Володимир Тольц
У 1968-му, після введення військ до Чехословаччини, ЦК КПРС ухвалив у 10-денний термін видати пропагандистську «Білу книгу» («Матеріали про контрреволюційну змову проти соціалістичної Чехословаччини»).
Доручили справу Агентству преси «Новости». Визначили обсяг – «15–17 друкованих аркушів російською, чеською, словацькою, німецькою, польською, угорською, болгарською, англійською, французькою, іспанською, арабською і за необхідності іншими мовами». Обсяг неабиякий, а терміни гранично стислі. Як зібрати і обробити за цей час необхідний матеріал, що розкриває «підготовку і характер контрреволюційної змови» (це формулювання мало витіснити обросле позитивними конотаціями словосполучення «Празька весна»)? Звідки взяти «докази» задуму «антисоціалістичних сил, спрямованого на відрив Чехословаччини від соціалістичної системи і реставрацію капіталізму»? – Міністерство оборони, КДБ і ТАРС зобов’язали надати документи і матеріали.
У гарячці подій (треба встигнути до призначеного терміну, притому що пропаганда не була головною функцією військових і кадебешників) Міністерство оборони і КДБ видали купу своїх матеріалів, почасти цілком таємних. Але публікувати більшість із них було неможливо. Навіть не з причини військових і політичних таємниць, що в них містилися. А тому, що така публікація суперечила б контрпропагандистським цілям видання і могла викликати в читача скепсис, недовіру і гірку посмішку.
Ось лише деякі з пасажів секретних багатосторінкових матеріалів, яких ніколи не побачили читачі «Білої книги»:
«Присутні натовпи контрреволюціонерів вигукували грубі антирадянські гасла: «Бий фашистів», «Окупанти, геть додому», «Ви дієте, як фашисти», «Смерть фашистам» та ін.»
Це з довідки начальника особливого відділу КДБ (військова частина 32050) майора Зоріна. А ось доповідна інструктора політвідділу 38-ї армії підполковника Косенкова начальникові політвідділу в/ч 48927 про становище в районі Оломоуца:
«…На пропозицію інженера Забранського (затятого правого) було ухвалено рішення оголосити Оломоуц «мертвим містом», що означало не вступати в контакт із радянськими солдатами, не виходити в місто, не давати води. <…> Протягом 22, 23, 24, 25 [серпня] місто вкривалося все більшою кількістю гасел, написів; 26-го вже з’являються гасла «Бийте окупантів, як Зоя Космодем’янська» (ну як назвати це гасло антирадянським? – ред.), радіо підпільне міста та району Оломоуц закликало до смертного, святого бою проти окупантів».
На підставі агентурних даних повідомлялося і про нібито наявну змову повій. Незрозуміло тільки, що вони замислили: чи то вступати в інтимну близькість із відважними радянськими воїнами з метою їхнього морального розкладання й ослаблення боєздатності, чи то, навпаки, відмовляти їм у братерській радянсько-чехословацькій любові і дружбі? Командування 20-ї гвардійської армії доповідало маршалові Петру Кошовому:
«30.9.68. газета «Свобода», орган Середньо-Чеського обкому КПЧ, вмістила статтю, в якій схвалюється розправа над дівчатами (були побиті й обстрижені) за спілкування з радянськими солдатами. Газета писала «Не подавати якомога довше руки цим дівчатам».
Взагалі-то і радянське армійське командування до таких контактів ставилося насторожено. «Культурно» дружити – просимо, а от стосунки між статями, здатні довести до любові, – це ані-ні… Але від дружби чехи чомусь ухилялися.
Із тієї ж доповіді командувачеві Групи радянських військ у Німеччині Петрові Кошовому:
«На встановлення тісних контактів і дружніх зв’язків партійні, місцеві органи влади і командування частин ЧНА (Чехословацької народної армії – ред.), як правило, не йдуть <…> На пропозицію дати концерт у бригаді обслуговування МНО (Міністерства національної оборони – ред.) начальник політвідділу підполковник Стенлд відповів: «Дивитися ваш концерт, коли ваші війська перебувають тут, просто неможливо». <…> Командир полку ППО підполковник Родгускі <…> заявив: «Можна змусити за наказом щось зробити, але не можна змусити за наказом думати, змінити свої переконання». 2.9. Перший секретар райкому Прага-4 Копецький заявив: «Ви – окупанти, захопили нашу країну, і в цій обстановці не може бути мови про дружні стосунки з радянськими військами».
Спочатку відсутність приязні навіть дивувала і ображала деяких радянських військовослужбовців. Капітан Дроздов, старшина Михеєнко, старші сержанти Храмов, Шмаров і Козловець (в/ч 11943), яким доручено було охороняти від пражан-мітингувальників один із мостів чеської столиці, скаржилися начальству:
«23 серпня 1968 року громадяни замовкли, ніхто до наших військовослужбовців не підходив, розмов не заводив, а якщо хтось і намагався, його вигуком обривали «молодчики», які групами перебували неподалік. Під мостом був туалет, який спеціально був закритий, щоб наші військовослужбовці ним не користувалися».
Якщо ж якісь стосунки між радянськими військовослужбовцями та місцевими все ж складалися, то це теж турбувало і чехословацьке, і радянське політичне керівництво. Посол у Празі Степан Червоненко переслав в МЗС і міністрові оборони таке повідомлення:
«Радянські солдати міняють консерви на гроші або вино (деякі райони Південно-Моравської області)».
У тій же депеші наводилися й інші приклади спроб встановлення «дружніх відносин»:
«У селі Дубі на Тірепіцку деякі жителі запросили у свої квартири солдатів і пригостили їх алкогольними напоями. Після цього радянські солдати, будучи в нетверезому стані, припускалися різних неподобств (стріляли, наприклад, у працівників держбезпеки). Поранений ніхто не був».
Бували й серйозніші наслідки:
«…У Долні Логоті, район Їндржіхув Градец, вісім радянських солдатів пили в місцевій пивниці. Пізнього вечора в перебігу дебатів біля пивниці був поранений у ногу з пістолета студент Владімір Мотл (солдат, мабуть, грався з пістолетом – В. Т. ), солдати з місця дії поїхали геть».
Загалом до моменту виходу «Білої книги» дружні відносини між окупантами і окупованими якось не склалися. Але ж і на зразки «контрреволюційної диверсії» все це не тягнуло. Були епізоди і серйозніші. Приміром, повідомлення про те, що «в селі Войковіце була отруєна вода (мишієм), призначена для радянських військ». У зведеннях особістів це проходить двічі. Первісна доповідь виглядала так:
«3 вересня ц. р. лікарем в/ч 86725 (понтонно-мостовий полк) була здана вода на проведення аналізу на ОР (отруйні речовини – ред.) в санітарно-епідеміологічне відділення <…>. Вода взята з міського водогону М. Войковіце з крана, розташованого поблизу пивоварного заводу. цією водою користується понтонно-мостовий полк. <…> Після проведення аналізу води було виявлено у воді вміст мишію 0,004 мг на 1 літр води. За висновком фахівців, даний % вмісту мишію не небезпечний. Але мишій має властивість не розчинятися в організмі, що призводить до повільного отруєння. <…> Слід також зазначити, що місце забору води не охороняється.
Оперуповноважений
Технік-лейтенант
Хорков»
Не треба було бути опером і техніком-лейтенантом, щоб здогадатися, що з міського водогону п’ють усі, а не тільки радянські воїни, які приїхали на танках надати чехам і словакам «братерську допомогу». Ясно було, що й місцеве пиво, яке солдатам пити не заборонили, містить у мікродозах ті ж арсеніди, які були знайдені у використаній для його виробництва воді. Можливо, на Луб’янці з’ясували й те, про що багато разів писали радянські геологи: вугілля в деяких місцях Чехословаччини містить багаті мишієпохідні компоненти. Коротше, в «Білу книгу» цей епізод як ілюстрація «контрреволюційної змови проти соціалізму», як і всі вище наведене, не потрапив.
* * *
Але виявилося, що можна обійтися і придуманими раніше пропагандистськими байками…
Завдання ЦК було виконано своєчасно.