Хочу поділитися з вами спогадами, які навіяв суботній випадковий похід до мюнхенського універмагу з електронікою.
Жінка з хворобою Дауна в інвалідному візочку купувала лап-топ. Вона голосно кричала і розмахувала руками, намагаючись пояснити, що саме вона хоче. Біля неї стояла менеджер універмагу і терпляче розшифровувала рухи і вигуки жінки, перепитуючи, чи вірно вона розуміє бажання клієнтки. Черга чекала, а в ній і я з маленьким яскраво рожевим жорстким диском для свого лап-топа (остання мода).
Згадалась історія, що сталась кілька років тому.
Ми з чоловіком відпочивали на острові Лідо, що поблизу Венеції. Щовечора сиділи на терасі готельного ресторану, де було дуже людно. В готелі жила молода пара, яка викликала дивні погляди у гостей: він і вона були з хворобою Дауна... ходили всюди, тримаючись за руки, голосно кричали при розмові, пирскаючи слиною. Завжди вони шукали місце, куди б сісти за вечерею, бо всі столи були зайняті, а відвідувачі від них відверталися. Ми запропонували їм підсісти до нашого столу.
Виявилось, що вони швейцарці і говорять німецькою. Цікавіших співрозмовників я, напевно, й не пригадую!.. Їм нелегко було висловлювати свої думки, але ми зрозуміли, що познайомились вони у спеціальному будинку для людей із вродженими вадами; пройшли спец-програму, вивчили мови, навчились простих професій... вирішили почати життя разом. Одружились і спланували весільну подорож. Соціальна програма запропонувала, щоб вони вибрали для своєї подорожі будь-яку країну, і подорож буде повністю оплачена. Вирішили тикнути пальцем на мапу – потрапили саме на Лідо, і ось вони тут! Вони були дуже щасливі, і мені здалося, що ці молодята розуміють набагато більше ніж я, «нормальна», що таке кохання, що таке тішитися кожному спільному кроку, тримаючись за руки; що вони мають спільний успіх і свідомо почуваються щасливими! Вони розповідали про свої спільні майбутні плани, які були дуже простими і близькими (я ж мала тільки скепсис по відношенню до своїх власних далеких і комплікованих планів)...
Тепер, стоячи у черзі в універмазі для електроніки, згадала цю історію...
Сподіваюсь, плани моїх знайомих-молодят здійснились: вони купили свій диван, прочитали Гаррі Поттера і побували у Дісней-Ленді..
... Шкода, що у нас із чоловіком тоді не виникло бажання залишити їм свої координати. А може, ми побоялись, що вони приїдуть до нас у гості? Адже легше згадувати випадкову зустріч, аніж піклуватись про людей із вродженими вадами...
Жінка з хворобою Дауна в інвалідному візочку купувала лап-топ. Вона голосно кричала і розмахувала руками, намагаючись пояснити, що саме вона хоче. Біля неї стояла менеджер універмагу і терпляче розшифровувала рухи і вигуки жінки, перепитуючи, чи вірно вона розуміє бажання клієнтки. Черга чекала, а в ній і я з маленьким яскраво рожевим жорстким диском для свого лап-топа (остання мода).
Згадалась історія, що сталась кілька років тому.
Ми з чоловіком відпочивали на острові Лідо, що поблизу Венеції. Щовечора сиділи на терасі готельного ресторану, де було дуже людно. В готелі жила молода пара, яка викликала дивні погляди у гостей: він і вона були з хворобою Дауна... ходили всюди, тримаючись за руки, голосно кричали при розмові, пирскаючи слиною. Завжди вони шукали місце, куди б сісти за вечерею, бо всі столи були зайняті, а відвідувачі від них відверталися. Ми запропонували їм підсісти до нашого столу.
Виявилось, що вони швейцарці і говорять німецькою. Цікавіших співрозмовників я, напевно, й не пригадую!.. Їм нелегко було висловлювати свої думки, але ми зрозуміли, що познайомились вони у спеціальному будинку для людей із вродженими вадами; пройшли спец-програму, вивчили мови, навчились простих професій... вирішили почати життя разом. Одружились і спланували весільну подорож. Соціальна програма запропонувала, щоб вони вибрали для своєї подорожі будь-яку країну, і подорож буде повністю оплачена. Вирішили тикнути пальцем на мапу – потрапили саме на Лідо, і ось вони тут! Вони були дуже щасливі, і мені здалося, що ці молодята розуміють набагато більше ніж я, «нормальна», що таке кохання, що таке тішитися кожному спільному кроку, тримаючись за руки; що вони мають спільний успіх і свідомо почуваються щасливими! Вони розповідали про свої спільні майбутні плани, які були дуже простими і близькими (я ж мала тільки скепсис по відношенню до своїх власних далеких і комплікованих планів)...
Тепер, стоячи у черзі в універмазі для електроніки, згадала цю історію...
Сподіваюсь, плани моїх знайомих-молодят здійснились: вони купили свій диван, прочитали Гаррі Поттера і побували у Дісней-Ленді..
... Шкода, що у нас із чоловіком тоді не виникло бажання залишити їм свої координати. А може, ми побоялись, що вони приїдуть до нас у гості? Адже легше згадувати випадкову зустріч, аніж піклуватись про людей із вродженими вадами...