Державні коні можуть опинитися на м’ясокомбінатах через приватизацію галузі

Аліна Смутко

Серед найбільш екзотичних державних активів, які мають бути приватизовані згідно з планом Кабінету міністрів України від 12 травня, є 14 кінних заводів. З 346 підприємств, які мають бути приватизовані найближчим часом, президент Петро Порошенко у своїй промові 3 червня згадав саме ці. «Хто мені може пояснити, для чого державі аж 14 кінних заводів, які також заборонені до приватизації?» – запитав Порошенко. Наразі Фонд держмайна отримує ці активи на власний баланс – цей крок є першим етапом перед продажем. Тим часом, працівники державних кінних заводів побоюються, що приватизація поховає їхню галузь і – в буквальному сенсі – 1657 коней, які зараз належать державі.

Адже саме конярство – справа збиткова. Проте кожен такий завод має у своєму розпорядженні по кілька тисяч гектарів землі, яка вже приваблює інвесторів. І мало кого з них цікавить доля коней, переконують заводчани.

Тетяна Копилова працює на Дібрівському кінному заводі, що на Полтавщині. Рік тому жінка повернулася працювати на підприємство після трирічного перебування у США. Започаткувала на заводі музей та порядкує місцевий кінний туризм.

Дібрівський кінний завод працює вже 127 років

«Ось реорганізують усе, роздарують акції тим, хто у Києві по клавіатурі в офісі клацає, а вони ж хвіст від гриви відрізнити не можуть! – бідкається Тетяна. – А коні тоді що? На м’ясокомбінат?»

Копилова вважає, що така галузь має залишитися у власності держави, адже приватний підприємець «не потягне» усіх витрат на утримання кінної частини. Проте із працівницею заводу вже не погодився Кабінет міністрів України.

Нині Дібрівський завод має 285 коней. Всього у державні власності їх – 1657

Що продаємо та кому

Відповідно до постанови Кабінету міністрів України № 271, урядовці зобов’язали Фонд держмайна провести аукціон із приватизації, в тому числі, й державного підприємства «Конярство України». Його утворили п’ять років тому з 14 фірм. Шляхом продажу чиновники хочуть вивести неприбуткові активи, які тягнуть на своїх плечах платники податків, з державної власності. За даними на 2010 рік, дотації на це підприємство склали 25 мільйонів гривень на рік – це остання публічно доступна статистика операційної діяльності. Загалом підприємство має 230 мільйонів гривень боргів.

Директор ДП «Конярство України» Денис Птушко пояснює, що приватизація може пройти двома шляхами – акціонування або розпаювання. У першому випадку очікують на прихід інвестора. Птушко вірить у те, що на ринку є люди, «залюблені в коней», які можуть і хочуть вкладати в конярство.

«Інвестуватимуть ті, хто бачать у конярстві перспективу і розуміють, що ця галузь – справа добрих, але не швидких прибутків. Ми вже робимо перші кроки для того, аби зробити цю галузь фінансово привабливою. Відновлюємо правовстановлюючі документи, відроджуємо традиції виставок і змагань в Україні, намагаємося демонструвати наших коней за кордоном», – каже він.

Коні повертаються зі щоденного випасу до загону

Доцент кафедри конярства і бджільництва Київського університету біоресурсів та природокористування Сергій Осадчий вважає, що потенційні інвестори в Україні вже є.

«В Україні є люди, яким під силу купівля такого ресурсу. Я думаю, що Олександр Оніщенко потенційно міг би зацікавитися цим. За 15 років він встиг зарекомендувати себе добрим коневласником», – зазначив вчений.

Оніщенко – президент Федерації кінного спорту України, народний депутат останніх двох скликань та член «Парті регіонів». Журнал «Фокус» двічі включав його до рейтингу «200 найбагатших людей України. Останнього разу – в 2012 році, зі статком в 37,7 мільйонів доларів США. Сам Оніщенко та інші відомі конярі поки не висловлювали зацікавленості у приватизації держзаводів.

Денис Птушко також наводить приклади успішного кінного бізнесу в Україні і зазначає, що є ймовірність, що власники цих підприємств захочуть розширити бізнес за рахунок державних активів.

