Один коригував вогонь української артилерії, як потім виявилося, по рідному братові – росгвардійцю, який рухався на Київ. Інший, корінний москвич, загорівся ідеєю зібрати цілий підрозділ росіян, готових боротися за майбутнє України, хоча до 24 лютого не вмів користуватися автоматом. Хто вони, бійці «Російського добровольчого корпусу»? Чому воюють проти російської армії?
- Олександр і Денис є членами «Російського добровольчого корпусу» у складі ЗСУ. Їхній підрозділ котрий місяць виконує бойові завдання на фронті. І, як запевняють бійці, насамперед задля майбутнього України, а не Росії.
- Як вони реагують на запитання про те, чи не є агентами ФСБ чи ГРУ Росії?
- Чи боролися проти режиму Путіна, коли жили в Росії?
- Чому командирові «РДК» заборонений в’їзд у Євросоюз?
- Хто, окрім «нелегалів, акторів і поетів», є серед його підлеглих?
- Які перевірки спецслужб вони проходять, перш ніж отримати зброю?
- Що для них Русь? Яка різниця між «русскими» і «россиянами»?
- Та яким бачать завершення війни?
Про все це у інтерв’ю Радіо Свобода:
– Українську розумієте?
Олександр, військовослужбовець «Російського добровольчого корпусу» ЗСУ: Так.
Денис, командир «Російського добровольчого корпусу» ЗСУ: Розумію.
– Інтерв’ю у нас буде українською. Але спершу російський паспорт покажіть, будь ласка. Які емоції він у вас викликає?
– Еее, пфф (Денис видихає, пауза – ред.).
Я – громадянин Російської Федерації. Я залишуся росіянином (в оригіналі сказано «русским», далі у розмові це тема для дискусії – ред.).
Мене намагаються мої колишні товариші виписати із росіян, але моя національність зі мною до кінця. Я її передам своїм дітям. Громадянство – сьогодні у мене такий паспорт, Бог дасть – підемо ще далі, буде українське.
- Обидва бійці хочуть отримати українські паспорти, а російський називають «вовчим білетом».
- Олександр родом із Кемеровської області РФ – «Кузбасу», який він називає «російським аналогом Донбасу». Після навчання жив у Новосибірську. У 2017 році одружився з українкою, потім пов’язав частину свого будівельного бізнесу із Україною, а ще зрозумів – вдома, у Росії «все сильніше підкручують гайки людям, які мають навіть приблизний стосунок до націоналістичних правих кіл». Тож і вирішив переїхати в Україну. Осів на Київщині, в Ірпені.
- Денис – командир «РДК», іронічно хизується тим, що «москвич у другому поколінні». Разом із батьками не один рік жив у Європі. Розповідає: навчався у Нідерландах та Німеччині. По тому повернувся до Москви. У 2014 році приїздив у Київ на Євромайдан, а після Революції гідності, каже, впевнився «свобода у повному сенсі слова – це синонім України». Тож у 2017 році вирішив «перебратися туди, де вільніше». Серед іншого – влаштовувати турніри з ММА (змішаних єдиноборств – ред.). Пробіли у біографії Дениса – тема окремих питань через низку публікацій ЗМІ. Про це – далі.
– Коли ви вирішили захищати Україну зі зброєю в руках?
Олександр: До війни, мабуть, тижнів за три. Ми з сім’єю вирішили трохи підготуватися, зібрати «тривожні валізки», намітити план. Зателефонував сусідам – подіставали із сейфів карабін, «помпу». Серед нас було двоє професійних військових, уже у відставці, тож почали піднімати старі зв’язки, запитали, чим можемо бути корисними в Ірпені.
Денис: 24 лютого я вибіг із дому у блакитних штанях, куртці зі шкірозамінника, літніх кросівках, щоправда, у двох парах шкарпеток, і з ножем (Денис посміхається – ред.).
Безпека моєї родини – найголовніше у принципі рішення.
