Валерія Новодворська
Помер Сергій Михалков, ну що ж, усі ми смертні. Небагато порядних людей можуть похвалитися таким довголіттям, яке випало на долю цьому бездарному пристосуванцю. Пушкін загинув у 37 років ... Не можу втямити, чому про покійників прийнято говорити aut bene, aut nihil. Різні бувають покійники. Гітлер, Гіммлер, Ґерінґ, Сталін, Берія, Єжов... Ми всі, й живі, і мертві, підпорядковані одному моральному законові, який Сергій Михалков, слуга всім панам, порушував до смертної години. І смерть на своєму ліжку, не на соломі, не в камері, ледь чи може служити виправданням. Молодий Михалков устрибнув на підніжку цього червоного трамваю і возився на ньому до кінця, навіть у наші дні, коли третій раз писав гімн на ту саму барабанну музику, тими самими убогими, скупими, бездушними словами.
Сергій Михалков – це феномен. Колись Іуда Іскаріот (до речі, також покійник) тільки один раз у житті дістав 30 срібняків за життя Ісуса Христа, який воскрес. А Сергій Михалков примудрився дістати 90! Три рази: при Сталіні, – 30, при Брежнєві – 30 і останню тридцятку при Путіні! А скільки йому припало від радянської влади за життя Пастернака (який, до речі, не воскрес із мертвих, а помер зацькований, у відчаї, назавжди)? Як гуманний гімнописець знущався над великим і добрим поетом, який нікому не вчинив зла! «Некий злак, который звался Пастернак...»
Він не пропустив нікого: ні Даніеля, ні Синявського, ні Солженіцина, засудив усіх, включаючи ні перед ким не винного письменника Костянтина Буковського – через сина-антирадянщика Володимира. Батько мав відповідати за сина. Вже було безпечно, за мовчання вже нікого не саджали, але він не міг мовчати: заробляв подальших 30 срібняків.
Він був не тільки підлий, але й злий. Зраджуючи Росію, совість, дворянську честь, вічні істини, він не шкодував і людей. Володимир Буковський залишився один свідчити проти нього, інші його жертви, чесні й порядні люди (плюс великий Солженіцин) стали перед Всевишнім раніше від нього.
Обслуга режимів: сталінізму, застою, путінської реставрації
Чи мав він якісь переконання? Я думаю, що ні. Він зовсім не був твердокам’яним більшовиком, інакше не написав би в 1995-му: «Рухнул «Союз нерушимый», похоронив под своими обломками, казалось бы, незыблемые структуры партийно-государственного аппарата с его равнодушной к судьбе человека правоохранительной и карательной системой, прогнившей экономикой, «развитым социализмом» и призрачными коммунистическими идеалами». Що це було, прозріння? Ні! Коньюнктурка! Єльцинський період! Прийде Путін – і він знову напише гімн.
А ось що писав цей великий поет на початку 60-х, коли вже ніхто не стояв над ним зі зброєю і з кайданами: «Чистый лист бумаги снова на столе передо мной, я пишу на нем три слова: слава партии родной». І знову: «Коммунизм!» Нам это слово светит ярче маяка. «Будь готов! Всегда готовы!» С нами ленинский ЦК!».
Так, автор воістину великий, у ньому відчувається то Данте, то Шекспір. Тобто переконань немає, є мімікрія, пристосуванство. Безсоромна, гола підлість. Госпобслуга режимів: сталінізму, застою, путінської реставрації.
Ви, звичайно, маєте право запитати: а що він зробив особисто мені ? Чому я так його ненавиджу? По-перше, я завжди ненавиділа політичних покидьків, як Ланцелот – драконів. Пам’ятаєте, що він говорив на цю тему? «Ну, не люблю я їх». Ось і я також – покидьків не переварюю. А потім, пан Михалков особисто мене обікрав. Він украв у мене, вступивши до злочинного співтовариства з паном Путіним, мою державу, тобто мій гімн «Патриотическая песнь» Михайла Глінки. У невстановленому місці, зі встановленою метою, за чергових 30 срібняків. І якщо михалковський гімн уособлює нашу державу, то мені така держава не потрібна, і я знову бомж, як у СРСР. У сенсі «безродний космополіт».
І на кого тепер подавати позов? На спадкоємця, пана Микиту Михалкова? Його, до речі, також загубило його походження. Великий актор, великий режисер скінчив дуже погано: брехливими «12-ма», лакейським фільмом «55» і вигнанням із кіноспілки Віктора Матізена (не рахуючи замордованого Марлена Хуциєва). Кров, панове, кров. Гени. І хто тепер дивитиметься на геніальну екранізацію «Кількох днів із життя Іллі Ілліча Обломова»? Після таких-ось деньків из життя Микити Сергійовича Михалкова? Мав би свого часу поступити з батьківською спадщиною, як радив Тенґіз Абуладзе у стрічці «Покаяння».
Спадщина Михалкова – три нешкідливі віршики
Так що даремно пан Михалков писав: «Нас вырастил Сталин на верность народу». Сталін їх, радписак, справді виростив. На вірність бутерброду – бажано з ікрою.
І найсумніше в михалковській кончині – це його похорон і показна, замовна скорбота телеканалів. Його ховали як класика. І навіть Віктор Шендерович, дійсно видатний сатирик, раптом посмертно відкрив у «гімнюка» талант. Та ще й великий. Особисто я віднайшла три нешкідливі (на четвірочку) віршики. «Дело было вечером, делать было нечего». Мораль цілком радянська. Тут ще й кота зі собою взяли. Краще, ніж ЦК.
Та єдиний «шедевр» – це про невіруючого Фому і крокодила. Це було потрібно читати раніше, у 1999 році. На початку путінськї ери. Ми вас попереджали, а ви не вірили. Пам’ятаєте, дорогі члени покійного СПС? «Путіна – в Кремль, Кирієнка – в мерію!» Чи так? «Уже крокодил у Фоми за спиною, вже крокодил захлинувся Фомою, з пащі звіра видно голову, до берега вітер доносить слова: «Неправда! Не ве...» Аллигатор вздохнул и, сытый, в зеленую воду нырнул». Чи не замало для класика?
А стосовно дяді Стьопи не треба. Хто зараз буде захоплюватись ментом? Дядя Стьопа наших днів – хабарник і катюга. Із тих, що забивають до смерті безневинних людей на дільницях, а потім, щоб замести сліди, топлять їх у ріці або спалюють живцем. Так, Олексій Миколайович Толстой також продавався. Та «Золотий ключик» – це залишається, це здорово. А Гайдар – також не антирадянщик, та поки є діти, вони будуть його читати. І Катаєва – також. Це велика література. Залишаться Маршак і Чуковський. А ось Михалков залишиться в іншій якості: з серветкою, підносом і гімном навпереваги.
Можливо, я погана християнка, та я хочу, щоб після смерті лиходіїв і лакеїв чекало пекло. Я не наполягаю на сірці й вогні, на середньовічних тортурах. Я просто хочу, щоб хоча б там, де є праведний і непідкупний суддя, таких, як Сергій Михалков, вигнали з-за столу президії, піддали остракізму і не подавали їм руки. Люди цього не змогли. Тепер уповаю на ангелів. Або, в найгіршому разі, на чортів.
Поміщено з сайту ГРАНИ.ру з відома і дозволу автора Валерії Новодворської.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Помер Сергій Михалков, ну що ж, усі ми смертні. Небагато порядних людей можуть похвалитися таким довголіттям, яке випало на долю цьому бездарному пристосуванцю. Пушкін загинув у 37 років ... Не можу втямити, чому про покійників прийнято говорити aut bene, aut nihil. Різні бувають покійники. Гітлер, Гіммлер, Ґерінґ, Сталін, Берія, Єжов... Ми всі, й живі, і мертві, підпорядковані одному моральному законові, який Сергій Михалков, слуга всім панам, порушував до смертної години. І смерть на своєму ліжку, не на соломі, не в камері, ледь чи може служити виправданням. Молодий Михалков устрибнув на підніжку цього червоного трамваю і возився на ньому до кінця, навіть у наші дні, коли третій раз писав гімн на ту саму барабанну музику, тими самими убогими, скупими, бездушними словами.
Сергій Михалков – це феномен. Колись Іуда Іскаріот (до речі, також покійник) тільки один раз у житті дістав 30 срібняків за життя Ісуса Христа, який воскрес. А Сергій Михалков примудрився дістати 90! Три рази: при Сталіні, – 30, при Брежнєві – 30 і останню тридцятку при Путіні! А скільки йому припало від радянської влади за життя Пастернака (який, до речі, не воскрес із мертвих, а помер зацькований, у відчаї, назавжди)? Як гуманний гімнописець знущався над великим і добрим поетом, який нікому не вчинив зла! «Некий злак, который звался Пастернак...»
Він не пропустив нікого: ні Даніеля, ні Синявського, ні Солженіцина, засудив усіх, включаючи ні перед ким не винного письменника Костянтина Буковського – через сина-антирадянщика Володимира. Батько мав відповідати за сина. Вже було безпечно, за мовчання вже нікого не саджали, але він не міг мовчати: заробляв подальших 30 срібняків.
Він був не тільки підлий, але й злий. Зраджуючи Росію, совість, дворянську честь, вічні істини, він не шкодував і людей. Володимир Буковський залишився один свідчити проти нього, інші його жертви, чесні й порядні люди (плюс великий Солженіцин) стали перед Всевишнім раніше від нього.
Обслуга режимів: сталінізму, застою, путінської реставрації
Чи мав він якісь переконання? Я думаю, що ні. Він зовсім не був твердокам’яним більшовиком, інакше не написав би в 1995-му: «Рухнул «Союз нерушимый», похоронив под своими обломками, казалось бы, незыблемые структуры партийно-государственного аппарата с его равнодушной к судьбе человека правоохранительной и карательной системой, прогнившей экономикой, «развитым социализмом» и призрачными коммунистическими идеалами». Що це було, прозріння? Ні! Коньюнктурка! Єльцинський період! Прийде Путін – і він знову напише гімн.
А ось що писав цей великий поет на початку 60-х, коли вже ніхто не стояв над ним зі зброєю і з кайданами: «Чистый лист бумаги снова на столе передо мной, я пишу на нем три слова: слава партии родной». І знову: «Коммунизм!» Нам это слово светит ярче маяка. «Будь готов! Всегда готовы!» С нами ленинский ЦК!».
Так, автор воістину великий, у ньому відчувається то Данте, то Шекспір. Тобто переконань немає, є мімікрія, пристосуванство. Безсоромна, гола підлість. Госпобслуга режимів: сталінізму, застою, путінської реставрації.
Ви, звичайно, маєте право запитати: а що він зробив особисто мені ? Чому я так його ненавиджу? По-перше, я завжди ненавиділа політичних покидьків, як Ланцелот – драконів. Пам’ятаєте, що він говорив на цю тему? «Ну, не люблю я їх». Ось і я також – покидьків не переварюю. А потім, пан Михалков особисто мене обікрав. Він украв у мене, вступивши до злочинного співтовариства з паном Путіним, мою державу, тобто мій гімн «Патриотическая песнь» Михайла Глінки. У невстановленому місці, зі встановленою метою, за чергових 30 срібняків. І якщо михалковський гімн уособлює нашу державу, то мені така держава не потрібна, і я знову бомж, як у СРСР. У сенсі «безродний космополіт».
І на кого тепер подавати позов? На спадкоємця, пана Микиту Михалкова? Його, до речі, також загубило його походження. Великий актор, великий режисер скінчив дуже погано: брехливими «12-ма», лакейським фільмом «55» і вигнанням із кіноспілки Віктора Матізена (не рахуючи замордованого Марлена Хуциєва). Кров, панове, кров. Гени. І хто тепер дивитиметься на геніальну екранізацію «Кількох днів із життя Іллі Ілліча Обломова»? Після таких-ось деньків из життя Микити Сергійовича Михалкова? Мав би свого часу поступити з батьківською спадщиною, як радив Тенґіз Абуладзе у стрічці «Покаяння».
Спадщина Михалкова – три нешкідливі віршики
Так що даремно пан Михалков писав: «Нас вырастил Сталин на верность народу». Сталін їх, радписак, справді виростив. На вірність бутерброду – бажано з ікрою.
І найсумніше в михалковській кончині – це його похорон і показна, замовна скорбота телеканалів. Його ховали як класика. І навіть Віктор Шендерович, дійсно видатний сатирик, раптом посмертно відкрив у «гімнюка» талант. Та ще й великий. Особисто я віднайшла три нешкідливі (на четвірочку) віршики. «Дело было вечером, делать было нечего». Мораль цілком радянська. Тут ще й кота зі собою взяли. Краще, ніж ЦК.
Та єдиний «шедевр» – це про невіруючого Фому і крокодила. Це було потрібно читати раніше, у 1999 році. На початку путінськї ери. Ми вас попереджали, а ви не вірили. Пам’ятаєте, дорогі члени покійного СПС? «Путіна – в Кремль, Кирієнка – в мерію!» Чи так? «Уже крокодил у Фоми за спиною, вже крокодил захлинувся Фомою, з пащі звіра видно голову, до берега вітер доносить слова: «Неправда! Не ве...» Аллигатор вздохнул и, сытый, в зеленую воду нырнул». Чи не замало для класика?
А стосовно дяді Стьопи не треба. Хто зараз буде захоплюватись ментом? Дядя Стьопа наших днів – хабарник і катюга. Із тих, що забивають до смерті безневинних людей на дільницях, а потім, щоб замести сліди, топлять їх у ріці або спалюють живцем. Так, Олексій Миколайович Толстой також продавався. Та «Золотий ключик» – це залишається, це здорово. А Гайдар – також не антирадянщик, та поки є діти, вони будуть його читати. І Катаєва – також. Це велика література. Залишаться Маршак і Чуковський. А ось Михалков залишиться в іншій якості: з серветкою, підносом і гімном навпереваги.
Можливо, я погана християнка, та я хочу, щоб після смерті лиходіїв і лакеїв чекало пекло. Я не наполягаю на сірці й вогні, на середньовічних тортурах. Я просто хочу, щоб хоча б там, де є праведний і непідкупний суддя, таких, як Сергій Михалков, вигнали з-за столу президії, піддали остракізму і не подавали їм руки. Люди цього не змогли. Тепер уповаю на ангелів. Або, в найгіршому разі, на чортів.
Поміщено з сайту ГРАНИ.ру з відома і дозволу автора Валерії Новодворської.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.