Доступність посилання

ТОП новини

Режисер Андрій Жолдак: «Українській культурі треба пустити кров!»


Сергій Рахманін

Сергій Рахманін: У нас сьогодні дуже цікавий, дуже своєрідний гість. Він належить до того типу людей, які мало кого залишають байдужими. Їх або обожнюють, або ненавидять, притому і те, і те робиться абсолютно щиро. Його творчість завжди обговорюється, і точки зору є абсолютно різними: хтось називає його справжнім новатором, хтось природженим провокатором, хтось називає його генієм постмодернізму, хтось хуліганом від Мельпомени. Це Андрій Жолдак.


Наш сьогоднішній гість Андрій Жолдак – людина дуже дивна, невгамовна, несамовита, незрозуміла, незбагненна. Людина, яка сама відверто визнавала, що постійно «хає» Батьківщину, але саме тому, що несамовито її любить, людина, яка закликала тікати з України – з країни, де помер театр і вмирають залишки культури, і людина, яка попри все поверталася і говорила, що не все так погано у нашому домі.

Андрію, у мене питання зразу: чи справді все так погано у нашому домі і, власне, в твоєму? Я пам’ятаю, що була така навіжена ідея – створити власний театр, сучасний, модерний, люксусовий, щось на кшталт того, який існує, наприклад, у Варшаві або нещодавно побудований у Москві. Я пам’ятаю, що знаходився навіть спонсор на цю ідею в особі пана Тарути, але рік тому була гучна заява – і все.

Андрій Жолдак: Я зараз рідко буваю в Україні. Але останні мої бачення, мої зустрічі, які тут відбулися, принаймні мені сьогодні підтверджує компанія Тарути, що вони хочуть рік взяти паузу, що вони не готові до наступного кроку, тому що вони рік тому провели мій фестиваль в Києві, де я показав 4 свої вистави. І я за рік зробив 2 нові вистави. Одну – в Румунії, культурній столиці Європи, копродукція Трансільванського національного театру і Люксембургу – виставу «Життя з ідіотом», яка зараз презентує Румунію, до речі, в п’яти фестивалях світу: Токіо, Софія, Дублін – це великий фестиваль дуже в Ірландії, Гельсінський фестиваль і Сеул. Уявляєш?

І зараз ця вистава їде, причому вистава дорога, серйозна, там 25 камер знімають це все, в моєму такому дикому стилі, але дуже-дуже має сюжет великий такий для глядача. Тому вона отримала якийсь дуже сильний дивіденд. І цю виставу я дуже мрію показати в Києві, тому що я думаю, що це буде великий шок культурний для моїх співвітчизників. І, наприклад, сьогодні мені Тарутина компанія відмовляє навіть в тому, щоб виділити зовсім невеликі кошти.

Сергій Рахманін: Зовсім невеликі – це скільки, приблизний обсяг?

Андрій Жолдак: Я думаю, це порядку 300 тисяч, 200 тисяч євро проект представить. Так само я хочу показати московську виставу «Кармен», яку я зараз зробив прем’єрою, яку передивились всі, практично вся еліта і бізнес-еліта Росії на прем’єрі були. Пройшов рік, я прийшов… Оскільки це моя Батьківщина, я народжений в Києві, корні мої з Єлизаветграду, з Тобілевичів, хутір Надія.

Я хочу показати в Києві, що я зробив, привести ці дві – московську і румунську, до речі, по політиці – НАТО, європейська країна, зараз Румунія увійшла і щаслива дуже, до речі, я дуже добре знаю цю країну, і Москва, яка зараз, навпаки, культ Russia, культ своєї Батьківщини. І оці дві вистави, наприклад, Жолдак з України зробив поза Батьківщиною, тому що з двотисячного року я не маю тут роботи.

От я зараз буду зустрічатися з віце-прем’єром по гуманітарним питанням Васюником, я хочу його спитати: «А як Ви собі це дивитесь взагалі, що я такий спеціаліст, якщо перекласти на «мову понятій», то я як Олег Блохін у футболі». Так що театр – практично заглохла ця ідея. Колись Марк Захаров спалив паспорт свій на все телебачення, комуністичний квиток він спалив, виходячи з лав партії.

Сергій Рахманін: Що ти хочеш спалити?

Андрій Жолдак: Я не хочу палити. Я хочу спитати, може, я справді тоді не потрібен, бо мені дуже багато та ж сама Росія пропонує поміняти громадянство. Для чого? Тому що вони кажуть: «Ти не наш режисер, ми не можемо вкладати в тебе гроші». От я говорив з людьми Дерипаски, мільярдера в 40 мільярдів. Вони кажуть: «Жолдак, мы сейчас исповедуем сильную Россию и свою страну. Если ты станешь гражданином России, мы готовы вкладывать в тебя деньги. Мы купит тебе квартиру»… Це не шантаж, я просто думаю: якщо такий, як я, тут не потрібен, а я сьогодні дуже сильний – це не слова, я сьогодні вже не такий молодий, а з другого боку, я маю такий досвід.

