Ну ось, нарешті, український космонавт Леонід Каденюк опустився на землю. На рідну землю. Це видно по його нещодавньому інтерв’ю, в якому він з подивом розповідає, які проблеми у нього виникли як у кандидата в депутати Верховної Ради. Телефонні анонімні дзвінки з пропозицією заплатити йому мільйон доларів за зняття кандидатури з виборів, заборона місцевій пресі публікувати матеріали про нього і його передвиборну агітацію і так далі. Раніше він цього не помічав, тому що просто вставляли його в список як весільного генерала і не потрібно було самому занурюватися в передвиборну боротьбу, не потрібно було нікому нічого доводити. Але, слава Богу, тепер він подивився на Україну не з ілюмінатора українського парламенту, а, так би мовити, неозброєним поглядом. Подивився – і явно злякався!
Не знаю, чи займалися наші вітчизняні науковці вивченням природи страху, але якщо не займалися, то зараз – саме час! Для себе я вже зрозумів кілька закономірностей, що стосуються цього явища. І мова йде не про дитячі страхи, коли малюкові перед сном здається, що і в шафі, і під ліжком, і навіть за фіранкою ховаються дракони й привиди. Мова йде і не про страхи медичного, точніше, психічного походження. Мова йтиме про зовсім інший різновид страху: про суспільно-політичний страх. Хочете вірте, хочете не вірте, а такий страх час від часу проявляється в країнах із нестійкою демократією. І з’являється він завжди під час виборів.
В Україні він проявляється, мабуть, сильніше через те, що історично Україною саме за допомогою страху і керували. То страх голоду, породжений голодоморами, то страх репресій, породжений радянською владою. І зараз, проїхавшись по Західній Україні, я на своєму досвіді відчув рецидиви радянського страху. Цей страх намагаються повернути людям не скрізь, а тільки там, де є для цього передумови. І економічні, і соціальні.
Страх легко передається зверху вниз
Найлегше керувати переляканими людьми – це розуміє кожен начальник, особливо якщо його попередньо самого налякали. Так от, головна закономірність, яку я можу вивести, – страх легко передається згори вниз по владній вертикалі і практично ніколи – знизу вгору.
Рік тому ми з колегами-письменниками та видавцями планували проводити, починаючи з цієї осені, новий щорічний літературний фестиваль «Слово над Збручем» у Тернопільській області з центром у Гусятині й виступами письменників у Гусятинському та сусідніх районах. Якось не подумали, що фестиваль збігатиметься з часом воєнних дій – тобто з виборами. Точніше сказати: не думали, що вибори знову будуть схожі на воєнні дії. А під час війни проводити літературні та інші фестивалі, як ви розумієте, не прийнято. Яке там мистецтво, коли гармати гримлять і кулемети торохтять.
Вирішили ми замість фестивалю проїхати по декількох райцентрах Тернопільщини з літературними зустрічами вузьким колом – ми вдвох з Ірен Роздобудько від письменницького цеху і бард Ігор Жук – від цеху авторської пісні. Запросив нас мер Гусятина, і відправилися ми з ним у поїздку. Однак через те, що мер бере участь у виборах, то й наші виступи місцева влада відразу визнала політичними, і, завдяки цьому, політична обстановка на Тернопільщині стала нам ясною, як небо при безхмарній погоді.
Вже в перший день після наших виступів у Монастириськах і Бучачі перед нами вибачилися представники місцевої інтелігенції за напівпорожні зали будинків культури. «Районна влада заборонила вчителям приходити на зустрічі з вами. Вони подумали, що ви будете агітувати!» – сказали нам ті, хто прийшли.
Зустрічі все одно відбулися. Спілкування було, як прийнято говорити, «цікавим і невимушеним». Письменники говорили про літературу, і навіть слухачі практично не ставили політичних питань. Тільки після офіційної частини підходили і, переходячи на шепіт, розповідали про події. Самі розповідали. Ось і залишився у нас, як каже Жванецький, осад. Осад не те, щоб гіркий, але той, що підштовхує до роздумів. До роздумів про страх.
Кандидати у вишиванках
Тут саме час згадати і другу помічену мною закономірність: чим далі райцентр від обласного центру, тим більше в ньому страху. Навіть у Теребовлі, напевно, найближчому до Тернополя райцентрі, той же шепіт, ті ж заборони. А стовпи, огорожі, балкони – все заклеєне портретами кандидатів. Ті, що від влади, вони вище і видно їх здалеку, адже висять вони на білбордах. А ті, що від різних опозиційних партій – нижче, на рівні людського зросту. Можна було б сказати, що вони свідомо ближче до людей розмістили свою агітацію. Але в більшості випадків агітація обмежується словами «єдиний патріот» або «єдиний націоналіст» під портретом кандидата.
Що, однак, об’єднує на агітаційних портретах практично всіх кандидатів у депутати, так це те, що одягнені вони всі у вишиванки. Ось і виникло у мене враження, що навколо проходить огляд-конкурс на найкращу вишиванку і на найсимпатичнішого патріота. Ні на одному плакаті або білборді ми не побачили підпис «політик-професіонал» або «економіст-професіонал». Але, мабуть, демократія у нас аматорська, а не професійна. Зате вона «заглиблюється», до неї додається прозорості. Ось і відеокамери вже закріплені на виборчих дільницях. Закріплені і протестовані.
І буде прикро, якщо українські вчені-психологи не використають для науки цю унікальну ситуацію, яка, напевно, складеться на виборчих дільницях та у виборчих комісіях. Коли через наявність відеокамер деяким членам виборчих комісій буде страшно виконувати якусь незаконну і неофіційну вказівку місцевої або іншої влади. Який страх переможе в цій ситуації? Страх перед відеокамерою чи страх перед начальством? Або місцева влада дасть вказівку не боятися відеокамер?! Мине кілька днів, і ми отримаємо відповідь на це цікаве запитання.
Андрій Курков – письменник, журналіст, кіносценарист
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Не знаю, чи займалися наші вітчизняні науковці вивченням природи страху, але якщо не займалися, то зараз – саме час! Для себе я вже зрозумів кілька закономірностей, що стосуються цього явища. І мова йде не про дитячі страхи, коли малюкові перед сном здається, що і в шафі, і під ліжком, і навіть за фіранкою ховаються дракони й привиди. Мова йде і не про страхи медичного, точніше, психічного походження. Мова йтиме про зовсім інший різновид страху: про суспільно-політичний страх. Хочете вірте, хочете не вірте, а такий страх час від часу проявляється в країнах із нестійкою демократією. І з’являється він завжди під час виборів.
В Україні він проявляється, мабуть, сильніше через те, що історично Україною саме за допомогою страху і керували. То страх голоду, породжений голодоморами, то страх репресій, породжений радянською владою. І зараз, проїхавшись по Західній Україні, я на своєму досвіді відчув рецидиви радянського страху. Цей страх намагаються повернути людям не скрізь, а тільки там, де є для цього передумови. І економічні, і соціальні.
Страх легко передається зверху вниз
Найлегше керувати переляканими людьми – це розуміє кожен начальник, особливо якщо його попередньо самого налякали. Так от, головна закономірність, яку я можу вивести, – страх легко передається згори вниз по владній вертикалі і практично ніколи – знизу вгору.
Рік тому ми з колегами-письменниками та видавцями планували проводити, починаючи з цієї осені, новий щорічний літературний фестиваль «Слово над Збручем» у Тернопільській області з центром у Гусятині й виступами письменників у Гусятинському та сусідніх районах. Якось не подумали, що фестиваль збігатиметься з часом воєнних дій – тобто з виборами. Точніше сказати: не думали, що вибори знову будуть схожі на воєнні дії. А під час війни проводити літературні та інші фестивалі, як ви розумієте, не прийнято. Яке там мистецтво, коли гармати гримлять і кулемети торохтять.
Вирішили ми замість фестивалю проїхати по декількох райцентрах Тернопільщини з літературними зустрічами вузьким колом – ми вдвох з Ірен Роздобудько від письменницького цеху і бард Ігор Жук – від цеху авторської пісні. Запросив нас мер Гусятина, і відправилися ми з ним у поїздку. Однак через те, що мер бере участь у виборах, то й наші виступи місцева влада відразу визнала політичними, і, завдяки цьому, політична обстановка на Тернопільщині стала нам ясною, як небо при безхмарній погоді.
Вже в перший день після наших виступів у Монастириськах і Бучачі перед нами вибачилися представники місцевої інтелігенції за напівпорожні зали будинків культури. «Районна влада заборонила вчителям приходити на зустрічі з вами. Вони подумали, що ви будете агітувати!» – сказали нам ті, хто прийшли.
Зустрічі все одно відбулися. Спілкування було, як прийнято говорити, «цікавим і невимушеним». Письменники говорили про літературу, і навіть слухачі практично не ставили політичних питань. Тільки після офіційної частини підходили і, переходячи на шепіт, розповідали про події. Самі розповідали. Ось і залишився у нас, як каже Жванецький, осад. Осад не те, щоб гіркий, але той, що підштовхує до роздумів. До роздумів про страх.
Кандидати у вишиванках
Тут саме час згадати і другу помічену мною закономірність: чим далі райцентр від обласного центру, тим більше в ньому страху. Навіть у Теребовлі, напевно, найближчому до Тернополя райцентрі, той же шепіт, ті ж заборони. А стовпи, огорожі, балкони – все заклеєне портретами кандидатів. Ті, що від влади, вони вище і видно їх здалеку, адже висять вони на білбордах. А ті, що від різних опозиційних партій – нижче, на рівні людського зросту. Можна було б сказати, що вони свідомо ближче до людей розмістили свою агітацію. Але в більшості випадків агітація обмежується словами «єдиний патріот» або «єдиний націоналіст» під портретом кандидата.
Що, однак, об’єднує на агітаційних портретах практично всіх кандидатів у депутати, так це те, що одягнені вони всі у вишиванки. Ось і виникло у мене враження, що навколо проходить огляд-конкурс на найкращу вишиванку і на найсимпатичнішого патріота. Ні на одному плакаті або білборді ми не побачили підпис «політик-професіонал» або «економіст-професіонал». Але, мабуть, демократія у нас аматорська, а не професійна. Зате вона «заглиблюється», до неї додається прозорості. Ось і відеокамери вже закріплені на виборчих дільницях. Закріплені і протестовані.
І буде прикро, якщо українські вчені-психологи не використають для науки цю унікальну ситуацію, яка, напевно, складеться на виборчих дільницях та у виборчих комісіях. Коли через наявність відеокамер деяким членам виборчих комісій буде страшно виконувати якусь незаконну і неофіційну вказівку місцевої або іншої влади. Який страх переможе в цій ситуації? Страх перед відеокамерою чи страх перед начальством? Або місцева влада дасть вказівку не боятися відеокамер?! Мине кілька днів, і ми отримаємо відповідь на це цікаве запитання.
Андрій Курков – письменник, журналіст, кіносценарист
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода