Напередодні опозиційної акції 18 травня пригадав, які очікування пов’язувалися із мітингами в російській столиці. Коли прийшов на Болотну площу, був просто приголомшений: такої кількості людей під час опозиційного мітингу я не бачив з кінця 90-х. Однак результати тодішніх опозиційних виступів є очевидними: крах Комуністичної партії й Радянського Союзу, вільні вибори, свобода ЗМІ...
Болотна площа до жодних реальних змін не призвела, ба більше – сьогодні ми присутні при фактичній консервації путінського режиму, його спробі реанімувати радянський ідеологічний код й спертися на найбільш реакційні елементи у суспільстві. Й справа не в тому, що влада перелякалася. Вона просто перестала загравати із тими, хто все одно не збирається її підтримувати – із самостійними людьми. А самі ці люди поки що не готові запропонувати власний порядок денний.
На практиці це означає, що протестний рух не перетворився на об’єднання людей, що виступають за реальні зміни у країні. Постійна зміна гасел й вимог, ідеологічна неоднорідність, відсутність реальних можливостей тиску на владу поза вулицею й бажання зберігати ситуацію у правовому полі – все це призвело до того, що тепер учасники мітингів на Болотній виступають не стільки за зміни й чесні вибори, скільки за звільнення своїх заарештованих товаришів. Та й чи варто дивуватися? Російську владу на її полі – полі легітимності – не обіграти. Можна скільки завгодно довго вимагати від держави чесності, але чого можна досягти в ситуації, коли критерії цієї чесності визначають у Кремлі?
Українській опозиції варто було б врахувати цей досвід. Звісно, українська ситуація відрізняється від російської – але ж це поки що. Влада бажає побудувати тут саме Росію. І якщо прихильники опозиції не усвідомлять, що потрібна не стільки зміна влади, скільки системні перетворення, вони програють – навіть якщо виведуть на вулиці весь Київ.
Віталій Портников – журналіст Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Болотна площа до жодних реальних змін не призвела, ба більше – сьогодні ми присутні при фактичній консервації путінського режиму, його спробі реанімувати радянський ідеологічний код й спертися на найбільш реакційні елементи у суспільстві. Й справа не в тому, що влада перелякалася. Вона просто перестала загравати із тими, хто все одно не збирається її підтримувати – із самостійними людьми. А самі ці люди поки що не готові запропонувати власний порядок денний.
На практиці це означає, що протестний рух не перетворився на об’єднання людей, що виступають за реальні зміни у країні. Постійна зміна гасел й вимог, ідеологічна неоднорідність, відсутність реальних можливостей тиску на владу поза вулицею й бажання зберігати ситуацію у правовому полі – все це призвело до того, що тепер учасники мітингів на Болотній виступають не стільки за зміни й чесні вибори, скільки за звільнення своїх заарештованих товаришів. Та й чи варто дивуватися? Російську владу на її полі – полі легітимності – не обіграти. Можна скільки завгодно довго вимагати від держави чесності, але чого можна досягти в ситуації, коли критерії цієї чесності визначають у Кремлі?
Українській опозиції варто було б врахувати цей досвід. Звісно, українська ситуація відрізняється від російської – але ж це поки що. Влада бажає побудувати тут саме Росію. І якщо прихильники опозиції не усвідомлять, що потрібна не стільки зміна влади, скільки системні перетворення, вони програють – навіть якщо виведуть на вулиці весь Київ.
Віталій Портников – журналіст Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода