Три листи Товаришасталіна

Київ – Насправді сталінізм в Росії був ще до революції. Він, як мат, перекриває усі правила закону і пристойності. Перегляньте українські газети від початку ХХ століття – там скарги на жандармську сваволю, неповагу до особи і до закону, глухоту влади до народу і, як співалося в пісеньці: «Мертвим – свобода, живих – під арешт».

Звичайно, партія Леніна-Сталіна усе це розвинула, лож і беззаконня дало метастази. Справа в тому, що терор, брехня і насильство – то найлегші форми правління масами.

Але вся має свій кінець. А влада боїться кінця.

Той кінець несподіваний і раптовий, як 1917 рік! Ось чому учні Товаришасталіна пішли на ризикований крок і скинули мертве одоробло.

Гаряче любимий Товаришсталін не дуже вірив у любов народу, а більше довіряв каменю, з якого тесали йому пам’ятники. Але сталіністи теж були хитрі і поскидали ті пам’ятники вночі. Владу захопили вночі, арешти і розстріли провадили вночі, засідали в Кремлі вночі, то коли ж скидати пам’ятники геніяльному «батькові і вчителеві», як не вночі?

Чинник раптовості і неочікуваності дуже важливий не тільки при пограбуванні поїзда задля поповнення большевицької партійної каси. Той чинник важливий і при вирішенні національного питання. Наприклад, депортувати народи Кавказу або татар Криму треба раптово протягом кількох годин, поки вони розгублені і здивовані. І не треба чекати закінчення війни, а негайно. Але дуже важливо підготовити пропагандистів, які секретно повідомляють, що Сталін про це нічого не знає. Тому треба не втікати, а писати листи в Кремль до тов. Сталіна – і він почує…

Товаришсталін був настільки мудрий, що раніше, ніж померти, заготовив три листи для своїх наступників. При цьому попередив, що їх треба читати не одразу. Насамперед першого: «Коли вам буде важко – валіть усе на мене». Через років 5-10, самі відчуєте, коли розкрити другого листа: «Коли вам буде дуже важко – валіть усе на моїх соратників». Наступники вождя задумалися, коли ж відкривати третього листа, бо ж він явно найголовніший. Тут обставини так приперли, що довелося таки його відкривати. Він був по-сталінськи геніяльно простий: «Коли буде дуже, дуже важко – робіть так, як я».

Брежнєву одразу щось засвітилося під бровами, і він весело заіржав, і повісив собі зірку Героя СССР, піднявши тост за Товаришасталіна. Але тих, що заїкнулися про відновлення пам’ятників вождеві, він твердо посадив на місце.

Янукович вважає, що тут і думати нічого

Третій лист мудрого вождя лежить у Кремлі в найдорожчій шкатулці. Його часто обмацують то Путін, то Медведєв. Перечитують і шукають підтексту. А підтекст в діалектичній філософії: залежність від місця і часу.

Путін відчув, що на хвилі газової ейфорії можна з усім світом говорити твердо, нахабно і нецензурно. На заході силу поважають і приймають нахабний тон за доказ сили.

Сталін говорив обережніше, бо геніальному вождеві усього прогресивного людства не пасувала босяцька фразеологія.

Медведєв вважає, що краще ходити мовчки з задертим носом: так буде інтеліґентніше.

Але при цьому весь час обидва думають про третього листа. Янукович вважає, що тут і думати нічого: «робіть так, як я». Хіба не ясно?

От тільки оформляти в демократичну фразеологію нема кому. Колісниченкові бракує слів, Єфремову бракує думок, а Табачнику бракує очей, то він їх у Сірка позичає.

Внутрішнє чуття підказує Януковичу, що найкраще розуміє сталінського листа Кіріл, бо він все-таки закінчив семінарію, тоді як Йосифа з семінарії вигнали. Ну, а ті нинішні коротиші семінарії і не нюхали.

Сталінські методи дуже ефективні при одностайному мовчанні і тремтінні народу. А нині весь час блеють і блеють про Сталіна з параноїдальною частотністю, і це теж добре для створення сонної атмосфери.

Тільки ж у ту атмосферу часом вривається вітер часу, і тоді Медведєв розводить ручками, слухаючи Сергія Караганова:

«Суспільство не може поважати себе і свою країну, доки воно приховує від себе страшний гріх – 70 років тоталітаризму, коли народ зробив революцію, привів до влади і підтримував антилюдський, варварський режим. Дозволив йому існувати і брав участь у самогеноциді – системному хвилеподібному знищенні найкращих, найсильніших, найвільніших своїх громадян, традиційної моралі, знищенні церков, культурних пам’яток самої культури… Потрібно відновлювати дійсну російську ідентичність, самоповагу, без яких неможливий рух вперед…»


Оте «рух вперед» нашим читачам третього листа – як хрін у носі. Як рухатися назад, те вони усім нутром розуміють. А от рухатися вперед – хоч вріж не знають. Кіріл думає, що треба розширювати «русскій мір», а люди йому кажуть, що то і є повернення до стратегії вождя. Путін думає, що рухатися – то тупнути ногою, щоб усі втікали. Медведєв згоден рухатися, але ж не вперед, бо там нічого не світить. Ну а в Януковича в руках стара дорожня карта – роздобувати гроші, а щодо руху – я поставлю на місце людини валянка – і ніякого «вперед» не буде…

«Ми идем, під собою не чуя страны», – співають наші вожді сезону. А після нас – хоч потоп!

А потопу ще нема, і вони знов біля бюсту крутяться.

О, опять прибєжалі, щенкі, – каже бюст.

– Отєц і учитель, учі…

Демократію уважать надо, но важно, не голосованіє, а как счітать голоса.

– Ми ето освоілі, – кажуть «щенкі».

Тут він щось покрутив трьома пальцями біля вуха, а вони стоять і думають, чи це не четвертий лист?

Євген Сверстюк – філософ, письменник, колишній політв’язень

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.