24 лютого о 2-й годині дня я посадив їх в автівку, відтоді, на жаль, не бачив.
Далі велике питання було, де взагалі знайти екіпірування, зброю, як це все відбувається (долучення до добровольчих формувань ЗСУ – ред.).
Прибився до нашої великої націоналістичної «правої збірної».
До кінця березня я був у Києві, на відміну від Олександра, у боях участі не брав. Допомагав роздавати гуманітарку, охороняв волонтерів, патрулював вокзал, розносив ліки. А потім уже був мій перший бойовий виїзд до Миколаєва.
– Російські медіа зробили вам контраверсійну репутацію. В російських медіа ви – «неонацисти, скінхеди, футбольні хулігани».
Денис: Не тільки російські.
– Не тільки російські. Іноземні, українські видання теж пишуть:
«Денис – російський футбольний хуліган, який заснував бренд одягу для білих націоналістів», – Крістофер Міллер, Радіо Свобода, 2018 рік
«У 2017 році в Україну приїхав відомий російський неонацист Денис [...] У 2014 році хулігани «Кельна» побили фанатів ще одного німецького ФК – «Шальке». Через сутички поліція відкрила кримінальну справу, Денис був серед підозрюваних. Суди тривали щонайменше до 2017 року», – Заборона, 2020 рік
– Так от, Денисе, ви маєте заборону на в’їзд у ЄС на 10 років. Можете розказати, чому?
– Я організовував турніри зі змішаних бойових мистецтв у, скажімо так, патріотичному, націоналістичному середовищі. У Росії, у Франції, в Італії, Німеччині, Польщі. Мою посвідку на проживання анулювали, і влада Федеративної Республіки Німеччини визнала мене загрозою демократичному ладові і демократичним цінностям.
– «Неонацисти воюють за Україну» – чудовий заголовок для пропаганди.
Є гарантії, що ви – не «консерви російські»? Маю на увазі, «заслані козачки»? Спецагенти російські?
Денис: Жодних гарантій, звичайно, дати ніхто не може. Якщо все, що ми робимо, якщо той ризик, на який ми наражаємо себе і наші сім'ї, не є достатнім доказом, що ми робимо це щиро, ми тут, звичайно, безсилі.
Батьки, сім'ї бійців «РДК» – до них уже ходять офіцери ФСБ, теж їх «кошмарять». Ну, поки що, дякувати Богу, вербально – забрали телефон, наприклад, у матері одного нашого бійця. Тому доводити понад те, що ми робимо – що ми – не шпигуни, сплячі агенти, «консерви», я не хочу.
Особисто для мене принизливо щоразу відповідати на це запитання.
– Які перевірки яких спецслужб ви пройшли в Україні?
Денис: Безпосередньо спецслужби я, мабуть, називати не маю права.
Зрозуміло, що це анкетування, зрозуміло, що це поліграф, зрозуміло, що про кожного з нас складено психологічний портрет.
Коли виокремився білоруський полк Кастуся Калиновського (підрозділ із білорусів у ЗСУ – ред.), я почав думати, а чому ми не можемо зібрати етнічний російський підрозділ?
Повірив мені і довірив ділянку фронтуДенис
І я почав з цією ідеєю гасати з середини весни. Не розповідатиму, скільки порогів оббив. Бо якщо поранення, хто займатиметься нашим лікуванням – самі, на рівні ентузіазму?
Найголовніше, з чого почалося наше більш-менш офіційне життя – це 98-й батальйон ТрО «Азов», Дніпро. Їхній комбат – мій гарний приятель, ще зі, скажімо так, довколафутбольних старих часів. Повірив мені і довірив ділянку фронту.
Ну а далі вже були всілякі кумедні ситуації.
Пам’ятаю, на початку війни відповідаю на дзвінок, зі слухавки:
– Алло, «пальаніца» (оригінальна вимова збережена – ред.)! Я у відповідь: «Да я – русский»!
– А, й*******, – кидають слухавку на тому кінці (сміється – ред.).
– Паляниця.
– Це мені не під силу (посміхається – ред.).
А взагалі під завдання ми можемо у нашого керівництва попросити практично будь-яке озброєння, зокрема, важке, дані розвідки тощо.
– Хто загалом є у вашому підрозділі, у контексті професії, прибуття в Україну?
Денис: І актори, і каторжники-втікачі (сміється, в оригіналі «беглые каторжники» – ред.).
Є хлопець, який у 2014 році був абсолютно п’яний ідеями «русского мира». Він поїхав до Росії, пожив там кілька років, йому стало все зрозуміло, він повернувся назад і зараз воює у складі «Російського добровольчого корпусу».
Є хлопець, який 6 років віддав армії Російської Федерації, теж розчарувався в цій системі.
Є людина, яка віддала 7 років життя службі у Міністерстві внутрішніх справ Російської Федерації, наприклад.
Достатня кількість – втікачі з Росії, нелегально перетинали кордон.
– Є бій, який вам найбільше запам’ятався?
Олександр: 5 березня в Ірпені. Викотилися два чи три танки й гаубиці, почали обстрілювати житловий комплекс. І плюс ще мінометна батарея у них (російських військ – ред.) стояла. А нас із десяток людей на даху були, і потім бігли вниз, як у фільмі «Матриця» – надворі усе горить, сипляться снаряди. Впродовж наступних двох діб ми ще й з боями йшли з Ірпеня до Києва.
Денис: Найяскравіший епізод – наш перший бойовий виїзд (у Миколаївській області – ред.), який фактично й найневдаліший. Ми мали скидати з дрона вантаж, бо в одному місці були нелякані абсолютно російські солдати. Та через пів години вже їхали назад – у мене була розірвана зв’язка на нозі, у товариша – уламок снаряда в голові. Там такий квадрат, куди просто міни летіли одна за одною.
– Які гарячі точки ви загалом пройшли?
Олександр: Буча, Ірпінь, Мощун, Миколаїв, Харків, Донецький напрямок, Запорізький напрямок.
Мій брат був і, можливо, зараз є, – не знаю, – співробітником Росгвардії. Це раніше так ОМОН називався російський (спецпідрозділ Національної гвардії РФ – ред.).
Він мені спочатку писав, що страшенно кається. І що взагалі їх «везли охороняти ЧАЕС»
За кілька тижнів до початку війни брат мені написав, що їх «відправлятимуть на навчання» у Смоленську область Росії. Мені стало тоді уже очевидно все, і я його дуже просив написати рапорт, зробити все, щоб не їхати.
Потім він зник взагалі зі зв’язку з усіх «месенджерів».
Через днів 7-10 після 24 лютого мені написав один наш спільний приятель: «Він (брат Олександра – ред.) лежить у Гомелі (в Білорусі – ред.) у лікарні, у реанімації. Осколкове поранення серйозне».
Брат мені потім написав, усі карти зійшлися. Їхня колона йшла через Бородянку, а ми тоді на Бородянку коригували артилерію якраз.
Їх вивезли в Гостомель, евакуювали звідти із аеродрому на Гомель.
Він мені спочатку писав, що страшенно кається. І що взагалі їх «везли охороняти ЧАЕС», я йому кажу: «Вас везуть до іншої держави, на броні й зі зброєю»!
Я йому кажу: «Вас везуть до іншої держави, на броні й зі зброєю»
«Нас підставили, ми не знали, нас обдурили». Та минув ще якийсь час, і від нього знову почалися всі ці історії про «колективний Захід натравив слов’ян один на одного, братів» (під час цієї фрази Олександра, Денис посміхається, – ред.).
– Це ваш молодший брат?
– Так. Не спілкуюся більше.
– А із родиною взагалі спілкуєтеся у Росії?
– На побутові теми можу з мамою поговорити. «Привіт. Як справи? Все добре. Бувай».
– Ви мені кажете, що ви – не «россияне», а саме «русские».
Можете пояснити цю різницю? І чому коли я вимовляю назву вашого підрозділу, ви мене теж виправляєте, кажете, він «Русский добровольческий корпус», а не «российский»? До слова, українською мовою ця лексична відмінність зникне. Все одно буде російський.
Денис: Ми вважаємо, що росіяни (в оригіналі «россияне» – ред.) – це така політична нація, яку намагаються зліпити на території Російської Федерації.
«Російський» – в сучасних реаліях практично синонім слова «радянський»
Оці всі відеоролики смішні, коли йдуть представники різних етносів і кажуть: «Я – калмик, я – лакець, я – даргинець: ми – росіяни (в оригіналі «русские» – ред.). Вони (Кремль – ред.) хочуть розмити поняття, що є титульна нація і є всі інші. А ми, навпаки, цей момент виділяємо.
Олександр: «Російський» – в сучасних реаліях практично синонім слова «радянський». Ми категорично проти усього цього. Для нас це досить болісно.
– Ви боролися із Путіним, влада якого вам не подобається, ще коли жили в Росії?
Денис: Я брав участь у всіх знакових демонстраціях, заворушеннях, які були в Москві, напевно, із 2006 року. «Заворушеннях на Манежці», Болотна площа.
Бійці «РДК», наприклад, підпалювали офіс «Єдиної Росії» (панівна російська політична партія – ред.), хтось підпалював власність МВС тощо.
Справа в тому, що я неодноразово говорив: протест в Україні, протест у Німеччині і протест у Росії – це зовсім різні речі.
У Російській Федерації ви виходите на одиночний пікет без папірця біля станції метро, за дві хвилини вискакують силовики, вас скручують, дають якусь адміністративну статтю, і поїхали – проблеми у навчанні, проблеми на роботі тощо. Хоча ви просто вийшли на одиночний пікет, який дозволений Конституцією РФ.
– Ви зараз не намагаєтеся просунути тезу, що більшість росіян не винні у війні проти України? А це винятково верхівка кремлівська її розв’язала?
Денис: Ну, ви запитали особисто про мене – я зробив все, що я міг. Я ризикував своїм життям, здоров’ям та свободою неодноразово, аби хоч якось вплинути на політичне життя в нашій країні (Росії – ред.).
– А як ви гадаєте, у Росії можливий «Майдан»?
Денис: Можливий у разі великої кількості факторів. Наприклад, якщо повернуться з фронту великі маси невдоволених солдатів, якщо опір висуватиме політичні вимоги. Не «Чому нам роздали погані автомати?», а «Чому ми взагалі воюємо?».
Я вважаю, є три категорії людей, які залишилися в Російській Федерації. Одна категорія – зачаровані Z – ті, кого ми, найімовірніше, побачимо в приціл. З ними в принципі розмовляти нема про що. З ними за нас говорить наша зброя.
Була ера наддоходів енергетичних, але Дубаю, на жаль, на місці Сизрані не виникло
Їм постійно розповідають, що «тут (в Україні – ред.) ЛГБТ-зоофілія і ненавидять росіян». Витрачати час на те, аби їх розчаклувати – абсолютно неправильно.
Є невелика частина людей, які відверто нас підтримують – їм, звісно, хочу сказати велике спасибі.
Третя група людей – досить велика. Це, скажімо так, ті, хто не визначився. Пишуть мені: «Навіщо нам воювати за Україну?».
Світле майбутнє цих людей у Росії не чекає. Є генеральна лінія партії, чхнув повз – все. Жодних протестів, жодних прав, жодного багатства.
Була ера наддоходів енергетичних, але Дубаю, на жаль, на місці Сизрані не виникло, тоже не виникне і тепер, коли взагалі там настала неймовірна криза.
– Яке майбутнє чекає на Україну і на Росію, на вашу думку?
