Галина Мовчан – під таким псевдонімом від кінця 70-х років виходила в ефір Української редакції Евеліна Гвать – один із найвідоміших голосів української служби, багаторічний диктор і продюсер програм Радіо Свобода. У грудні вона побувала в Києві з літературно-музичною програмою «Гармонія душі», присвяченою творчості українського поета Богдана-Ігоря Антонича.
– Наш гість – моя колега Ліна Гвать, яку слухачі Української редакції Радіо Свобода знають під псевдонімом Галина Мовчан. Я, до речі, пам’ятаю, як я в шкільні роки вмикав приймач і через усі глушилки чув, як Галина Мовчан читала новини на Українській службі Радіо Свобода. Моє шкільне дитинство і студентське життя минули під оце «у-у-у-у».
Галина Мовчан – чому Ви не працювали під справжнім ім’ям?
– Це були такі часи, коли неможливо було батьків своїх піддавати репресіям. У мене залишалися «закладники» у Радянському Союзі, в радянській Україні: мати, батько, сестра. Я не мала права бути Евеліною Белюц, якою я була.
Відразу, як тільки я прийшла на радіо, Юрій Дулерайн, який був у Нью-Йорку шефом філіалу Радіо Свобода, сказав: «Ну чому ти не відповідаєш на моє запитання?» А я тряслася від страху, звичайно. Він каже: «Ну якщо ти мовчиш, то будеш Галина Мовчан». Потім, коли в Україну вже можна було приїжджати, Павло Мовчан спитав, чи ми не є якась далека родина. Я сказала, що ні, це лише псевдонім.
– Ви почали працювати саме на Радіо Свобода у Нью-Йорку. Відрізнялася діяльність нью-йоркського бюро чимось особливим? Чи це просто був корпункт?
– Це був корпункт. Нічим не відрізнялася. Завжди була демократична атмосфера як у Нью-Йорку, так і в Мюнхені потім.
– А як Ви потрапили до Мюнхена? Чому вирішили працювати саме там?
– …Ми просто приїхали з моїм першим чоловіком за ізраїльською візою, приїхали до Америки.
– Тобто спочатку Нью-Йорк, а потім Мюнхен?
– Так, потім Мюнхен мене запросив до себе на роботу.
– …Вже у центральний офіс Радіо Свобода. Їм сподобалося, як Ви працювали у Нью-Йорку?
– Я вам мушу сказати, що коли вони почули – я там начитала дещо для них, щоб вони побачили, який голос, яка дикція, чи я розумію, про що я читаю і говорю – вони дали дуже схвальну телеграму до Дулерайна, щоб я там працювала.
– Можна сказати, що тоді був дефіцит дикторів? Адже радіо формувалося не за рахунок професійних журналістів, дикторів, а за рахунок тих людей – аматорів, можна так сказати, які просто хотіли працювати в такому середовищі.
– Так.
– А якщо порівняти Мюнхен і Нью-Йорк, де було цікавіше?
– У Мюнхені. Мені було цікаво в Мюнхені, тому що, по-перше, я там була продюсером і кожного дня готувала тригодинну програму. Це було дуже відповідально і дуже цікаво, це давало дуже багато знань, те, чого мені бракувало.
– 26 квітня 1986 року був особливий день в історії Радіо Свобода, тому що це був день Чорнобильської катастрофи. Тут у нас жодного слова не говорили, не можна було зрозуміти, що відбувається. Я тоді жив у Дніпропетровську, а мої батьки були тут, у Києві, і вони були абсолютно дезорієнтовані щодо того, що дійсно загрожує. А Радіо Свобода говорило відверто про те, що почалося. Як це відбувалося, Ви пам’ятаєте?
– Я дуже добре пам’ятаю ці дні. Я пам’ятаю, як через два дні після Чорнобильської аварії прийшла інформація – здається, шведські ЗМІ повідомили про якісь дивні хмари – саме того дня Українська редакція була 24 години в ефірі.
Мій чоловік Іван Гвать пригадав (бо ніхто не знав навіть назви «Чорнобиль»), що він у газеті читав Лідію Ковалевську, здається, її статтю про непорядки на Чорнобильській АЕС. Моментально цю статтю він витягнув зі своїх архівів, вона була надіслана до Вашингтона, і вже на другий день у Вашингтоні й у New York Times надрукували цю статтю у перекладі. Вже тоді стало відомо, про що йдеться.
Так, ми працювали дуже активно. Наприклад, Гриць Панчук знайшов лікарів, які давали поради, яким чином рятуватися від радіації. Працювали дуже інтенсивно, і ми були горді з того, що можемо надавати потрібну людям інформацію. І ми були першими, хто сказав про це по-справжньому.
– Про Українську редакцію що Ви пам’ятаєте? Як люди працювали? З ким було цікаво працювати? Може, були якісь особистості, які особливо Вам запам’яталися з тих, хто працював у Мюнхені, чи з тих, хто співпрацював із Українською редакцією? Адже було чимало таких видатних осіб, це була ціла галерея людей, які знаходили собі місце і на самому Радіо Свобода, й у ефірі Радіо Свобода.
– Це правда. Люди, які працювали у Мюнхені, всі були надзвичайно цікаві і дуже відповідальні. Ті люди, які працювали з нами вже з Радянського Союзу, зокрема й ти, Віталію, були для нас героями. Тому що ми розуміли, як вам тяжко. Ми ж із вами і зв’язатися, по суті, не могли. Придумували різні хитрощі, щоб можна було телефоном. А скільки перешкод було! Сергій Набока, Матвій Ганапольський, Андрій Дерепа… Це були надзвичайно цікаві люди. І Віталій Портников.
– Я пам’ятаю нашого першого кореспондента Анатолія Доценка, його вже немає серед нас. Він працював у той час, коли дисидентський рух ще переслідувався. Я тоді навіть не розумів, який телефонний зв’язок. Коли я вперше розмовляв з тодішнім директором Української служби Богданом Нагайлом, ми якось спеціально домовлялися, щоб він зателефонував на мій московський номер, тому що я навіть не міг уявити собі, що я сам буду телефонувати до Мюнхена і додзвонюся. Не було прямого зв’язку між Радянським Союзом і рештою світу.
Може, Ви пам’ятаєте – було чимало письменників в еміграції, діячів культури, істориків, вони теж намагалися працювати з радіостанцією.
– У Мюнхені?
– Не тільки. Були люди у Сполучених Штатах, у Європі. Чи готували самі кореспонденти у Мюнхені історичні матеріали?
– Був Андрій Ребет, дуже цікавий. Син Льва Ребета. Але переважно ми хотіли спілкуватися з людьми з України. Особливо було цікаво знати, що таке дисидентський рух. Іван Світличний, Надія Світлична, Василь Овсієнко, Григоренко, Валентин Мороз та інші. Всі ці люди пройшли через Радіо Свобода. Ми збігалися, коли вони приїжджали і ми могли почути, що говорили про Україну. Брак інформації був.
– Я пам’ятаю, мені здається, сім директорів Української служби. Ви, напевне, більше.
– Ні. Першим директором (у період роботи у редакції Евеліни Гвать – ред.) був Анатоль Камінський – надзвичайно культурна, гарна людина, яка, по суті, побудувала в тому вигляді Українську редакцію, якою вона зрештою стала. Потім був Богдан Нагайло, потім легендарний Роман Купчинський. Потім був уже Олександр Народецький – і все, потім я вже пішла.
– Люди тоді значно довше працювали на директорських посадах. А хто був цікавішим? Про Камінського я лише читав, з Купчинським і Нагайлом ми вже працювали.
– Камінський був надзвичайно делікатною людиною, вимогливою, він ніколи не тиснув на журналістів, на людей. Він довіряв людині, і людина не могла зрадити ту довіру. З ним було найцікавіше.
– Ви почали працювати на Радіо Свобода після того, як змогли виїхати з Радянського Союзу. Тоді, до речі, ізраїльська віза була чи не однією з найреальніших можливостей. Деякі люди – протестанти – ще виїжджали за релігійними переконаннями, але таких було дуже мало.
На Радіо Свобода були люди, які так виїжджали з СРСР, у 70-80-ті, і були люди, які давно виїхали – після війни чи навіть до. Це була редакція, яка складалася з дуже різних груп людей. Одні з них взагалі не жили в Радянському Союзі як такому, а інші пережили довоєнний Радянський Союз. Наскільки ви взагалі розуміли одне одного, з таким різним досвідом?
– Фактично не було ніякої різниці. З таких людей був тільки Анатоль Камінський, наш шеф-редактор (української редакції) Радіо Свобода. Ігор Качуровський жив в Україні, виїхав тільки під час війни. В основному, це були професійні журналісти, вихідці з Радянського Союзу.
– Тобто люди, які знали, як виглядала ситуація там. До речі, у Вас не було якогось здивування щодо того, що, можливо, якось інакше виглядає журналістика на Заході ніж та, до якої Ви звикли у Радянському Союзі. Наскільки легко було зрозуміти, що журналістика може бути не такою партійно-державною?
– Це був шок, правду кажучи, для тих людей, які приїхали працювати з радянської України на Радіо Свобода. Звичайно, це був шок. Але вчилися і швидко вчилися. Для всіх моїх колег це було корисно і цікаво.
– А у Радянському Союзі яка у Вас була кар’єра? Що Ви робили?
– Я була актриса.
– Не шкодували?
– Ні. Я ніколи не зрадила свою професію. Я завжди залишалася артисткою. Я щаслива, що я і до сьогоднішнього дня живу у своїй професії.
– А як Вам вдається жити сьогодні з цією професією у гармонії?
– Треба любити і більше нічого, віддавати себе повністю й отримувати насолоду від цього. Більше нічого.
– Ви знайшли своє особисте щастя на Радіо Свобода – це такий особливий момент. Непоодинокий, але особливий. Наскільки легко працювати, коли Ви поруч із чоловіком, в одній редакції?
– Коли я прийшла до мюнхенської служби, там був брак дикторів. Дуже мало хто з нас читав – лише ті, хто приїхав із України. Я зіштовхнулася з певними труднощами, і ми почали таку школу. Ті журналісти, які ніколи не читали на радіо, мали страх, мали якісь недоліки, ми почали вчитися, зокрема й мій чоловік Іван Гвать. Він таки почав читати, і потім дуже добре читав і отримував колосальну насолоду від того, що він перед мікрофоном.
– Тобто Ви вчили його читати?
– І його, і багатьох інших.
– Тобто Ви приходили – тоді, коли вже були подружньою парою, – додому і казали: ось тут не так, тут треба підвищити голос, а тут – знизити.
– Було. І я навіть записувала і помилки які були в студії. Не можу їх сказати тут, але були дуже цікаві і смішні речення, які він читав.
– Ви відчуваєте, що впав рівень українського літературного мовлення в українському телевізійному і радіоефірі в останні роки?
– Не хочеться так думати. Єдине, що можу сказати: треба трошки розширювати діапазон вживання української мови. Не лише ті 200 слів, які говорять на всіх каналах і на радіо. Така українська мова багата! Можна зі словника витягнути якісь інші відповідники до вже відомих слів.
– Може, люди просто звикли використовувати шаблон? Це велика проблема. Вони знають, які є слова, точно знають, як їх вимовляти, де точно вони не можуть помилитися з наголосом. Всі інші слова залишаються за бортом нашого теле- і радіомовлення.
– Це йти по лінії найменшого спротиву.
– Після того, як Ви залишили радіо, що Ви відчували? Як триває життя, коли те, чим Ви займалися десятиріччями, стає як спогад?
– Я говорила, що залишилася в професії. Коли ми з чоловіком приїхали у Словаччину, і я там почала жити, перше, що я почала – організовувати роботу художньої самодіяльності у тому малесенькому селі, де я живу тепер.
От бачте: я привезла до Києва Богдана-Ігоря Антонича – поета, який народився там недалеко від цього села, де я тепер живу. Привезли цю програму до Києва. Шкода, звичайно, що не прийшли ті люди, на яких я розраховувала, що їх могла б зацікавити творчість Богдана-Ігоря Антонича.
– Мені здається, що це ще такий певний брак інформації, що тут мало хто уявляє, що мало хто уявляє, що Антонич народився на Лемківщині.
– Я лише хотіла додати єдине: дуже легко працювати в Україні. Тут все-таки мовне поле українське. Але спробуйте працювати в Словаччині, Чехії і нести цю українську культуру, намагатися прищепити любов до неї словакам, де я живу тепер. І вони люблять, вони говорять по-українськи, співають по-українськи, грають в українських п’єсах. І я говорю, що людина, яка заспіває українську пісню чи прочитає український вірш, вона не буде ворогом України.
Хоча б із огляду на те, що це за кордоном хтось рухається і щось робить українське, він заслуговує принаймні на увагу, я вже не кажу повагу. І навіть цього я сьогодні не зустріла в Україні. Мені дуже жаль, я розчарована до глибини душі.
– Але будемо сподіватися, що ми разом, спільними зусиллями, зможемо створити тут таку країну, яка буде зацікавлена в тому, щоб свої культурні цінності і за кордоном презентувати. Це одне із завдань, яке ми тут маємо вирішувати, реформуючи Україну.
(Перейти в розділ «60 років Радіо Свобода»)