«Кінний завод «Мілленніум», наприклад, вже сьогодні показує результат. І не лише на іподромах, а й у фінансових показниках», – каже він.

Власником заводу є донецький бізнесмен Костянтин Згара, який є головою правління асоціації «Жокей-клуб «Україна», яка відповідає за державну атестацію українських та міжнародних порід коней.

Земля як фактор ризику

Другий сценарій, який Денис Птушко та його колеги називають ризикованим, – це розпаювання. У цьому випадку кінну та земельну частини розділять. Останню розпаюють і роздадуть працівникам та пенсіонерам підприємств, пояснює директор Дібрівського кінного заводу Микола Радченко. Він не вірить ні у «добросовісного» інвестора, ні у справедливе розпаювання. У будь-якому разі, на його думку, об’єктом боротьби стане земля, а коней чекає, в кращому разі, перепродаж.

Кінь рисистої породи тренується на майданчику із наїзником перед випробуваннями на іподромі

«Цього разу я бачу, що роздержавлення неминуче, і розумію, що розпаювання призведе до знищення кінної частини. Це ми тут зараз говоримо про любов до коней, а завтра кожен отримає пай, і любові – як не було», – говорить Радченко.

Земля – основний фактор ризику у процесі приватизації галузі конярства. Загалом державне підприємство має 43,7 тисяч гектарів землі у своєму розпорядженні. Але лише на 13% з них підприємство має правовстановлюючі документи, згідно з інформацією самого ДП.

Одна зі стаєнь Дібрівського заводу

«Найнебезпечнішими» регіонами директор «Конярства України» називає Полтавську та Кіровоградську області, де розташовані добрі родючі ґрунти. Дібрівський кінний завод нині має у розпорядженні 5 тисяч гектарів чорнозему. Директор пояснює, що підприємство тримаєтеся лише за рахунок рослинного виробництва, яке здійснюють на цих землях. Нині в Дібрівці співпрацюють із «Агрогрупою Деметра» – кіровоградським підприємством, що вирощує сільськогосподарські культури. Кінний завод має з цієї співпраці 50% прибутку з реалізації вирощеної продукції.

У 2010-му таким же чином завод співпрацював із агропромхолдингом «Астарта-Київ» – потужним виробником цукру та переробником сої. Тоді завод був на межі банкрутства, і за, словами керівництва, виходом із такого становища конярі завдячують спільному з холдингом бізнесу. Проте після року спільного порядкування землею Полтавський господарський суд скасував усі домовленості через реорганізацію заводу у філіал ДП «Конярство України».

Іподром поза законом та інші фактори збитковості

Дібрівський завод, окрім цього, намагається отримувати прибуток із реалізації коней, продажу кумису, екскурсій та шкіл верхової їзди. Проте, це – капля в морі на тлі прибутків від рослинництва, говорить його директор. Самих коней директор Радченко називає збитковими. Одна з причин – заборона тоталізатору на іподромах, які у 2009 році чиновники зарахували до грального бізнесу.

«Кінь міг заробити тоді сам на себе, – каже Радченко, – а тепер лише проїдає по 1,5 тисячі гривень на місяць. Нещодавно ми привезли перемогу з одеського дербі (скакові та бігові випробування коней на іподромі – ред.) Без тоталізатора – це просто грамота і оплески. Ними кінь ситий не буде».

Окрім того, реалізація коней – украй сумнівний бізнес. За словами конярів, мало хто в Україні захоче купити коня за 50 тисяч гривень – саме стільки коштує рисак після чотирьох років утримання і випробувань.

Сергій Осадчий, доцент кафедри конярства і бджільництва Київського університету біоресурсів та природокористування, вважає, що реалізація коней неперспективна, передовсім, тому, що українські породи не відповідають міжнародним стандартам. За його словами, причина цього – відсутність державних інституцій, які б контролювали хаотичну селекційну політику українських конярів. І це стосується не лише державних, а й приватних підприємств.

«Остання перевірка порід світового значення показала, що з усього поголів’я країни лише 10% повністю відповідають стандартам, – зазначає вчений. – Важко сказати, який рівень українських порід, оскільки кожен власник ферми чи заводу розводить коней на своє бачення».

Завод має не лише породистих коней. Деякі з них залучені до господарських робіт