БЛОГИ
Ірина Виртосу
9 березня, Сімферополь...Поїзд. Їду в Сімферополь, запізнюємося на 20 хвилин. Дзвінок подруги: «Іро, ти тільки не хвилюйся. У нас тут на вокзалі дружинники перевіряють речі. Так що десь глибоко заховай свій фотоапарат, ну і засунь своє журналістське посвідчення куди подалі».
Справді, вихід з перону біля колії, де зупинився поїзд № 28 Київ-Севастополь, зустрічали кремезні чоловіки із червоною пов’язкою. Обіймаю міцно подругу, віддаю свій важкелезний рюкзак із апаратурою її чоловіку, а потім думаю – можливо, забрати: дівчат наче не перевіряють.
Нас спочатку спробували затримати, але чи то мій фальцет: «Це мої речі!», – чи-то обличчя «а-ля мороз» – врешті ми нахабно пройшли повз них, не зупиняючись.
Вокзал майже порожній, усі намагаються якнайшвидше полишити його. Ми також.
У таксі не сідали, вирішили пройтись повз військову частину на Карла Маркса, як то кажуть, щоб одразу зануритися в атмосферу. Кілька чоловіків-козаків – а так усе спокійно. Обіцяних «зелених чоловічків» поки не зустріла.
Йдемо далі. Кримська Верховна Рада – площа майже порожня: окрім тих, хто патрулюють, ну й іноземних журналістів. На мене із фотоапаратом поглядають скоса, але не чіпають
Перший пункт. Акція «Кримская весна» на площі Леніна. Ще здалеку були чутні гучномовці, з яких гучно лунали російські пісні. Якщо заплющити очі, можна пригадати далеке-далеке дитинство, коли на 1 травня чи то 9 травня мене батьки водили на мітинг. Дежавю. Подумки перехрестилась і занурилась у натовп. У біло-червоно-синьому морі прапорів я вдивлялася в обличчя людей. Вони світилися: вони справді хочуть вірити, що Росія з ними, вони дружно вигукували «Ро-сі-я», вони співали, плескали у долоні, підтанцьовували. На їхньому переважно біднуватому одязі, «бюджетних» пальтечках і беретах, де-не-де висіли стрічки-триколор і так звані «георгіївські стрічки».
Ось о 11:35 вийшли на сцену ключові фігуранти, зокрема спікер Верховної Ради Автономної Республіки Криму Володимир Константинов та прем’єр-міністр Криму Сергій Аксьонов.
Їх зустріли оваціями.
«Ви же знаєте, за кого голосувати?» – заговорив російською Константинов. І йому луною відгукнувся натовп: «Росія».
Аксьонов і собі російською: «Південно-Східний регіон теж потребує підтримки – визначитися, за який вектор. І цей вектор – Російська Федерація! Ми витримали все. І кримчани повинні прийняти самостійне рішення... бути з Російською Федерацією. Ура, товариші!»...
І знову – шквал радості.
Зі сцени лунає інше гасло: «Нам треба подякувати Росії, що вона нас прийняла...».
Оплески.
І віриш їм – цим людям. І тим більше не хочеш тут лишатися... Уся площа Леніна, частина дороги заповнена людьми. З метою безпеки – спілкуюся російською, і від того... ще гірше.
Поспішаю на іншу акцію – вшанування 200-річчя народження Тараса Шевченка.
Ще здалеку видніються жовто-сині кольори, і трохи спокійніше. Людей менше, ніж на площі Леніна. Але місцеві кажуть, що сьогодні значно більше, ніж звичайно на таких акціях.
Знову осяйні обличчя – які вірять, які не хочуть війни, які співають гімн України акапельно й напам’ять читають вірші Шевченка. Вони скандують вже інші гасла: «Бойкот референдуму!», «Ми поважаємо всіх» (російською), «Слава Україні!».
До мікрофону підійшов архієпископ Сімферопольський і Кримський Української православної церкви Київського патріархату Климент й оголошує про зникнення двох активістів.
«Офіційна заява громадського об’єднання «Український дім». Сьогодні міліцією було затримано двох активістів на залізничному вокзалі – Анатолія Ковальського і Андрія Щекуна. Потім їх було передано злочинним елементам. Де зараз активісти – ніхто не знає. Міліція відмовляється говорити. Якщо до закінчення мітингу не будуть вони знайдені, ми перекриваємо Севастопольську трасу...», – заявив архієпископ.
Люди кричать «Ганьба!». Опісля починається молебень.
Я запитую в однієї з учасниці акції, чому вона тут. «Мене звати Інна, я з Ялти. Не можу мовчати. Тут я можу бути зі своїми однодумцями. Страх спочатку був, тепер уже не страшно...», – упевненно каже жінка. У неї в руках гвоздики і плакат «Пташці гілка краща від золотої клітки» (російською), який вона високо підіймає, щоб його було видно здаля.
Ловлю поглядом двох молодих людей – вони, міцно обійнявшись і доповнюючи один одного, відповідають російською: «Ми, українці, і ми не хочемо в Росію. Ми там були – там багато наших родичів, приїжджали до них у гості. Але в Росії
...У цілому на вулицях спокійно – батьки із дітьми поспішають у магазин, дівчина на підборах говорить по телефону, на ринку, як завжди, купа людей. Але тільки починаєш вслухатися в розмови людей – окрім, як про Крим і що далі буде, нічого немає. Біля банкоматів невеличкі черги – кримчани знімають готівку. Кажуть, долари вже купити не можна.
В автобусі одна бабця бубонить: «Потрібно зараз поклонитися російським солдатам, що вони нас захищають. Якби вони не прийшли, була б бійня...». «Про що ви говорите?..» – із тихим сумом заперечила їй інша бабця.
Суцільна тривога. Навіть у тих, хто радіє за Росію, в очах невпевненість.
Думки, висловлені в розділі «Блоги», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода