Прага – У Празі закінчились зйомки серіалу, який розповідає про обставини подій 45-річної давнини, коли у Кремлі вирішувалось питання окупації Чехословаччини військами Варшавського договору. На роль людини, яка у ті дні віддавала накази (а це був тодішній партійний лідер Леонід Брежнєв), запросили українського актора Олександра Ігнатушу. Перебуваючи у Празі на зйомках, актор відвідав Радіо Свобода і розповів, чому саме його запросили грати таку одіозну постать.
– Хороший актор, по-перше, я, сподіваюся. А насправді, це відносно іронія, бо в мене були кастинг-проби у Києві до представників чеської групи, яка знімала там фільм жахів на базі наших трагічних подій Чорнобиля. Я пройшов цей конкурс, але відмовився зніматися. По-перше, у мене було мало часу, я мав тоді роботу у Києві зі своїм фільмом. А по-друге, мені не сподобався підхід. Для нас це трагедія, для народу, для Європи так само. І мені здалося недоречним створювати на цьому хай не розважальний, але все ж якісь такі жахи, які навряд чи доречні для такої теми. Тож я відмовився. Але так як проби були добрі, я їх, очевидно, переконав у тому, що спроможний на якісь яскраві ролі як актор, то на роль Брежнєва, коли вони мені зателефонували і запросили, я дав згоду.
Хоча б через те, що це цікава для актора робота – незалежно від персоналій, перевтілитися в історичну фігуру, одіозну в чомусь фігуру, анекдотичну фігуру. Ми добре пам’ятаємо, він довго правив Радянським Союзом і, по-моєму, набрид і нам, і собі вже під кінець. Але відповідальність ця мене супроводжує і зараз, коли я працюю. Ясно, що там потребується багато гриму, але не особлива вимога була у режисера до подібності зовнішньої стовідсоткової, як до акторської, внутрішньої. І для мене це найважливіше, коли, наприклад, праця з голосом.
– Не заважає це, отакі зовнішні моменти, майже анекдотичні, адже дуже багато анекдотів ходило, які зображали саме цей стиль розмови?
– У цьому і інтерес, розумієте? На стику гротеску все ж таки тримати серйозність теми і в чомусь жахіття. Бо тексти, які мені пропонують, які говорить Брежнєв у кадрі, це досить жорсткі тексти. Він давить на Дубчека, Черника, Свободу з тим, що ми можемо почати війну, для нас не такий важливий ваш народ, як збереження загальної системи цього соціалістичного табору. І там дуже жорсткі розмови. Ми знімаємо це в Народному музеї, прекрасна будова, але дія начебто відбувається в Кремлі.
– А як називається фільм?
– Якщо я правильно назву, це «Руштіна», так буде чеською «російська мова».
– Багато хто Вас пам’ятає із серіалу «Свати» – це український проект, але російськомовний, з російськими зірками і українськими акторами в маленьких ролях. А чому не навпаки?
– Це наша біда. Власне, Україна, на мій погляд, залишається великою мірою окупована. У першу чергу окупована культурно, медійно і так далі. Чим займається наше Міністерство культури, я особисто не дуже знаю. Хоча зараз проявляються рухи в бік випуску українських фільмів і начебто і кошти на це знаходять. Що з цього вийде, потім побачимо. «Сватів» випускає «95-й квартал». Це незалежна група веселих українських російськомовних молодих людей з різних регіонів, та й не тільки українських, там і білоруси пишуть сценарій. Вони «кавеенщики», які просувалися на просторах СНД, і зрозуміло, що вони несуть російську культуру, хоча за духом це часто українська. «Свати» – це така історія загальнослов’янська або совкова, можна так назвати. Це такі симпатичні пережитки вчорашнього Союзу. Ця історія цікава і в Україні, і в Росії, і в Білорусі, і в Казахстані.
– Вас знають і як співака, на початку розмови лунає пісня про Україну у Вашому виконанні. Як вона виникла?
– Співаком мене назвати, може, занадто, я не вважаю себе співаком. Скоріше, я любитель поезії. А пісня ця виникла у Нью-Йорку, коли я відчув те, що називається ностальгією. І я зрозумів, що треба створити пісню, де були б різні слова, але рефрен кожного куплету звучав би: «і Україна, і Україна» – ніби все, що в цьому світі нас оточує, все, заради чого, це народ, спільність, боюся сказати, держава, бо ми ще її не маємо, такої, як хотілось би. Тому, власне, пісня й називається «Мрія про Україну». Це лише мрія про те, якою Україна мала б бути.
– Яке у Вас, Олександре, звання?
– Ніякого в мене звання немає, я собі присвоїв сам це звання. Це звання горде, але неофіційне. Я з гумором, коли мені виповнилося 50 років, я видав цей диск, сам собі зробив подарунок – пісенний диск, який називається «Білий вовк». І заодно присвоїв собі звання. Бо держава про мене забула. І я думаю, коли когось поруч на сцені оголошують: «Народний артист України такий-то», а він маленький і ніякий. А тут виходжу я – великий, красивий – і мене просто: «артист Ігнатуша». Не годиться! Так ось я подумав, коли його оголошують «Народний артист України такий-то», я попрошу мене оголосити: «Артист народу України Олександр Ігнатуша»! Це абсолютна правда. А якого ж я народу артист?
Це лише уривки з інтерв’ю Олександра Ігнатуші, яке було взяте у п’ятницю, в День державного прапора України. Повна версія відеоінтерв’ю – у відеозапису.
