.
Він вважав, що доки українці бодай культурно будуть залежати від Росії, доти Україна не здобуде справжньої свободи і незалежності
Що залишалося константою впродовж майже всього життя Донцова, то це його антиросійська позиція: дуже жорстка критика російського імперіалізму й ідея повного, не тільки політичного, а й культурного відокремлення від Росії. Він вважав, що доки українці бодай культурно будуть залежати від Росії, доти Україна не здобуде справжньої свободи і незалежності.
– Дивно! Людина ж виростала в російськомовному середовищі.
– Я не дуже великий знавець фрейдизму, але психологи-фрейдисти говорять про комплекс, скажімо так, надто великих подібностей. Тобто люди, які відчувають, що вони не надто відрізняються від національності, від якої вони хочуть відштовхнутися, вони намагаються бути святішими, ніж папа Римський.
До кінця життя він залишався ненависником Росії і постійно попереджав: ніяких компромісів з Росією не може бути, єдине – рішуча боротьба не на життя, а на смерть
Донцов, усвідомлюючи, що його походження не таке стовідсотково українське, як йому хотілося б (повторюю, все життя його переслідували закиди, що він насправді за походженням «москаль»), розвинув у собі такий антиросійський напрям, який був дуже гострим, починаючи з 1921 року та й навіть раніше – від 1917–1918 років, коли він написав брошуру про російську культуру під назвою «Культура примітивізму». Сама назва промовиста. І до кінця свого життя він залишався ненависником Росії і постійно попереджав, що ніяких компромісів з Росією не може бути, і єдине, яку позицію повинна зайняти Україна щодо Росії – рішуча боротьба не на життя, а на смерть.
– Зараз, особливо з минулого року, це значною мірою актуалізувалося.
– Безперечно! Зараз деякі ідеї Донцова актуальні. При тому, що я особисто критично ставлюся в цілому до ідеології Донцова, але що стосується його критики російського месіанського імперіалізму, то якщо її очистити від певних ксенофобських нашарувань, то ця критика доволі актуальна і зараз.
Зараз ідеї Донцова актуальні. Наприклад, цікава думка, що Росія завжди була, є і буде ворожою і до Заходу, і до України. Його прогнози збуваються!
І праці Донцова, які написані на цю тему, треба читати – там можна знайти багато відповідей. Наприклад, така цікава думка Донцова, що Росія завжди була, є і буде ворожою і до Заходу, і до України. Причому неважливо: чи це царська Росія, чи комуністична Росія, чи, як прогнозував Донцов, це буде посткомуністична Росія – ця ворожість збережеться. Ну, справді, його прогнози збуваються!
Єдине, з чим я не можу погодитися у цьому плані з Донцовим, що Росія цілковито безнадійна і ніколи не зміниться. Не буває народів, які не міняються, немає народів безнадійних.
Але щодо найближчої перспективи Донцов мав рацію: нас чекає боротьба. І шукати якихось «добрих» росіян, принаймні, у ближчій перспективі – марна річ. У дальшій перспективі – без сумніву. Треба буде знайти з Росією якийсь modus vivendi (спосіб співіснування сторін із різними поглядами – ред.). Україна зможе бути безпечною і процвітаючою, тільки коли сама Росія зміниться. І в майбутньому їм треба буде в цьому посприяти – це моє розходження з Донцовим.
– А як Донцов бачив повний розрив із Росією? На кордоні вирити рів чи «велику китайську стіну» збудувати? Як він бачив повний розрив за умов, що спільний кордон нікуди не дінеться?
– Донцов не був, так би мовити, політиком-практиком і не залишив практичних рекомендацій. Але я вам просто процитую одне пророцтво Донцова. Вже на схилі життя, у 1956 році, він написав:
Він має рацію: доки Росія, як імперія, не буде настільки ослаблена, що не зможе загрожувати Україні, не зможе загрожувати Європі, доти небезпека існуватиме
«Доти не встоїться Україна як окрема індивідуальність, ні культурно, ні своїм мистецтвом, літературою, наукою, релігією, ні політично як самодержавна нація, ні навіть фізично як окремий народ, доки всі ікла й пазурі не будуть вирвані в московської гієни. Доки та людожерна нація не буде так виснажена, знекровлена і ослаблена, як, наприклад, колись татарське ханство або Франція по війнах, революції й Наполеоні. Доки цей хижак не буде загнаний у залізну клітку, доки не знайде у своєму серці Україна давню варязьку міць».
Я не поділяю погляду Донцова на росіян, як на людожерну націю. Те, що все-таки є притомні росіяни, які протестують проти війни і борються з Путіним, хоча їх і меншість, доводить, що це не так. Але отут він має рацію: доки Росія, як імперія, не буде настільки ослаблена, що не зможе загрожувати Україні, не зможе загрожувати Європі, доти небезпека існуватиме. І тому перше, чого треба добитися – це поразка росіян. Нагадаю, що всі великі революції, великі реформи в Росії починалися після програних воєн.
Степан Бандера: у пошуках історичної правди
Степан Бандера був лідером українських націоналістів, який став суперечливою постаттю, особливо на міжнародній арені.
Чимало українців ставляться до Бандери як до героя визвольної боротьби, інші називають його «нацистським прислужником». Польща й Ізраїль наполягають, що послідовники Бандери брали участь у брутальних етнічних чистках, від яких загинули тисячі поляків і євреїв. Москва розглядала Бандеру як заклятого ворога. Радянська, а пізніше російська пропаганда створили з нього символ боротьби проти Кремля.
Степан Бандера народився у 1909 році в селі Старий Угринів на Івано-Франківщині. Він став відомим через політичні замахи проти представників польської влади. У 1936 році Бандеру засудили в Польщі за членство в Організації українських націоналістів (ОУН) і організацію вбивства польського міністра внутрішніх справ Броніслава Перацького, який проводив жорстокі акції проти українського населення.
Ідеологія Бандери була типовою для багатьох країн, партій та рухів 1930-х років і відзначалась радикалізмом і недемократичністю та тоталітарними тенденціями.
У 1941 році Бандеру обрали головою проводу ОУН(б), який ухвалює Акт про відновлення Української держави. У документі йшлося і про співпрацю з нацистською Німеччиною, яка під проводом Гітлера мала б допомогти Україні визволитися від московської окупації. Спершу німці загравали з Бандерою, але влітку 1941 року його заарештувало гестапо за відмову відкликати Акт про державність. Близько півтори тисячі членів ОУН (б) були заарештовані нацистами, багатьох з них німці розстріляли.
Бандера провів більшу частину війни в нацистському концтаборі «Заксенгаузен». Два його брати загинули в концтаборі «Аушвіц». Батька Бандери закатував радянський НКВС, а сестри провели багато років в таборах ГУЛАГу.
Наприкінці 1944 року нацисти випустили Бандеру з концтабору у сподіванні сформувати новий антирадянський альянс із українськими націоналістами. Бандера покинув Німеччину і повернувся на її територію вже після завершення Другої світової війни. Зі свого осередку в Мюнхені він співпрацював із британськими і західнонімецькими спецслужбами, надаючи підтримку у проведенні таємних операцій у Західній Україні. Бандеру вбив агент КДБ у Мюнхені в 1959 році.
Що кажуть політики?
У 2008 році український парламент вирішив відзначити ювілей Бандери на державному рівні.
У 2010 році президент України Віктор Ющенко посмертно присвоїв Бандері звання Героя України. Через кілька місяців, після перемоги на президентських виборах Віктора Януковича, Донецький окружний адміністративний суд скасував цей указ. Суд пояснив це тим, що звання Героя можна присвоювати лише громадянам України.
У 2010 році Європейський парламент за ініціативою польських депутатів висловив жаль через указ Ющенка, зазначивши, що «ОУН співпрацювала з нацистською Німеччиною». У відповідь депутати трьох обласних рад Західної України назвали це «наклепом».
У 2018 році група конгресменів США звинуватила Україну у прославлянні «нацистських колаборантів», таких як Бандера. Тодішній директор Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович це назвав «змішуванням некомпетентності та свідомого спотворення інформації».
Петро Порошенко як президент України у 2017 році заявляв, що Бандера зробив «величезний внесок» у національно-визвольний рух і закликав оцінити його постать комісію з історичних питань.
Володимир Зеленський як кандидат у президенти у 2019 році казав, що Степан Бандера «герой для якогось відсотка українців», «один з тих людей, які захищали свободу України», а згодом наголошував, що відповідь про роль Бандери має дати час.
Громадська думка в Україні залишається поділеною щодо того, чи був Бандера національним героєм, як вважають його прихильники й частина українських патріотів, а чи злочинцем, як стверджують його супротивники, а також антиукраїнська пропаганда.
Згідно з опитуваннями, позитивно до Бандери ставляться 36 відсотків українців, негативно – 34 відсотки.
Словом «бандерівець» деколи називають українських націоналістів чи загалом патріотів України – чи то в позитивному сенсі, чи в негативному.