Сергій Рахманін: Ти сам визнавав в одному з інтерв’ю, що ті халепи, в які ти заскакував, намагаючись щось зробити в Україні, вони тебе багато чому навчили, зробили мудрішим. Стосовно Росії: я з подивом якось в одній московській газеті прочитав, мені саме формулювання сподобалось: «Найперспективнішим московським режисером є українець Андрій Жолдак». Московський режисер – і українець Андрій Жолдак.

У цій студії ми з абсолютно різними людьми, скажімо, з Андруховичем, з Віктюком, зі Скрипкою говорили на тему запитаності українців на рідному терені. Багато хто з талановитих українців є страшенно запитаним за межами рідного терену, але не може знайти собі чомусь точку дотику з місцевістю в Україні. В чому проблема? Чому наші митці – їм аплодує Європа, їх радісно зустрічають у Москві, вони запитані, вони знамениті, вони відомі у Хельсінкі, у Варшаві, у Харкові, у Нью-Йорку, але незрозумілі, незбагнені для українців? В чому проблема?

Андрій Жолдак: Я теж думав про це питання, це дуже серйозне, хороше питання. З моєї точки зору, дуже проста і філософська відповідь. Наприклад, поляк, ті ж самі румуни, я вже не кажу про німців, чи росіяни – з цими людьми, де я спілкувався, де я ставив вистави, швейцарці – це група людей, населення, я не знаю, як їх назвати, які себе ідентифікують.

Якщо сказати образно, уявіть собі: двоповерховий будинок старий, у ньому живе 25 сімей в комунальних квартирах, будинок старий, валиться – це образ батьківщини, але ці жильці, які живуть, вони все одно люблять, бо тут вони народились, тут колись жила графиня на п’ятому поверсі. Ці люди народжувалися в цьому будинку, і вони поступово хочуть поміняти двері, вікна, він змінюється, але це їх будинок.

І тому для росіян чи поляків дуже важливо, щоб їхня кров, повторюю, їхня кров, людина, яка народжена навіть якщо за територією Польщі, але з польською кров’ю, важливо притягнуть її, щоб вона все одно працювала на Польщу, на Росію.

Сергій Рахманін: Так у мене ж питання, чому в Польщі це розуміють, а в Україні – ні?

Андрій Жолдак: Я тобі поясню. Я вважаю. Що в Україні тому ми маємо таку ж… і політиці, і економічному життю, тому що ми тут всі хто живе, наше населення будинку, особливо дуже багаті люди, це для них не є дім, це місце, де робляться гроші. Я сам жив за кордоном. І ясно, що якщо є можливість, щоб твоя дитина вчилась, наприклад, в Лондоні чи в Берліні – розумієш, зразу три-чотири мови, якість життя, посмішки кожен день від сусідів. Тому для нашого establishment – ці люди, які в політиці, в бізнесі, вони зараз вирішують, чи буде, наприклад, сучасний театр в Києві, вони вирішують, чи дати гроші молодому режисеру на кіно, щоб знять антиукраїнський фільм – в плюсі.

Такий зараз бразильці зняли і отримали теж гран-прі в Берліні, про гетто в Бразилії, про наркоманів вулиці, це бразильський режисер зняв, фільм дивишся і захоплюєшся і плачеш, але це з болем про Батьківщину. Щоб такий фільм зняти сьогодні про Київ, про Україну, де ми там «ширяєм», вбиваємо, але не серіал, а художній, швидкісно, як «П’ятий елемент» Люка Бессона. Уявляєш собі такий фільм?

Але з такою суперкритикою просто ніхто грошей на це не дасть, державні установи. Тому що мені, наприклад, меценати кажуть, крупні мільярдери, не можу сказати прізвищ, але різні, не тільки Тарута, кажуть: «Андрію, ми дали б тобі гроші на проект. Але щоб ти зробив позитивний фільм чи виставу про Україну для світу». Просто кажуть: «Ми тобі даємо 2–3 мільйони…»

Сергій Рахманін: Щоб ти зробив лубок.

Андрій Жолдак: Ні, не лубок, але щоб показати позитивно. Я розумію, може, по бізнесу їм треба, щоб їхні мільярди вибудували систему перед іншими політиками європейськими. Я знаю Президента Фінляндії дуже добре, я знаю мера Берліна. І от їм щоб сказати: в Україні створюється позитивно. Художник же, от ми з тобою, ми як ті мурашки, ми вичищаємо, ми повинні весь час давати сигнали безпеки.

Сергій Рахманін: Ми їх даємо, ці сигнали. У мене великий знак питання: чи чуються ці сигнали?

Андрій Жолдак: Так результат який: в нашій країні живуть люди, для яких ця країна не є їх країною. Тому вони не будуть вкладати гроші в українських, єврейських, російських громадян, які живуть в Україні. Тобто будуть давати подачки, але великі проекти, тобто театри, великі проекти, створить свого Спілберга – не будуть ці люди робить, тому що вони скоріше думають, яка сказав мені один наш посол закордоном, що є наші олігархи, які зараз готові дати туди гроші іншим режисерам західним. Розумієш, не можуть ці люди, які вважають, що це не їх дім, давати гроші на ремонт і на фреш – на свіже повітря.

Сергій Рахманін: Сумно і навіть трошки апокаліптично. До речі, ще одне питання, я не можу обминути цю тему. Ти сам зачепив одвічну тему грошей. Свого часу, коли ти пішов з Харківського театр, це була дуже, я б сказав, трагічна історія після того, як була заборонена п’єса «Ромео і Джульєтта», коли тебе фактично змусили написати заяву про звільнення з посад художнього керівника і директора театр, брали інтерв’ю у акторів і менеджменту театру і знаходилися люди, які казали, що: «В принципі ми розуміємо Жолдака, але проблема лише в грошах, в Берліні він отримував набагато більше грошей».

Це трошки нечесно пролунало, як на мене. Не можу цих людей засуджувати, але таких людей було небагато. По-різному ставились до твого творчого періоду харківського, але я знаю, що тебе обожнювали, актори, які нарешті почали їздити, отримувати гроші і, головне, отримувати насолоду від того, чим займаються. Тебе не ображали ці розмови, що Жолдак поїхав за довгою маркою чи за довгим євро до Берліна? Андрій Жолдак: Це питання, знаєш, таке, як кажуть зараз футболістам: «Ви кидаєте „Динамо“», – коли Шевченко в Мілан їхав, чи Ребров в якусь там. Це питання трошки смішне, тому що відповісти можна двома моментами. Перше: хай якогось українського режисера запросять в Фольксбюне або в Мадридський національний театр, як я маю контракт. Якщо це танеться, у мене прохання зробити зустріч з цим режисером, тому що це нескоро станеться.

А другий момент – ти ж знаєш, що режисери отримують гонорари за проект, чим більше режисер, тим краще гонорар, як в футболі, наприклад. Але за свої п’ять вистав у Харкові я був на зарплаті як художній керівник, практично я заробляв у цих паузах, коли я від’їжджав закордон ставить. Мені платили, як німцю, розумієш. А тут з цих грошей, які мені платили, хоча мені і давав половину Кушнарьов, така була домовленість, що він як губернатор фінансує половину моїх проектів. А я вкладав ці гроші в вікна, я зробив для народних акторів стареньких євро кімнати з диванчиками, досі вони там можуть спати, бо вони як бидло там були, як звірі.

Так що це неправда, це просто люди заздрісні. Як Нікіта Міхалков давав інтерв’ю, він казав: «Я хоч роблю фільми, вони подобаються, не подобаються, але я їх роблю, і їх дивляться». А зараз видали книжку про помилки в «Сибірському цирульнику», що там не той ґудзик, не той рукав. Він каже: «Яка система заздрості повинна працювати!» Я прочитав інтерв’ю Семена Глузмана, цікаве інтерв’ю про психіатрію, і він там каже, що люди із психічними захворюваннями існували до і після, і вони є в Антарктиді, і в Австралії, при комуністичному стані і в Кореї, тобто це не діє на систему цінностей держави.

Так я хочу сказати, що художники, їх небагато, але ми існували і будемо існувати поза урядами – завтрашньої України, комуністичними, Щербицького часу чи іншого часу. Художник – він як хвора людина, як цей божевільний, і їх небагато, вони народжуються в якомусь процентному складі. Просто, Україна – це країна, де художнику треба доплачувати в 10 разів більше, тому що тут ризик закатування в асфальт молодій людині, яка створюється…

Я вважаю, у нас дуже багато талановитих людей, їх з двадцяти років починаючи, як тільки вони потрапляють вчитися, їх закатують так в асфальт і створюють такі умови, що таланти просто душать. Як, пам’ятаєш, історія про те, що різали немовлят, шукали Ісуса. В Україні сьогодні йде вирізання мозків нації, саме культурних, тому що гроші є… Як мені кажуть мої друзі-росіяни: «Ну что, Жолдак, поедем завтра в Киев чесать, будим с ваших дураков киевских богатых снимать деньги на наши спектакли». Навіть з хорошими виставами вони приїжджають, але ці платять своїх 300 доларів, наприклад, за театр «Современник» чи «Ленком».

Давай називати речі своїми іменами. Політично нас підтримує півсвіту частково – Америка і Європа, російська імперія – іншу частину. Але в цілому і західна частина, і східна вважає нас недорозвинутими. Моя точка зору, що, може, по бізнесу ми й дуже хороша нація, по продати-купити, але оцінка є цінностей філософська, яка включає, по-перше, знання мов, наприклад, уміння їсти і посміхатися, уміння не красти.

Сергій Рахманін: Уміння не красти – цього, насправді, бракує. Взагалі була така теорія, що ця нація не має право на існування, через те що вона прожила таку довгу і складну історію, починаючи від громадянської війни. Громадянська війна вбила доблесть нації, потім Голодомор вибив розум нації, потім репресії вибили сумління, совість нації. Нація, яка не має розуму, доблесті, совісті і сумління, вона приречена на жевріння, в кращому варіанті. Ти підтримуєш так, що скоро ця нація і країна загине, бо я чую якісь такі апокаліптичні настрої в твоїх словах?

