Як примирити в собі журналіста і громадянина, як шукати спільну мову з аудиторією під час повномастабної війни та чи тисне сьогодні влада на українські медіа? Ці та інші питання під час відкритої дискусії обговорили фіналістки Премії імені Георгія Ґонґадзе 2024 року.
У організуваній PEN Ukraine дискусії «Сила слова» спікерки та слухачі говоритили про те, як журналісти різних досвідів та спеціалізацій можуть об’єднати свої зусилля для належного інформування суспільства та які виклики сьогодні стоять перед журналістькою спільною. Радіо Свобода переповідає головні тези, які прозвучали під час обговорення.
У київському просторі PEN Ukraine у дискусії взяли участь фіналістки цьогорічної Премії імені Георгія Ґонґадзе – головна редакторка та засновниця видання The Kyiv Independent Ольга Руденко, журналістка-розслідувачка, керівниця незалежної розслідувальної агенції «Слідство.Інфо» Анна Бабінець, директорка департаменту стратегічного аналізу та розвитку соціально впливового контенту на Суспільному Тетяна Трощинська. Модерувала розмову журналістка, письменниця, правозахисниця Лариса Денисенко.
Чи на одній частоті медіа і їхня аудиторія?
Загальні правила, яким керуються медіа, суттєво не змінюються залежно від аудиторії видання і від контексту повномастабної війни, говорить Ольга Руденко. Попри те, що читачі англомовного The Kyiv Independent – це переважно іноземці.
«Загальні правила нормальної журналістики лишаються. Ми не є піарагенцією України. Ми розповідаємо правду про те, що тут відбувається, нічого не прикрашаємо», – коментує редакторка. Водночас додає, що Україна цього й не потребує, оскільки правдива історія країни сама по собі є досить привабливою. Це, за словами Ольги Руденко, підтверджує реакції міжнародної аудиторії.
«Ми бачимо скільки людей, які не мали жодного стосунку до цієї країни, починають читати, підписуватися, комунікувати із The Kyiv Independent спільнотою. І ними рухає просто захоплення Україною і всім, що тут відбувається», – пояснює редакторка.
Ми говоримо з умовним Джо з Арізони, у якого немає розуміння українського контекстуОльга Руденко
За її словами головна особливість роботи для іноземної аудиторії – це необхідність щоразу пам’ятати, що «ми пишемо і знімаємо для тих, хто не є нами», а отже поняття події чи локації, які українській аудиторії цілком очевидні, потребують детального пояснення для іноземців. «Ми говоримо з умовним Джо з Арізони, у якого немає розуміння українського контексту», – пояснює очільниця The Kyiv Independent.
Втім аудиторія україномовних видань та журналістський проєктів теж не завжди перебуває «на одній частоті» з медійниками.
Про це говорить модераторка розмови журналістка та правозахисниця Лариса Денисенко, акцентуючи на тому, що частина українців може вважати, що зокрема журналістські розслідування щодо корупції під час війни не на часі, адже в країні є запит на об’єднання. Водночас ці ж люди не заперечуватимуть важливості розслідувань про воєнні злочини російських військових і вважатимуть, що про це необхідно говорити максимально голосно, доносячи цю правду на весь світ.
Розслідувачка та керівниця «Слідство.Інфо» Анна Бабінець, команда якої працює і над розслідуваннями в обох з цих напрямків каже, що намагання замовчувати якісь окремі корупційні зловживання зараз обернуться величезним скандалом потім – після закінчення війни. А це, на думку рослідувачки, нікому не піде на користь.
Я вже не чую про те, що давайте не розхитувати човенАнна Бабінець
За її словами війна – це привід для деяких фігурантів приховувати справжні прибутки, журналістка пригадує ситуацію із скасуванням декларацій на початку повномастабного вторгнення.
