(Рубрика «Точка зору»)
«Говорить Радіо Свобода, в студії – Юрій Маєрник!», – ця фраза лунала в ефірі Радіо Свобода протягом 30 років і, певно, тисячі разів. Серед мільйонів українців її багаторазово чув і я, відколи малолітнім школярем разом з моїм дідом Грицем почав слухати заборонені «ворожі голоси». Простий тихий голос з м'якою полтавською говіркою пробивався крісь потужні радянські «глушилки» і відкривав мені іншу реальність. Голос Маєрника пішов з ефіру Радіо Свобода у 2003 році, а 30 листопада нинішнього року – покинув нас назавжди...
Хіба ж я міг тоді, у 70-ті роки, подумати, що за два десятиліття зустрінуся з легендарним Маєрником у Києві і потім готуватиму для його програми «Українська панорама» сотні радіосюжетів? І вже тільки тоді я дізнався його справжнє ім'я – Іван Гвать, а «полтавська говірка» насправді виявилася лемківським акцентом, характерним для українців східної Словаччини.
Іван Гвать народився 30 березня 1950 року в українсько-словацькому селі Ряшеві на сході тодішньої ЧССР. Він розповідав мені, що покинув рідні краї, скориставшись можливістю отримати богословську освіту в Римі. Але під враженнями «Празької весни» і її придушення радянськими військами у 1968 році, вирішив додому не повертатися. За це «соціалістична батьківщина» віддячила заочним вироком у 5 років ув'язнення. В Чехословаччині залишалися рідні, тож на Радіо Свобода він три десятиліття (з 1973 року) в ефір виходив під псевдонімом.
Іван Гвать наприкінці дев'яностих кілька років працював у київському бюро Радіо Свобода, тож, попри те, що я жив у Криму, ми часто бачилися в українській столиці, а поза тим – чи не щодня спілкувалися телефоном. Мені завжди імпонувала його спокійна вдача, мудрий погляд на політику і життя, професійний підхід до роботи.
Його проста порада: «Не поспішай, кілька разів перечитай, що написав», допомогла у становленні багатьох молодих і запальних журналістів, які співпрацювали з Радіо Свобода.
Зважаючи на освіту (окрім богослов'я, він вивчав філософію, історію і філологію у двох університетах – в Римі і Мюнхені), Іван був неперевершеним знавцем Української Греко-католицької церкви, її історії і сьогодення.
У Криму на той час існувало кілька парафій УГКЦ – в Севастополі я навіть долучився до її створення – але місцева влада всіляко протидіяло їм, і це Івана дуже хвилювало і цікавило. І ще, пам'ятаю, він просив більше звертати уваги на проблеми кримськотатарського народу: «Татари зараз як українці раніше – без держави і під тиском. Ми маємо їх розуміти...».
Зустрічаючись потім з ним у Празі, завжди чув від нього прохання розповісти як і чим живуть кримські татари в українському Криму і як вони взаємодіють з українцями.
Іван, з його спокійною, тихою вдачею, як на мене, був повною протилежністю його експресивної, яскравої дружини Евеліни Гвать (в ефірах Радіо Свобода – Галина Мовчан). Але вони дуже гармонійно доповнювали одне одного і мали дві спільні риси – професійна відповідальність і велика любов до України.
Вийшовши на пенсію, Іван Гвать повернувся в родове село, разом з дружиною зробивши його осередком культурного життя цього східно-словацького регіону. Продовжував писати для українських і зарубіжних видань, в тому числі для Радіо Свобода і Крим.Реалії. До останнього переймався долею України, її культури і церкви. У рідному Ряшеві зустрів свій останній світанок...
Володимир Притула, журналіст Радіо Свобода, виконавчий продюсер Крим.Реалії
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