Денис: Україна здобуде перемогу на полі бою. Так само вона здобуде найголовнішу перемогу – перемогу сенсів. Що воювати треба за свободу, проти неволі.
Україна переможе
Олександр: Україна переможе, і після цього Росія з’їде у зовсім темне майбутнє. Там розпочнеться якась громадянська війна чи громадянські війни. Банди «пригожинських зеків» воюватимуть із «кадирівцями». І незрозуміло, з ким ще.
А Україна? Давайте зробимо крок назад на 1000 років і пригадаємо, яким був Київ у Х столітті? Великий цивілізаційний центр у Східній Європі, навколо якого будувалася слов’янська цивілізація.
– То історичний спадкоємець Русі – це?
Олександр: Це Україна, звісно.
Масштабна війна Росії проти України
24 лютого 2022 року Росія атакувала Україну на землі і в повітрі по всій довжині спільного кордону. Для вторгнення на Київщину із наміром захопити столицю була використана територія Білорусі. На півдні російська армія, зокрема, окупувала частину Запорізької та Херсонської областей, а на півночі – райони Сумщини та Чернігівщини.
Повномасштабне вторгнення президент РФ Володимир Путін називає «спеціальною операцією». Спочатку її метою визначали «демілітаризацію і денацифікацію», згодом – «захист Донбасу». А у вересні та на початку жовтня Росія здійснила спробу анексувати частково окуповані Запорізьку, Херсонську, Донецьку та Луганську області. Україна і Захід заявили, що ці дії незаконні. Генасамблея ООН 12 жовтня схвалила резолюцію, яка засуджує спробу анексії РФ окупованих територій України.
Російська влада заявляє, що армія не атакує цивільні об’єкти. При цьому російська авіація, ракетні війська, флот і артилерія щодня обстрілюють українські міста. Руйнуванням піддаються житлові будинки та об’єкти цивільної інфраструктури по всій території України.
На кінець жовтня Україна оцінювала втрати Росії у війні у понад 70 тисяч загиблих військових. У вересні Росія заявила, що її втрати менші від 6 тисяч загиблих. У червні президент Зеленський оцінив співвідношення втрат України і Росії як один до п'яти.
Не подолавши опір ЗСУ, вцілілі російські підрозділи на початку квітня вийшли з території Київської, Чернігівської і Сумської областей. А у вересні армія України внаслідок блискавичного контрнаступу звільнила майже усю окуповану до того частину Харківщини.
11 листопада українські Сили оборони витіснили російські сили з Херсона.
Після звільнення Київщини від російських військ у містах Буча, Ірпінь, Гостомель та селах області виявили факти масових убивств, катувань та зґвалтувань цивільних, зокрема дітей.
Українська влада заявила, що Росія чинить геноцид. Країни Заходу беруть участь у підтвердженні фактів масових убивств та розслідуванні. РФ відкидає звинувачення у скоєнні воєнних злочинів.
Пізніше факти катувань та убивств українських громадян почали відкриватися чи не у всіх населених пунктах, які були звільнені з-під російської окупації. Зокрема, на Чернігівщині, Харківщині, Херсонщині.
З вересня 2022 року запеклі бої російсько-української війни ідуть на сході і на півдні України.
6 червня 2023 року була повністю зруйнована гребля Каховського водосховища (перебувала під контролем російської армії із початку березня 2022 року, а у жовтні була замінована окупантами), що призвело до затоплення великої території, людських жертв, знищення сільгоспугідь, забруднення Дніпра і Чорного моря. Україна назвала це екоцидом.
Загалом, за час повномастабної війни від 24 лютого 2022 року по кінець червня 2024 року ООН верифікувала дані про щонайменше 33 878 постраждалих цивільних, серед них 11 284 загиблих.
Реальна кількість втрат, зазначають експерти, набагато більша. Тільки під час блокади і бомбардування Маріуполя, як заявляє українська влада, могла загинути понад 20 тисяч людей.