«Прикриватися воєнними діями і ховати справжній прибуток – це нечесно і неправильно. Коли декларації відкрили, ми багато чого побачили як журналісти і показали суспільству». Бабінець наголошує, що розслідування завжди не на часі саме для фігурантів, натомість в останній кілька місяців вона відзначає сильну підтримку від аудиторії.
«Я вже не чую про те, що давайте не розхитувати човен і давайте помовчимо», – додає розслідувачка.
Втім емоційні гойдалки так чи інакше присутні в інформаційному просторі, акцентує Лариса Денисенко. Вона згадує, як чутливо реагує аудиторія на деякі теми, зокрема історії про насильство чи повернення з полону. Емоційно читачі реагують і на розслідування щодо корупції в Україні, говорить модераторка.
«Щоб не захитувало, потрібна опора», – відповідає Тетяна Трощинська та пояснює, що такою опорою можуть бути цінності і принципи. Водночас додає, що на рівні журналістики це складно пояснювати аудиторії.
«Важливо, щоб аудиторія розуміла, що вона не є просто спостерігачем. вона не просто дивляться про те, як класні журналісти роблять класні розслідування або розповідають якісь страшні історії про дуже поганих людей. Важливо, щоб ми намагалися доносити думку про нашу всезагальну відповідальність. Це дуже важко, але ми намагаємося це робити», – говорить Трощинська.
Чи впливає громадянська позиція на журналістику?
Часом опору аудиторія вбачає у самих журналістах, але у якийсь момент медійникам необхідно провести межу між громадянською позицією та професійними обов’язками, говорить Лариса Денисенко, скеровуючи до учасниць дискусії запитання про складність розрізнення ролі журналіста та громадянина.
«Цікаво, що питання цього консенсусу виникло тільки після початку повномастабної війни», – акцентує Ольга Руденко та згадує, що 2022 році це питання особливо активно обговорювали, зокрема у закритих журналіських спільнотах. На її думку мирити в собі громадянина і журналістка не потрібно.
«Якщо ти хочеш розказати щось як журналіст, і це правда, в якій ти впевнений, то немає ніяких причин, чому б твій внутрішній громадянин і патріот мав би тобі це заборонити», – говорить Руденко та додає, що її власний професійний орієнтир – не прикрашати і не замовчувати, «нічого не посипати цукром».
Водночас Анна Бабінець пояснює, що у розслідувальній журналістиці громадянська позиція може проявлятися бажання щось «доробити своїми руками» замість правоохоронних органів. Це часом трапляється з молодими журналістами і журналістками, коли їм хочеться зробити щось більше, ніж просто оприлюднити інформацію, каже керівниця «Слідство.Інфо». А часом таким є очікування і від аудиторії, відзначає модераторка.
«Але ми дотримуємося стандартів професійної журналістики, ми інформуємо. А для того, щоб з цим щось сталося є громадські організації, правоохоронні органи, які до нас звертаються. У межах етики і наших стандартів ми ділимося нашою інформацією. Але ми не є правосуддям чи учасниками процесу», – пояснює Бабінець.
Хто розхитує човна?
Анонімні телеграм канали сьогодні стали великою частиною інформаційного простору, і ця тенденція на думку головної редакторки сайту NV Юлії МакГаффі є «дуже нехорошою».
«Вони не просто звинувачують нас у розхитуванні човна, а цілеспрямовано роблять в нас ворогів на аудиторію, яка нараховує сотні тисяч людей. Я б сказала, що це робиться з благословення влади», – говорить редакторка та додає, що йдеться про «жорстке навішування ярликів», коли анонімні канали звинувачують медіа у роботі «за гроші ФСБ». Та, згадуючи 2013 рік, додає, що таке ставлення влади до ЗМІ не закінчувалося добре.
Тетяна Трощинська зауважує, що згадані меседжі анонімних тегерам каналів добре лягають на загальну недовіру до журналістики, як інституції.
