Азербайджанський президент Ільхам Алієв позбавив звання народного письменника одного з найвідоміших представників сучасної азербайджанської літератури Акрама Айліслі. Главі держави не сподобався останній роман письменника «Кам'яні сни», в якому Айліслі спробував розібратися в вірмено-азербайджанському конфлікті кінця минулого століття. Але мова в цьому тексті піде не про дискусії навколо роману, а про самe звання. Я щиро не можу зрозуміти: як у наш час президент може визначати, хто народний письменник, а хто не дуже? І чи дійсно Ільхам Алієв думає, що одним розчерком свого пера він може перекреслити внесок Акрама Айліслі в азербайджанську літературу?
Те, що звання народного письменника з’явилося в радянський час – разом зі званнями народних артистів, заслужених журналістів і так далі – теж цілком зрозуміло: більшовики були переконані, що саме вони можуть і повинні складати культурний «табель про ранги». Причому, що цікаво: в Росії та Україні ніяких народних письменників зроду не було, оскільки вважалося, що російські й українські письменники не вимагають подібного звеличення. А ось майже у всіх інших союзних і автономних республіках звання народних письменників з'явилися начебто як на підтвердження того, що література «молодших братів» все ще не виросла з коротких штанців, її представники – вихідці з народної гущі і повинні бути в розраду увінчані почесними званнями.
А ось ще приклад – звання заслуженого журналіста. У Російській Федерації такого звання не було ніколи, оскільки малося на увазі, що вся журналістика в Росії, вірніше в Москві, і зосереджена. Зате для українських журналістів безглузде звання було ніби як компенсацією за провінційність, бідність і відсталість, за відсутність кореспондентських пунктів за кордоном, за ефір Всесоюзного радіо, який можна було переривати місцевими радіопередачами, – тобто за те, що нашій журналістиці не давали стати журналістикою. Вражає те, що ми цим пишалися – і продовжуємо пишатися в новий час, який повинен був позбавити нас від ганьби радянських почесних звань. Ми ніби не помічаємо, що в списку народних артистів генії і улюбленці публіки сусідять з кар’єристами-секретарями парткомів або просто з дружинами високопоставлених чиновників. Що серед заслужених журналістів є професіонали, а є люди, яких ніхто журналістами не вважає і навіть руки їм не подає. Але звання всіх зрівнюють, привчають нас до думки, що народної любові можна досягти не талантом, а указом, що цінність роману визначається президентом, а не читачем, що найголовніше – це бути не Курбасом або Стусом, Мейєрхольдом або Висоцьким, Айтматовим або Янкою Купалою – а найголовніше бути народним або заслуженим.
Хоча б заслуженим діячем культури ...
Віталій Портников – журналіст Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Те, що звання народного письменника з’явилося в радянський час – разом зі званнями народних артистів, заслужених журналістів і так далі – теж цілком зрозуміло: більшовики були переконані, що саме вони можуть і повинні складати культурний «табель про ранги». Причому, що цікаво: в Росії та Україні ніяких народних письменників зроду не було, оскільки вважалося, що російські й українські письменники не вимагають подібного звеличення. А ось майже у всіх інших союзних і автономних республіках звання народних письменників з'явилися начебто як на підтвердження того, що література «молодших братів» все ще не виросла з коротких штанців, її представники – вихідці з народної гущі і повинні бути в розраду увінчані почесними званнями.
А ось ще приклад – звання заслуженого журналіста. У Російській Федерації такого звання не було ніколи, оскільки малося на увазі, що вся журналістика в Росії, вірніше в Москві, і зосереджена. Зате для українських журналістів безглузде звання було ніби як компенсацією за провінційність, бідність і відсталість, за відсутність кореспондентських пунктів за кордоном, за ефір Всесоюзного радіо, який можна було переривати місцевими радіопередачами, – тобто за те, що нашій журналістиці не давали стати журналістикою. Вражає те, що ми цим пишалися – і продовжуємо пишатися в новий час, який повинен був позбавити нас від ганьби радянських почесних звань. Ми ніби не помічаємо, що в списку народних артистів генії і улюбленці публіки сусідять з кар’єристами-секретарями парткомів або просто з дружинами високопоставлених чиновників. Що серед заслужених журналістів є професіонали, а є люди, яких ніхто журналістами не вважає і навіть руки їм не подає. Але звання всіх зрівнюють, привчають нас до думки, що народної любові можна досягти не талантом, а указом, що цінність роману визначається президентом, а не читачем, що найголовніше – це бути не Курбасом або Стусом, Мейєрхольдом або Висоцьким, Айтматовим або Янкою Купалою – а найголовніше бути народним або заслуженим.
Хоча б заслуженим діячем культури ...
Віталій Портников – журналіст Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода