Про перспективи українського кіно своїми міркуваннями в ефірі Радіо Свобода поділилися кінорежисер Аркадій Мікульський та культурний оглядач, журналіст Олег Вергеліс.
Your browser doesn’t support HTML5
Українське кіно-2011 (І)
Частина першаYour browser doesn’t support HTML5
Українське кіно-2011 (ІІ)
Частина друга
– За рік в Україні знімають таку кількість повнометражних фільмів, що їх можна порахувати на пальцях однієї руки. 2010-ий не став у цьому плані винятком або якимсь проривом.
Для порівняння. В Росії лише на «Мосфільмі», за офіційною статистикою, щороку знімають близько 170 картин. На одній лише кіностудії у Росії.
Панове, чому так відбувається? При чому вже не один рік. Це така вже стала тенденція в Україні.
Справа не в тому, що ми порівнюємо ситуацію з Росією або з іншими країнами, хоча це порівняння красномовне. Взагалі можна щось змінити, а чи марні ці зусилля?
Олег Вергеліс: Це дуже стара тема. Вона продовжується всі нульові роки, які ми живемо у цьому тисячолітті. Скільки пам’ятаю себе, скільки пишемо, шукаємо відповідь, і ніякого концепту сталого, вдалого чомусь ніхто не знаходить і не формулює.
Ви говорите, що нікчемна, мізерна кількість картин, а я скажу, з іншого боку, за ці останні нульові роки я взяв би період не тільки 2010-ий, можливо, навіть десятиріччя після того, як ми вступили в новий період, ми ж не забуваймо, що ми перетворилися у величезну придаткову
Ми перетворилися у величезну придаткову технологічну базу для виробництва серіалів, велика кількість людей різного віку, різної кваліфікації отримала роботу саме в Україні
Я думаю, що ніхто не підрахує метрів, сантиметрів, кілометрів цього продукту...
– Ну, на безриб’я і рак риба.
Олег Вергеліс: ...який отримала Україна у вигляді виключно такої нікчемної технології. Задіяно людей багато в цьому. Ви ж знаєте, є поза межами Києва певні комплекси, які займаються цим.
Але коли ми говоримо про виключно мистецький продукт, який був би пристойним і в нормальній країні і на екрані, і в рамках фестивалю, то Ви праві - такого немає. Очевидно, оце якесь зухвале самозамилування тим, що, мовляв, ах, нам дали 300 доларів за один знімальний день, і ми погодимося будь-де брати участь, то це теж зіграло певну роль негативну. Воно добило в людей, в творчих людей бажання шукати, мислити.
Ах, нам дали 300 доларів за один знімальний день, і ми погодимося будь-де брати участь, то це теж зіграло певну роль негативну. Воно добило в творчих людей бажання шукати, мислити
– Маскіно таке своєрідне.
Олег Вергеліс: Ними забиті абсолютно всі ефіри. Очевидно, є певна кількість, яким треба писати в титрах: «Це не для вас! Переключіть на інший канал».
Тому все-таки у 2010 році, який був, ми всі писали, раділи з того, що спільна картина «Щастя моє». До речі, вона отримала вже 16 міжнародних нагород. Прокат цього фільму буде у лютому місяці, в середині лютого.
Я, може, поперед батька в пекло забіжу. Є ще один проект цієї ж компанії української, вже який навіть на стадії розробки.
– Кінопродюсера, пана Кохана. Так?
Олег Вергеліс: Так, мого друга.
Він вже помічений одним дуже престижним фестивалем, не канським, і запрошений у головний конкурс.
Я вважаю, що кіномистецтво все-таки роблять особистості, і воно створюється якимсь методом виключення. Як би Сталін не замовляв всі ці свої шедеври…
До речі, дивлюся якось канал «Київ», недалеко у них тут офіс, і ледь не впадаю у транс – у них йде в прайм-таймі фільм «Падіння Берліна». О 9-ій годині вечора. Там Йосип Віссаріонович у всій красі гламурній, там піднімає руку. Не в тому справа, що це не повинно бути. Воно може бути, але воно має бути з певними коментарями, тому що хтось був у цьому часі, не треба, щоби хтось втратив свідомість.
– Пане Аркадію, Ви могли б зняти фільм, якби у Вас була змога, зараз, в цих умовах? Якщо у Вас є таке бажання, що цьому заважає?
Аркадій Мікульський: Один продюсер на всю Україну на увесь той можливий кінематограф в нашій державі не вирішить ніякої справи, тому що біля кожної людини, яка хоче приймати участь в процесі зйомок фільму, тобто не байдикувати, а бути в процесі, йому потрібно на когось спертися. Тому що колись, дуже давно, на початку було оприлюднено, що ми працюємо по формулі продюсерського кіно. Але законодавство не було зроблене таким чином, щоб ця гарна ідея продюсерського кіно працювала законодавчо. Ось ми знаємо, що в нас лише на 5-6 років…
– Так, пільги податкові запроваджені саме минулого року.
Аркадій Мікульський: Так. Зараз, коли ми ось тут з вами знаходимося, в Білому залі Мінкультури Державна служба кінематографії провадить презентацію технології виробництва або ж схеми виробництва фільмів Франції.
– Ну, своєрідні квоти. Відомий факт. Це для нас рецепт, на Ваш погляд?
Аркадій Мікульський: Я не знаю.
Я коли був у Франції і саме цікавився цим питанням та заодно питаннями авторського і майнових прав кінематографії, то там теж свої проблеми дуже важкі і складні.
Французька практика? У них значно менше проблем в державі. Суспільство там живе іншим життям. Там, я сказав би, навіть більше розуміють, з точки зору громадянства, тобто я – громадянин, я – француз, я мушу робити так, щоб в державі був кінематограф.
– А сама роль держави при цьому?
Аркадій Мікульський: Я не зустрічав там такого різнобою, на якій мові має бути фільм. Немає такого.
– Пане Олеже, а яка Ваша думка? Французький досвід – про нього говорять років 20, скільки існує незалежна Україна. Наскільки це підходить?
Олег Вергеліс:
Все залежить виключно від певних мотивацій. Не тільки митців. Від мотивації митця головного, який в нас. Ми ж звикли бути під царем, під монархом, під олігархом
– Янукович Віктор Федорович в даному випадку.
Олег Вергеліс: Ми поки що його не чіпаємо.
Мистецтво кіно – молоде кіно. Любив Сталін, хай він сказиться, Александрова, він дозволяв йому. В період радянського держзамовлення він грав свою справу. В Росії є певна така еліта освічена, олігархів освічених. Наприклад, залізниця російська викидає величезні гроші, очевидно, за рахунок споживача-мандрівника на фільм «Край», який висунуто на «Оскар». Це мільйони, мільйони доларів. Викидає.
Українська олігархія, яка мала б за відсутності державного фінансування виявити цікавить, не виявляє. Рипнувся Прутнік і більше не інвестує
– Прокат провалився?
Олег Вергеліс: Ну, взагалі він – невдалий фільм. Що говорити.
Є інші приклади. Не хочу називати цих олігархів, різних людей, які не пішли далі від того.
Інша ситуація. Хто зараз із сучасних політиків горів би цим бажанням? Пінчук – політик і бізнесмен. Він горить бажанням годувати Деміена Хьорста гонорарами, амбіціями і так далі. Він займається от цим питанням. Або фінансує (був свого часу) російський театр «Лєнком» Марка Захарова. Це інше. Тобто немає в цьому колі, на цьому городі дерев, які плодоносили б.
– На Ваш погляд, в інших пострадянських країнах є такі?
Олег Вергеліс: Поруч Білорусь. Там що, суцільний кінобум? Я, правда, там був років 5 тому. Це ще був період помаранчевих подій. Вони плакали, вони жалілися, тому що такий самий, щоби нікого не образити, сировинний придаток. Павільйони «Білорусфільму» напівпорожні або знімають «Каменську» постійно. Використовують натуру.
Так склалося. Мало хто це може змінити. А згадайте прекрасний кінематограф радянських часів прибалтійський. Де він зараз? Грузинський. Де він зараз? Його не існує. Я не кажу, що це було тоді…
– Грузинський не назвеш сировинним додатком до російського.
Олег Вергеліс: Не назвеш. Його зараз взагалі ніякого немає, не існує. Тому що була тоді мотивація державна, чітка ідеологічна. І все.
– Ну, зараз не буде цієї мотивації.
Олег Вергеліс:
Коли знайдеться хоча 5 митців, таких як Ларс фон Трі́єр у Данії, які «розведуть» когось на гроші це і буде «честь нашого мундиру»
А сподіватися знов ж таки на те, що дадуть, дай йому, Боже, здоров’я, Микола Павловичу Мащенку ще 100 тисяч чи 100 мільйонів, і він зніме продовження «Богдана Хмельницького». Хто читав той сценарій? Мені шкода, що це невдача, до речі. Нічого з цього не вийде.
Держзамовлення, очевидно, втратило свою адекватність. Щоб його замовити, треба розумітися на цьому, що ти замовляєш. Хоча б прочитати текст, який ти пускаєш у виробництво. У нас пускають у виробництво тексти, мається на увазі навіть на рівні сценарної заявки, які вже у підсумку. Коли це все закінчиться? Невідомо, хто це має дивитися, хто це може купити, може, якийсь канал можливо, нічний чи денний чи, можливо, який кінотеатр забитий? От нерозуміння якоїсь адресності, нерозуміння того, що життя змінилося.
Немає СРСР, його не існує вже, оцієї парадигми. Вона була надзвичайно вдалою, вона дала світовому кіномистецтву, до речі, радянська кінопарадигма, справжні взірці, українські також.
Коли люди зараз лають той період, я просто обурююся. Треба відрізняти ідеологічні догми від творчого пориву, натхнення тих людей, які були. Я отакий «напівсовок» у цьому питанні.
– Пане Аркадію, можна розраховувати в Україні зараз за нинішніх умов на держзамовлення?
Аркадій Мікульський:
Держзамовлення неможливе, тому що немає серед державних діячів людини, яка розуміє, на що можна витрачати кошти і потрібно, кому, в які руки їх треба дати
Чому держава не може замовити фільм? Може замовити, але потрібні люди, які на цьому розуміються. Кінематограф – це не тільки «хлопушка», плівка і на тому кінець.
– Ну, є Державна служба кінематографії, Спілка кінематографістів.
Аркадій Мікульський: У нас зараз така ситуація з кінематографом, як колись Сковорода казав: «Скошена трава – не трава, то сіно». Але сіно, буває, ще й користь якусь приносить, але тією користю навіть не користується в минулому.
Так що, Олег, Ви сказали, що не зрозуміло, чому канал так. Так у каналу немає ідеології. В нього є ідеологія тільки отримати глядача, прибуток від реклами...
– В російських каналів є така ідеологія, інша, ніж прибуток?
Олег Вергеліс: Там трошки інша ситуація.
Аркадій Мікульський: Є. Якщо пам’ятаєте приїзд цього року до Києва італійських фільмів і Плачідо. Дуже цікаво, з якими словами він звернувся до студентів творчих вузів. Він каже: ваші діди відбулися, ваші батьки відбулися, ви, молодь, ще не відбулася, зараз у вас в державі має працювати нове, але для цього треба знати, що захищали ваші діди, батьки, ваші ідеали сьогоднішнього дня.
– Це площина духовна. А практична? Пане Аркадію, зараз все вирішують гроші. Давайте будемо реалістами. Що в цьому плані?
Аркадій Мікульський: Гроші будуть, не будуть. Не буде такої духовної, як Олег каже, що має бути планка, має бути погляд на сьогоднішній день. Люди мають же розбиратися, чому Лозниця має такий успіх? Він розібрався в цьому житті і як художник, і як філософ, він осмислив ці події.
Олег Вергеліс: Успіх Лозниці – це все-таки елемент певної калькуляції. Цей проект відбувся завдяки певній прорахованості під фестивальний шаблон. Він не виготовлявся як суто національний фільм, який піде семимильними кроками і переможе.
До речі, до останнього незрозуміло, чи був би той результат? Були сумніви. Це людина, яка вперше… Я скажу відверто, раз третій (я його бачив двічі) я не дивився б цей фільм. Це не та картина, яку я хотів би мати у своїй колекції, де стоять «Тіні забутих предків», Довженка. Це не з тієї категорії роботи. Це фільм – електрошок, ніби, але вже потім він трошки холоне.
І ще одна думка, мені здається, важлива. Я сказав головне – відсутня мотивація у держави і олігархів. А так, як зараз це одне і те ж саме фактично. І це замовник.
Ми говоримо про російський канал. Так, у них інше, тому що у них домовленість певна існує між державою і олігархами. Домовленість! І їм кажуть: шановні залізниці, на фільм Учителя «Край» такі-то кошти. Що, вони самі дали? Ні. Їм сказали – вони дали.
– А такий чинник, як Микита Сергійович.
Олег Вергеліс:
В українській ситуації незрозуміло, яку пісню треба зараз заспівати, підспівувати, голосити, плакати. Незрозумілість. Прийшов один. Скомпрометував себе. До побачення. Прийшов інший
В українській ситуації (Ви самі це бачите) незрозуміло, яку пісню треба зараз заспівати, підспівувати, голосити, плакати. Незрозумілість. І оця незрозумілість тягнеться який час. Прийшов один. Скомпрометував себе. До побачення. Прийшов інший.
– А Михалков потрібен сучасний Україні чи це…?
Олег Вергеліс: Коли Микита Сергійович, при всій величезній повазі до його періоду кінця 1980-1970 років, з якоюсь певною місією з’являється і каже: через 10 років, як Маяковський, «здєсь будєт сад», то це дуже дивно. Він розумна людина, освічена, і кидати в розбурханий емоційно наш народ чергові провокативні репліки для чого?
– Це зрозуміло. Але от для російського кінематографу його роль позитивна чи негативна?
Кажуть (є така думка його прихильників), що завдяки його діяльності в тому числі російський кінематограф отримує все-таки гроші. Чи це перебільшення? Чи це тільки на його фільми отримуються гроші?
Олег Вергеліс: Його постать не потребує моєї скромної думки. Це константа. Він - митець. Він - художник. Але його симпатії, антипатії, якісь спроби створити консервативний кодекс майбутнього життя, в мене трошки викликають посмішку, тому що в нього лежить купа сюжетів: Грибоєдов лежить, Бунін лежить…
– А він знімає фільм «Цитадель».
Олег Вергеліс: Він вже зняв його. І тому його, очевидно, якесь загравання з цим погіршує, очевидно, ставлення до нього. Я не можу судити про таких людей. Він – виключення з правил.
Насправді він особистість драматична для мене. Дуже драматична, тому що його злет і його успіх тоді, а потім намагання бути увесь час на поверхні склалися не зовсім гарно для нього.
Все ж історія вирішує. Що ми зараз тут? Нічого ми тут не вирішимо. Пройде час, а потім скажуть: ох, Михалков був тоді, а що ж потім? Так воно й буде.
– Фільми залишаться 1970-их років.
Аркадій Мікульський: Михалкову все-таки вдалося вчасно сказати дуже гучно, що держава без кінематографу – це не держава, а каліка. І було вухо, яке почуло це.
Олег Вергеліс: Так, було складно. І його спочатку Путін не сприймав. Говорили, що були перенапружені відносини, і він дуже довго шукав шлях до нього.
– Тому що після Руцького, попереднього друга.
Аркадій Мікульський: Так. І це дуже важливо, що все-таки, бажаємо ми це чи не бажаємо, він проявив патріотичні почуття і думки навіть на своєму поприщі.
Олег Вергеліс: Але, з іншого боку, Ви знаєте його останні ці…
Аркадій Мікульський: Я не згадував би зараз його оці кодекси.
Олег Вергеліс: А тому, що вони біжать попереду нього зараз.
Аркадій Мікульський: Це якась недолуга штука, що зараз… Ми так причепилися до цього кодексу. Я вважаю, що ота компанія, яка була в 1970-і роки, а він був не в останніх, а Тарковський, Кончаловський, він, щоб у нас повторився такий п’ястук людей, і щоб вони гучно сказали, і щоб віднайшлося те вухо, яке почує це, і в якого вуха є ще совість.
– Можливо це чи ні?
Аркадій Мікульський: Я думаю, що можливо.
– Є взагалі такі фігури зараз в Україні?
Олег Вергеліс: Який піде до вуха Віктора Федоровича і щось там нашепче?
Аркадій Мікульський: А нащо шептати? А чому шептати?
Олег Вергеліс: Ну, може, голосно.
Аркадій Мікульський: Треба голосно сказати. Ми ж не лаємо за те, що у нас всі професійні люди, завдячуючи цим серіалам, зберігаються. Чому б знову не зняти серіал «Комісар Катані»? Коли йшов той серіал, то вулиці були пусті, люди спішили.
– У нас теж на «Одеській кіностудії» знятий серіал «Місце зустрічі змінити не можна». І теж були вулиці порожні.
Олег Вергеліс: Так у нас кожного вечора йдуть кримінальні серіали. Хіба їх мало?
– Я просто хочу сказати про інші речі. Якщо відійти від персоналій. Може, просто віддати український телевідеоринок повністю, а потім гроші з нього вкладати у розвиток кінематографу?
Аркадій Мікульський: Кому віддати?
– Щоб це був якийсь спільний фонд, якщо це можливо. Можливо, щоб просто хтось контролював гроші. Адже гроші великі від цього кіноринку, від прокату російських картин, голівудських картин.
Аркадій Мікульський: Так це вже все зроблено! Ви думаєте, за що боролися?
– Де ці гроші? Вони є?
Олег Вергеліс: У кишенях.
Аркадій Мікульський: Але тих, хто виробляє фільми. З самого початку як зник і Чорноморський флот, так й зник прилавок, з якого можна було продавати фільми. У нас прокат відразу відібрали. Ми самі своїми руками то все зробили.
– А є шанс у 2011-му на хоча б перші кроки з відродження українського кінематографу?
Олег Вергеліс: Немає, звичайно.
Аркадій Мікульський: Я думаю, що вухо віднайдеться.