Про недавню надзвичайну подію – падіння метеорита в Челябінську – повідомили всі ЗМІ, кадри сяйва, яснішого за сонце, облетіли світ. Чехи також показали ці кадри, однак тріск вибитих шибок, шум міста перекривала груба і вульгарна лайка якихось людей – їх безпосередня і непідробна реакція на подію. Жодного іншого слова, тільки нестримний матюк, найвульгарніші слова, з яким «вєлікій і маґучій» просто програв, не справився.
Згадала іншу подію: 11 вересня 2001 року в Нью-Йорку, внаслідок терористичного акту впали «близнята» – дві найвищі будівлі в центрі міста, під руїнами загинуло близько трьох тисяч людей. Весь світ у прямому ефірі на власні очі побачив невидане – як вогонь, дим і клуби попелу накривають багатомільйонне місто. До світу, чи точніше – до Бога тоді також полинули крики тисяч людей – «Oh, my God! Oh, my God!» – перша безпосередня і найглибша реакція на трагедію.
(Слухати з 19 хвилини 30 секунд)
І справа не в океані, який географічно розділяє ці дві країни, а у відмінності ментальностей, культури, виховання, соціальної дисципліни двох народів – американського і «постсовєтського». Це «по-совєтськи», примітивно уніфіковано вистрибують неохайні, грубі й лайливі слова, вони не з мови, а з ментального смітника. Це не мова, а «совєтизми» віддаляють нас від творення унікальної мовної культури, яку сповідували Франко, Леся Українка, Шевченко, Коцюбинський.
У поетеси родом з Черкащини Наталі Лівицької-Холодної «сім літер палають у слові «Україна», несмертельна Леся з хвилюванням закликала: «Слово, чом ти не твердая криця», а 85 років тому Олекса Стефанович у вірші «Шевченко» прирівняв мову до молитви:
Як перед образом – слова,
Слова упали на коліна.
Слова народжуються і творять мову, та щоб її збагнути, відчути Слово, був переконаний Іван Франко, потрібні «розум серця» і наполеглива праця. Франко, який вільно плавав в українсько-польсько-німецькому мовному океані, кожну з них відчував і вживав по-іншому: українська була для серця і душі, це був «домашній убір», німецьку «одягав, мов модний фрак», польська була для бесіди.
«Якби ти знав, як много важить слово», – був переконаний Каменяр, «Одно сердечне, теплеє слівце!». Яким трепетом у душі може відгукнутись мова, якщо її відчуваєш і шануєш. Згадалась бувальщина – допит Йосипа Бродського в 1964 році. В суді, зрозуміло, тоді вагою слова не займались, там розмовляли і судили «по-совєтськи», а через те не могли збагнути, що це за така спеціальність у підсудного – «поет», та ще й дісталась вона Бродському не за освітою, «а від Бога». Бродського кинули в тюрму за те, що він знав, «як багато важить слово». За «дар від Бога» і безцінну вагу слова відмучились за ґратами багато відомих українців – від Тараса Шевченка до Євгена Сверстюка і Василя Стуса.
Як би ж то знав «як много важить слово» наш прем’єр, не було б тоді його відверто грубого «Да пашлі ви!», не почули б ми в Раді бездарно розкиданих слів одного з лідерів : «Будєм ґаласавать рукамі, наґамі, а єслі нада – і ґалавой об стєнку». Ментально убого, і не тільки.
Це тільки слова, слова «по-совєтськи» примітивні, без мови…
Думки, висловлені в розділі «Блоги», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Згадала іншу подію: 11 вересня 2001 року в Нью-Йорку, внаслідок терористичного акту впали «близнята» – дві найвищі будівлі в центрі міста, під руїнами загинуло близько трьох тисяч людей. Весь світ у прямому ефірі на власні очі побачив невидане – як вогонь, дим і клуби попелу накривають багатомільйонне місто. До світу, чи точніше – до Бога тоді також полинули крики тисяч людей – «Oh, my God! Oh, my God!» – перша безпосередня і найглибша реакція на трагедію.
(Слухати з 19 хвилини 30 секунд)
І справа не в океані, який географічно розділяє ці дві країни, а у відмінності ментальностей, культури, виховання, соціальної дисципліни двох народів – американського і «постсовєтського». Це «по-совєтськи», примітивно уніфіковано вистрибують неохайні, грубі й лайливі слова, вони не з мови, а з ментального смітника. Це не мова, а «совєтизми» віддаляють нас від творення унікальної мовної культури, яку сповідували Франко, Леся Українка, Шевченко, Коцюбинський.
У поетеси родом з Черкащини Наталі Лівицької-Холодної «сім літер палають у слові «Україна», несмертельна Леся з хвилюванням закликала: «Слово, чом ти не твердая криця», а 85 років тому Олекса Стефанович у вірші «Шевченко» прирівняв мову до молитви:
Як перед образом – слова,
Слова упали на коліна.
Слова народжуються і творять мову, та щоб її збагнути, відчути Слово, був переконаний Іван Франко, потрібні «розум серця» і наполеглива праця. Франко, який вільно плавав в українсько-польсько-німецькому мовному океані, кожну з них відчував і вживав по-іншому: українська була для серця і душі, це був «домашній убір», німецьку «одягав, мов модний фрак», польська була для бесіди.
«Якби ти знав, як много важить слово», – був переконаний Каменяр, «Одно сердечне, теплеє слівце!». Яким трепетом у душі може відгукнутись мова, якщо її відчуваєш і шануєш. Згадалась бувальщина – допит Йосипа Бродського в 1964 році. В суді, зрозуміло, тоді вагою слова не займались, там розмовляли і судили «по-совєтськи», а через те не могли збагнути, що це за така спеціальність у підсудного – «поет», та ще й дісталась вона Бродському не за освітою, «а від Бога». Бродського кинули в тюрму за те, що він знав, «як багато важить слово». За «дар від Бога» і безцінну вагу слова відмучились за ґратами багато відомих українців – від Тараса Шевченка до Євгена Сверстюка і Василя Стуса.
Як би ж то знав «як много важить слово» наш прем’єр, не було б тоді його відверто грубого «Да пашлі ви!», не почули б ми в Раді бездарно розкиданих слів одного з лідерів : «Будєм ґаласавать рукамі, наґамі, а єслі нада – і ґалавой об стєнку». Ментально убого, і не тільки.
Це тільки слова, слова «по-совєтськи» примітивні, без мови…
Думки, висловлені в розділі «Блоги», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