Андрій Жолдак: Ні, я фіксую реальне, але закони еволюції і вітри цивілізації, вони ж дмуть. Вітри – це час, немає кордонів. От через польсько-український кордон сьогодні, європейський, вітри часу, вони ж ідуть на Білорусь, на нас. Світові вітри, вони ж діють поза іншими законами, по цим законам Україна все одно буде перспективна і будуть народжуватися молоді, сильні птахи і звірі. Це час, 50–70 років.

Ми з тобою народились в такий перехідний період. Слава Богу, що не в сталінський. Я думаю, мене б, тебе, якщо б ми народились в той час, ми б уже сиділи в таборах або були знищені. Я малюю зараз перспективу. Це твоє життя, і моє, і слухача сьогодні. Я не буде тут жити завтра, я не буду чекати 100 років. Україна буде гарну мати позицію, бо закон космосу – те, що квіти пробивають лід. Але сьогодні моє і твоє життя відбирається цими людьми. І нам потрібно було в Україні створити – я в політиці слабо розбираюсь – але якусь таку українську революційну або еволюційну систему цінностей поміняти різко, бо це кров.

Наприклад, Тимошенко чи Янукович кажуть: нам потрібна така система, нам потрібна така система. Вони кажуть про одяг, як одягатись, що говорить. А культура – це кровоносна система. Нам треба вскрити, пустити кров, дати п’явки. А для цього треба змінити багатьох людей в культурі.

Сергій Рахманін: Була абсолютно божевільна ідея, виношувалась різними людьми, але так і не була зреалізована – створити щось на кшталт ради старійшин з митців. Я знаю, що різні люди в різний час, абсолютно різні, від Проскурні до Андруховича, від Малковича до Забужко зголошувалися на те, щоб увійти до такої ради. Чому вона не була створена? Якби вона була створена, ти б до такої ради увійшов? Тобто якийсь, знаєш такий неформальний центр впливу на українську культуру.

Андрій Жолдак: Я скажу так, що я все одно по законах психіатрії Гузмана, що в Антарктиді чи в Австралії народжуються божевільні, моя задача все одно бігати з м’ячем, як в футболі. Тобто моя задача ставити вистави. Я не буду чекати зараз на вітри України, я ставлю вистави в Москві, в Фінляндії, в Іспанії, в Румунії. Я буду висловлюватись далі, розумієш. Якщо, наприклад, я можу чимось Україні допомогти – no problem, я готовий віддати частково щось, зробити навіть в зовсім інших фінансових умовах.

В Росії є зірка, є супербожевільна російська актриса, яка, я думаю, №1 по популярності і, справді, по таланту – це Чулпан Хаматова. Я її добре знають, зараз у мене переговори з нею в проекті. Що робить Путін? Він бере Чулпан Хаматову чи режисера Кирила Серебреннікова, який ставить у Табакова в МХАТі провокативні з кров’ю, з матом вистави, у Табакова, який комерсант, але нюхом все одно розуміє, що треба запускати іншого російського режисера. Вони на голову вище від всіх інших сьогодні. І Путін їх бере і створює саме з молодих людей, не так, як у нас Лижичко радник, співаки, російські політики розуміють, що російські співаки – це попса, вони дружать з ними, але вони розуміють, що це дешевийх хліб для народу, політики російські розуміють, що їм треба довкола молоді актори, режисери, які знають мову, яких знають на Заході. І вони навколо себе створюють цей центр цементний.

У нас в Україні, що при Кучмі, наприклад, який не був моїм Президентом, я за нього не голосував, що при Ющенку, за якого я голосував, але для мене це медаль з різних боків, це двоголовий Янус. Ющенко в даному випадку впав в систему античної драми, я зараз просто займаюсь античною драмою дуже серйозно, в мене «Медея» – проект в Москві. І там закон античної драми говорить, що людина, яка потрапила на верхівку влади, царі, до сонця, ніколи не було такого в історії, тільки два випадки було – один раз у Ватикані, другий раз в Єгипті, коли добровільно президент – цей цар, бог, сонце – пішов сам з влади. Тобто влада настільки паралізує людину, яка потрапляє в цю кімнату.

Резюме: Україна поки стане більш-менш європейською країною по життю, рівню життя, фінансах, треба років 25.

Сергій Рахманін: Ти оптиміст.

Андрій Жолдак: Я так приблизно для себе думаю. Як тільки люди середнього класу почнуть більш-менш мати гроші, питання політичне відпаде. Люди дуже бідні, якщо від’їхати від Києва 10 кілометрів – це катастрофа по бідності. Я порівнюю, наприклад, з Німеччиною чи Польщею. Зараз треба робити мистецтво революційне, театр, кіно повинні бути, ми повинні постійно робити вибухівки, щоб потім прийти в цю систему краси, цінностей.


Сергій Рахманін: Я нагадаю, що це – «Дійова особа». Андрій Жолдак – митець і філософ є сьогоднішнім нашим гостем, людина, яка відзначається, як стверджують критики, дуже свіжим поглядом на класичні сюжети. А ще мені подобається фраза Андрія Жолдака, який стверджує, що актора можна зробити з будь-кого. Виходячи з цієї тези, ми провели наше традиційне опитування: пересічних киян запитували, кого б вони хотіли зіграти в театрі. І запитаємо Андрія Жолдака, кого б з цих людей він би взяв до себе в театр.

Респондентка: Я б зіграла в п’єсі Шекспіра «Макбет» дружину короля. Це сильна жінка, вона підтримувала короля.

Респондент: Я хотів би зіграти життя Володимира Висоцького.

Респондентка (переклад): Кого ж я могла б зіграти? Напевно, у Чехова, «Три сестри», одну з головних ролей. Тому що класика – це найвище, це те, чим не можна захоплюватись, що потрібно постійно перечитувати. Завжди дивовижним чином відкривається щось нове.

Респондент: Шерлока Холмса.

Респондентка: Джульєтта – більш романтичне, кохання там.

Респондентка: Червону Шапочку. Бо там шапочка красива. Червоний колір мені підходить.

Респондент: Роль офіцера. Це моя мрія, це люди не слова, а діла, у переважній більшості цих людей є поняття честі. Це, можливо, офіцер української армії, це може бути офіцер Бундесверу, навіть німецького офіцера.

Сергій Рахманін: Хто Вам сподобався найбільше? І чи прослухавши це, у Вас не змінилася точка зору щодо того, що театр має бути революційним?

Андрій Жолдак: Ти зараз нашу розмову, якщо взяти розмову, як категорію ліфта, наприклад, є п’ятий поверх, де живе народ, є 25-й, а є 105-й, де вже переривається, то ти зараз спустив вниз ліфт нашої бесіди. Трошки вона стала для мене нецікава. Тому що, наприклад, якщо б тут сидів Тарантіно… Це трошки попса зараз: «а тепер пограємо в атракціони, ну-ка, дядя, Віктюк, скажи, як тут грає».

Голоси, які я зараз чув, практично говорять про те, що всі живі, всі талановиті. Якщо професійно давати, по голосах ні один мене не відштовхнув. В театрі я репетирував одну таку закриту репетицію, коли зав’язував акторам очі, і приходив якийсь глядач, і глядачу зав’язував очі, ми не грали, а слухали на голоси. Є ж закон: ми реагуємо на те, що рухається – закон тигра в джунглях, і те, що звучить.

І це тембральність голосу, вона, до речі, в театрі, який складається зі слів, там, де багато слів, от закрив очі – чим геніальніший актор, тим більше у нього голос вібрує і діє на нервову систему, на підкірку глядача. Тому по голосах цих молодих людей, практично всі були дуже живі. Якщо б я їх побачив, може, злякався б. Але по голосам дуже цікаво. Вибач, що я тобі так кажу. Розумію, що вам треба, щоб слухали. Ось ми спустились на київські вулиці часів князя і князь наливає бочки пива для плебсу.

Сергій Рахманін: Ми стикнулися з дійсністю.

Андрій Жолдак: А художник не повинен займатися цим. Я вважаю, що художник повинен бути настілки віддаленим від цього всього.

Сергій Рахманін: Чому це опитування, як на мене, яке справило на тебе, справді, доволі сумне враження, чому воно важливе? Тому що є питання, ти сам говорив про те, що Україна стане нормальною, мені не подобається це слово, не можу іншого аналогу відшукати, коли розбагатіє, це станеться не раніше, ніж 25 років по тому. Чи не важко зараз буде цій Україні, яка думає про шматок хліба здебільшого сприймати мистецтво, яке легко сприймається у Німеччині чи навіть у Польщі?

От тебе не розчаровує цей момент, що багато хто з твоїх глядачів чи потенційних глядачів просто не в змозі зрозуміти те, що ти їм пропонуєш. Адже митця мають дивитися, митця мають розуміти. Нехай кожен розуміє під тим. Що ти йому пропонуєш, щось своє, але він все одно має бути просякнутим тим, що ти йому пропонуєш.

Андрій Жолдак: Це серйозне питання. Це питання, про яке я весь час думаю. Я ж кажу, що і в Москві, наприклад, і західні продюсери все одно із більшим задоволенням вкладають гроші в мої проекти, якщо це проекти, які мають трошки ракурс в бік глядача. Вони самі говорять: «Ми хочемо тисячний зал, щоб квитки були, щоб люди йшли, хоча ми не давимо».

Моя проблема, що з кожною моєю виставою я настільки кодуюсь, крім румунської, бо вона вийшла касовою випадково, може, там про любов просто історія, і там грає румунська актриса, яка зараз зірка їхнього кіно. Вона в Каннах отримала головну премію в румунському фільмт. 25 років, до речі, дівчинці. Просто на грані таланту вже. А в цілому, вистави мої кодуються, ускладнюються. І ця дилема існує. На заході дають все одно контракти, раз можуть дати, може, для колекції, щоб сказати: «В моїй колекції Жолдак був».

Сергій Рахманін: Зірочка на фюзеляжі це називається.

Андрій Жолдак: А в цілому вони хочуть, щоб вистави були більш зрозумілі. Це питання, яке ти мені здаєш, воно існує. І зараз я думаю, як же мені знайти оцю золоту середину. Бачиш, антики все продумали до нас – цю золоту середину. Як це знайти? Це питання серйозне. Я хочу, щоб ти мене правильно зрозумів. Бо люди кажуть: «Жолдак завжди тягне ковдру на себе». Я хочу так сказати: нехай кожен за себе відповідає. Не хочу прізвищ називати, наприклад, нехай Андрухович за себе сам відповідає, Жолдак за себе. Забужко за себе, Проскурня повинен за себе відповідать. Ми так і робимо.

Я тільки за себе можу відповідати. Якщо б мені дали знову театр, великий театр в Києві, у тому ж Львові тільки, бо в іншій провінції театр я більше не маю сил брати, тому що на Харків я витратив дуже багато сил.

Сергій Рахманін: А це не була помилка, от зараз, з огляду на те, що відбулося? Це все-таки була твоя перемога, певний досвід чи помилка?

Андрій Жолдак: Це була не помилка, я мав великий дім, 200 чоловік працювали в цьому домі. Це був театр Курбаса, практично я три з половиною роки працював безцензурно. Я робив, що хотів. І в результаті цих вистав я побував в 25 країнах світу, в результаті харківських вистав. І те, що я зараз живу в Берліні. Мене запросили читати лекції у в одному з найбільших університетів Великої Британії: «Kill a bad actor» – «Убити поганого актора». Так що це все завдяки Харкову, я їм низько кланяюсь за цей період, і тим, хто мені допоміг.

Якби я мав цей дім, я би створив такий менеджмент свіжої води в ньому приливом таких молодих сил і цікавих людей, тому що у всіх театрах світу, тільки у нас цього немає, є більше 40–50 академіків, так званих почесних людей, які входять в національний театр. Вони не повинні бути філософами, математиками.

Сергій Рахманін: Щось на кшталт моральних авторитетів.

Андрій Жолдак: Це такий ковчег, розумієш. І ми б набрали по всій Україні молодих центуріонів. По всій Україні треба їх дібрати, штучно записати, як німці, пронумерувати. І це повинно штучно оплачуватись державою, і ми б ці яйця інкубаційні відклали. І через два роки в цьому театрі, в цьому величезному, гіпер, ми б створили цих культурних революціонерів і дальше викинули б їх як птахів по всій Україні. І ще через 3 роки – тобто це проект п’ятирічний – це дало б зміну, яку ніколи адміністративним шляхом міністр культури не поламає. Тому що все упирається, ти знаєш по своїй роботі, і я чую навіть від багатих людей: «Ми скільки не платимо, не можемо людей найти». Все упирається в людину, яка може конкретно і чітко, швидко написати статтю, і може відповідати за свої слова.

Сергій Рахманін: У мене одразу питання, чи знайшов би ти для такого театру відразу достатню кількість акторів, в країні, де ти сам писав, що театри нагадують або мертві хати або концтабори, а актори зведені до становища вівчарок?

Андрій Жолдак: У нас є чоловік 10 хороших акторів, я би їх перекупив. Для театру, який є сучасний і провокаційний, ці актори пішли б. А молодь – є така система гіпнозів, в чистому розумінні, коли режисер, дуже хороший художник, сильний, незалежно від національності, він має так званий в праці, де ми вичищаємо, ми просто прочищаємо мозок. Це звучить, може, трошки для обивателя страшно, але є програми такі, спеціальні програми такі, тому що наша голова – це посудина, смітник, я дивлюсь телевізор, в мене ввійшло це, записалось. Наші голови цих акторів молодих, вони забиті вже бед-іформацією, дуже поганою, брудною інформацією.

Наша задача просто прочистить, стерти ці доріжки, тому що біологічно, Україна – це чорнозем. Мені показували місця під Гамбургом, куди вивозили український чорнозем. Мені показував один актор в Гамбурзі: «Оце кілометр українського чорнозему», досі існує, фермери. Так що якщо брати це, то український чорнозем як люди теж існує, ми красиві, в принципі як біологічна нація слов’ян ми дуже перспективний матеріал. Я хочу сказати дуже важливу точку зору: краще ми будемо самі себе робить, ніж прийдуть потім німці, а вони приходять, американці, і відношення буде справді, що це регіональний район, великий ринок, де – це я вже як соціаліст кажу – скидаються продукти, таблетки, великий ринок, де бізнес-проекти робляться, з одного боку, а наші метал вивозять.

Нам треба створити, як у бджіл, хто водить рої ці бджоляні. Але це не відбувається, тому я кажу, що ми зараз існуємо в культурній ситуації примітивізму такого Сербії часів Мілошевича в культурі. Я відповідаю за свої слова, я був в Белграді в цей час.

Сергій Рахманін: Ти слово «революція» вживав сьогодні дуже часто. І багато з тих, хто навіть з певним упередженням ставився до тебе, визнавали, що в Харкові ти зробив справжню революцію, сперечалися про наслідки цієї революції, але сама по собі ця революція була фактом, доконаним, достеменним фактом. Але поза тим багато хто з тих, хто симпатизував тобі і відверто жалкував після того, як ти з Харкова виїхав, говорив про те, що найбільшою помилкою Жолдака було саме те, що він намагався поєднати в одних руках, одній особі функції митця, функції креативного, творчого керівника і функції менеджера, що це тобі не дозволило втримати ситуацію в руках, втримати театр в руках і взагалі втриматись на цій хиткій площині, якою був цей майданчик харківський на Сході, де дуже складний глядач, дуже складний політикум. Може, справді тобі не варто було розпорошуватись і туди, і туди. Бути і менеджером, і художнім керівником.

Андрій Жолдак: Я вважаю, що ти кажеш зараз в десятку. Це одна з причин. На той час, коли я прийняв театр, у мене практично… Зараз у мене є вже міжнародна команда, зі мною працює, наприклад, креативна німка, яка сьогодні ставить прем’єри: Зальцбург, Париж, Берлін. Я знаю, що от я їй зараз подзвоню і скажу: «Є проект на півроку», я знаю, що вона піде за мною сюди, у мене є болгарка, у мене є фін, росіянин. У мене є група перевірених, не «тіпа дружбанов», «дружбан не здасть», а в мене є серйозні люди, які вже в кожній країні очки набрали. І сьогодні якби я робив такий проект, я б зробив міжнародну кампанію.

Тому що в Харків я прийшов один. Плюс коли Кушнарьов вів переговори, я казав: «Я хочу бути тільки артистичним директором». На що він сказав: «Андрей, у меня головная боль весь театр, он проблемный, нет спектаклей, ничего не происходит, убитый театр, „Курбас“ легендарный. Я тебя беру только на условия, что ты будешь и генеральным директором, отвечать и за крышу, и за окна. И плюс худрук, потому что у меня нет времени этим заниматься». Я в цій ситуації прийняв єдине правильне рішення. Мене ще вразило, що це зробив Харків, Східна Україна, російськомовний Харків. Ти ж знаєш, що таке Харків?

Сергій Рахманін: Я харків’янин.

Андрій Жолдак: При всій моїй повазі і любові, в принципі, це колонія, велика колонія російського впливу. І коли я приїхав в театр, там було в залі 30 чоловік. Можеш собі уявити мій стан? 30 чоловік в залі в українськомовному театрі. Але я думав, чому Львів це не зробив, чому це не зробив Франківськ, вони повинні були мене першим вихопить. До речі, я зараз озвучу одну ідею монархічну, яку я зараз буду озвучувати, може, на зустрічі з дружиною Президента на днях. Я подумав, що є у Львові театр Української армії, раніше Совєтської армії, це польський старовинний театр.

Сергій Рахманін: Я не знав, що він досі існує.

Андрій Жолдак: Він існує на якомусь там балансі, з нього зробили ледве на вар’єте паралельно. І якщо вони не бояться, я готовий зараз сказати Президенту і його оточенню, Балозі, не знаю, кому, я готовий сказати: «Давайте мені театр на три роки, ок, я у Львові зроблю те саме», бо це гарне місце, гарний театр, але я повністю хочу повністю переформувать театр, звільнити всіх і набрати нову команду. Якщо вони люди нормальні в принципі, вони повинні схопитися за таку ідею, тому що це останній раз, коли я щось хочу тут серйозне.

Тому що я тобі буду сам чекати, коли вони прийдуть до мене і скажуть: «Андрію, Національний театр імені Франка, перший театр України тебе кличе», якщо відбудеться потім ротація влади. Богдан все одно керувати цим театром довго в нормальній формі не зможе, він блискучий актор, але він не менеджер. Подивись по його програмі. Це завал за завалом. Такий варіант. Але це чекати 5–7 років, поки вони мене покличуть. Так я ці 5–7 років буду працювати за кордоном, але я б ще цей львівський театр оборони.

В Болгарії є театр в центрі Софії, називається Театр Болгарської армії, який найвідоміший, бо там найбожевільніші. Там директор генерал армії болгарської, уже натівської. Уже 20 років він гримить на весь світ. Такого аналогу нема, хоча є національний театр.

Сергій Рахманін: Я тебе слухаю, беруть заздрощі час від часу.

Андрій Жолдак: А як ти вважаєш, мені дадуть театр Української армії чи злякаються?

Сергій Рахманін: Я хотів би, щоб тобі дали. Мені б було цікаво подивитись, що з цього вийшло. Слухай, трошки несподіване запитання: а кого б ти сам хотів зіграти? Це мені навіяло це опитування.

Андрій Жолдак: Я прийму таку тональність нашої розмови, щоб слухач сказав: «Ой». Нам, крім цікавих думок, треба, щоб була ще інтрига, розмова щоб була захоплююча, діалог між тобою і мною. Я вчився в одного з лідерів російського, європейського театру – Анатолія Васильєва в свій час. І його метода була страшна по режисурі, може, тому хороші режисери повиходили з його майстерні і там, і тут.

Він брав на роботу режисера і примушував два роки у нього, в його театрі закритому грати як актора. Ти можеш собі цей жах уявити? Тобто я прийшов вчитися на режисера, у нас група була інтернаціональна – латиші, литовці, грузини, росіяни, москвичі. І ми всі режисери, всі ж такі генії, розумні такі. Всі повинні були забути, що вони режисери: «Грайте у мене в етюдах». Він зробив велику справу, тому що ми не ставши акторами, але ми влізли в їх шкіру. Я тепер всім кажу: «Я актора не боюсь». Я свій авангард сховаю в далекий 55-й бокс і стану нормальним режисером-викладачем, я найду до вас хід, як так зробить, що просто актор нормальний, який не любить сучасний театр захопиться тобою, як режисером.

І тоді ми грали, грали. Потім Васильєв сміявся, бо я був з великою бородою, худий і великою бородою такою. І Васильєв мені сказав: «Андрію, дай мені слово, що ти більше як актор грати ні в кого не будеш, що ти будеш режисером». Я колись грав там у нього, в Достоєвському я грав у нього в етюдах дуже багато таких різних речей, в основному це були якісь мрійники, божевільні мрійники як амплуа.

Зараз ясно, що я не є актор. Може, в мені блудить кров Саксаганського і Садовського, бо це були великі актори, все-таки це мої пра- і прапрадіди. Дивіться, цікавий феномен. Сто років пройшло, вони ж створили цей театр оперети, це ж театр Садовського і Саксаганського, і практично мені можна віддати цей театр, наша «Оперета», треба її перенести в якесь інше місце, бо це низький жанр, а це був драматичний малий театр. 100 років вони це створили, потім один емігрував в Чехію тоді, в Ужгород, іншого Сталін нагородив, після Станіславського Саксаганський другий актор СРСР, в 30-х роках, під час Голодомору отримав медаль народного актора СРСР і він їздив на машині по Жаданівського в Театр оперети.

Так що 100 років пройшло, і, може, це в мені зараз збісилися кровоносні предків. Я вірю в систему предків, у мене є теорія «Kill a bad actor», що ти сидиш, за тобою судить твій батько, за батьком дід, це тотально. Цього просто нам не дано, а якщо взяти космічну машину, рентген, який просканує, то лінія ця, 50–100 чоловік за спиною стоїть. Уявляєш? А серед них були різні, такі, сякі, п’яті-десяті. Це ж діє дуже на те, що я роблю або ти.

Тому мистецтво мені цікаве, щоб ми влазили в таке підсвідоме, що в принципі не зрозуміло пояснити, як, наприклад, людина вранці встала, випила каву, з’їла булочку, потім купила молоток, загорнула його, або як вчора в Каліфорнії – купила пістолет, який дозволений, пішла в закусочну – це вчора в газеті читав. І батько з сином купили дитячу їжу, як в «МакДональдсі», з іграшками і вийшли. І син каже: «Я хочу поміняти цю жовту іграшку на синю», і вони повернулися. І в цей час ця людина, яка пила каву і з’їла булочку, зайшла в цей маленький «МакДональдс», дістала пістолет і вбила цього чоловіка. Причин не відомо, просто випадковий маніяк.

Так що глядач реагує на цей сюжет – ага, купив, зайшов, шкода. А мистецтво, Фрейд, ми, письменники хороші, вони залазять далі в підсвідомі нитки оцих мотивів, психосистем, які відбуваються. А такого театру в Україні не існує, на жаль. Але ми з тобою оптимісти.

Сергій Рахманін: Тому завершимо на бадьорій ноті. Сьогодні 8 Березня – Жіночий день. Що для Андрія Жолдака жінка або хто для Андрія Жолдака жінка?

Андрій Жолдак: Це дуже велика подія в моєму житті, тому що я був маленьким, любив маму свою, у мене був культ мами до 10 років. Потім у мене було дуже багато закоханостей. Зараз останнім часом я дуже щасливий, що я поруч з Вікторією Спесивцевою, яка стала нарешті Вікторією Жолдак, наша сучасна українська велика актриса, яку, до речі, Богдан Ступка в театр тихенько до себе прибрав, тому що він хотів трошки мене чіпнуть, через дружину це зробив.

Так світ ділиться на ліву і праву, темні і світлі секунди, моменти. Так що на одних чоловіків діють темні якісь сили, на іншу частину велику жінки діють. Я з тих, що дуже захоплюються і реагують на кожну жіночу красу. Я думаю, що жінки – це один з наших могутніх проривів українських, які повинні народити маленьких українських геніїв нам. І наша нація повинна бути розумна, вона заслуговує цього.
XS
SM
MD
LG