Актор Олександр Ігнатуша під час накладання гриму до ролі Брежнєва на знімальному майданчику у Празі (приватне фото актора)
– Хороший актор, по-перше, я, сподіваюся. А насправді, це відносно іронія, бо в мене були кастинг-проби у Києві до представників чеської групи, яка знімала там фільм жахів на базі наших трагічних подій Чорнобиля. Я пройшов цей конкурс, але відмовився зніматися. По-перше, у мене було мало часу, я мав тоді роботу у Києві зі своїм фільмом. А по-друге, мені не сподобався підхід. Для нас це трагедія, для народу, для Європи так само. І мені здалося недоречним створювати на цьому хай не розважальний, але все ж якісь такі жахи, які навряд чи доречні для такої теми. Тож я відмовився. Але так як проби були добрі, я їх, очевидно, переконав у тому, що спроможний на якісь яскраві ролі як актор, то на роль Брежнєва, коли вони мені зателефонували і запросили, я дав згоду.
Хоча б через те, що це цікава для актора робота – незалежно від персоналій, перевтілитися в історичну фігуру, одіозну в чомусь фігуру, анекдотичну фігуру. Ми добре пам’ятаємо, він довго правив Радянським Союзом і, по-моєму, набрид і нам, і собі вже під кінець. Але відповідальність ця мене супроводжує і зараз, коли я працюю. Ясно, що там потребується багато гриму, але не особлива вимога була у режисера до подібності зовнішньої стовідсоткової, як до акторської, внутрішньої. І для мене це найважливіше, коли, наприклад, праця з голосом.
– Не заважає це, отакі зовнішні моменти, майже анекдотичні, адже дуже багато анекдотів ходило, які зображали саме цей стиль розмови?
– У цьому і інтерес, розумієте? На стику гротеску все ж таки тримати серйозність теми і в чомусь жахіття. Бо тексти, які мені пропонують, які говорить Брежнєв у кадрі, це досить жорсткі тексти. Він давить на Дубчека, Черника, Свободу з тим, що ми можемо почати війну, для нас не такий важливий ваш народ, як збереження загальної системи цього соціалістичного табору. І там дуже жорсткі розмови. Ми знімаємо це в Народному музеї, прекрасна будова, але дія начебто відбувається в Кремлі.
– А як називається фільм?
Олександр Ігнатуша разом з актором Олександром Подольховським, який грає у серіалі роль Олексія Косигіна (приватне фото Олександра Ігнатуші)
– Якщо я правильно назву, це «Руштіна», так буде чеською «російська мова».
– Багато хто Вас пам’ятає із серіалу «Свати» – це український проект, але російськомовний, з російськими зірками і українськими акторами в маленьких ролях. А чому не навпаки?
– Це наша біда. Власне, Україна, на мій погляд, залишається великою мірою окупована. У першу чергу окупована культурно, медійно і так далі. Чим займається наше Міністерство культури, я особисто не дуже знаю. Хоча зараз проявляються рухи в бік випуску українських фільмів і начебто і кошти на це знаходять. Що з цього вийде, потім побачимо. «Сватів» випускає «95-й квартал». Це незалежна група веселих українських російськомовних молодих людей з різних регіонів, та й не тільки українських, там і білоруси пишуть сценарій. Вони «кавеенщики», які просувалися на просторах СНД, і зрозуміло, що вони несуть російську культуру, хоча за духом це часто українська. «Свати» – це така історія загальнослов’янська або совкова, можна так назвати. Це такі симпатичні пережитки вчорашнього Союзу. Ця історія цікава і в Україні, і в Росії, і в Білорусі, і в Казахстані.
Олександр Ігнатуша після інтерв’ю на Радіо Свобода
– Вас знають і як співака, на початку розмови лунає пісня про Україну у Вашому виконанні. Як вона виникла?
– Співаком мене назвати, може, занадто, я не вважаю себе співаком. Скоріше, я любитель поезії. А пісня ця виникла у Нью-Йорку, коли я відчув те, що називається ностальгією. І я зрозумів, що треба створити пісню, де були б різні слова, але рефрен кожного куплету звучав би: «і Україна, і Україна» – ніби все, що в цьому світі нас оточує, все, заради чого, це народ, спільність, боюся сказати, держава, бо ми ще її не маємо, такої, як хотілось би. Тому, власне, пісня й називається «Мрія про Україну». Це лише мрія про те, якою Україна мала б бути.
– Яке у Вас, Олександре, звання?
Олександр Ігнатуша та Людмила Ваннек після інтерв’ю у празькому бюро Радіо Свобода
– Ніякого в мене звання немає, я собі присвоїв сам це звання. Це звання горде, але неофіційне. Я з гумором, коли мені виповнилося 50 років, я видав цей диск, сам собі зробив подарунок – пісенний диск, який називається «Білий вовк». І заодно присвоїв собі звання. Бо держава про мене забула. І я думаю, коли когось поруч на сцені оголошують: «Народний артист України такий-то», а він маленький і ніякий. А тут виходжу я – великий, красивий – і мене просто: «артист Ігнатуша». Не годиться! Так ось я подумав, коли його оголошують «Народний артист України такий-то», я попрошу мене оголосити: «Артист народу України Олександр Ігнатуша»! Це абсолютна правда. А якого ж я народу артист?
Це лише уривки з інтерв’ю Олександра Ігнатуші, яке було взяте у п’ятницю, в День державного прапора України. Повна версія відеоінтерв’ю – у відеозапису.