«Це є величезною проблемою. Бо, на жаль, велика частина аудиторії сприймає це як нормальне, бо це десь, напевно, підтверджує їхні негативні упередження стосовно того, ким ми (журналісти – ред.) не є, принаймні велика частина з нас точно не є», – наголошує Трощинська.
Тому на її думку журналістам варто пояснювати чим відрізняється журналістика, яка працює за стандартами, від того, що пишуть анонімні телеграм-канали, сподіваючись, що хоча б невелика частина аудиторії почує цей посил.
«Коли починаються ці утиски і переслідування: те, що сталося з Михайло Ткачем (журналіст-розслідувач на його колеги з «Української правди» отримали погрози від фігуранта розслідування – ред.), коли СБУ керували ТЦК, щоб вручити повістку нашому журналісту, коли СБУ стежили за редакцією Bihus. info, мені здається, що це саме дно і гірше уже не буде», – ділиться Анна Бабінець. І наголошує, що з її точки зору це позитивний момент. Адже саме це відчуття збурює і об’єднує журналістів. «Тоді ми стаємо спільнотою і і показуємо, що з нами так не можна», – каже розслідувачка.
Ольга Руденко коментуючи тезу про тиск на журналістів, наводить налогію з 2016 роком, коли стали публічними Panama Papers, а українські розслідувачі зробили на основі цих документів матеріал про дії тодішнього президента Порошенка.
«Влада Порошенка зреагувала на це тим, що вони вирішили, що журналісти – це загроза, це небезпека і вони почали ліпити з нас у соцмережах ворогів. Тоді здавалося, що наша робота немає сенсу, бо нас всі ненавидять. Але це пройшло. Влади, яка це робила уже немає, а ми ще є», – коментує Руденко та називає цю ситуацію подібною, до тепершньої з анонімними каналами.
Очільниця The Kyiv Independent підкреслює, що вважає українську журналістську спільноту дуже витривалою та звичною до того, щоб відбивати посягання на свою свободу, тому вірить, що ця історія закінчиться тим, що «журналісти залишаться журналістами».
- Премія імені Георгія Ґонґадзе – одна з головних відзнак для професійних журналістів в Україні. Заснована у 2019 році Українським ПЕН у партнерстві з родиною Георгія Ґонґадзе, Києво-Могилянською бізнес-школою та виданням «Українська правда». Лауреатами Премії в попередні роки стали Вахтанґ Кіпіані (2019), Павло Казарін (2020), Мирослава Барчук (2021), Мстислав Чернов і Євген Малолєтка (2022), Богдан Логвиненко (2023). У 2022 році також Спецвідзнаку посмертно отримав фотожурналіст Макс Левін.
- Цього року ім’я лауреатки премії стане відомим під час церемонії 21 травня у день народження Георгія Ґонґадзе.
- Ґеоргій Ґонгадзе, український журналіст, засновник та перший головний редактор інтернет-видання «Українська правда». Знаний своїми опозиційними виступами проти влади та розслідуванням корупційних схем. Був жорстоко убитий восени 2000-го року. 15 березня 2008 року Апеляційний суд Києва визнав винними в убивстві Ґонгадзе трьох експрацівників Департаменту зовнішнього спостереження МВС України – Валерія Костенка, Миколу Протасова й Олександра Поповича. Суд позбавив їх волі на термін від 12 до 13 років. У січні 2013 року суд засудив до довічного ув’язнення колишнього начальника департаменту зовнішнього спостереження МВС Олексія Пукача за вбивство журналіста. На суді генерал звинуватив у причетності до справи тогочасного очільника МВС Юрія Кравченка, президента України Леоніда Кучму і голови його адміністрації Володимира Литвина. Кравченко загинув внаслідок двох пострілів у голову, які слідство назвало «самогубством». Справу проти Кучми закрили. Сам Леонід Кучма висловлював припущення, що за справою Ґонґадзе стоїть спецслужба Росії. Замовників убивства журналіста слідство не встановило.
Форум